До речі, майя у дні якихось свят – може, звідси походить знаменита нині Карибана – полюбляли хильнути зайвого. Жерці могли дозволити собі напиватися до чортиків.
Знаєте, що мене дратує? Коли вдома я заводжу на найвищих емоційних тонах розмову про майя як про наймудріших і найунікальніших людей, що будь-коли жили на Землі, земляки, здебільшого, тактовно позіхають і йдуть дивитися чергове політичне шоу. Блазнюваті лідери корчаться у рекламних виборчих конвульсіях. Землякам (і не тільки) це найцікавіше. Їх висока, глибока, спрямована у вічність Істина не цікавить. Їх цікавить, за усіма правилами зомбування, тільки те, на чому їх дурять, – вже укотре!
І цей контраст між домашнім плазуванням на рівні первинних інстинктів і Вавилоном на бульварі Кукулкан – вражає. Ці тисячі й тисячі мандрівників зі всіх земних усюд приїхали сюди не так скупатися в екзотичному Карибському морі чи посмажитися на пляжі або глушити пійло у безкоштовному барі, а примчалися… до майя.
Ну, добре, я пишу оці нотатки, хоча їх в Україні майже ніхто і ніяких не читає, а чого оце різнолике збіговисько примчалося сюди?
Жага пізнання. Для людини, яка нидіє у забутому Богом українському сільці, це буде відкриттям. Але в інших національних згромадженнях вона жива, ця богоподібна людська риса.
Перше схоже потрясіння я пережив напередодні, коли якось у Вашингтоні за півгодини до відкриття прийшов під двері музею, який займає перше місце у світі за кількістю відвідувачів. Перед зачиненими дверима уже очікувало кілька сот осіб, які блискавично переростали у тисячі.
По-перше, уточнюю, не перед концертом попси чи такої ж попси політичної, що скликає майдани тупоголових, а перед музеєм. Та ще й яким – Музеєм космосу.
Зрештою, назва не передає усього огрому пізнавального, що вміщений під цим велетенським склепінням. Радше би назвати – Музей Всесвіту, і в ньому щось таке найдовершеніше, як от Людина. І не музей (яке прозаїчне слово із часів шкільних екскурсій), а Лабораторія самопізнання.
Оті тисячі землян, що бурхливими потоками стікаються сюди зі всіх континентів, хочуть знати, хто вони. От і все. Мало? А що може бути більшим у одвічному прагненні Розуму знайти світло в кінці тунелю? Невже тільки те, як украсти якомога більше і сховати якомога далі?
Щодо улюбленої теми наших політичних дебатів, то українці аж тоді стануть європейцями, коли будуть ходити не по мітингах і по магазинах, а по музеях. Про те, що коли люди не читають книжок, вони втрачають свободу, так вважав наш мислитель Євген Маланюк, я й говорити не буду. Нема до кого.
Є багато претендентів на звання «Пуп Землі» у нинішній генерації людства. Але, мабуть, поза конкурсом може бути отой прямокутний простір посеред міста – від Капітолію до Меморіалу Лінкольна. Серце США у столиці світу Вашингтоні.
Я назвав два сакральних місця з обох боків цієї магістралі, а обабіч? Що воно за пишні такі й багаті палаци?
То музеї, а в них – вирує повнолюддя. Ми перебуваємо тимчасово на планеті Земля, одній із мільярдів. Люди мають доконечну потребу знати, хто вони і що з ними відбувалося, і передовсім – що потім буде.
Те саме і з гостями держави майя. Ніколи не повірив би, що містерія «кінця світу», як могутній пізнавальний магніт, притягне сюди таке планетарне велелюддя.
Пляжі повняться десь під вечір, а зранку наповнюється по вінця розлогий майдан, ущерть напакований автобусними «крейсерами». Задумано так. Ви добираєтеся сюди, а вже звідси, обравши якийсь автобус відповідного напряму, їдете у те майянське місто, яке вам найбільше до вподоби.
Я привіз звідтам і тепер тримаю у кабінеті карту Імперії майя. Вона густо вкрита позначеннями сакральних місць, яких – сила-силенна!
Отож спробуй вибрати! У Єгипті із його пірамідами простіше. Сідаєш на рейсовий автобус із площі Тахрір – і за сорок хвилин ти уже в Гізі. Та й зрештою скільки тих пірамід у єгиптян? Одна, дві і ще трохи. Можна охопити одним поглядом. Найдокладніші екскурсії розраховані на дві години, не більше.
А тут? Найперше, треба мати на увазі, що Імперія майя абсолютно не збігається із нинішніми кордонами існуючих держав. До речі, ці кордони у часовій ретроспективі і перспективі – річ не вічна. Про це треба пам’ятати й нам, бо не було держави України двадцять з гаком років тому, а тепер є, але чи буде?
Земля майя не те що сповна поглинає карибські держави, але це територія, що нині числиться за Мексикою, Гватемалою, Белізом, Гондурасом, Ель Сальвадором.
Які є докази, що древня імперія сягала таких просторових масштабів? А дуже просто, і ніяких версій та гіпотез. Саме у цих перелічених державах існують споруди, зведені руками майя.
Хтось похизується, що був у Єгипті і бачив піраміди? А як вам таке: пірамід, палаців, спортивних майданів, астрономічних ОБСЕРВАТОРІЙ, храмів та всіляких інших архітектурних об’єктів, що їх залишила цивілізація майя, – шість з половиною тисяч!
Зрештою, не буду категоричним. Бо коли кратер у 150 кілометрів діаметром знайшли лише за мого життя, а попередніх майже 65 мільйонів років не підозрювали про його існування, то де гарантія, що у тих справді непрохідних джунглях усе вже знайдено, розкопано і дорогами та снек-барами оснащено?
Гарантії нема. Бо піраміда у цих заростях, – у яких далеко не всюди ступала людська нога, – може бути як голка у копиці сіна. До речі, відкривачі так здебільшого й описують: пробиваєшся, дивлячись під ноги, аби не наступити на скорпіона, крізь хащі і хащі, раптом мало не б’єшся лобом об стіну до самого неба – піраміда виростає перед тобою, досі невідома і відкрита цієї от миті для людства таки тобою!
Стоячи посеред потужного гулу численних двигунів, я мав зробити для себе щонайперший вибір – куди саме із цих шести тисяч таємничих об’єктів податися?
Із нашою цивілізацією усе зрозуміло. Мабуть, інопланетяни правильно зробили, що приземлилися на полі американського фермера, адже саме тут височіє пік нинішньої генерації людства. А як бути із майя? Логіка може бути, приміром, така – розпочати зі столиці?
Але тут така логіка неправомірна, бо то була все-таки не держава, а цивілізація.
Маленький відступ. Неподалік від музейної вашингтонської авеню, у Гарварді, мало не до столітнього віку дожив один із найсвітліших мудреців сучасності, який найбільше наблизився до інтелектуальних кондицій майя. Самуель Хантінгтон зробив відкриття, що людство – це не моноліт і не сукупність доволі мінливих і короткочасних утворень, як от держави, а співдружність стійкіших, навіть мільярдних згромаджень, – цивілізацій, які ґрунтуються на такому стрижні, як релігія. Більше того, цей пророк передбачив, що сутність майбутніх катаклізмів – це «зіткнення цивілізацій», що й підтвердилося 11 вересня 2001-го у Нью-Йорку.
Як цивілізація майя не мали державної централізації, мовами спілкувалися розмаїтими, а трималися купи обручем набагато міцнішим, аніж державний кордон чи столична державна влада. Обруч цей незламний – світогляд. Ідея як цемент нації. Бачення світу. Тому треба шукати столицю духовну, а не державну, сакральну, а не бюрократичну.
Тут теж не без варіантів, але ніхто мене не переконає, що я не правий, коли скажу, що поїхав туди, де був створений «Календар майя»! Адже правильне рішення?
Без Харкова не було би майя?
2012 рік, як імовірний кінець світу, для нас, українців, має інше, також епохальне значення. У нашу історичну добу є три оказії, які можна назвати глобальними. Тобто такими, на які збираються не чиновники, а громадяни всіх континентів і переважної більшості наявних нині на Землі держав. Три види вселенських збіговиськ людства – Олімпіада, Мундіаль – чемпіонат світу з футболу і Європи з футболу.
Ці мегапроекти доручають сильні світу цього провести не кому-небудь, а хто потягне. Олімпіади проводять члени великої сімки – G-7 найсильніших держав планети, а тепер, може, вже 20 провідних, які попереду всіх.
І от виняток. Євро доручили – з величезним ризиком для людства – маловідомому аутсайдеру, Україні. Сотні мільйонів по всьому світу прилипли до карти світу, шукаючи країну, яка за рішенням УЄФА прийме Євро-2012.
І провели! Попри усілякі недоробки і спекуляції – впорались! Для мене це, може, єдиний привід для гордості за рідну країну за 20 років.
Перед мандрівкою на Юкатан я здійснив вояж Україною у рамках Євро. Від Львова до Донецька через Харків, у якому я доти не був. Як і не був на Землі майя.
Соромно, але факт. Бо це мудре і культурне місто – моя друга літературна столиця, адже це місцезнаходження видавництва «Фоліо», яке друкує мої книжки про майя.
Коли я ходив вулицями цього українського Гарварда, у якому місцеві жителі гаряче заприязнилися із помаранчевими, але голландцями, що тут провели три матчі, я й гадки не мав, що Харків – то просто якнайточніша і найвмотивованіша прелюдія до поїздки на Землю майя.
Кажуть, що майя – можливо, найбільша загадка людства, яку воно із солодким пієтетом і невимовним захопленням розгадує щонайменше півтора століття. І тепер я стверджую: якби не один геніальний харків’янин, це часом зарозуміле людство нічого такого про геніальну мудрість майя і не розгадало би.
Ого, скільки тої професури зі всього світу бралося до розшифрування наукової спадщини цих пришельців! Але серед цієї когорти модерних мудреців пам’ятник у Мексиці спорудили тільки йому, харків’янину.
А я думав собі: чого це я аж ніби схибнувся на тих майя? А виявляється, майяніст номер один у світі – українець, котрий народився там, де й дід мого сина, – під Харковом!
Більше того, якби не українець, можливо, феномен, загадка і, головне, мудрість майя залишалися б під замком, як багато чого незбагненного на Землі, над тлумаченням чого людство мордується тисячоліттями.
Юрій Кнорозов – лауреат Державної премії СРСР, кавалер найвищої нагороди Мексики – ордена Ацтекського орла і найвищої нагороди Гватемали – ордена Великої золотої медалі.
Майже двометрова його скульптура з’явилася у Мексиці 23 березня 2012 року, тобто за півроку до «кінця світу» у час весняного сонцестояння із його космічним смислом. Образ геніального вченого – із категорії абстрактних, хоча найперше, що нагадує, – Хрест…
Ще до війни харківський студент «захворів» спочатку на Єгипет, а відтак сповна віддався у «полон» майя. Поголос про цього «шамана» з Харкова ще тоді, у тридцятих, сколихнув переважно консервативні професорські кола. Однак уперше, принаймні у радянській науці, аспірант спочатку прийшов на захист кандидатської. А йому вчена рада присвоїла… одразу докторську! Причому, що називається, за лічені хвилини.
Війна і геніїв робить гарматним м’ясом та посилає на смерть. Однак він був серед тої абсолютної меншості радянських солдат, яких вона, смерть, оминула. Дійшов солдат Кнорозов до Берліна, бо мав місію. Скільки нам наговорено-набріхано про взяття Рейхстагу і про лабіринти бункера Гітлера. Нема лише у хроніці найбільшої світової бійні малозначущого за земними мірками факту: як солдат із палаючої бібліотеки вискакує із врятованою книгою в руках.
Донині жоден кінематограф не зняв про цю документалістику жодного кадру – подумаєш, знайшовся книголюб у смертельному вирі. Нам бункер подавай із кадрами, як гауптман підпалює труп страховиська, яке зжерло мільйони люду і ще вчора стояло на тремтячих ногах і називалося фюрером.
А всесвітньо-галактичну значимість пригоди із бібліотекою могли збагнути хіба що мудреці майя, бо рядовий солдат, українець Кнорозов, виніс книгу про майя. Потім він сам скаже, що, можливо, без цієї цеглинки не спорудив би він одне із найгеніальніших відкриттів останнього століття.
Зробив це Кнорозов у 1975 році – майже водночас із Пенфілдом, що знайшов кратер від астероїда. Саме цей рік вважається датою винайдення ключа від знань майя, що кваліфікується як найбільш загадкова інтелектуальна головоломка людства.
Мушу зізнатися, що вперше про Кнорозова я прочитав у книзі, придбаній у Канкуні. Там так і написано: «A dramatic shif began in 1958 when Ukrainian investigator in the Soviet Union, Yuri Knorosov, showed that Mayan writing was precisely of a fundamentally phonetic nature» – Велике просування (у розшифруванні послань майя) розпочалося у 1958 році, коли український дослідник у Радянському Союзі Юрій Кнорозов довів, що писемність майя має фундаментальну фонетичну природу.
Для мене ключове слово – Ukranian. Як неважко здогадатися, росіяни на всі голоси сьогодні репетують: він наш. Однак я вірю майя, які написали – Українець, з великої літери. Їм, я думаю, видніше.
Варто побіжно згадати увесь цей страдницький шлях до розшифрування вчення майя, яке розпочалося мало не з тих часів, коли сюди прийшли конкістадори. 200 років тому Дієго де Ланда подав свою версію майянського алфавіту. Відтак естафету перейняв Сільванус Морлі, якому належить кілька пріоритетів: першим сфотографував піраміди в середині позаминулого століття, першим видав книгу про майя.
За англійцем прийшла черга німцям сказати своє слово. Ернст Форстман першим почав перекладати Дрезденський код, який містить отой «Календар майя».
Томас Кайчус здогадався, що їхні тексти треба читати не тільки зліва направо, а й згори вниз. Едуард Келер збагнув, що смислове значення має колір, яким виведено ієрогліфи. Відтак прийшов визнаний корифей, якого вважають основоположником вчення про цивілізацію майя, – Ерік Томпсон.
Йому й кинув виклик Кнорозов і довів, що ієрогліфи – не букви, а слова, якщо сказати дуже спрощено про його відкриття. Геніальність його полягала у тому, що він, на відміну від американців та європейців, вийшов за лінгвістичні межі і встановив гармонію між абстрактною асоціацією, смислом життя і реальним зображенням.
Той самий Томпсон не хотів поступатися місцем на троні, і, за усіма правилами «холодної війни», оголосив вчення Кнорозова «комуністичною пропагандою».
А Українець не просто зробив наукове відкриття. Я гадаю, він піднявся (першим із землян) до способу мислення майя. Він проник у лабораторію світобачення майянських мудреців. Він думав, як майя! Не так, як люди із їхньою світовою наукою, а як ці, незбагненні для нас пришельці.
Але чому провидіння, чи майя десь звідтам, зробили свій вибір на українцеві? Пихаті англосакси, німці та гарвардські світила просто билися головою об стіну непізнання.
На моє глибоке переконання, наука, як сфера продукування НОВИХ знань, за природою не є і не може бути ремеслом. Шукав, мовляв, учений муж невтомно істину і в результаті цього пошуку знайшов те, що шукав. Усе відбувається зовсім не так. У головах в одну прекрасну і незбагненну мить опускається ЗВІДТАМ нове знання.
Звичайно, значення має, чому саме у цю голову. Безумовно, це має бути голова пошуковця і найбільш підготовлена для цієї місії обнародування нового одкровення. Геніальні відкриття у науці і геніальні тексти у літературі просто вливаються у ваш мозок, який слугує ретранслятором нових смислів, які належить оголосити світові у черговий момент. Думаю, що ейнштейни і ньютони, як і творці геніальних художніх чи філософських книг, підтвердили би правомірність сказаного.
Саме так було і з генієм на прізвище Кнорозов.
До речі, на відміну від усіх своїх західних колег, український професор не мав змоги особисто побувати на Землі майя, бо сидів у в’язниці під назвою СРСР, з якої людей у світ випускали лише у порядку винятку. Однак, відчуваючи у собі велетенську креативну силу, наш герой не особливо журився. Коли у часи брежнєвського застою він таки зробив відкриття і сколихнув світ – його найперше питали: «Як то? Ви ж ніколи там не були!»