Вижила флора, як і фауна, із нашим людиноподібним приматом, який у результаті Промислу Божого став людиною богоподібною.
Там вижило життя, даруйте за тавтологію. Там, у горах, життя воскресло. Так довів уже не дивний американець, а світове інтелектуальне світило на прізвище Вавилов.
Сам же містер Геріл собі місце для виживання визначив. Гори Drakensberg mountain – Дракенгергські гори – на батьківщині Нельсона Манделли, – гори, що сформувалися понад 2 мільярди років тому і не здригнулися в обіймах численних «кінців світу». Кілька годин від тепловодного Йоганнесбурга, і сніжне плато, майже як оспівані Кіліманджаро, що, зрештою, неподалік.
І знову магія-загадка. Хто і чому містечко, з якого належить підніматися у майже піднебесні сховки від Апокаліпсису, назвав ВІФЛЕЄМ?!
Наводиться колосальна кількість геометричних діаграм із науковими доказами, що тут, на плечах цього Драконового хребта, неподалік екватора, – найнадійніше.
Врешті, пошуки порятунку просто не можуть не привести до роздумів про біблійного Ноя. Його вчинок не може не надихати будь-якого спасителя людства.
Автора бестселера вони привели у чарівну Фландрію, де, як відомо, починають плавати раніше, ніж ходити. Запам’ятайте назву цієї бельгійської фірми – ETAP. То справді етап у самоосмисленні усього й уся.
Фірма віників не в’яже, а виробляє яхти. І не просто плаваючі засоби, а такі, що не тонуть! Не те щоб могутнє кораблебудування, але собі ціну знає, особливо серед тих наших олігархів, які за озолочену яхтину за ціною не постоять.
Містер Геріл головного менеджера спитав прямим текстом:
– Якщо буде хвиля сорок метрів висотою і швидкість вітру понад 200 кілометрів за годину, чи витримає ваша яхта?
І сучасний бельгійський Ной відповів:
– Моя відповідь – «так».
Його кораблики не тільки не тонуть, а й не перевертаються. Як відома іграшка «Ванька-встанька». Не втопитися у відкритому морі, навіть коли воно стає горою не нижче, ніж Дракенгерські вершини, – нині не проблема.
А чи була така проблема для атлантів? Майя у чому чесно зізнавалися? У тому, що феноменальні знання їм дали білобороді боги, що якось припливли на легких човнах до їхнього юкатанського берега. До речі, нащадки майя кілька століть опісля сприйняли конкістадорів, які причалили до бухт Південної Америки, за… богів, що повернулися.
І як тут не виникнути версії, що атланти все-таки готувалися до Потопу, і виготовляти нетонучі човники для них було так само просто, як і для фламандців.
Анотований бестселер американського автора дає настільки науково обґрунтовані інструкції – як вижити, коли настане кінець світу, що навіть не виникає додаткових запитань. Усе гранично ясно і коротко. За цими інструкціями не вижити просто неможливо. Виживання ґарантується. Був би лише кінець…
Залишаю право на скепсис щодо виживання за вами, шановний читачу. Зрештою, виживати чи ні – приватна справа кожного.
Мене однаковою мірою вражає як апокаліптична віра у кінець, так і фанатична віра врятуватися, коли все полетить у прірву.
Можливо, наш нео-Ной не радить рятуватися у Карпатах лише тому, що ніколи не був тут, неподалік від мого підкарпатського села. Але давайте спробуємо помислити на цю тему – як би виглядало оте спасіння тут, у нас, як виживати абсолютній більшості населення, що нижче рівня бідності і нижче навіть стандартів життя африканців на південь від Сахари?
У багатьох голлівудських фільмах американці змальовували напад на Нью-Йорк і накаркали. Не менше наврочено і «кінців світу». Один із блокбастерів називається «Зустріч із безоднею».
У фільмі є така сюжетна лінія. Невблаганно очікується зіткнення із велетенським метеоритом, після чого земна поверхня перетвориться на пустелю.
Що зробити, щоб зберегти рід людський? Треба у сховищах, набудованих на випадок ядерної війни, заховати частину населення, нащадки яких вийдуть на сонце, коли на планеті умови для життя відновляться. Але сакраментальне запитання: кого зберегти, а хто мусить загинути?
Уряд США щодо своєї території і народу приймає таке рішення: залишається в живих цвіт нації – за списком видатні таланти у науці, мистецтві, бізнесі, а решта – тягнуть лотерею. Невблаганно і жорстоко, але справедливо. Залишаться живими лише ті, які витягнуть власноруч квиток із правом на життя. У таку фатальну і трагічну мить головне для влади – діяти однаково справедливо до усіх громадян.
Слава Богу, що це лише фільм. Але як би вчинили сценаристи, якби моделювали ситуацію не на американському, а на сучасному українському ґрунті?
Американський варіант не пройшов би, бо тут, у нас, зовсім інша логіка поведінки влади. У нас би найперше залишили живими усіх членів правлячих партій, а потім ще й кумів, племінників та сватів різнокольорових вождів.
У фільмі про нас правлячий клас, включно зі всіма видами опозицій, повівся б так, як він поводить себе повсякчас у реальному житті одразу після того, як займає місця під куполом. З одного боку – омандачені олігархи з олігархенятами, з іншого – решта 99 відсотків «біомаси». Це виборами вони виборців купують, а тут би здали з бебехами.
Наслідуючи українську владу, американські республіканці у тому фільмі мали б зберегти життя лише громадянам-республіканцям, виставивши на смертельне зіткнення із безоднею лише демократів. Я певен, що голлівудському сценаристу такий цинічний кінець навіть у голову не міг би прийти.
А у нас поділ на «лицарів золотого унітаза» і на мовчазне та покірне багатомільйонне «бидло» навіть не ставив би питання – кого рятувати, а кого пускати у розхід.
У повчальному сюжеті автор сценарію не міг не зобразити владу справедливою, бо вона такою мусить бути у демократичному суспільстві. Так це ж у демократичному…
А відтак – уже не фільм, а доволі інтригуючі реалії. Йдеться про побудову на одній із верфей чергового транспортного засобу під назвою «Корабель Свободи». Що тут скажеш: у порівнянні з ним легендарний «Титанік» – просто паперовий саморобний човник, який запускають малюки у тазику з водою.
Та й Ноїв ковчег, уламки якого знайдено на горі Арарат, – не більше, ніж човник для недільних прогулянок Канівським морем. Власне, концептуально йдеться уже не про плаваючий засіб, а про штучно сконструйований кавалок суші, що дрейфує Світовим океаном. Бо у цьому океані тисячі островів менші, ніж ця амфібія.
То вже не корабель, а місто, за кількістю населення таке ж, як наш красень Ужгород, у якому я проживав із величезним задоволенням кілька років.
Правда, в Ужгороді немає таких хмародерів, як на цьому плаваючому острові. 25-поверховий житловий суцільний масив. Усе тут є, що має бути у сучасному місті, – дороги, магазини, школи, банки, клумби, стадіони, офіси, квартири. Є усе те, що довкруги вас тут, на суші, оточує. Довжина отого дива-міста – близько півкілометра, ширина – десь 300 метрів, висота – понад 100 метрів. Ной би з усіма мешканцями просто ахнув.
Це царство єдиної із «тварей». Мажори зі списку журналу «Форбс» мають тут прописку зі штампом – планета Земля. Тут передбачено постійне проживання. Якісь там морські кордони для «Корабля Свободи» не існують.
Глобалмени таке диво собі сотворили.
Нащо? Є тлумачення прагматичне – це плаваюче місто у відповідності до міжнародного права – ідеальна офшорна зона. Яка країна зніматиме податки із фірми, юридична адреса якої – не закріплена за 200 країнами суша, а так, без юридичної адреси – у відкритому морі і під відкритим небом та на надійній основі.
І все ж, попри підприємницьку мотивацію тих, хто це придумав, дайте мені аргументи для спростування, що ті, хто там мешкає, не купили собі місце для спасіння в умовах «кінця».
А в Японії, яка кілька років тому спізнала, що таке «кінець світу», індустрія «ковчегів» поставлена на конвеєр. Рукотворний острів матиме вигляд мушлі у кілька гектарів і висотою понад кілометр. Населення – від 10 до 50 тисяч осіб. З усім комплексом знову ж таки сучасної інфраструктури. Вулиці, сквери, поля для вирощування овочів та фруктів, а також для гольфа.
Жодних там хвиль, цунамі чи тайфунів така мушля не боїться. Проектується так, що не топиться і не перекидається.
Динозаври не винні
Подорожуючи повітряним мостом із США до Мексики, хочу сказати окреме слово про Манхеттен.
Але спочатку про особливі відчуття. Ти летиш до Карибів саме тоді, коли під тобою коїться чергова репетиція того «кінця», коли на усьому півдні непереможних США оголошена «бойова готовність» номер один.
Слава Богу, що ми не бачили цього, але то страшна штука – тайфун. Цього разу його назвали чомусь біблійним іменем Ісаак.
Коли наближаєшся до реєстрації у нью-йоркському аеропорту імені Кеннеді, на табло більшість рейсів південного напряму відмінено. Закриті аеропорти Гавани і Маямі. І головна новина, яка б’є просто наповал, – відмінено з’їзд республіканської партії, який має висунути кандидата у президенти США Міта Ромні. Причина – тайфун може знести цей з’їзд разом із кандидатом, бо взяли й запланували провести його… на Флориді. У Конвент-холі прямо на узбережжі. Давно запланували, а тепер відміняють. Уперше за останні 200 років, до речі.
Запопадливий синоптик у стані якогось професійного екстазу махає указкою по супутникових відеороликах з місця подій. Відтак уже більш виважений містер просто у прямому ефірі демонструє відкритий урок, як задраїти вікна власного дому, що може опинитися на дні, а урок другий його теленавчання подає вам навики, як вижити, коли вашу хатину все ж таки проковтне той клятий тайфун. А ти сидиш в аеропорту в очікуванні літака, який або полетить, або не полетить над тайфуном, і дивишся СNN, де тобі показують, що слід не забути і що може найнеобхідніше влізти у багажник власного авто, коли ти раптом завтра станеш у результаті катастрофи бездомним.
Як вам сценарій польоту над епіцентром того самого тайфуну в Мексиканській затоці? Воно, звичайно, начебто там – унизу, але чого ж тоді більшість рейсів скасовано? Про всяк випадок.
Але… Коли наважився писати про кінець світу і добираєшся туди, звідки його розгледіли, можливо, наймудріші із богоподібних істот, що коли-небудь жили на цій прекрасній планеті, то хіба вже боятися відірватися від неї? Сором було б перед читачами. Тим паче що рейс на юкатанський Канкун стрімголов у бік екватора – не відмінено!
Одразу ділюся цінним досвідом: якщо вам доведеться летіти над місцем природних катаклізмів, то не думайте автоматично, що той катаклізм піднімається на тисячі кілометрів. На землі – своє весілля, а на небі – своє, небесне. Доповідаю вам, що не було навіть жодної зони турбулентності вгорі, коли там, унизу, ця водна турбулентність розгулялася не на жарт.
А тепер повернімося до Манхеттену. Цього разу – із зовсім іншого приводу, хоча привід – ще той!
Учені свідчать: астероїд був завбільшки, як острів Манхеттен. Шість миль у діаметрі. Непрошений гість вагою 100 000 000 мегатонн зі швидкістю 150 000 миль за годину грохнувся туди, куди я, проминувши тайфун Ісаак, зараз лечу на Юкатан.
Слава Богу, не синхронно із моїм приземленням, а раніше, 65 мільйонів років тому. Десь тоді, коли починається «Календар майя».
Мабуть, ви у захопленні від фільмів «Парк Юрського періоду» чи «Мільйон років до нашої ери».
Динозаври в кіно або ще краще – у музеях – то завжди драйв. З цікавістю і пієтетом ставимося до цих наших попередників, не надто схожих на нас, але все-таки близьких, земних.
Були собі, жили-поживали, лиха-горенька не знали брати-динозаври і раптом щезли. І завше жаль, що не дожили до наших світлих днів демократії, яку ми чомусь так запопадливо полюбили після такого ж слізного любовного роману із комунізмом.
І коли їх не стало? А от саме тоді, коли оте сталося на Юкатані. Астероїд практично знищив життя на Землі. Коли я ще ходив до середньої загальноосвітньої школи, вчені мужі ще не знали, де саме це сталося.
І от у 70-х роках минулого століття містер Глен Пенфілд, мандруючи слідами майя, натрапив у непрохідних джунглях на урвище. 108 миль діаметром і 8 миль завглибшки. І виголосив гіпотезу: це кратер того клятого астероїда!
Назвали його – Chicxulub на мові майя – від назви цієї фатальної місцини. Відтак було обрано групу із 41 члена – найавторитетніших наукових світил. Вони лазили кратером, метикували, вивчали і зробили висновок офіційний: саме тут матінці Землі цей галактичний блукалець завдав страшної травми, від якої було майже спустошене її безцінне породження під назвою – Життя.
Дай Боже, щоб астероїд, як і бомба, двічі не падав в одну і ту саму яму. Маю на увазі не лише загадковий Юкатан, а й усю Землю.
Юкатан – звучить космічно
У нас, християн, тайв інших нинішніх світових релігіях не прийнято чинити так, як у майя. Уявіть собі, що головна вулиця Києва називається проспект Ісуса Христа, а центральна магістраль Аль-Ріяда носить ім’я Пророка Мохаммеда, чи на китайському острові Хайнань уздовж океану тягнеться набережна Будди.
У майянському місті Канкун я поселився у готелі на бульварі Кукулкан – не більше й не менше – імені їхнього бога.
Зрештою, Рів’єра Майя по центру із цим магістральним бульваром із оглядової вежі, яка крутиться навколо осі, як сама наша планета, дуже схожа на свого патрона. Візуальний образ найвищого божества, а у майя Креатор не один, – крилатий змій чи, за китайським світобаченням, дракон. Рів’єра – неначе в’юнке, завширшки не більше півтора-два кілометри тіло, а обабіч – велетенські морські крила, що тягнуться до горизонту.
Якби вам, навіть досвідченому модерному Магеллану, зав’язали очі і висадили на морському узбережжі, ви б не одразу або й зовсім не вгадали би, куди вас закинула мандрівна доля. Я сам ступав на узбережжя усіх сущих океанів і кількох морів, і ті самі межі Світового океану і суходолу – скрізь однакові.
А от морське видовище Карибського моря неповторне. Не схоже на усе бачене-перебачене. Посеред білого дня ви заціпенієте від побаченого на горизонті.
І так стоячи в оціпенінні, будете гадати – що там, на лінії земля-небо, – земні гори чи небесні хмари? Тут небо дуже близько до землі не тільки в геніальних головах мудреців майя, а й у візуальній моїй власній оптиці світопізнання.
Бо кудлаті хмари не просто зависають над оголеними табунами дітваків Адамових, а купаються разом з ними, як заблудла отара, що притомилася від нескінченних мандрів і собі поринула з розгону у ніжну гладінь водяних обіймів. Чому ти одразу наче розчиняєшся у тій солоній купелі? Мабуть, тому, що у її божественному лоні зародилося те, що поширилося скрізь на Землі, – Життя.
То космонавтам звідтам видно, як Земля закруглюється, а ми звідси нашим обмеженим зором цього угледіти не можемо фізично. І тільки на Карибах такий от міраж. Можливо, від того, що неподалік уже екватор, від якого догори і донизу розбігаються ці закруглини?
Канкун, окрім того, що давнє майянське поселення, – типовий світовий курорт. Американців тут – море, які, пролітаючи над своєю Флоридою, віддають усе-таки перевагу Карибам. Наступна дивовижна унікальність морського релаксу – слава Богу, не чути російських матюків. Найперша ознака того, що наших тут немає, – ніхто не п’є пиво зранку. Хоча цілодобово розмаїте питво ллється рікою.
Уявіть собі: текілу можеш наливати собі досхочу прямо з бочки! І хоча цей пахучий напій не має нічого спільного із майя, особисто для мене він пріоритетний, бо нагадує мені рідну семигинівську самогонку з мого села.