– Батюшко, чи не послать до архирея? Може, в нього молитва друга, може, в нього прокляття не таке, як у вас?
– Ні, постой, постой, цей раз заховаєм, і вже закопаємо яму не так, і вже два осикових кілки заб'єм: один у головах, а другий у ногах. Посередині хрест зроблю заступом та херувимського ладану туди засиплю, то вже не встане.
– Оце було б і тоді так зробить, то вона б не прийшла… А беріть хто роздягайте її та понесем.
Тільки люди баньки повитріщали та роти пороззявляли… Ніхто не хоче і підступиться – боїться. Що то воно значить, як не своєю смертю умре! Хто ж піде брати гаспидяку? Парубок стоїть коло дверей, каже:
– Давай я роздягну і понесу.
Роздяг і поніс. Приніс до ями, положив у труну, зарив, загорнув землею, забили два осикових кілки – один у головах, другий у ногах, зробили посеред гробу хрест, насипали туди херувимського ладану, піп прочитав молитву.
– Оце, – каже, – тепер не вийде.
– Ну, спасибі вам, батюшко. А де, батюшко, мені одежу дівать? Чи її спалить, чи попродувать? Уже її тепер не носить, бо на чортові була надіта.
– Так, так, як ніхто не візьме, то спали.
А бідний брат каже:
– Оддай мені, брате, ту одежу.
– Та й візьми, будь ласка.
Пішли бідний брат з жінкою, з парубком у комору, набрали на оберемок одежі, скільки можна було. Пішли і другий раз: набрали й вдруге по стільки ж. Пішли і втретє, набрали і втретє.
– Ну, брат, – каже багач, – узяв одежу, бери й комору, бо як мені її спалить, то й вся оселя згорить.
Забрали й комору, перенесли.
– А що, дядьку, тепер є що надіть тобі і дядині?
– Спасибі тобі, небоже.
– А знаєш що, дядьку, де в твого брата гроші стоять?
– Та цур їм, навіщо вони нам?
– Та то я тільки так питаю.
– У погребі в нього скриня стоїть, залізним цепом до стовпа прикована. Повна червінців, так без ліку гаспидів син і сипле туди!
Парубок намотав на вус.
Встав уночі, пішов на гробовище, оп'ять вирив тещу, взяв її на оберемок, поніс до багача в двір, вніс у погріб, одімкнув скриню з грішми, порозкидав гроші скрізь по погребу, посадив тещу в скриню, понасипав їй червінців у жменю, прикрив трошки її віком; засунув погріб та й пішов. Прийшов додому й ліг.
Коли це багатий устав уранці та й пішов до погреба, щоб грошей взяти, – йому треба було на щось багато грошей. Одпер погріб, дивиться – скрізь гроші валяються; коли до скрині – аж там теща сидить… Аж дух заперся в нього – і не скрикнув… Як вискочив з погреба, як зарепетує:
– Каленику, біжи скоріше до батюшки! Як можна швидше! Скажи, що оп'ять прийшла!
Той, як почув, то аж нестямивсь! Як дремене до попа! Прибіг, аж піна йому з рота.
– Що таке? Що таке?
– Оп'ять прийшла…
– Оп'ять прийшла?.. Оце так! Оце так! Семене! Семене! Бери Євангелію! Пошли, нехай ідуть до церкви, нехай заберуть хорогви… Нехай в усі дзвони дзвонять…
А сам вбирається, та з ляку надів один чобіт, а один черевик, та ще й на босу ногу… Вийшли з хати, та вже Каленик за ворітьми вгледів, та каже:
– Батюшко, що це в вас таке? Халяву, чи що, загубили?
– Де? А! Якраз! Якраз! Се черевик… Біжи скоріше, найди мені чобіт.
Побіг Каленик у хату, шукає чобота, облазив скрізь, аж піт з нього ллється, та усе ніяк і не найде, та репетує на всю хату:
– Де батюшчин чобіт?
А піп стоїть надворі, мороз такий, що аж литки почервоніли на морозі, а йому байдуже, він тільки думає про Параску та про те, що йому буде за те, що ніяк не заклене зверх'естественної сили… Дійде до митрополита, то той розстриже за те, що не вмів заклясти. Принесли чобіт – насилу знайшли. Взув. Як дременуть – та до самого двору, не переводячи духу. «Да воскреснет Бог» батюшка вичитують, а дзвони ревуть, аж земля стогне. Зібралося миру видимо-невидимо… А багатий стоїть коло воріт, як пуп, синій, посинів на морозі, та все дожидається попа. Прибіг піп. Бух попові в ноги:
– Батюшко, чи не дать знать митрополиту? Може, в нього закляття не таке, як у вас?
– Е, не знаю, не знаю… Це вже… це вже… це вже свише… зверх'естественная сила… Не знаю.
– Дивіться, батюшко, всі гроші понівечила, тут, мабуть, більше як з мільйон попаскудила.
– Так, так, це вже не твої – це чортові гроші.
– Так будьте ласкаві, якщо те – то б до митрополита…
А парубок стоїть та каже:
– А що мені дасте, як я її так заховаю, що і поки світу сонця, то не вилізе? Не треба буде й до митрополита посилать.
Піп як почув, то аж баньки вивалив…
– А як же ти зробиш? Хіба можеш?
А багатий бух йому в ноги:
– Зроби, будь ласка! Що схочеш, те й бери, тільки зроби, щоб більше не вилазила.
– Зроблю. Оддай мені тільки ті гроші, що чортяка порозкидала, більш мені нічого не треба.
– Бери, зроби милость, я ще й рад буд.
– Добре, так ходім же.
Пішов у погреб, витяг тещу з скрині, взяв на плечі.
– А ходім, люди добрі, подивитесь, буду ховать; уже після мене не вилізе.
Прийшли на гробовище: положив тещу в труну, накрив віком, загріб землею, обійшов тричі гробок, переступив, плюнув на гробок.
– Оце, – каже, – ніколи не вилізе.
А багач од радості аж плаче:
– Спасибі, дай Бог здоров'я, іди бери гроші ті, що чортяка порозкидав по погребу; бери, куди хоч тільки й дінь.
Пішов парубок додому.
– А беріть, дядино, мішок, і ви, дядьку, та ходім.
Пішли. Нагребли три мішки, принесли, та ще раз пішли та по мішку набрали – принесли.
– Тепер ходім, дядьку, візьмем і скриню.
Принесли і скриню, зсипали в неї гроші.
– Тепер, дядьку, замикай; буде з тебе?
– Буде, небоже.
– Тепер давай розпрощаємось з вами.
– Давай, небоже.
Став бідний брат хазяйнувати. Купив волів, купив корову, купив пару коней добрих. Купив земельки: та як пішов хліб родить, то за рік так піднявся, що на все село багачем став. А багатому брату пішло все вниз та вниз. Згоріло в нього два млини, згоріла клуня, погорів і хліб, усе чисто. Пішов до бідного брата:
– Купи, брате, худобу.
– Продай, – каже.
Продав усі воли, усі коні, попродавав і вівці… Через два роки дожився до того, що осталася тільки одна хата.
Дванадцять апостолів
Жив собі на світі один різчик. Добрий був майстер. Гарний був і п'яниця…
Якось замовив йому один монастир виточить з дерева дванадцять апостолів. Дав йому монастир і липи, доброї липи.
Ну, заходився різчик біля роботи. Зробив він дев'ять апостолів, а останній матеріал пропив, пропив липу на трьох апостолів. Опохмелився і думає: «Що ж його робити? Приїде з монастиря комісія приймати роботу, а матеріалу нема. Безпремінно повісять!»
А була в цього різчика добра жінка, красива й розумна.
– Не журись, – каже, – чоловіче, якось воно та буде!
Вдяглася жінка гарненько, взяла відра і пішла по воду повз попів двір.
А піп був удівець…
Поздоровкалася привітно:
– Здрастуйте, батюшечко!
Слово за словом, а піп питає:
– Чи не можна прийти сьогодні увечері?
– А чого ж не можна, приходьте, батюшечко, – і назначила попу якусь там певну годину.
Таким же побитом пішла жінка й повз дияконів двір.
Загледів диякон, ахикнув… Слово по слову… Назначила й дияконові певний час.
Потім жінка пішла повз двір старости. Довго й не балакали.
– Прийду, – каже староста, – до тебе сьогодні увечері.
Повернулася жінка додому, розповіла чоловікові: так, мов, і так, будь увечері напоготові.
Прийшов і вечір.
Чоловік сховався в сінях. Дожидають гостей…
Недовго ждали, ось уже й піп стукає у віконце.
Впустила жінка попа в хату. Витягла вареників з печі, подала чарку…
Захмелів піп, став залицятися до жінки. Тільки-но обняти хотів, аж тут чоловік у двері – стук-стук!..
– Ой лихо мені! – скрикнула. – Де ж вас заховати, батюшечко?
І показала:
– Роздягайтесь, батюшко, наголо та ставайте з апостолами в ряд!
Нікуди подітися попові, покорився, став з апостолами в один ряд.
Тільки-но збулася попа, аж ось і диякон у хаті. Посадила за стіл, почастувала чаркою. Тільки що хотів диякон обійняти, коли чоловік у сінях – стук-стук!..
– Роздягайтесь хутчій та становіться в ряд з апостолами, – наказала жінка дияконові. Став і диякон.
Аж ось і староста:
– А здорова будь, молодице, в хаті!
Та тільки-но хотів зачепити молодицю, а тут чоловік у сінях – стук-стук! Мусив і староста роздягатись наголо та ставати в ряд з апостолами.
Ну, поставали всі троє і стоять, грішним тілом світять.
Аж ось і комісія з монастиря – просто до різчика у двір: ігумен, настоятель і ще якийсь там чин. Приїхали гроші платить, роботу забирати.
Зайшли до хати. Пішли по ряду апостолів – усіх дванадцять. Обдивляються. Дійшли аж до того краю, де староста стоїть.
– Гарна робота! – хвалить ігумен. – Як живий!
– Тільки навіщо апостолові, – каже ігумен, – грішне тіло? Чи не можна без нього?
– Можна й без нього, – озивається різчик, – для нас це пусте діло, вмить одріжемо!
І вже бере різчик у руки долото… Ex, як почув це староста, як зірветься з місця та – плиг у вікно! А за ним диякон, а за ним піп…
А різчик як закричить:
– Держіть їх! Держіть усіх, а то розбіжаться! Держіть, а то я за них не одвічаю!
Ну, тут ігумен став просити різчика, покинь, мовляв, долото, чоловіче, нехай уже буде так, як є…
Отак визволила жінка свого чоловіка з біди. А то б повісили, неодмінно повісили б!
Двом помогло
В одному селі люди перестали ходити до церкви. Стогне піп, немає доходу. З боку церкви жив крамар, йому теж від цього гірше стало. Мало людей заходить в крамницю, а тому й виручки мало.
Одного разу крамар приходить до попа та й каже:
– Знаєте, батюшко, що?
– А що? – каже піп.
– Давайте об'явимо «чудо Господнє»: ніби у вас в церкві ікона обновилась. Будуть люди йти, і вам буде виручка, і до мене будуть у крамницю заходити.
– Оце добре ти придумав, – зрадів піп.
На другий день піп почав розповідати скрізь, що в церкві обновилася ікона і милує людей.
Повалили люди до церкви. А крамар мерщій в город та накупив ладану, свічок, оливи.
Пішла торгівля. Зажили піп з крамарем.
Одного разу заходить в крамницю чолов'яга на милиці.
– Здрастуйте, – привітався він до крамаря, – дайте, будьте ласкаві, ладанцю.
Крамар важить ладан та й питає дядька:
– До ікони приїхали?
– Еге, – відповідає той. – Кажуть, що у вас тут ікона обновилася та й людей милує.
– Обновилася й людей милує, – відповідає крамар.
– Та й що ж, і помагає воно людям?
– Якже, якже, помагає! – каже крамар.
– Чи всім же помагає? – питає дядько.
– От за це не скажу, чи всім, чи ні, – каже крамар. – Знаю, двом добре помогло.
Дивакуватий Панас
Один чоловік мав аж дванадцятеро дітей. Так він бідно із ними жив, що не мали що за зуб кинути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед. Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:
– Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.
Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один з моїх плечей злізе».
Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.
– Чого ви, ґаздине, плачете?
Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:
– А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?
– Пораджу, ґаздине.
– То ходи до хати.
Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, – квочка з курчатами.
А ґаздиня каже:
– Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.
– Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?
– Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.
– Дайте мені жменю кукурудзи.
Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води – курчатка дзьобають, ціпкають.
– Оце, – каже, – такі їх дійки.
Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» – подумав.
Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.
– Слухай, – каже вершник, – чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?
– Бачив. Йшов прямо, тоді завернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.
– Йой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!
– Е, ні, – каже Панас. – Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.
– Я потримаю, – каже багач. – А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.
Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.
А багач тримав шапку аж до вечора – нема ні хлопця, ні князя.
– Гей, він мене, відай, обманув.
Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.
– А де ж кінь? – питає жінка.
– Йой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.
А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Вже ніби має двадцять років. Приїжджає до міста, продав коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п'ють. Сказав подати паленки і закусити.
Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак – має гроші. Починають бесіду:
– Слухай, звідки ти?
– Здалеку.
– Куди йдеш?
– Шукаю служби.
А один з цих пияків каже:
– Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там вибудеш, бо ще жоден наймит року там не вибув.
– Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я вибуду.
– Як так, то я тебе поведу.
Приводить його той пияк до багатезного ґазди.
– Вам наймита треба?
– Та треба, але я тепер беру лише на два роки.
– Я міг би служити й чотири роки.
– Най буде на чотири. Але умова така: як вибудеш, то дістанеш півмаєтку, а не вибудеш, то по двадцять п'ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.
– Добре.
Каже ґазда до жінки:
– Він і року в нас не вибуде. Вже такі мудрагелі були.
При свідках склали вони угоду, скріпили й полягали спати.
Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько поснідати, а господар добре напхався і вийшли в поле.
Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати.
Так що ґазда раз косою махне і з'їсть кавалок ковбаси, другий раз махне – хлібом закусить.
Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.
– Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще косить.
Вчув це ґазда і каже:
– Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати, полуднуймо і ми.
– Що будемо полуднувати, як нема що?
– Ми будемо вигляд робити, що полуднуємо. Махаймо руками, ніби до ротів ложки підносимо.
– Добре, я можу й двома руками махати.
Помахали руками, та й «обід» закінчився.
– Ходімо, – каже ґазда, – коси клепати.
Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит клевцем по бабці побиває, а коса в траві.
Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:
– Ґаздо, до полудня ви бачили який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер наперед, а я буду ззаду.
Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а наймит порожньою косою гонить та й все:
– Борше, ґаздо, борше, бо шарпну по нозі.
Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, наймит гонить порожньою косою.
– Ти що робиш?
– Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.
Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися.
Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.
Вранці будить ґазда:
– Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.
Запряг Панас волів і чує таке:
– Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.
Дала йому ґаздиня сухар і каже:
– Розмочи десь у воді та й з'їж.
Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі паленки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті зрубав великого граба й пустив у калабаню, аби ніхто його звідти не витяг.
На це надходить ґазда: