Жінки й молодий чоловік розмовляють з ними, а старий навіть слова не промовить.
Переночували. А вранці вояк з Викторова питає:
– Скажи мені, молодий чоловіче, чи твій батько німий, чи не хоче з нами розмовляти?
– Ні, не німий. Він говорить лише з тим, хто йому заплатить. Старий мудрий, кожне його слово на вагу золота.
Той викторівський подумав: «Що з одним дукатом, а що без нього. Дам дідові, та хоч вчую, що буде говорити».
Заплатив старому, а той каже:
– Хай тебе, синку, чужі справи не обходять.
Цей думає, що дід ще щось скаже, але той мовчить.
– То вже все, діду?
– Все.
– Е, – каже комарівський, – дам і я свій дукат.
Старий усміхнувся і промовляє:
– Сину, ліпші розмисли, як замисли.
Виймає дуката і боднарівський.
– Ніде не правцюй поперечними дорогами, а ходи туди, куди всі люди ходять.
– Все, діду?
– Все.
Зібралися вояки, подякували за нічліг й пішли. Йдуть та й самі над собою сміються дорогою:
– Видурив старий у нас три дукати. Воліли були пропити, ніж задармо давати.
Але захоплює їх друга ніч. Зайшли вони у такий ліс, що кінця-краю йому не видно. Треба під смереку лягати спати. Але пройшли ще трохи: бачать – на галявині стоїть величезний будинок. Погримали в браму – вийшов височезний і сильний чоловік.
– Що, – питає, – хочете?
– Нам би переночувати.
– Переночуєте.
Веде їх довгим коридором, а там, вздовж по стінах, висять чоловічі голови. Взяв страх вояків. Викторівський хотів щось запитати, але нагадав собі дідові слова і вголос повторив:
– Нас чужі діла не обходять.
Переночували на м'яких перинах. Дякують господареві, а тих голів уже нема. Він говорить:
– Чому ви мене не питали про людські голови, які вчора висіли?
– Нас чужі діла не обходять.
– Маєте щастя. Якби запитали, то й ваші голови там висіли би.
А за воротами перемовляються:
– Той дід вартий не одного, а ста дукатів. Він нам життя врятував.
Доходять вони до Викторова, той перший залишається, і домовляються, що через два дні мають зійтися у Боднарові. Цей боднарівський мав би йти рівною дорогою через Комарів, але йому забаглося прямувати навпростець, через ліс.
– Я, – каже, – так швидше додому дійду.
Комарівський говорить:
– Ой, згадай, що тобі дід радив!
– Що ти слухаєш дідові казки? Я вже село своє бачу.
Пішов боднарівський поперечними дорогами. А комарівський якраз смерком дійшов до своєї хати. Став спочатку під вікно й дивиться, що в хаті робиться. Жінка така весела бігає коло печі, а на постелі лежить молодий панок і з нею весело говорить. «О, – думає він собі, – то я при війську дванадцять літ служу, а вона з паничами кохається». Знімає з плечей карабін і цілиться в жінку. Але нагадав собі дідові слова: «Ліпші розмисли, як замисли». «Ні, не буду поки що стріляти, а ввійду до хати», – подумав.
Жінка, як побачила, кинулася до нього, обнімає, цілує. І до того, що на постелі:
– Сину, це тато прийшов…
Вродливий панич кинувся до нього, а він аж руки опустив:
– Це хто?
– Син наш.
Через два дні йде комарівський чоловік до свого боднарівського товариша в гості. Зустрічає і викторівського. Приходять до жінки, привіталися:
– А де ваш чоловік, ґаздине?
– Ще з війська не прийшов. Писав, що скоро буде, то я з дня на день чекаю…
– Як так? Він вже три дні мав удома бути. Ми разом з ним йшли додому, але він з Викторова навпростець через ліс пішов.
– Не може бути!
Пішли всі троє його шукати. Знайшли у лісі лише ноги в чоботях, що вовки недогризли.
Отаке-то…
Дотепний жарт
Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на посів.
– Не можу, – каже дука, – бо тобі треба позичати на вічне оддання.
– А чому б то я й не віддав? – питає убогий.
– Тим, що ти убогий, і нічим буде віддати.
Убогий помовчав трохи та й каже:
– Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, мо', убогий ще з більшим почтом і повагою сидітиме у кого за столом, ніж багатий?!
– Так же, так! Не ти б казав, не я б слухав! – відмовив дука. – То я у яку б хату не зайшов – мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.
– Як тебе посадять, то мене й подавно, – зауважив убогий.
Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшім почоті, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів; коли, значиться, убогого приймуть де краще, ніж його, то він повинен відцати убогому пару волів, коли ж багатого, то вбогий мусить із жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.
– Ну, куди ж підемо? – запитав убогий.
– Ходімо до попа, – промовив дука.
Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса.
– Добре, – каже піп. – Ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені за це виорав десятину під ярину.
– Добре, батюшко, виорю.
Тоді піп питає убогого:
– А тобі що треба?
Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:
– Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, висвятити його.
Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:
– Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом дещо з Семеном побалакати.
Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена:
– Ну то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити?
– Та хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє… зручшіше буде.
– Ні, Семене, тут буде зручніше. Знаєш, як їздити з усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидюще. Лучче вже тут, Семене.
– Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом.
– Е, ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й пошанувати, сідай лишень ближче до столу!
Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску свіжої риби, поставила на стіл графин горілки. Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує.
Чарку за чаркою налива піп собі і Семенові, попадя теж кілька разів пригублювала. П'ють собі та закусують. Але Семен п'є, та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб чув дука у сінях) «за здоров'я» промовляє.
А дука стоїть під дверима у сінях, все те чує та аж міниться од злості.
Після закуски підвівся Семен, подякував та й каже:
– Так ви ж тут, теє… поки я принесу золото.
– Добре, добре, – каже піп. – Тільки ж швидше!
Повагом переступив убогий через поріг і пішов собі вулицею – тільки ж не за золотом, а за волами дуки.
Взяв він воли за налигач, цьвохнув батогом, іде та й приказує:
– Гей, воли, цабе, кгезан, уже тебе не побачить твій дука-пузан! Гей, сірі, цабе, мурий, хай зна піп, як убогий жартує.
А піп ждав-ждав Семена з золотом та й жданки поїв.
Дурень та чарівна сопілка
Було в чоловіка три сини: два розумних, а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.
Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали дома, а в Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв.
Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркать. Дійшли до лісу та й кажуть:
– Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали.
Один і каже:
– А цього дурного біса де дінемо з ступою?
Іван на те:
– Думайте за себе, а я сам вилізу на дуба та й заночую.
Полізли розумні аж на самий вершок дуба і сидять, а Іван і собі лізе, а за собою і ступу тягне на дуба. Виліз, сидить і ступу держить.
От ідуть розбійники з своїх промислів та й стали ночувать під тим дубом. Назбирали дров собі, зачали варить у великому казані куліш на вечерю. Наварили, посідали кругом казана, побрали ложки та тільки що стали їсти та все студять, бо дуже гарячий був, а Іван як пустить ступу, та прямо в казан. Кип'ячений куліш геть-чисто позаляпував їм очі. Вони з ляку як посхвачувалися та й ну тікать у ліс, забули й товар, котрий награбили в крамарів.
Іван тоді зліз з дуба та й каже братам:
– Лізьте додолу.
Брати позлазили, забрали увесь товар, коні і поїхали додому, а Іван узяв собі тільки сопілку. Взяв він ту сопілку і ну грать. А була та сопілка не проста, а чарівна: як заграє, так усе живе й танцює. От заграв Іван, так і пішло все танцювать: і вовки, і зайці, і лисиці, й ведмеді. А Іван все гра та сміється. Уже ті звірі сердешні танцювали, танцювали і поморились. Уже за дерева хватались та держались, щоб не танцювать, та ні, не вдержаться.
Уморився Іван, ліг відпочивать. Трохи оддихнувши, встав і пішов у город. Люди саме несли на базар продавать хто паляниці, хто крашанки в коробці, а хто квас у відрах. Іван як заграв у дудочку, так і пішли всі танцювать. Один чоловік ніс коробку яєць та побив їх чисто, танцюючи, і сам як чортяка убрався в яєчню. Ті, що спали, посхвачувались та давай і собі танцювать: хто голий по хаті, хто без штанів, хто без сорочки, а хто без спідниці. Пішов увесь город перевертом: і собаки, і свині, і кури, все чисто, що було живе, пустилося танцювати.
Уморився Іван, граючи, і пішов у слободу найматися в робітники. Прийшов, а зустрічає його піп.
– Наймись до мене, добрий чоловіче, в робітники.
– Добре, – каже Іван.
– А що ти візьмеш у год?
– Та я недорого візьму: п'ять карбованців.
– Як так, то й так, – каже піп.
Найняв він робітника та на другий день і послав волів пасти. Погнав Іван волів на сінокіс, а сам виліз на стіг і сидить, а воли пасуться. От згадав він про свою дудочку і заграв. Як заграв, а воли зараз і пішли танцювать. Танцюють і танцюють, уже воли чисто поперепадались. Пригонить Іван волів увечері додому, а вони голодні, ревуть та з загати смичуть гнилу солому і їдять. Сам Іван повечеряв та ліг спать. На другий день погнав знову волів пасти. Пас, пас, а потім знов заграв, і все пішло танцювать. Дограв до вечора і погнав волів додому голодних і замучених танцями. Дивиться піп на худобу та й каже:
– Де він їх у чорта пасе, що вони такі худі та голодні?
От він вирішив самому піти і подивитися, де той Іван їх пасе. На третій день погнав робітник волів пасти, а піп і собі слідом за ним. Пішов та й сів у тернику. Сидить і вигляда, що Іван буде робить. А той знов виліз на стіг та й давай грати. Як пішло все танцювати – воли і всяка тварюка, а далі і піп у тернику. Терник був густий, і піп як почав по ньому плигать, як почав, то й порвав на собі штани, рясу, сорочку, а косу та бороду чисто вискуб терном.
Бачить піп, що лихо, та давай кричать, щоб робітник перестав грати. А той грає собі і не чує. А далі зирк у терен, коли піп плига, як оглашенний, він тоді й годі грать. Піп вискочив та й дав тягу додому.
Добіг до села та як чкурнув вулицями. Люди його не пізнали, дивляться, що в нього тільки клапті висять з одежі, а все тіло видно, і давай на нього тюкать. Він тоді звернув з вулиці, переліз через тин та як гайнув по городах бур'янами, а собаки за ним. Дехто думав, що розбійник, та давай його цькувать собаками. Прибіг піп додому увесь в реп'яхах. Попадя не впізнала та з переляку і каже робітникам:
– Біжіть виженіть з двору скаженого чоловіка.
Ті побігли з дрючками, аж він до них забалакав.
Тоді робітники узнали попа, привели його в хату, і давай він попаді розказувать про Івана. Попадя слухає та тільки дивується.
Увечері пригнав Іван волів, загнав у загін, дав сіна, а сам пішов вечеряти. Увійшов у хату, а піп йому й каже:
– Ану лишень, Іване, заграй попаді коротенької пісні.
А сам узяв та й прив'язав себе до стовпа, котрим був підпертий сволок у хаті. Іван сів долі біля порога і почав грати. Попадя вмостилася на лаві, щоб послухать, як він грає, та як схопиться з лави і давай танцювати. А далі як закрутиться якоїсь панської, та й мало їй місця. Де в чорта взялась кішка, вискочила з-під припічка та давай і собі плигать. А піп державсь, державсь руками, а воно його так і сіпа біля стовпа. Сіпало, а далі канат ослаб, і давай тоді піп стрибать кругом стовпа на канаті. Стрибав, стрибав та вже аж боки понамулював канатом, а тоді давай кричать Іванові:
– Годі! Перестань! Хай тобі біс!
Іван перестав грать, сховав у пазуху свою дудку та тоді й пішов спать. Піп і каже попаді:
– Давай Івана проженем завтра, а то він зовсім замучить і нас, і наших волів.
Іван брав одежу в сінях та й чув, що піп казав попаді. Уранці встав, і пішов прямо до попа, та й каже йому:
– Коли ти, попе, задумав мене проганяти, то заплати мені гроші, і я собі піду. Як не даси, то буду грать, поки ви обоє з попадею позамучуєтесь, танцюючи.
Піп пошкріб потилицю, бачить, що треба-таки платить, вийняв з гаманця гроші і віддав Іванові.
Іван заграв на прощання однієї, поки піп з попадею потомились, аж язики висолопили з рота, та й пішов по білому світу блукати.
Дурний Тимко
Батько мав трьох синів. Два з них були мудрі, а третій, наймолодший, дурний. Назвали його Тимком.
Старші брати все, що треба, робили, а Тимко нічого не робив. Через це брати сердилися на наймолодшого.
Їх батько мав багато худоби, щодня будив старших синів і посилав пасти череду.
– Тату, та най і Тимко щось робить. Ми на нього не будемо працювати, – кажуть брати.
А батько:
– Нічого, сини. Він вам їсти принесе.
Мати наварила борщу, напекла хліба й посилає Тимка віднести братам їсти.
День був сонячний. До пасовища дорога неблизька. Йде Тимко дорогою, в одній руці несе горщик з борщем, а в другій – ложки та хліб.
Раптом чує – щось за ним крадеться. Оглянувся – тінь свою побачив. Злякався. Швидше йде – тінь за ним швидше. Біжить, і тінь біжить.
Кричить зі страху:
– Гей, люди, якась біда суне за мною!
Але ніхто його крику не чує. Сів Тимко, і тінь сіла. Думає собі:
– Може, ця чорна біда голодна, що так біжить за мною. Дам я їй трохи борщу, хай відчепиться від мене.
Йде Тимко далі та по ложці борщу кидає позад себе. Йшов і хлюпав борщем, поки дно в горщику не показалося, але тінь далі йшла за ним.
Так Тимко дійшов до моста. Йде мостом і бачить велику дірку.
– Гей, – каже, – тут можна й ногу зломити.
Витяг з торбини хліб, що ніс братам, та й заткнув ним у мості дірку.
Прийшов на пасовище до братів, а вони питають:
– Що ти нам приніс?
– Та ніс вам обід, але біда якась йшла за мною, і я годував її борщем.
– То, може, хліба приніс?
– Був і хліб, але я заткнув ним дірку в мості.
Зрозуміли брати, що Тимко своєї тіні злякався, але не розсердилися, бо на дурного ніхто не сердиться.
Кажуть йому:
– Тепер ти паси худобу, а ми підемо обідати. Лише дивися, аби худоба вся вкупі була.
Взяв Тимко добрий дрючок і пастушить. Не встигне теля від гурту відійти, як він б'є його палкою по голові й тягне на купу. Втікає вівця – теж убиває і на купу. Перебив усю худобу, сів зверху й чекає братів з обіду.
Повертаються брати:
– Що ж ти, Тимку, наробив?
– Те, що ви казали. Тепер худоба вже не розбіжиться нікуди.
Знають брати, що чекає їх гірка година. Порадилися, що треба утікати в світи, але як дурного позбутися?
– Біжи, Тимку, додому, припри двері стайні, аби батько думав, що худоба вже загнана.
Поки брати старші радилися, Тимко побіг додому, зняв із стайні двері й припер на пасовище.
– Що ти натворив?
– Та ж ви казали приперти. Я і припер.
Утікають усі троє. А Тимко несе за собою двері.
– Кинь їх! – кажуть брати.
– Та як я можу наше добро розкидати? – відповідає Тимко.
Застала їх ніч у темному лісі. Де ж ночувати?
Знайшли вони доброго дуба, старші брати лізуть на дерево, а дурний тягне за собою ще й двері.
Побачили брати, що двері стануть у пригоді. Якщо їх покласти на гілля – можна по черзі подрімати. Допомогли Тимкові витягти двері на дерево.
Сидять брати на дубі й радяться, що далі робити? Куди йти? Раптом чують: віз скрипить. Їде підвода й зупиняється під дубом.
Брати на дереві великий страх переживають, бо ж з підводи злізли дванадцять розбійників. Зняли вони з воза залізну скриню, розвели вогонь. Беруть по кавалку м'яса та й смалять на вогні, вечеряють. А братам лише слина з рота котиться, бо ж голодні.
Після вечері починають грішми ділитися, що в скрині привезли.
Дурний як побачив стільки грошей, та й шепоче:
– Вступіться звідси, брати мої, бо кидаю двері.
А брати в страхові просять:
– Та тихо, бо нас тут, як горобців, передушать.
Тимко братів відсунув, підняв двері та й як двигне на розбійників.
А розбійники думали, що це з неба щось падає на них, та й порозбігалися по лісу, хто куди.
Брати тимчасом злізли з дуба, позбирали гроші, посідали на віз і поїхали додому. Тепер не боялися перед батька стати й правду розповісти.