– Hi, – каже брат, – ніяково мені зі старцями знаться.
– Ну, коли тобі соромно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.
– Ні, – каже, – всі знають, що ти мені брат.
– Ну, так коли не хочеш мене найнять, то дай мені мішечок хліба, бо дома діти голодні сидять.
– Ні, брате, не дам. Я ще для себе не дбав. А ти піди зароби, а до мене не ходи. – А сам ляпнув хвірткою та й пішов. Остався бідний брат біля воріт, подумав: «От, Господи милостивий, де в Бога правда?! Ну, Бог з тобою, брате». Насунув шапку та і пішов додому.
А жінка дожидається.
– Підождіть, – каже, – дітки, пішов батько до дядька, та принесе борошна, та я напечу папки, та будете їсти! (А сама така раденька). Коли це зирк – іде чоловік, а сльози з очей, як горох, так і котяться.
– А що, чоловіче, заробив? Тепер, – каже, – будемо їсти. – А сама так і заголосила…
– Що ж, жінко, не плач. Господь дасть – піду в місто, там і зароблю.
– А що тобі брат сказав?
– Та який він мені брат, коли він мене за брата й не має.
– Та хоч би ти йому за наймита став.
– Та й за наймита не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.
– Ну, нехай же його Бог покарає… Піди в місто, чи не поможе тобі Бог чого заробить.
Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі посідали, та дивляться на них, та плачуть, бо нічого було їсти. Поклала жінка діток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А він, сердега, не знає, що робить, чи лягати, чи зараз іти, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.
– Ну що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?
– Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?
– Навіщо тобі?
– Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.
Узяв торбину та і пішов.
Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.
– Ну, – каже, – слава тобі, Господи, буде на харч.
Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п'ять стратив, «а з цими, – каже, – піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».
Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.
– Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.
Приходить до своєї хати та й стукає в двері.
Жінка схопилась та й до дверей:
– Хто такий?
– Твій чоловік.
Одчинила.
– Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.
Ввійшов у хату – діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так всі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу – сидять, їдять.
– Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. – Вийма двадцять п'ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла заміж, то в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці встали, жінка й каже:
– Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то в нас тепер грошенята є, піди ж тепер у місто та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб з нас хоч люди не так сміялись.
– Добре, піду.
Пішов. Приходить у місто. Йде вулицею, коли дивиться – стоїть купа людей і щось гуторять: «А піду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тієї купи, питається чоловіка:
– Що тут таке, дядьку?
– Та це продають волоцюгу.
– Якого волоцюгу?
– Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають – хто внесе за нього двадцять п'ять карбованців, то той до себе і візьме його… І він вже тому одробить ті гроші, що за нього заплатять.
– Чому же ви, дядьку, не візьмете?
– А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди от подивись, який стоїть!
Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налигачем руки назад зв'язані, а урядники викрикують:
– Хто дасть двадцять п'ять карбованців за цього парубка, то нехай бере його до себе, він тому одробить його гроші.
Злодій стоїть, понурившись, та і каже:
– Возьміть мене, люди добрі, хто в Бога вірує, я тому одроблю його гроші.
Бідняку жалко стало парубка. «Ану, що Бог дасть – візьму його та викуплю: будем удвох робить, чи не луччий піде заробіток».
Пропхавсь аж до урядників та й питається:
– А на скільки років цей парубок продається?
– На один.
– А там?
– А там як він сам схоче: схоче – служитиме ще, а не схоче – одійде од тебе, тоді він уже вільний буде.
Вийняв гроші, оддав:
– Так нате ж вам за нього двадцять п'ять карбованців.
Узяли урядники гроші, записали, кому злодія здали на поруки, тоді він розв'язав злодію руки:
– Ходім, небоже.
Злодій поклонивсь йому.
– Спасибі тобі, – каже, – дядечку, що тебе Господь надоумив мене викупить.
Пішли. Веде його бідний у своє село, та, дорогою йдучи, зажурився. Злодій і питається:
– Чого ти, дядьку, журишся?
– Ні, – каже, – я не журюсь.
– Ні, дядьку, журишся.
– Чого ж мені журитися?
– А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.
– Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки і було, що двадцять п'ять карбованців, та за послідні я тебе й викупив.
– Ну, дядьку, не журись.
Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно – дума собі: «Кого це він веде з собою?» Ввійшли в хату:
– Ось, – каже, – на тобі, жінко, купив.
– Що купив?
– Та ось, дивись, якого парнюгу.
– Та невже ж?
А сама в сльози.
– Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.
А парубок сів на лаві та й каже:
– Не лайтесь, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікові, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще таке, що й хліб будете за мною їсти.
Посидів трошки, посидів:
– А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?
– Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.
Посидів той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає в двері:
– Дядьку, одчини.
Одчинив бідний хату.
– А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.
Коли туди – аж він повні приполи усякої харчі держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на піч, а хто в запічок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:
– Спасибі тобі, парубче.
– Ні за що, дядино, дякувать. Сідайте ось – повечеряємо вкупі.
Сіли і повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.
Вранці встали:
– А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без діла б буцімто ніяково.
– Та що ж його робить?
– Як нема хазяйства, то давайте хоч лісу будемо плести коло двору.
– Так хмизу нема.
– Ну, так завтра буде хмиз.
– Так нема ж грошей.
– Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд з вами живе?
– Не питай, небоже.
– А що ж таке?
– Це, – каже, – брат мій живе. – А сам аж задихнув.
– Такий багатий, та вам при бідності нічого не дає?
– Та він і хвіртку замкнув, не то, щоб що давав.
– Отакі багаті брати? Е, чекай же, дядьку, він колись буде давать.
Побалакали собі та й пішли в хату. (Надворі балакали.) Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов прямо до пана. Забравсь до нього у комору, розбив скриню з грішми, набрав повні сакви червінців та й пішов. Прийшовши додому, пішов на город, вирив яму, закопав сакви з грішми, а трошки грошей поклав собі в кишеню. Пішов у хату й ліг.
Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а далі вийма з кишені аж цілих сто карбованців:
– А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що ви мене викупили.
А далі виймає ще сто карбованців:
– А це тобі, дядино, щоб ти не лаялася з своїм чоловіком за те, що він мене викупив.
Як побачила вона ті гроші, як гепнеться йому в ноги:
– Спасибі ж тобі, мій голубчику!
Та раз, та вдруге, аж очіпок їй з голови звалився. А дядько так уже не знає, що й робити, тільки плечима сова та підцмакує.
– Ну, дядьку, тепер поїдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.
Поїхали в город. Купили шапку, купили пару волів, купили корову з телям, купили віз. Приїхали додому. Стали хазяйнувать потроху.
Багатий брат дивується.
– Що це, – каже, – в мого брата де взялись воли, шкапа й корова?
А жінка каже:
– А злодюга навіщо?
– Та то злодюга він був колись, а тепер він уже не злодій, бо я чув, що він викуплений.
– А де ж вони грошей набрали?
– Та про те вже їм знати. Може, в того злодія ще давні гроші є?
А теща каже:
– Ось пошліть хлопця, нехай він піде до його дітей гратися: то що діти балакатимуть, то він підслухає, прийде та нам і розкаже.
– Оце добре.
Узяли і послали хлопця. Бідний брат думає: «Що це за знак? Ніколи багач не пускав свою дитину гратися до моїх дітей, а тепер пустив». Сіли обідати, посадили й хлопця багачевого за стіл. Погравсь хлопець з дітьми і пішов. Приходить додому, а батько й питає:
– А що, сину, що ти там чув?
– Нічого, тату, не чув. Грались. Мене дядько й обідать посадив. Борщ був із м'ясом і каша з молоком.
– Еге… Он що?! Це вже значить – годі полову їсти, що торік у мене брав, та молов з житом і їв… Тепер уже борщ з м'ясом, ще й каша з молоком! Що ж це воно за знак? Як би його довідатися?
А теща сидить на печі та каже:
– Ось як довідатися: ти піди до брата та скажи йому, що прийдуть до мене судді добро моє описувати, так дозволь, брате, нехай моя скриня з грішми у тебе в хаті постоїть, поки я панів одбуду. Та візьми скриню велику, ту, що в коморі, та мене туди замкніть, то я вже почую, що вони балакатимуть.
– Оце добре.
– Тільки якби чого-небудь туди їсти мені поставити.
– Та он вареники ті, що не доїли, так з макітрою і постав.
Винесли з комори скриню, влізла туди теща, поставили їй вареники і замкнули скриню.
– Отепер піду до брата.
Бідний брат щось робив надворі; дивиться, йде до нього брат.
– Що це за знак? – каже. А в самого аж сльози на очах навернулись.
Прийшов, здоровкається:
– Здоров, брате.
– Здоров.
– Боже тобі поможи.
– Спасибі. – Та ще й руку подав.
– А чого я, брате, до тебе прийшов?
– Не знаю.
– Будь ласкавий, брате, чи не можна до тебе мою скриню з грішми перевезти, бо до мене наїдуть судді описувати худобу, то нехай скриня у тебе постоїть, а завтра вранці прийду й візьму.
– Так що ж, нехай постоїть, привези.
– Тільки, брате, в хаті постав скриню, бо в сінях страшно становить.
– Та поставимо в хаті, вези.
Пішов багач. Привезли скриню і поставили в хаті на самому покуті. Парубка тоді дома не було. Приходить увечері, дивиться – скриня стоїть:
– Дядьку, що це у вас за скриня?
– Та це брат привіз, оддав на сохран, бо до нього судді наїхали худобу описувать. Тільки ніч перестоїть, а завтра вранці прийде брат та й візьме.
– Бреше він.
Повечеряли й полягали спати.
Як заснули дядько з дядиною, він устав потихесеньку, узяв макогін, одімкнув скриню, підняв віко, коли баба… Він її як ошелешить макогоном!.. І не кавкнула… Взяв вареник з макітри, встромив їй у рот, буцімто подавилась. Замкнув скриню та й ліг.
Коли це вранці іде багатий брат з наймитами.
– А що, брате, ціла скриня?
– Ціла.
– Ну, спасибі тобі, дай Бог здоров'я. А беріть, хлопці, ставте на віз.
Поставили і повезли. Багач йде ззаду та й питається:
– Мамо, чули, де вони беруть гроші?
Не озивається.
– Мабуть, заснула.
Привезли скриню додому, поставили в хаті, одімкнули, як глянув багач, та аж рота роззявив:
– Умерла?! Дивись, жінка, ще й вареник у роті. Мабуть, удавилась… Подивись, вареник у роті. Голівонько бідна, що його робить. Треба йти до попа – нехай іде ховать. Скажемо, що скоропостижно вмерла.
Прийшов до попа:
– Здорові були, батюшко.
– Здоров, здоров.
– Ідіть ховать – мати вмерла.
– Та невже? Як це так? Я ж її вчора бачив, мов здорова ж була.
– Так вона, батюшко, й сьогодні здорова була, та їла вареники, та за їжею вмерла; іще й вареник у роті оставсь.
– Так, може, вона вдавилась?
– Та, може, ж і вдавилась. Бог же її зна.
– Ну так я прийду і поховаю.
Прийшли і поховали тещу.
Вночі парубок встав, пішов на гробовище, одрив тещу, вийняв з труни, узяв на оберемок, поніс до багатого в двір. Відчинив комору, а в тій коморі в засіках пшениці так що, мабуть, пудів з двісті, така, як золото. Він взяв ту пшеницю, розкрив, розсипав, розкидав по всій коморі; тещу посадив у засік, дав їй лопату в руки, а сам замкнув комору та й пішов. Прийшов додому, ліг спати, буцім нічого не знає. Коли це вранці чує – ґвалт по селу. Питається дядька:
– Що там таке?
– Та там чудасія: багачева теща вночі встала, та прийшла до нього в комору, та й досі сидить у засіці.
– А ходім, дядьку, подивимось.
Приходять до багачевого двора, аж у нього повен двір народу, і протовпиться трудно. Багач аж чуб на собі рве – гука до наймита:
– Біжи, Каленику, до батюшки, хай іде, що хоче, те й робить! Оце послав Господь напасть. Бач, що воно значить, як не своєю смертю вмре.
Побіг Каленик до попа:
– Здрастуйте, батюшко.
– Здрастуй, здрастуй… А що скажеш?
– Ідіть до нас, та як можна швидше.
– Що таке? Що таке?
– Та прийшла баба Параска з того світу. Вчора заховали, а вона вночі прийшла, сіла в коморі, аж у засіці, ще й лопату у руки взяла, порозкидала по коморі всю пшеницю.
– Всю пшеницю? Всю пшеницю?.. По коморі? Баба Параска? Давайте швидше патрахиль. Семене, бери требник… Іди поперед мене та читай: «Да воскреснет Бог» та «Помилуй мя, Боже».
Прийшли… Коли якраз у засіці… Багатий аж до ніг припада попові:
– Батюшечко, чи не можна яке закляття положить, щоб осиковим кілком пробить?
– Треба, треба, всенеповинно треба. А беріть же її хто та виносьте з комори.
Люди стоять, роти пороззявляли, ніхто з місця й не ворухнеться. А парубок стоїть коло дверей.
– А давайте, – каже, – я візьму.
Перехрестивсь на схід тричі, обернувсь, узяв тещу та вже не поніс у хату, а прямо на гробовище; положили в труну її, загребли; батюшка прочитав проклятіє, забили осиковий кіл на гробі.
– Отепер, – каже, – не встане, бо нечиста сила з неї вийшла.
Прийшли до двору. Багатий питається:
– А що, батюшко, чи не можна мені цю пшеницю на потребу пустить?
– Е, ні-ні, не можна.
– А де ж її діть?
– Де хочеш, туди і дінь, хоч закопай, хоч спали, як ніхто не візьме.
А бідний брат, що тут же стояв, каже:
– Давай, брате, я візьму цю пшеницю, уже що Бог дасть, те і буде. – Його зарання підучив парубок.
– Візьми, зроби милость. Та візьми й комору, будь ласка, бо як її тепер спалить, то й вся оселя згорить. Візьми все, забери пшеницю й комору.
Як почали ту пшеницю носить – дядько, дядина і парубок та цілісінький день носили до вечора, такої насипали пшениці, як золото. А далі вже й комору перенесли. Багач каже:
– Ну, слава Богу! Тепер збувся.
А бідний з парубком поставили комору, позсипали в засіки пшеницю.
– А що, дядьку, буде з тебе?
– Слава Богу, буде.
Дождавшись вечора, пішов парубок знову на гробовище. Вирив тещу, взяв на плечі, поніс до багача. Одімкнув комору, а в тій коморі повно одежі: кожухи, кожушанки, кобеняки, свитки, смушки – карбованців на тисячу буде в тій коморі добра. Він узяв одімкнув комору, поскидав з жердок одежу, познімав з ключок, повивертав з скринь, скрізь порозкидав, які взяв та пороздирав. Взяв найкращу кожушанку, синім сукном криту, та ще й сивим смушком обложену, ту, що багатого жінка вінчалась в ній, убрав в неї тещу, посадив її в куточку, замкнув комору, а сам пішов додому.
На другий день якесь свято було. Жінка багачева вбирається до церкви та й каже на наймичку:
– Біжи в комору та внеси мені ту кожушанку, в якій я вінчалась.
Та взяла ключ та й побігла. Тільки що одімкнула комору, та аж скрикнула:
– Ох, мені лишенько! Що це за гармидер такий!
Коли зирк – аж у куточку сидить теща. В бідної наймички трохи очі з лоба не повискакували. Як чкурне… А надворі сніг великий – погубила в снігу й черевики. Вбігла в хату.
– Що там таке?
– Ох, моя ж матінко! Баба Параска сидить у коморі у вашій кожушанці.
А багатий лежав на лаві. Як почув, так аж очкур у нього лопнув з переляку.
– Та невже в коморі? Біжи, Каленику, до попа.
Побіг Каленик. Прибіга до попа і слова не вимовить:
– Ба-ба-ба-ба-батюшко! Па-па-ппа-параска оп'ять…
– А що? Що, баба Параска прийшла?
– Прийшла.
– Семене, Семене, вставай, зараз мені требник. Требник… Требник… Кадильницю беріть… Херувимського ладану положіть. Іди зараз вперед, читай, щоб усі чули…
Прийшли до багача. Він як побачив попа, та аж чоботи йому цілує.