– Нічого, усі поволі змілітаризуємося.
– Тільки не Трильовський. У віденському коші про його Бойову управу вже й вірша склали і вмістили в польовому часописі «Самохотник»: «Кріпи, Боже, стрільців наших, кріси та гармати, а ми й з Відня Україні зможем волю дати».
– Не споневірюйся, Андрію, ще ж бо й не почалося.
– Я не споневірююся. Сам зголосився до віденської Бойової управи, як тільки почалася війна. До речі, я в університеті германістику студіював… А куди було йти: немає ж на Україні поки що іншого національного війська.
– Поки що?
– Так, поки що. Наш легіон – це ще не військо… Михасю, як не за рік, то за два обидві імперії, нині ще сильні колоси, з великим гуркотом заваляться, й по всьому світі вибухнуть революції. Ми не знаємо, в яких уніформах і під якими прапорами вони будуть розгортатися. А поки що наше місце тут.
– І мусимо берегти себе, як лиш зуміємо. Нас кинуть проти росіян, а головна наша мета – залишитися військовою силою у Галичині, якій при першій нагоді загрожуватимуть польські легіони.
– Це правда. Тільки тут є одне велике «але»…
Ми зайшли до нашої стодоли, стрільці сиділи групками на сіні, пригощалися, хто чим міг. Ми з Андрієм посідали на підвалину, на якій колись стояла стіна. Перед нами простелилася долина, її на обрії загородили смерекові ліси, що спиналися по горбах до піднебесся. Через долину бігла до гір і вгризалася у них тунелем зігнута дугою залізниця – нею завтра ми в'їдемо в новий світ, уже залитий людською кров'ю. Дивно: тут благословенна тиша, а там пекло. Тут співи, а там – зойк. Тут життя, а там – смерть. Чому так створений світ – вічно на межі добра і зла?
– Ти мовиш про польські легіони, – заговорив Андрій. – Я знаю, що війна з ними неминуча. Проте хочу розгадати феномен польсько-українських стосунків. Неприродний за своєю моральною суттю, бо ж, як-не-як, – два сусідні слов'янські народи. Але фактичний, історично складений – завжди на ворожій стопі. Чому між нами ворожнеча, а з чехами, наприклад, – ні?
– Бо чехи самі в неволі.
– Але ж у неволі й поляки. Чому їхня експансія спрямована не на захід, а на схід? Адже на заході страшніший для них ворог. Ворог, який другом ніколи не може стати. А на сході, з їхньої вини, потенціальний друг мусить завжди бути ворогом. Що це – прокляття від Бога? Ні, усе йде від української роз'єднаності, яка робить нас слабшими.
– Починалася наша історія зовсім по-іншому, – сказав я. – Завойовник Галичини король Ягайло все-таки спробував спертися на східні сили. І якби його наступники, створюючи союз Польщі й Литви, узяли собі за рівноправного союзника й українну Русь, а не поневолювали її…
– Рівноправного союзу між сильнішими і слабшими не буває, Михаиле. Польська експансивність народилася з гріха неповноцінності перед Заходом і фальшивого месіанізму щодо Сходу. Ми ж, галичани, мимоволі мусимо нині дублювати цей самий гріх в українсько-галицькому варіанті. Поглянь: так само, як і поляки, виступаємо проти східних сусідів, спираючись на Австрію і німців. Чи це не абсурд? У чиїй крові гартуватимемо свої багнети? В українській. А поляки – теж в українській.
– То де ти бачиш вихід?
– Наші провідці, засівши у Відні, своєю чергою, заразилися месіанізмом галицьким, – продовжував Андрій, не зреагувавши на моє питання. – А він не має ні частинки тих підстав, що в поляків. По-перше, поляки залишаються на одному боці барикад. По-друге, вони здобули протягом століття військовий вишкіл: ходили, хоч і з косами на гармати, з Костюшком, з дубельтівками на карабіни під час Січневого повстання, з шаблями на батареї у Наполеона. Але ходили! А ми – ні. Наша військова школа закінчилася разом із козаччиною, яку ми після стоп'ятдесятилітньої перерви воскрешаємо не військовим умінням, а формою, рангами, званнями. По-третє, польська шовіністична чернь зміцнила свій завойовницький дух сенкевичівською фальсифікацією нашої історії. А яка в нас ідеологія? Де вона?
– Не говори так. Ми ж маємо Франка!
– О! Добре кажеш. Та Франко, навчаючи українську націю, не ділив її на галичан і придніпрянців.
– Хіба винні ми, що в історії стався такий поділ?
– Але винні будемо, коли при першій нагоді не переступимо ту межу, яка розділила навпіл український народ. Боротьба за єднання має стати нашою ідеологією, з нею будемо ми сильні. Тільки з нею зможемо стати на своєму західному кордоні й примусити сусіда-ворога назватися нашим другом.
Смеркло. Сьогодні стрільці не співали – лаштувалися до походу.
Настрій у нашій компанії підупав. Усе йде начебто своїм порядком: хлопці рибалять, вудять над ватрою тараню, я куховарю, сумлінно слідкую за розподілом продуктів і спиртного. Вистачить, ще й залишиться. Роботу над коряжиною закинув: відхотілося вирізьблювати лик злобної потвори, та й навіщо, коли її сутність ще не встигла стати музейним реліктом – вона, як ми недавно пересвідчилися, досить живуча.
Дні нашого відпочинку закінчуються. Післязавтра прилетить вертоліт, я нетерпляче жду його. Вільний час проводжу в наметі й відтворюю у пам'яті сторінки втраченого щоденника стрийка Михайла.
Був такий щоденник, я читав… На жаль, не знайшов його у сховку, коли повернувся з воркутинського концтабору додому. Зітлів чи миші з'їли?..
1928 року мій батько зустрівся із своїм братом на чесько-польському кордоні, що пролягав хребтом Чорногори, – на самому шпилі Говерли, біля прикордонного стовпа, який і тепер височить згадкою про колишні межі: сьогодні на ту масивну кам'яну бовду вилазять туристи й залишають там записки, а хто щедріший – то й пляшку міцного. Біля цього стовпа відбулася остання зустріч братів перед виїздом Михайла з Праги до Харкова. Домовилися у листах. За добрі хабарі прикордонники дозволили братам підійти один до одного на відстань трьох кроків й порозмовляти кілька хвилин. Михайло вичекав мент, коли упав туман, і віддав Іванові щоденник…
З півночі тягне пронизливим холодом. Затихли куріпки, не чутно вже в заростях верболозу писку лемінгів. Лише Вероніка щодня прилітає до нашого табору, тут є їй чим поживитися. Під смерічку, яку вона собі вподобала, я приношу наші недоїдки і вмовляю її, щоб не покидала нас. Вона поглядає на мене розумним оком, повертає голову і коротко каркає, ніби виправдовується, що від неї це не залежить, час сам її покличе.
Мертвих куріпочок я закопав на краю галявини: вони ще не вміли самі їсти, і через два дні їх не стало.
Ніхто про цей випадок не згадує: кожен із нас вдає, ніби нічого не трапилося. Степан Пеньков – теж. За обідами і вечерями сидимо разом, він вмикає свій транзистор, а ми й раді, бо розмова в його присутності не клеїться, а радіоприймач нагадує нам, що поза межами безлюдної тундри живе метушливий далекий світ, який для мене з кожним днем усе дужче віддаляється, і я з тривогою відчуваю, як у мою душу проникає туск осамітненості й покинутості.
Юра Ніструл, і до того мовчазний, тепер майже не розмовляє, хіба тільки про тараню, яка висить над ватрою, насиляна на жилку: та добре вудиться, а та надто скоро висихає. Віктор Горбов після риболовлі студіює медичну літературу, яку взяв із собою. Федір починає нудитися: усе частіше заходить до мого намету, часом кине жарт або розкаже старий анекдот, а більше лежить на надувному матраці й мугикає романс «Я встретил вас».
– Ти не можеш змінити репертуар? – запитую.
– Чому ні – «О, дайте, дайте мне свободу, я свой позор…» Правда, непогано виходить?.. Євгене, вибач, що втручаюся у твої болі. Твій батько не пробував у тридцять дев'ятому дізнатися про долю свого брата? Чи побоявся?
– У тридцять дев'ятому люди в нас ще не вміли боятися. То вже в сороковому почав до них добиратися страх.
…Цілий вересень і жовтень народ святкував. Я добре пам'ятаю ті дні. Ненависна санаційна Польща, яка змерзилася мені найбільше шкільними «поранками», враз перестала існувати. Скільки їх було, тих «поранків»! На честь пам'яті по Пілсудському. З нагоди конституції 3 травня. З нагоди проголошення Речі Посполитої– 11 листопада. І ті чужі для нас вірші, які ми мусили хором скандувати: «І wybiła godzina wygranej, nasza Polska zrzuciła kajdany w ten dzień»[18]… І ще чортзна-що, а все це, скріпивши серце, мусив проводити мій батько. Ми на ті свята замаювали смеречиною портрети Пілсудського, Сміглого, Мосціцького, тож з якою радістю я із моїм молодшим братом виконав розпорядження батька: зняти ті портрети й викинути до ями, в якій гасили вапно.
А потім – такі урочисті для наших дитячих сердець уроки рідною мовою! А ще мітинги, вечірні збори у школі, на які можна було приходити й мені. А ті пиятики дорослих у сільській крамниці – горілка ж дешева, як борщ! – і тости ґаздів та парубків: «Пиймо за нашу владу! Такої влади нам треба!»
Незабаром усе це скінчилося: треба було ставати до праці. Треба було здавати поставки хліба, молока і м'яса. А взимку поповзли чутки, що в якомусь селі заарештували двох колишніх членів КПЗУ, а ще десь вивезли в Сибір «багача» – власника п'ятнадцяти моргів поля…
До нашої хати тривога прийшла з листом із Харкова від стрийкової дружини Ніни. Я уперше дізнався, що є на світі таємничі й страшні Соловецькі острови, з яких ніхто не повертається. І туди запроторили мого стрийка. За що?
Наша мама ходила заплакана. Ми з братом ніяк не могли збагнути її горя: сумна, немов струєна, а коли батька нема дома, сидить за столом, закривши долонями обличчя, і схлипує… Чому, адже стрийко – не брат їй, не родич…
Батько був пригнічений і суворий. Ми допитувались у мами, що ж все-таки трапилося? За що його… Ми так багато наслухалися про стрийка Михайла, відважного дослідника Півночі, захоплююча книжка якого «14 місяців на Землі Франца-Йосифа» була нами зачитана до дірок. Та мати мовчала. Потім ми бачили, як батько вечорами сидів за столом: писав, рвав папери і знову писав. Згодом ми дізналися, що він вимучував листа до Калініна, в якому просив звільнити з ув'язнення брата Михайла.
А навесні сорокового року батька викликали в коломийське відділення НКВС. Повернувся він із Коломиї, пам'ятаю, без кровинки на лиці й сказав до всіх нас:
– Про стрийка Михайла не згадуйте більше ні словом. А тепер чекаймо і ми своєї черги… Але ж казав я йому, казав на Говерлі: «Не їдь, газети пишуть про арешти на Україні, а ти ж був у січових стрільцях». Не послухався…
Того ж дня батько заховав Михайлів щоденник між кроквами і дахівкою на стриху. А я поклявся… Але це вже зовсім моє, особисте.
Із щоденника…
14 жовтня.
Пісня складалася ніби сама собою, ніхто не зміг би сказати, хто її автор. Улюблена фраза бравого сотника Цяпки «бо війна – війною» стала початком веселої безтурботної пісні, з якою наша сотня, поповнена віденськими запасниками, марширувала від тухольської станції до села Головецького на постій. Ми запаморочували себе тією піснею, немов хмільним вином, заглушували недалекі вибухи гарматних стрільн[19] – російське військо наближалося до воріт угорського королівства, які стрілецький легіон у складі бригади генерала Гофмана повинен загатити своїм трупом і не пропустити крізь них ворога.
Та раптом пісня стихла, обірвалася. У селі, через яке перемаршировувала сотня, при самій дорозі висів на вербі сивий ґазда, а неподалік ридма плакала жінка, примовляючи:
– За що йому життя вкоротили? Таж він ніколи й не бачив живого москаля!
По селу гасали мадярські польові жандарми в таких самих, як наші, синіх мундирах, люди нас сахалися, думаючи, що й ми жандарми, упиралися, не виходили на дорогу; синьомундирники з жовтими нашивками показували на повішеного й викрикували:
– Муска, муска, басама кутя![20]
Зігнані селяни почали розбігатися, почулися постріли. Сотник Цяпка кинувся до жандарма, що стояв на мостику, через який переганяли селян, щось там викрикнув до нього по-угорськи, жандарм вихопив з кобури револьвера. Тоді з нашої колони вибіг вояк, я впізнав хорунжого Степана Барана, він прискочив до жандарма, скрутив йому назад руки, револьвер упав на землю.
– Що ти робиш, басурмане! – закричав хорунжий. – Ми йдемо за тебе воювати, а ти наших людей вішаєш?
– Муска, муска! – забелькотів переляканий жандарм, а інші стояли обіч, побоявшись вступати в конфлікт з озброєною сотнею стрільців.
Сотник Цяпка копнув ногою револьвер, який лежав на землі, штовхнув у спину жандарма і, повернувшись до колони, скомандував:
– Струнко! Направо! Кроком руш!
Далі аж до самого Головецького ми йшли без пісні, пригноблені, скривджені, приречені. За лісом гупали гармати.
ЗО жовтня.
Село Головецьке, не більше п'ятдесяти дворів, майже все спалене. Земля поорана гарматними вирвами, покраяна окопами. На горбах ще куряться згарища – видно, артилерійський обстріл тривав тут недавно. Біля підніжжя гори Маківки, захищена її схилом, стоїть дивом уціліла церква. В ній заквартирували стрільці нашої сотні, якою, за згодою сотника Стронського, став командувати Іван Цяпка. Старшини розмістилися поряд, у трупарні. Цвинтар біля церкви рябіє свіжими могилами з березовими хрестами.
Інші сотні розійшлися у сусідні, ще не спалені села: Риків, Плав'є, Тухольку. Команда легіону на чолі з польовим командантом Грицем Коссаком заквартирувала аж у Грабівці.
Відпочивали всього один день. Вранці прискакав до нас на коні Гриць Коссак і передав сотникові Цяпці наказ генерала Гофмана розділити стрільців на двадцятки і під командою старшин та підстаршин по черзі виходити на стежі в тил ворога – на розвідку.
Я вернувся вчора із своєю двадцяткою, не дійшовши до лінії фронту. Це ж безглуздя – йти на явну смерть або в полон. З деяких стеж повернулося буквально по два-три стрільці. Складається враження, що нас методично винищують, десяткують – аби позбутися.
Хорунжий Баран із своїм відділком пропав. Я знав, що він не вернеться. Напередодні уночі Степан розбудив мене, приліг поруч і прошепотів:
– Ти чуєш, Михаиле, яка пустка довкола? Це не фронтова передишка, це стугонить у наших грудях пустка. Навіть коли рвуться над головою шрапнелі, я ту глуху порожнечу відчуваю у собі. Я став машиною, яка виконує те, що їй наказують. Чому ми воюємо на боці гонведів, які вішають наших братів і ґвалтують сестер? Ми ж не за Україну воюємо, а за угорське королівство… А завтра я піду вбивати українців, які – там.
– Ти хочеш щось мені сказати? – запитав я.
– Я тобі все сказав.
Хорунжий Баран із своїм відділком перейшов на бік росіян. Чи добре він вчинив? Не думаю. Цар від цісаря не ліпший.
5 листопада.
Наказ про стежі скасовано. Обидва стрілецькі курені зайняли позиції на лінії гірського хребта Клива – Маківка.
Між цими двома вершинами Бескиду тече потічок, у долину якого намагаються прорватись із Тухлі москалі. Ми займаємо західні схили гір, росіяни – східні. Нам добре їх видно, розпізнаємо навіть риси облич російських солдатів. Здебільшого це старші за нас люди, деякі бородаті. Ми стріляємо в них, а вони в нас. Війна починає здаватися мені злочинною грою.
Легіон усусусів окопався уздовж положистого, зарослого низьким лісом хребта Маківки. Ліворуч окопалася частина 129-ї бригади генерала Вітошинського, праворуч частина 130-ї – генерала Дрди. Нас тримають під опікою: після дезертирства двадцятки хорунжого Барана нам не довіряють.
А наші рідні опікуни, провідці Головної української ради – доктор Кость Левицький, професор Іван Боберський і доктор Кирило Трильовський – у Відні. Головний командант легіону професор Михайло Галущинський командує у Варпаланці жіночою четою, яка залишилася там до весни, і, кажуть, цензурує стрілецькі листи з фронту.
Хвалити Бога, що хоч польовий командант з нами. Гриць Коссак, незважаючи на те, що з цивілю, тримає у легіоні тверду дисципліну.
Сотник Цяпка сидить у окопах разом з нами й розповідає про свою Маргітку, яку покинув у Хусті. Він навчив нас ефективно бити воші. Не нігтями – це забарна робота. А ось так: скидай сорочку і багнетом згрібай їх у вогонь. Чуєш, як тріскотять?
15 грудня.
Більше місяця лежимо в окопах. З Андрієм не розлучаємося. Мерзнемо гірше псів. Цілий місяць не роззувалися, не переодягалися. Воші виїли тіло до ран.
Андрій мріє, щоб його поранило. Над нами водно посвистують кулі, вцілить якась – і місяць шпиталю. А як уб'є, то ще краще. Хай ясний шляк трафить таке життя…