Батько простив усе дурному Тимкові, бо все те окупилося сторицею.
Кажуть люди, що вони в щасті живуть і хліб жують.
Дурному ні в людях, ні дома
Був собі один чоловік, Хома, а в нього жінка – хороша-прехороша, а до тієї жінки та ходив полюбовник. Ото раз прийшов він та й став коло сіней Хоминої хати, собака Муха і загавкала на дворі. А Хома лежить на печі без штанів у просі та й каже:
– Держи, держи, Мусю, або я і в хаті не боюся!
А жінка лежить на подушках та й говорить:
– От, чоловіче, який ти смілий!
– О жінко, я ще з печі злізу та крикну.
Устав з печі та й кричить:
– Держи, держи, Мусю, або я і в хаті не боюся!
– О чоловіче, який ти смілий!
– О жінко, я ще й в сіни вийду та тюкну!
Вийшов у сіни та й гука:
– Держи, держи, Мусю, або я і в сінях не боюся!
– Оце ж таки, чоловіче, який ти сміливий!
– О жінко, я ще й надвір вийду та крикну.
Вийшов та й тюлюка… Ото тільки що вийшов він надвір, а тут полюбовник шасть у сіни та й сховавсь! А жінка хрьоп дверима та й засунулась!.. Хома і зоставсь надворі, босий, без штанів, в одній сорочці, а мороз хрещенський, такий, що аж тріщить. Що тут казати? Сюди-туди, ніяк не влізе в хату. «Дай піду під вікно та покричу жінці, щоб відчинила». Ото приходить та й кричить:
– Жінко, відчини!
А жінка лежить на подушках в обнімочку з полюбовником та й пита:
– Хто там такий?
– Та я ж, Хома твій!
– Цур тобі, пек! Мій Хома дома, ось біля бока лежить.
«Що це за лиха година? – дума собі Хома. – Начебто і моя хата, аж, бач, виходе, що не моя; чи це на мене наслано, чи це мене сатана обморочила? Дай піду я та пощитаю хати скраю, чи не знайду своєї». От пішов і щита.
– Оце Грицькова хата, оце Стецькова хата, оце кумина, оце Хомина… Жінко, відчини!
– Хто там такий?
– Та я ж, Хома твій!
– Цур тобі, пек! Мій Хома дома ось, біля бока лежить!
«Що це за лихо? Це мене і прям сатана обморочила. Ану дай знов піду та пощитаю хати скраю».
Пішов і оп'ять щита:
– Оце Грицькова хата, оце Стецькова хата, оце кумина, оце Хомина… Жінко, відчини!
– Та хто там такий?
– Та я ж, Хома твій!
– Та цур тобі, пек! Мій Хома дома, ось біля бока лежить!
«Оце лихо! Що тут казати? Дай піду до кума до Петра та попрошу його, хай мене до хати до моєї доведе». От і пішов. Приходить до хати кума Петра та й кричить:
– Куме, здоров був!
– Здоров! А хто ти такий?
– Та я, Хома, кум твій.
– А, це ти, Хомо?
– Я, куме.
– Чого ж це ти ніччю ходиш?
– Та чого? Вийшов я із хати та й заблудив, та тепер і не знайду ніяк свого двора, так оце прийшов до тебе, щоб ти запоміг моєму горю: вийди, спасибі тобі, та доведи мене до хати.
Той кум Петро вийшов; дивиться на Хому, аж він зовсім роздягнутий, та ще й без штанів.
– Та це ти, куме, босий?
– Та босий!
– Та ще в одній сорочці?
– В одній сорочці.
– А, лишечко! Та ти ж замерзнеш, поки я тебе доведу.
– Так що ж мені казати?
– А от що: сідай мерщій на мене, я тебе довезу.
– Ну й ну!
Ото сів Хома на кума на Петра, та й поїхали вони. Добрались до Хоминої хати; кум Петро зараз під вікно та й гука:
– Кума, здорова була!
– Здоров був! А що ти таке єсть?
– Я Петро, кум твій!
– А що тобі треба, куме?
– Та що? Візьми свого Хому, а то замерзне.
– Що ти, куме, мій Хома дома, ось біля бока лежить; ось озвись, Хомо.
– А хто там такий? – гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми.
Слуха Петро, так-таки як єсть голос Хоми.
– Що ж це воно таке сидить на мені?
– Та то, куме, сатана! Ось полапай його, якщо волохате, так то небезпременно сатана!
Лапнув кум Петро, аж воно волохате… Як кинеться ж тоді Петро від вікна, як хокне з себе Хому та давай тікать.
Біжить та хреститься: «А Господи Cyce Христе, це ж мене сатана осідлала…»
Зоставсь оп'ять Хома босий, в одній сорочці на морозі.
Стояв, стояв, а далі надумавсь та й пішов спати у хлів.
А в хліві лежав бугай; він підібравсь під бугая та й заснув.
Ото чуть стало розвидняться надворі, а жінка вже й випустила із хати полюбовника, а сама пішла по двору та й туже за Хомою:
– Головонько ж моя бідная, головонько моя безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка!
А Хома ось і виходить із хліва.
– Де це ти був?
– А хіба ти не знаєш де? Я вчора до тебе стукав, стукав, а від тебе ні слуху ні духу.
– Що ти? Бог з тобою! Я за тобою усю ніч вибігала і по двору, і по задвірках, і по вулицях, а тебе наче злидень злизав.
– Дивно мені, а я усю ніч простукав у тебе під вікном, а ти одно: «Мій Хома дома, ось біля бока лежить…» Так я пішов у хлів, підгорнувсь під рябого бугая та й заснув.
– Що це ти кажеш?
– А що?
– Так ти під бугаєм ночував?
– Під бугаєм.
– Ах ти, скажена собако! Що ж це ти наробив?
– Та що ж я там наробив?
– А то, що ти тепер тільний, от що! – Давай його лаяти та приговорювати: – Ах, побила б тебе лихая година та нещаслива! І що тепер казати з тобою? Чи ти знаєш, що ти тепер скоро будеш телиться? Ну от же що я тобі скажу: іди ти у чужу слободу та там і телись, а в своїй слободі і слави не набирайсь.
Та знов давай його лаять та причитувати.
– Та хай грець твоєму батькові! Я й піду на чужу слободу, аби ти тільки не лаялась…
От і зібравсь Хома. Узяв мішечок, хліба в мішечок, та й пішов на чужу слободу телиться. Іде собі та йде та все полем та ярами, щоб страму не набираться, аж гульк – на дорозі лежать шматки чоловічого тіла: вовки прохожого розірвали. Голова оддалік, рук зовсім нема, а ноги у чоботях, заморожені. Дивиться Хома на чоботи – добрі. «Дай візьму собі, вони здадуться». Узяв та й пішов далі, у слободу. Приходе у слободу і давай проситься у людей ночувати, бо було, бач, уже під вечір. Упрохався до одного мужика. Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся, та й кажуть йому:
– Лізь, чоловіче, на піч та там собі і обігрійсь.
Хома поліз на піч та, довго не думаючи, і захріп там. А тим хазяїнам та Бог дав уночі прибиль: коровка отелилась, а мороз був сильний, телятко й обмерзло. Хазяїн і каже:
– А що, жінко, унесім його в хату та положим на піч.
– А що ж, унесім!
Унесли та й положили на печі, як єсть біля Хоминого бока. А Хома собі спить і не чує, що біля нього лежить теля.
Прокинувсь аж у глупу північ, лап! – аж коло нього теля. «Господи Cyce Христе!.. Як же це я отеливсь, що й не чув?» Полапав коло себе – мокро. «Так і єсть, отеливсь… Ну, одначе, слава тобі, Боже!..» Та скорійш з печі та шапку в охапку, а кожух на плечі та давай Бог ноги від тих хазяїв… Та так швидко вдрав, що й чоботи з чоловічими ногами забув на печі…
Чуть світ, а хазяїн і хазяйка уже й прокинулись. Прокинулись та зараз на піч, щоб подивиться на теля. Туди, а там теля єсть, а чоловіка, що спав, нема, – одні чоботи з ногами.
– Що це за лиха година?
– Та це, жінко, наше теля прохожого чоловіка з'їло! Що тут казати?
– Та що ж тут, чоловіче, казати? Біжи скорійш до попа!..
Побіг чоловік до попа, розказав йому про всю оказію, а піп вислухав та й каже:
– Це у вас антихрист народився! Треба його скорійш убити, а то він і нас усіх поїсть, та треба б, убивши те теля, і хату освятити.
– Ну що ж, як убити, то і вбити.
Ото убили його швиденько, закопали в землю, а хату освятили. А Хомі й байдуже: мерщій чвала собі додому. Прийшов додому, та скорійш у хату, та до жінки своєї.
– Ну, жінко, молись Богу: я отеливсь! Та ще як? Так, що й не чув.
– Що ж тобі Бог дав, чоловіче, чи бичка, чи теличку?
– Та я б тобі, жінко, і сказав, так і сам не знаю, що воно там таке й є.
– Ох ти, йолопе, йолопе, божевільна голово! Не зна, що у нього і найшлось… Якби ти був путящий чоловік, то узяв би його додому, от би нам і користь.
Давай його лаяти, давай його коренити, аж у вічі лізе.
– Та годі тобі лаяться: ну я піду, візьму своє теля.
– Як же ти його візьмеш, розумна ти голово?
– Та як? Піду та й візьму; прийду туди, де ночував, та й скажу: віддайте моє теля, бо я у вас ночував та й отелився.
– Тю, тю, дурний! Хіба ж так можна? Ти прийди туди, де ночував, стань під ворітьми та й мичи: «Му-му-му!..» А теля почує та й обізветься до тебе, от тоді ти його і бери.
От Хома узяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь. Прийшов у село, найшов там той двір, де ночував, положив голову на ворота та й давай мичать. Мичить та й мичить, а теля все не одзивається. Коли це виходить хазяїн двора та й пита його:
– Чого ти тут, чоловіче, мичиш?
– Та чого? Я тут у вас недавно ночував та й отеливсь на печі, так тепер жінка прислала мене, щоб я взяв у вас своє теля.
– А, так це ти?
– Я.
– Ну іди ж ти у хату, так ми тобі і віддамо твоє теля.
Хома здуру і пішов. От тільки що він на поріг, а тут як ухопили його за шерсть та як почали кулачити, щоб не робив слави людям та не лякав їх. Кулачили-кулачили, трохи печінки не відбили; доти його вчили, поки Хома якось не вирвавсь із рук та не втік із хати. Як вихопивсь із хати, та тоді давай Бог ноги: насилу з душею втік. Приходить додому, до своєї жінки, а вона його і пита:
– Ну що, чоловіче, узяв своє теля?
– Хай тебе поб'є лиха година з твоїм телям. Тепер я знаю, що то воно за теля таке було.
– Тю, тю на тебе! Верзе не знать що; сказано – «дурному ні в людях, ні дома», так воно й єсть.
Життя і смерть
Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім'ї двоє діточок – дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.
– Хто ти? – питає чоловік.
– Не впізнаєш? Я – Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
– Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним – усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
– Ну, ходи!
Та чоловік одразу почув, як б'ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола – на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив'язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:
– Ну, чого стоїш?
– Я ще не готовий, – відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.
Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:
– Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.
Дівчинка теж почала просити:
– Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.
– Раз так, ходи зі мною! – і Смерть простягнула свої довгі руки.
Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший – знає мало. Йому не так шкода помирати…»
Дівчина без слова утекла до хати.
А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:
– Я прийшла забрати твого сина.
Мати попросила:
– Забери мене. Тільки попрощаюся із сином – і прийду.
– Я тебе чекаю! – промовила Смерть.
Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…
Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.
– Чекай! – гукнула мати.
Та її не чули.
Мати знову забігла до хати. Бачить – син усміхнений, здоровий.
І казці кінець.
Жінка і курочка
Жила раз стара баба та мала курочку. Тоту курочку так бавила й пестила, як би яке котятко. За то несла їй курочка щодень по однім яйці.
Але стара не вдовольнялася одним, та й захотілося їй, що та курочка хоч по двоє або аж по троє яєчок на день несла. Ну що тут робити? От коротка рада: «Чим ми кому ліпше, так і він нам».
І стала курочку ще ліпше доглядати і пхати в неї, як в дірявий мішок. Коли же курка спаслася та стовстіла, то й цілком нестися перестала.
Якщо замного жадаєм, то й то тратим, що маєм.
Жінка й силач
Чоловік був не беручкий до роботи і легкого сумління. Він не знав, що жінка його дуже сильна, як впадає у нерви, то часом її бив. Так не раз бив, що вона сховається під піч, а він вхопить кочергу і бодай кочергою наштурхає.
Базарного дня збирається з жінкою на ярмарок: везуть поросят продавати. Доїхали до міста, а тут йде юрба людей, бубнярі бубнять, а попереду – височезний, здоровий і сильний богатир. Зупинився серед майдану, бубняр оголошує:
– Слухайте, люди! Сходіться на міську площу! До нас приїхав борець з світовим ім'ям, і він буде боротися, якщо надибає пару по собі!
Йдуть далі, а борець так бутить на людей, як той віл, що хоче бити:
– Бу-у! Бу-у!
А ця жінка, що їхала на возі, вчула його голос і відзивається:
– Бу! Бу!
Чоловік перелякався і каже:
– Тихо, жінко, то є світовий борець.
– Ну-ну, та й я на світі живу.
Борець минає віз і знову:
– Бу-у! Бу-у!
А жінка з воза:
– Бу! Бу!
– Та тихо, бідо, бо він зараз прийде до нас, та й кісток не позбираєш.
– Яка, чоловіче, біда? Біди ще нема, хіба буде, – і знову бутить.
А борець підходить до воза, злапав коня за капистру й подає руку жінці:
– Здорова будь, сестро!
– Здоров, брате!
Той потис жінці руку, а вона сміється:
– То вже вся сила твоя?
Він піднатужився, а вона далі сміється:
– Все вже?
– Все.
– То дозволь тепер мою силу випробувати.
Як взяла його за руку, як потисла, то шкіра на пальцях потріскала, лише голі кістки лишилися. Борець подивився на руку й каже:
– Ну, сестро, не встидно мені з тобою боротися. Підемо на плац.
– Підемо.
Поки зібралися люди, посиділи обоє. Через якоїсь півгодини він каже:
– Я на тебе вже надивився, а ти на мене. Тепер ще треба, аби люди на нас надивилися. Пора братися до роботи.
– Як боротися, то боротися.
Вийшли на плац, узялися попідсили, але побороти її силач не може. Каже:
– Тепер, сестро, весна, то я заб'ю тебе у землю, як колика.
– Прошу дуже.
А міський плац утрамбований, земля тверда. Борець підняв її над собою й по кісточки забив у землю.
– То вже усе? – питає вона.
– Ні, ще не все.
– Ану, поправся.
Він ще раз як нею гримнув, то забив по коліна.
– Спробуй ще раз, – каже вона.
За третім разом забив у землю по пояс. Вона вискочила й говорить:
– Я теж ґаздиня й хочу хоч чоловікові показати, що я чогось варта.
– Маєш повне право.
Вона його як підняла, як загараздила у землю по коліна, а ключ розімкнувся, і ноги відділилися від тулуба. Подумав він собі, що життя вже нема. Що робити? Знімає з себе золотий пояс і дарує жінці:
– Упережи, сестро, себе, бо ти цього варта, а я носити цей пояс не вартий.
Вона взяла пояс, а то – з чистого золота. Де силач не боровся – всюди перемагав, і місто давало йому великі гроші за це видовище. Він купував таку золоту бляшку, як палець, і чіпляв на пояс. Бракувало ще три бляшки, і весь пояс був би у золоті.
Жінку вітають: плещуть, на руках піднімають. А чоловік, як побачив, що вона така сильна, а він її бив – лишив коня з возом, а сам утікає. Жінка кричить поліції:
– Доганяйте чоловіка, бо покидає мене!
Приводять його і питають:
– Чого ти, чоловіче, від такої славної жінки утікаєш?
– Йой, утікаю, бо мені буде кінець. Я ж її не раз бив та й кочергою аж під піч заганяв. Якби був знав, що вона така сильна, то не робив би такого.
А жінка говорить:
– Чоловіче любий, їдьмо додому.
І вони ще довго жили, але чоловік більше й пальцем її не торкнув.
За потрійну плату
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину – сам їсть і п'є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
– Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!
– Який же ти у біса візник! – розсердився пан.
– Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину.