– Сміття якесь, – пробурмотів Костя й двома пальцями відклеїв папірець.
Це була записка – великі букви олівцем можна було прочитати навіть тепер, коли листок добряче пожовк і зашмарувався:
«Тікай зараз».
Підпису не було.
* * *
Через півгодини вони сиділи в маленькому автобусі, який Костя назвав «похоронним». Клятий папірець зіпсував обом настрій, хоч кожен намагався продемонструвати другому цілковиту до нього байдужість.
Саша знала, що не зможе виїхати. Перше вересня – завтра, вона мусить бути на місці. Вимогу Фарита Кострицького вона виконає, а там – як складеться.
Костя мовчав. Від його ініціативності не лишилося й сліду. Автобус під’їхав за п’ять хвилин сьома, за кермом був звичайний міцний дядько-водій у поношеній джинсовій куртці на чорну футболку. Саша й Костя купили квитки й сіли на задньому сидінні. Водій завів мотор, одразу десь узялися бабуся з кошиком, жінка з лопатою, загорненою в мішковину, і два молоді хлопці без ніякого багажу. Саші здалося, що хлопці приглядаються до них з Костею. Вона знову відчула себе самотньою і беззахисною.
Спочатку їхали серед полів, у яких то тут, то там виднілися людські фігурки. Потім в’їхали в Торпу. Це не було селище, яким воно уявлялося Саші: цегляні п’ятиповерхівки впереміш з «приватним сектором». Це було місто, дуже старе й нітрохи не «модернізоване»: важкі кам’яні будинки, іноді з колонами, іноді з ліпниною на фасаді. Криві вулички, іноді залиті асфальтом, але частіше – бруковані чорним камінням. Вікна, закриті зеленими віконницями. Схили черепичних дахів. Пощерблені східці.
– Дивись, – приглушено сказав Костя. – Прямо хоч кіно знімай. Непогане містечко, правда?
Саша мовчала.
Автобус зупинився на маленькій площі, під навісом звичайної зупинки.
– Торпа, – сказав водій. – Приїхали.
Саша дочекалася, поки вийдуть два підозрілі хлопці, і потім уже вибралася слідом за Костею з автобуса. Водій передав їм валізи, сів у своє крісло, газонув – і автобус зник з очей перш, ніж Саша й Костя встигли озирнутися.
Вони знову були самі. І бабуся, і жінка з лопатою, і хлопці десь ділися.
– І в кого тут питати дорогу? – саркастично поцікавився Костя.
– Он покажчик є, – сказала Саша придивившись. – От: «Сакко і Ванцетті, 1,5 км».
* * *
Півтора кілометра шляху вони подолали чи не за півгодини – Костя хекаючи тяг обидві валізи. Сакко і Ванцетті виявилася непомірно довгою вулицею, і починалася зі сто чотирнадцятого будинку – далі нумерація спадала. Тротуари то ставали широчезні, то геть зникали. Вулиця то ширшала, наче річка у повінь, і ставала бульваром, то раптом стискалася й перетворювалася на ущелину.
– Стильне містечко, – бурмотів Костя.
Камінь і облуплена штукатурка. Батоги винограду та плюща розляглися на ринвах. Герань у підвісних вазонах. Саша крутила головою: ось триповерховий особнячок, схожий на замок, із затишними алебастровими химерами. Ось похмура бетонна будівля зі стародавніми промисловими кондиціонерами, повішеними на вікна ззовні. Он дерев’яна руїна, на даху якої встигла випнутися молода берізка.
Під кожним карнизом неодмінно ліпилися ластів’ячі гнізда. Птахи пронизували повітря, накриваючи вулицю рухливою чорною сіткою, виписували петлі, іноді пірнали в розбиті віконця на горищах. У кронах каштанів та лип несамовито цвірінчали горобці.
– Та нормальне начебто місто, – Саша потерла долонею втомлену шию.
Відкривалися магазини. Перед віконцем хлібного стояла маленька статечна черга: три бабусі з кошиками. Коло магазину «Вино – тютюн» курили троє чоловіків у спецівках. На протилежному боці вулиці робітники лагодили дах, натужно обертався блок, майже над головами пішоходів плив чан зі смолою, і линялі прапорці на дроті тріпотіли, відгороджуючи зону, куди в жодному разі не можна заходити…
Під дванадцятим номером виявився великий будинок, багато разів, як видно, перебудований: два поверхи складені з кольорової цегли в стилі «пряниковий будиночок», третій – з білої силікатної без усяких викрутасів, а четвертий поверх узагалі був дерев’яний. До парадного входу вів кам’яний ґанок з пологими, стертими до дір східцями. Височенні чорні двері мали неприступний і строгий вигляд. Ліворуч тьмяно поблискувала табличка: «Міністерство освіти. Інститут спеціальних технологій».
– Прийшли, – сказав Костя, опускаючи валізи на бруківку.
Саша дивилася на двері. Чорний прямокутник з відполірованою мідною ручкою. Чотири східці ведуть нагору.
Костя важко дихав. Він протяг дві величезні валізи вздовж довгої вулиці Сакко і Ванцетті й тепер не міг приховати ні задишки, ні серцебиття, ні поту на лобі. Саші було складніше; вирівнюючи дихання, вона могла заприсягтися, що Костя й вона зараз думають про одне й те саме: ще не пізно звідси змотатися. Поки не ступили через поріг. Таке відчуття, що коли ці двері зачиняться за спиною, дороги назад не буде.
Костя мовчав, не бажаючи здатися в Сашиних очах легкодухим. Що я тут роблю, панічно подумала Саша. Чого я не дома… чого йду туди, куди не хочеться йти, наче покірна вівця, наче собака на повідку?!
Костя оглянувся.
– Чи нема тут якоїсь забігайлівки, – сказав ніби про себе. – Щоб хоч кави випити… А то в роті пересохло… Дивись, кафе!
Справді, прямо навпроти інституту був вхід у напівпідвал, над яким висіла дерев’яна дошка: «Тістечка, кава, чай». На тротуарі стояв самотній стіл з розкритою над ним смугастою пляжною парасолькою.
Саша зітхнула й знов перевела погляд на будівлю інституту. Вікна – маленькі на перших двох поверхах, широкі на третьому, тьмяні на четвертому – дивилися на студентів фасетковим поглядом.
– Ходімо, – хрипко сказала Саша. – Не стирчати ж тут з валізами цілий день.
* * *
У величезному напівтемному холі нікого не було. Скляна будочка вахтера стояла порожня. Праворуч і ліворуч тяглися сходи, а спереду під стовпом світла, що лилося звідкілясь згори, височіла кінна статуя небаченого розміру.
– Жеребець, – сказав Костя зі здавленим хихиканням.
Саша, мов заворожена, підійшла ближче. Кінь справді був «жеребець»; черево й ноги були виліплені з анатомічною точністю. Колосальні бронзові копита зневажали гранітний постамент. Згори звисали величезні чоботи в стременах. Лице вершника роздивитися було неможливо – воно губилося вгорі і, хоч як Саша намагалася вибрати кут зору, бачила тільки величезне задерте підборіддя й випнутий борлак.
– Першокурсники?
Голос прокотився луною по пустельному холу. Саша й Костя обернулися; невисока вахтерка в ситцевому платті стояла коло вхідних дверей, її товстий палець з цукерково-рожевим нігтем велів обом підійти.
– Вам у деканат. За сходами по коридору прямо, побачите самі, там на дверях написано. Валізи залишіть. Ніхто їх тут не візьме.
* * *
У довгому коридорі пахло пилом і свіжим вапном. Тяглися двері – наче в школі, тільки вищі й, мабуть, значиміші. Напис «Деканат» у скляній рамці не давав жодного шансу заблукати.
Саша зайшла й замружилася.
У кімнаті було дуже світло – знадвору крізь вікна вривалося сонце. Прямо перед Сашею виявився дерев’яний бар’єрчик з дверцятами. По той бік бар’єрчика сиділи дві дами – товста й тонка, обидві в білих блузах, з однаково непроникними виразами таких різних облич.
– Першокурсники? – запитала товста. – Давайте документи.
Саша завовтузилася із застібкою внутрішньої кишені – для певності там була ще й шпилька.
– Давайте-давайте, – поквапила товста жінка. – Здавайте, юначе, якщо готові.
Костя ступив до бар’єра перший. Жінка відклала його атестат, розгорнула паспорт, звірилася з довгим списком на столі.
– Поздоровляю, вас зараховано на перший курс, – повідомила буденно. – Розпишіться отут. Ось вам ордер на поселення, ось талони в їдальню – безкоштовні обіди. Підручники вам видасть викладач. Погуляйте поки що в коридорі, поки я дівчину оформлю…
Худа жінка не промовила й слова. Через плече колеги зиркнула в список; прискаливши око, дуже уважно подивилася на Костю. Під цим поглядом він і вийшов, стискаючи в руках сірий конверт з печаткою.
Саша підійшла до бар’єра. Від часу на ньому стерлася фарба, кожне деревне волокно виступало рельєфно. Саша не витримала – і провела по прожилках долонею.
– Як вас звуть? – спитала Товста, чомусь не кваплячись розкривати Сашин паспорт.
– Самовій Олександра.
– Самовій, – палець з довгим нігтем побіг за списком. – Самовій…
– Фаритова дівчинка, – собі під ніс промовила Худа. Саша здригнулася, від її руху ляснули дерев’яні дверцята бар’єра.
– Кострицький – ваш куратор? – запитала Товста, не дивлячись на Сашу.
– Ну…
– Обережно з ним, – сказала Товста. – Він хороший чоловік, але жорсткий. Оце ваш ордер на поселення, талони в їдальню. Монети у вас з собою? Тут записано – чотириста сімдесят дві?
Саша знову полізла в сумку. Комбінація цієї звичайної кімнати й звичайної, здавалося б, канцелярської процедури із золотими монетами невідомої вартості, що з’явилися на світ у приступі блювоти, змусила її на хвилину втратити чуття реальності. Навіть сонце за вікном здалося несправжнім.
Жінка прийняла в неї з рук важку поліетиленову торбинку. Поклала кудись під стіл: дзенькнуло золото.
– Усе, – сказала Товста. – Ідіть, поселяйтеся, завтра о дев’ятій ранку всі першокурсники збираються в актовому залі, від входу прямо, повз статую, там маленькі сходи, побачите. Агов, хто там далі, заходьте!
– А де гуртожиток? – отямившись, запитала Саша.
* * *
Гуртожиток містився в глибині двору, потрапити в нього можна було або з будівлі інституту, або з вулиці Сакко і Ванцетті по тісному, темному й смердючому провулку. Саша, оцінивши провулок здалеку, вирішила після настання темряви й носа туди не потикати.
Зовні гуртожиток нагадував облуплений, бувалий у бувальцях барак. Вхідні двері виявилися замкненими. Костя постукав зігнутим пальцем, потім кулаком, потім обережно гупнув ногою.
– Дивно, – сказала Саша. – Сплять вони чи що? Котра година?
Костя обернувся, щоб їй відповісти, у цю мить двері скрипнули й відчинилися. Костя відступив, ледь не гепнувшись з порога.
У дверях стояв високий, баскетбольного зросту хлопець з чорною пов’язкою через праве око. Був він болісно худий і якийсь перекошений, наче одну половину тіла в нього скорчила постійна судома. Його єдине око, блакитне, подивилося на Костю й переметнулося на Сашу Саша позадкувала.
– Першокурсники? – спитав хлопець сиплим, наче зірваним голосом. – Поселятися? Ордери є? Заходьте…
Хлопець зник у темряві, залишивши відчинені двері. Саша й Костя перезирнулися.
– Ми теж такі будемо? – з перебільшеною покірністю поцікавився Костя. Саша промовчала: жарт здався їй невдалим.
Вони зайшли. Зсередини барак був трохи веселіший, ніж ззовні: коричнева лінолеумна підлога, стіни, пофарбовані синьою фарбою до рівня очей і потиньковані вище, сходи з залізним поруччям. Звідкись виривалися струмені пари і чувся шум води в душі.
– Сюди, – одноокий хлопець вигулькнув за канцелярським столом, над яким висів фанерний щит з багатьма ключами. – Ти, дівчинко, підеш у кімнату двадцять першу, це другий поверх. А ти, хлопчику, у сьому, це по коридору праворуч. Від двадцять першої ключ ось. А у сьомій живуть два другокурсники, вони вже приїхали.
– Ви тут працюєте? – нерішуче спитала Саша.
– Підміняю. А так учуся на третьому курсі. І звати мене Вітя.
Хлопець підморгнув єдиним оком і засміявся. Половина лиця лишалася при цьому нерухомою, тільки куточок рота поїхав кудись униз. Дивитися на цей сміх було так моторошно, що Саша трохи не розридалася.
Підхопивши валізу, не відчуваючи її ваги, вона майнула нагору по сходах. Там був такий самісінький коридор, тьмяно блищав лінолеум, на білих дверях, пофарбованих олійною фарбою, темніли номерки. Саша дійшла до номера «двадцять один», тремтячою рукою запхнула ключа у дверну шпарину і, після хвилини гарячкових зусиль, одімкнула.
Три панцирні ліжка під смугастими матрацами. Три письмові столи, три тумбочки. Дверцята вбудованої в стіну шафи. Велике вікно, відчинена кватирка, пилюка на підвіконні. Саша затягла всередину валізу, сіла на найближче ліжко й розридалася.
Хвилин п’ять вона оплакувала своє життя й свою біду, коли в коридорі пролунали кроки. Саша ледве встигла витерти сльози: у двері постукали й одразу, не чекаючи відповіді, зайшли дві дівчини – Саша бачила їх мигцем, у коридорі, по дорозі з деканату в гуртожиток. Обом було років по сімнадцять: одна білявка в блакитному джинсовому костюмчику, друга – русява, кругла, у спідниці до колін і трикотажній кофті.
– Привіт, – пробасила русява.
– Привіт, – сказала блондинка й одразу спитала, побачивши Сашині червоні очі: – Ти чого?
– Та так, – Саша відвернулася. – За домом скучила.
– Ага, – білявка розгублено роззирнулася. – Зрозуміло…
– А по-моєму, так навіть добре, – сказала русява, підтягуючи свої речі до ліжка коло вікна. – Вільне життя, ніхто не стоїть над душею. Роби, що хочеш.
Саша подумала, що робити, що хоче, вона не зможе, мабуть, до самої смерті. А навпаки, робитиме те, чого смертельно не хоче. Дивитися в очі Кострицького, сховані за чорними окулярами, і виконувати, виконувати будь-які його примхи під страхом розправи…
Уголос вона нічого не сказала. Та й голос не дуже її слухався.
Білявка мигцем глянула на неї.
– Я тут не житиму, – сказала задумливо. – Найму, мабуть, квартиру десь поблизу. Вам же краще – місця буде більше.
Саша промовчала. Русява знизала плечима: діло, мовляв, хазяйське.
– Я Ліза, – сказала білявка, звертаючись до Саші. – А це Оксана.
– Олександра, – сказала Саша хрипко. – Самовій Саша.
– Ми, значить, на одному курсі? – Ліза не зводила з неї блакитних оцінюючих очей.
– Значить.
– А пилюки ж тут, – пробурчала Оксана, водячи пухким пальцем по столах та підвіконню. – А по постіль куди йти, хтось знає? Комендантка тут як, нормальна?
Ліза перестала дивитися на Сашу Пройшлася по кімнаті, торкнула дверцята шафи, дверцята хрипко завищали.
– Давайте за знайомство, – запропонувала Оксана. І одразу, не чекаючи згоди, стала виставляти з сумки на тумбочку банки, лотки й пакети. Вийняла пластиковий посуд, спритно відокремила від гофрованої труби три білі стаканчики; притримуючи рукою, хлюпнула в кожний з каламутної пластикової пляшки.
– Беріть, дівки. По-сусідськи. Пригощайтеся: ковбаска домашня, огірочки. Хлібець, ну, те, що лишилося.
– З ранку? – уточнила Ліза.
– Та ми ж потроху, що нам, – Оксана підхопила величезний шмат ковбаси. – Щоб добре вчилося, щоб весело жилося. Поїхали!
Саша взяла стаканчик, на дні якого хлюпала прозора рідина. Пахло дріжджами.
– Що це?
– Самогон, – Оксана всміхалася аж до вух. – Давай, цок-цок!
Вона стукнула своїм стаканчиком по Лізиному, потім по Сашиному, перекинула, витріщила очі й узялася закусювати ковбасою. Ліза тільки трошки сьорбнула зі свого стаканчика. Саша хотіла було відмовитись, а потім подумала: чого це раптом? І, затамувавши дух, випила неприємну рідину, наче мікстуру.
Більшої гидоти вона ніколи в житті не пила. Ті спиртні напої, які траплялося досі куштувати, – шампанське на Новий рік і на день народження, сухе червоне вино – мали смак і приємно пахли. Самогон став їй у горлі, не даючи дихати.
– Закусюй! – крикнула Оксана. – Огірочка візьми!
Саша, не витираючи набіглих сліз, кинулася гризти огірок, і жирну ковбасу, і чорний хліб з кмином. Захотілося пити, але води ні в кого не було. Діловита Оксана заявила, що тут має бути кухня, а на кухні чайник, і що зараз вона все розвідає. За нею зачинилися двері.
Саша перевела дух. Кімната гойдалася перед очима, і було не те щоб добре – але було відчутно легше, і захотілося поговорити.
Захотілося спитати Лізу, як та потрапила в Інститут спеціальних технологій. І чи не було в її житті Фарита Кострицького. І що вона думає робити далі. Дуже хотілося розповісти про свій страх і про монети, про Валентина з його передінфарктним станом, про маму, про записку, випадково знайдену в камері схову. І Саша вже роззявила рота – та раптом замовкла.