Вона подумала: ану ж Ліза, на відміну від неї, не божевільна? Вступила в інститут, як усі вступають, знає, чого хоче. Або втекла від осоружної сім’ї. Чи рятується від скандалу. Чи ще щось, буденне, людське, а тут Саша зі своєю маячнею.
З другого боку, монети…
– З тебе тут… грошей… ніхто не брав? – спитала Саша уривчасто.
– Хабарів тут не беруть, – неуважно сказала Ліза. – А якщо ти про ті монети… То я їх ще раніше здала своєму кураторові. Якщо ти про це…
Відчинилися двері, увірвалася Оксана з гарячим чайником в одній руці і з пачкою чаю в другій.
– Дівки, там нормальна кухня, навіть посуд є! Тут будемо пити чай чи туди підемо?
– Я чаю не хочу, – Ліза встала. – Піду пройдуся… Не забудьте, що о другій у нас обід. По талонах.
* * *
Ліза повернулася, коли Саша з Оксаною закінчували прибирання: залишалося тільки помити підлогу й винести сміття. Спочатку Саша, посоловіла від самогону, не хотіла ні у що таке втягуватись, але Оксана виявилася настирною: що їм, у свинарнику жити? Треба спершу навести лад, а потім уже відпочивати. Вона примовляла й термосила; Саша виявила себе з ганчіркою в руці на підвіконні, потім у черзі по постіль у комірчині кастелянші – першокурсники прибували й прибували, нервові, налякані чи, навпаки, веселі й галасливі. Саша безупинно знайомилася з новими співучнями, їхні імена миттю вилітали у неї з голови. З’явився й пропав Костя – блідий, скуйовджений, з очманілими очима. Саша притягла на другий поверх три комплекти сіруватої, пропахлої пральнею білизни, за цей час Оксана встигла протерти шафу зсередини, столи, підвіконня й навіть ніжки ліжок.
Повернулася Ліза. Переступила через гору сміття коло порога, зітхнула, пройшла до свого ліжка, де височів на матраці стосик білизни.
– Нагулялася? – весело спитала Оксана.
Ліза мовчки лягла на смугастий матрац і відвернулася лицем до стіни.
* * *
Студентська їдальня містилася в підвалі – на нижньому, підземному поверсі самого інституту. До початку занять – до першого вересня – працював тільки буфет, але й у буфеті давали по талонах прозорий бульйон у блискучих емальованих мисках, з круглими тефтельками на дні, та вермішель з куркою. Компот можна було брати в необмежених кількостях – хоч по три чи чотири склянки.
– Добре годують, – сказала Оксана.
Саша помітила в буфеті Костю. Попутник сидів над тарілкою, наїжачений, кришив хліб у бульйон і дивився крізь людей, нікого не помічаючи.
Саша підійшла з твердим наміром: не зрадіє – негайно йти.
Костя зрадів. Значно більше, ніж припускала Саша. Відсунув стільця, пропонуючи їй сідати поруч. Запропонував склянку компоту. Саша не відмовилася.
– Як ти, влаштувалася? – і відразу, без переходу: – Слухай, вони божевільні.
– Хто?
– Та ті пацани, з якими мене поселили, другокурсники. Один заїкається так, що очі на лоба вилазять, і весь час хихикає. А другий застряє.
– Як?
– Ну, потягнеться рукою, щоб книжку з полиці дістати, і раптом застрягне, наче… начебто заіржавів. Стоїть у дурній позі, тягнеться, смикається… навіть, здається, скрипить… потім його ніби попускає, він дістає книжку й читає, наче нічого й не було. І весь час перезираються в мене за спиною… Переморгуються… Моторошні такі. І я мушу спати з ними в одній кімнаті?!
Костя затнувся. До нього раптом дійшло, що він виливає душу – жаліється! – дівчині, з якою вперше зустрівся сьогодні вранці. Ймовірно, відповідно до Костикового внутрішньому кодексу, така поведінка не була гідна чоловіка; він зніяковів, спохмурнів і втупився поглядом у тарілку.
– А я в одній кімнаті з першокурсницями, – сказала Саша. – Наче нормальні дівчата. Більш-менш.
Костя підвів очі:
– Ти подивись. Тут же весь другий курс… і третій… каліки якісь. Он… дивись!
Саша обернулася. По проходу між столиками юрбою йшли третьокурсники, очолювані однооким Вітею. Довгий, худий і кривенький Вітя припадав на ліву ногу так, що тарілки в нього на таці підстрибували, погрожуючи перекинутися. За Вітею, прямуючи до далеких порожніх столиків, крокував плечистий хлопець у яскраво-червоній футболці й линялих джинсах, усміхався й раз у раз налітав на стільці, наче сліпий. Стільці гуркотіли, іноді падали, хлопець не звертав уваги і йшов далі. Поруч, занурена в себе, брела дівчина на височенних каблучиськах. Дивилася в підлогу так, наче бачила на гладенькому лінолеумі щось, недоступне іншим. Коли-не-коли прицільно вдаряла каблуком, ніби забивала цвях, на секунду завмирала, із зусиллям піднімала ногу (тоді здавалося, що каблук устромився в підлогу до самої підошви) і, погойдуючись, ішла далі.
– Паноптикум, – ледь чутно сказав Костя. – Де вони таких беруть?
Саша мигцем на нього глянула.
– Першокурсники наче нормальні, – повторила сухо.
– А, – Костя побовтав ложкою в остиглому бульйоні. – Так. Я вже пообідав… Ходімо?
* * *
На пошті пахло сургучем, і молода матуся з коляскою відправляла кудись велику, всю перев’язану шпагатом посилку. Поштарка була одна на всіх, тому Саша спершу дочекалася, поки обслужать матусю, а потім замовила у літньої жіночки з фіолетовим волоссям міжміську розмову. Зайшла в лунку кабінку, із завмиранням серця вислухала довгі гудки в слухавці й підстрибнула з радості, коли на тому кінці дроту відгукнулася мама:
– Алло!
Мама кричала в слухавку, мабуть, їй було погано чути. Саша теж кричала:
– Ма! Це я! Усе добре! Влаштувалася! Тут дають обіди! Завтра перший день занять! Як у тебе?
Вона це вигукнула, наче кричалку на параді, і вислухала відповідну мамину тираду: все добре, Валентин дзвонив з Харкова, усі здорові…
– Я дзвонитиму з пошти! Ну, бувай!
Серед карток на стойці Саша вибрала одну – «На згадку з прадавньої Торпи». На картинці було зображено площу з фонтаном, у якому плавали лебеді. Саша купила листівку й конверт, написала адресу, кинула у величезну синю скриньку з поштовим символом на кришці. Конверт глухо стукнув об бляшане дно.
Від пошти до гуртожитку було п’ятнадцять хвилин ходу. Погода зіпсувалася, накрапав дощ. Втягнувши голову в плечі, Саша разом з поривом вітру вибігла на бетонний ґанок і смикнула на себе скрипучі двері гуртожитку.
По коридору першого поверху йшов, оддаляючись од Саші, незнайомий хлопець. Зробивши крок чи два, раптом завмирав у русі, наче стоп-кадр. Стояв так кілька секунд, потім, з відчутним зусиллям зрушивши з місця, продовжував свою ходу. Повернувся, тицьнувся в стіну поряд з дверима. Відійшов. З другої спроби вхопився за ручку, потяг двері на себе…
Саша кинулася нагору по сходах.
Ліза й Оксана курили, сидячи на ліжках. Вікно було відчинене навстіж, дим не хотів витягуватися, зате вривався холодний вітер, пересипаний, мов бісером, краплями дощу.
– Ви б, може, в туалеті курили? – розгублено спитала Саша.
Крижане мовчання було їй відповіддю.
* * *
– Вітаю вас, першокурсники.
Актовий зал виявився великим запилюженим приміщенням. Зайняті були тільки три чи чотири останні ряди. Темні штори, що прикривали вікна, пропускали рівно половину необхідного світла; за сценою білів екран. Наче в сільському клубі, подумала Саша.
– За шкільною звичкою забиваємося на гальорку? – чоловік, що зійшов на невисоку сцену, окинув їх поглядом. – Не вийде… – І додав, не підвищуючи голосу: – Дайте світло.
Люстра під стелею спалахнула, і в напівтемному залі одразу стало світло, як в оперному театрі під час антракту.
– Пересідаємо в перші ряди, – сказав чоловік на сцені. – Швидко, швидко.
Першокурсники заворушилися, заперезиралися, потім неохоче потяглися ближче до сцени. Саша й Костя приткнулися в другому ряду скраю, тому всі, хто пробивалися до середини ряду, спотикались об їхні ноги.
Чоловік на сцені чекав. Він не був схожий на викладача вишу, якими Саша їх уявляла: замість костюма на ньому були джинси та смугастий светр, світле пряме волосся зібране в «хвіст», на носі окуляри – довгі й вузькі, мов леза, вони були сконструйовані, здається, спеціально для того, щоб зручніше було дивитися поверх скелець.
– Мене звуть Олег Борисович. Олег Борисович Кравець. Юначе в п’ятому ряду… так, ви. Не соромтеся, сідайте ближче. Нас не так багато, місця є. Поздоровляю вас, дівчата й хлопці, зі значною подією у вашому житті: вступом на перший курс Інституту спеціальних технологій міста Торпи. Вас чекає цікаве життя й напружена робота… Дівчино, – його палець указав на Лізу, яка нахилилася, щоб сказати щось Оксані. – Коли я говорю, всі інші мовчать. Запам’ятайте на майбутнє.
Ліза поперхнулась. У залі стало тихо. Кравець пройшовся по сцені, заклавши руки за спину. Його погляд перебирався з лиця на лице поволі, наче промінь ліхтарика в темряві.
– Отже, ви студенти. На честь цієї вашої посвяти зараз буде виконано студентський гімн – якщо хто знає слова, підспівуйте.
У динаміках гримнув урочистий акорд. Кравець жестом велів усім устати. Невидимий хор заспівав з належною врочистістю:
Саша швидко оглянула зал. Підспівував мало хто. Ліза стояла, міцно стиснувши губи. Оксана вслухалася, намагаючись розібрати слова: схоже, з латиною в неї було туго. Саша цей текст учила, вивчала на курсах, і перекладені слова такої, здалось би, жвавої пісні ніколи не викликали в неї особливого ентузіазму: «Після приємної юності, після тяжкої старості нас забере земля…» Гарний початок!
Цей куплет вона не любила особливо: у ньому всім обіцялася швидка смерть, яка не щадить нікого. Vita nostra… «Життя ми проживаємо коротке, примарні межі…» Можливо, середньовічним студентам було до лампи, похмуро думала Саша. Може, якби я зараз слухала «Ґаудеамус» удома, в нашому універі, то мені теж би було до лампи, і я б ні про що таке не думала. Але я в Торпі.
Пісня відзвучала. Студенти сіли, наче після хвилини мовчання. Кравець зупинився на самому краю сцени, нависаючи над першими рядами, вдивляючись в обличчя. Саша піймала на собі його погляд – і знітилась.
– А зараз ми разом подивимося короткий фільм – презентацію нашого інституту. Прошу всіх бути дуже уважними, не розмовляти й не заважати сусідам. Давайте ролик.
Світло погасло. Темні штори на вікнах сіпнулися й зійшлися щільніше. На екрані в глибині сцени виник світлий прямокутник, і Саша згадала кіножурнали з раннього дитинства: у чорно-білому зображенні, що з’явилося на екрані, було щось глибоко архаїчне.
– Ласкаво просимо до прадавнього міста Торпа, – сказав глибокий дикторський голос. – Вас вітає Інститут спеціальних технологій!
З темряви виплив і яскраво спалахнув логотип – округлий знак, точно такий самий, як на аверсі золотої монети. Саша заклякла.
За минулу ніч вона встигла передумати про все. То шепотіла, заплющивши очі: «Хочу, щоб це був сон!» То лежала, втупившись у стелю. То цілком серйозно вірила, що потрапила в секретну лабораторію, де на молодих хлопцях і дівчатах ставлять експерименти і вони перетворюються на калік. То раптом заспокоювалася, починала бачити у своєму становищі переваги: а ну ж її навчать чогось дивовижного, а ну ж Фарит Кострицький – інопланетянин, і їй пощастить побачити інші планети…
Уночі гуртожиток не спав: десь шуміли, співали під гітару, десь гримів магнітофон. Раз ураз хтось із тупотом пробігав по коридору – туди, назад. Хтось когось гукав з вікна. Хтось безупинно сміявся. Очманівши з безсоння, Саша нарешті провалилася в безпам’ятство, і снилося їй якесь марення. А о пів на сьому ранку Оксана почала шелестіти поліетиленовими торбинками, ширячи навколо запах солоних огірків. Од цього шелесту й од цього запаху Саша прокинулася й більше не змогла склепити очей…
Тепер вона дивилася на екран. Фільм був стародавній, старший за саму Сашу, від дикторського голосу в динаміках закладало вуха, але нічого нового чи хоч би конкретного Саша, хоч як намагалася, так і не почула. Торпа – старовинне прекрасне місто. Традиції вищої освіти. Молодь, що вступає в життя, і так далі, і таке інше. Змінювали один одного чорно-білі кадри: вулиці Торпи – і справді мальовничі. Фонтан з лебедями. Фасад інституту, фасад гуртожитку, скляний купол над кінною статуєю. Диктор проголошував про те, як правильно обраний інститут визначає працевлаштування та кар’єру, та про молодих фахівців, що випускаються щорічно, та про побутові умови в гуртожитку, про славні традиції – слова були знайомі й аморфні, їх можна було переставляти так і сяк. Саша й кліпнути не встигла, як ролик закінчився, екран погас, і знову ввімкнулося світло.
Першокурсники мружилися, переглядалися, знизували плечима. Кравець широкими кроками перетнув сцену, зупинився на краю, заклавши руки за спину і промовив:
– Урочисту частину будемо вважати закінченою, приступаємо до роботи. Цього року на перший курс зараховано тридцять дев’ять студентів, з них буде сформовано дві групи. Група «А», умовно кажучи, і група «Б». Як у школі. Зрозуміло?
Першокурсники мовчали.
– Попрошу вийти на сцену підопічних Лілії Попової та Фарита Кострицького.
Саша нервово видихнула й лишилася сидіти. По скрипучих східцях на сцену піднялася Ліза, нервово обсмикнула дуже коротку спідницю, стала скраю. Поряд з нею прилаштувався високий хлопець, якого Саша бачила мигцем у буфеті. Хтось вибирався з середини ряду і, проходячи повз Сашу, знову спіткнувся об її ноги.
– Підемо? – тихо спитав Костя.
Саша встала.
Сцена була широка, дев’ятнадцять душ могли б розтягтися від краю до краю, тримаючись за руки. Але всі стояли купкою, тісно, наче норовили сховатися одне в одного за спиною.
– Перед вами група «А» першого курсу, – Кравець широким жестом указав на сцену. – Прошу шанувати.
У залі хтось кілька разів ляснув у долоні.
– Розклад буде вивішено на стенді одразу після першої пари. Група «Б», що сидить у залі, зараз іде на фізкультуру, спортзал на третьому поверсі, початок заняття через п’ять хвилин. Друга пара у вас – спеціальність, потім ми з вами зустрінемося знову й поговоримо докладніше. У групи «А» спеціальність на першій парі, аудиторія номер один. Зараз організовано вирушаємо на лекцію. Залишилося чотири хвилини, запізнення в нас не вітаються.
Кравець зійшов по скрипучих східцях і покинув зал через бічні двері. Ліза відійшла вглиб сцени й ще раз обсмикнула міні-спідницю. Сашу вразило, які в неї довгі ноги.
– Сашо!
Саша озирнулася. Оксана, у тій самій трикотажній кофті, махала їй рукою з середніх рядів.
– У різних групах будемо. Жаль, правда?
– Зараз на фізкультуру… – пробурмотів хтось.
– У мене й кросівок немає… Тільки капці…
Група «Б» потихеньку витягалася із залу. Саша обернулася до Кості.
– Хто така ця Лілія Попова? – запитала пошепки.
Костя хитнув головою:
– Гадки не маю.
– Як? – здивувалася Саша. – Ти ж… Як ти взагалі сюди потрапив, ти ж казав, що тебе батько…
– Батько, – Костя кивнув. – Фарит Кострицький – мій батько. А що?
* * *
Аудиторія номер один була на першому поверсі і вхід у неї був з холу з кінною статуєю. Знадвору било сонце, скляний купол сяяв, мов лінза прожектора. Світло обмивало боки коня й вершника, скочувалося, ніби вода з тюленя. На підлозі лежали чіткі тіні величезних ніг у стременах.
– Чого ти не казав, що він твій батько?
– Хіба я знав, що ти його теж знаєш? Я думав…
– Якщо він… якщо ти його син, то як же… як він міг запхнути тебе в цю діру?!
– Хіба я знаю? Я його не бачив багато років… Вони з матір’ю розлучилися, коли… ну, не має значення… Він з’явився й поставив умову, ну і…
– А він точно твій батько?
– Очевидно, так, якщо мене звати Кострицький Костянтин Фаритович!
– Чорт, – сказала вражена Саша.
Група «А» струмочком влилася в невелику аудиторію, схожу на шкільний клас. Коричнева дошка з ганчіркою та крейдою на поличці посилювала подібність. Ледве встигли розсістися, прилаштувати на підлозі сумки, як у коридорі деренчливо продзвенів дзвінок, і одночасно – секунда в секунду – зайшов Кравець: довгий світлий «хвіст» на спині, окуляри на кінчику носа, пильний погляд поверх вузьких скелець.