Відсунув стільця перед масивним викладацьким столом. Сів. Сплів пальці.
– Ну що ж… ще раз вас вітаю, студенти.
Мертва тиша була йому за відповідь, тільки билася об шибку очманіла муха. Кравець розгорнув тонкий паперовий журнал, пробіг очима список:
– Ґольдман Юлія.
– Є, – почулося з задньої парти.
– Бочкова Ганна.
– Є, – сказала товстенька дівчинка з хворобливо-блідим лицем.
– Бірюков Дмитро.
– Є.
– Ковтун Ігор.
– Є.
– Кострицький Костянтин.
По аудиторії пробіг вітерець. Повернулося багато голів. Костя напружився.
– Тут, – сказав здавленим голосом.
– Коротков Андрій, – незворушно продовжував Кравець.
– Є.
– М’ясковський Денис.
– Тут!
Саша слухала переклик, водячи ручкою по краю паперової сторінки. Дев’ятнадцять душ. У них у класі було майже сорок…
– Павленко Єлизавета.
– Я, – сказала Ліза.
– Самовій Олександра.
– Я, – видихнула Саша.
– Сокирко Євгенія.
– Є, – пробурмотіла маленька, дуже юна на вигляд дівчинка з двома довгими косами на плечах.
– Усі на місці, – задоволено визнав Кравець. – Діставайте зошити, розкривайте на першій сторінці, пишіть згори: Кравець Олег Борисович. Якщо хто не зрозумів, я викладатиму у вас спеціальність.
Першокурсники зашаруділи. У Кості не виявилося зошита. Завбачлива Саша вирвала для нього аркуш.
– На майбутнє: підручники й зошити носити на кожне заняття. З приводу підручників, – Кравець одімкнув дерев’яну шафу в кутку й вийняв стос книжок. – Самовій, роздайте товаришам книжки.
Саша, вірна синдрому відмінниці, встала перш, ніж здивувалася. Учителеві навіть з найкращою пам’яттю треба було кілька днів, щоб запам’ятати імена та прізвища учнів. Кравець запам’ятав усіх з першого разу – або навіщось виділив тільки Сашу?
Вона взяла з його рук важкий стос, що пах старою бібліотекою. Книжки були однакові й не дуже нові. Саша пройшла по аудиторії, викладаючи на кожний стіл по два екземпляри.
На обкладинці був абстрактний візерунок з кольорових кубиків. Чорні букви складались у два слова: «Текстовий модуль». Унизу стояла велика цифра «1».
– Книжки не розгортати, – неголосно сказав Кравець, перш ніж хтось із першокурсників цікавлячись підняв палітурку.
Усі руки відсмикнулися. Знову стало тихо. Саша, поклавши останню пару книжок на їхній з Костею стіл, сіла на своє місце.
– Слухаємо мене, студенти, – так само неголосно продовжував Кравець. – Ви перебуваєте на початку шляху, який вимагатиме від вас усіх ваших сил. Розумових і фізичних. Те, що ми будемо вивчати, до снаги не кожному. Те, що воно робить з людиною, витримує не всякий. Вас ретельно дібрано, у вас є всі дані, щоб пройти цей шлях успішно. Наша наука не терпить малодушності й жорстоко мстить за лінощі, за боягузтво, за найменшу спробу ухилитися від повного оволодіння програмою. Зрозуміло?
Муха, востаннє вдарившись об шибку, замертво впала на підвіконня.
– Кожному, хто старанно вчитиметься і віддаватиме заняттям усі сили, я гарантую: до кінця навчання він буде живий і здоровий. Однак недбалість і байдужість погано закінчуються для наших студентів. Винятково погано. Зрозуміло?
Ліворуч од Саші зметнулася рука.
– Так, Павленко, – сказав Кравець не дивлячись.
Піднялася Ліза, конвульсивним рухом обсмикнула спідницю.
– Розумієте, нас же не питали, коли сюди направляли, – голос її тремтів.
– І що? – Кравець дивився з цікавістю.
– Хіба ви можете вимагати від нас… щоб ми так наполегливо вчилися… якщо ми не хочемо? – Ліза ледве змушувала себе не зірватися на писк.
– Можемо, – легко погодився Кравець. – Коли дитину вчать ходити на горщик, ніхто ж не питає її згоди, правда?
Ліза постояла ще – і сіла. Відповідь Кравця її приголомшила. Саша мовчки перезирнулася з Костею.
– Продовжуємо, – незворушно повідомив Кравець. – Ви – група «А» першого курсу. Я вестиму у вас спеціальність – теоретичні лекції плюс індивідуальні заняття. З кожним новим семестром робота ускладнюватиметься, згодом з’являться інші спеціальні дисципліни. Врахуйте, що фізкультура в нашому виші – профілюючий предмет, з усіма наслідками, що з цього випливають. Окрім того, в першому семестрі вам доведеться вивчати філософію, історію, англійську та математику. У школі більшість із вас навчалися добре, тому простого виконання домашніх завдань з цих предметів буде досить… Чого, на жаль, не можна сказати про спеціальність. Вам буде важко. Особливо спочатку.
– Ви вже нормально нас залякали, – сказав хтось із задніх рядів.
– Руку, Ковтун, спочатку рука, потім ваше міркування. На майбутнє: за порушення дисципліни видаватиметься додаткове завдання зі спеціальності. Ясно?
Тиша.
– Добре. Зі вступною частиною принаймні закінчили. Починаємо заняття. Кострицький, будьте ласкаві – візьміть крейдуй намалюйте на дошці горизонтальну риску.
– Посередині? – вирішив уточнити Костя.
Кравець глянув на нього поверх окулярів. Костя, потупившись, узяв крейдуй старанно провів пряму лінію од краю й до краю дошки.
– Дякую, сідайте. Група, дивимося на дошку. Що це?
– Обрій, – сказала Саша.
– Може бути. Ще?
– Натягнута мотузка, – припустила Ліз а.
– Дохлий черв’як, вид згори! – вирішив пожартувати Ігор Ковтун.
Кравець посміхнувся. Узяв з полиці крейду, намалював метелика у верхній частині дошки. Унизу, під рискою, намалював такого самого, але пунктиром.
– Що це?
– Метелик.
– Махаон.
– Капусниця!
– Проекція, – сказала Саша після коротенької паузи.
Кравець глянув на неї з цікавістю.
– Так. Що таке проекція, Самовій?
– Зображення… чого-небудь на площині. Відбиття. Тінь.
– Вийдіть сюди.
Саша ніяково вибралася з-за стола. Кравець, безцеремонно взявши її за плечі, повернув лицем до групи; Саша встигла побачити здивований погляд Юлі Ґольдман, ледь презирливий – Лізин, зацікавлений – Андрія Короткова; у наступну секунду їй на очі опустилася чорна хустка, і стало темно.
Хтось нервово хихикнув.
– Що ви бачите, Самовій?
– Нічого.
– Зовсім нічого?
Саша помовчала, боячись помилитися.
– Нічого. Темрява.
– Тобто ви сліпа?
– Ні, – ображено сказала Саша. – Просто якщо людині зав’язати очі, вона не бачитиме.
У кімнаті чувся тепер уже відвертий сміх.
– Увага, аудиторія! – сухо сказав Кравець. – Насправді кожен з вас зараз перебуває на місці Самовій. Ви сліпі. Ви витріщаєтеся в темряву.
Смішки стихли.
– Світу, яким ви його бачите, не існує. Яким ви його уявляєте – не існує й близько. Деякі речі здаються вам очевидними, а їх просто нема.
– Вас теж нема? – вирвалося в Саші. – Вас не існує?
Кравець зняв з неї хустку. Під його поглядом вона розгублено закліпала.
– Я існую, – сказав він серйозно. – Але я – зовсім не те, що ви думаєте.
І, залишивши Сашу в стані остовпіння, згорнув хустку грудочкою, недбало кинув на край стола.
– Сідайте, Самовій. Продовжуємо…
Саша підняла руку. Рука здригнулась, але Саша вперто продовжувала її тримати; Кравець утомлено прикрив очі:
– Що ще?
– Я хотіла запитати. Чого ви нас будете вчити? Якої спеціальності? І ким ми будемо, коли закінчимо інститут?
По аудиторії пронісся схвальний шепіт.
– Я збираюся дати вам уявлення про будову світу, – з підкресленою лагідністю в голосі пояснив Кравець. – І, що найважливіше, про ваше – кожного з вас – місце в цьому світі. Більшого поки що не можу вам сказати – ви не зрозумієте. Ще питання є?
Підняла руку дівчинка з кісками – Женя Сокирко:
– Скажіть, будь ласка…
– Так? – у голосі Кравця промайнуло роздратування. Женя здригнулась, але змусила себе продовжувати:
– Якщо я не хочу далі вчитися… Хочу забрати документи. Можна це зробити прямо сьогодні?
В аудиторії знову стало тихо. Костя промовисто глянув на Сашу. У Лізи Павленко загорілись очі.
– Дуже важливо розставити всі крапки над «і», – холодно повідомив Кравець. – Ви пройшли серйозний конкурс і вступили в солідний інститут, який не терпить сумнівів, метань і інших дурниць. Документів забрати не можна. Ви будете вчитися тут – або вас відрахують за неуспішність з одночасним вміщенням у труну. Ваші куратори, Фарит Кострицький та Лілія Попова, залишаються з вами до п’ятого курсу – в їхні обов’язки входить забезпечувати вам стимул для старанного навчання. Я сподіваюся, кожен з вас уже встиг як слід познайомитися зі своїм куратором.
За хвилину перед цим Саші здавалося, що тихіше бути не може, але тепер над столами розляглася просто вбивча тиша. Мертва.
– Розкрили підручники на сторінці три, – буденно сказав Кравець. – Читаємо параграф номер один, повільно, вдумливо й не пропускаючи ні букви. Почали, – він сів за стіл і ще раз обвів аудиторію поглядом.
Саша розгорнула підручник. На внутрішній обкладинці не було ніякого тексту – ні авторів, ні вихідних даних. «Текстовий модуль 1, параграф номер 1». Сторінки пожовкли, куточки їх обтріпалися, шрифт був найзвичайнісінький – як у всіх підручниках…
Саша почала читати.
І спіткнулася на першому ж рядку. Слово за словом, абзац за абзацом – книга складалася з цілковитої абракадабри.
Першою її думкою було: друкарський брак. Вона скосила очі в підручник до Кості, одночасно він зазирнув у її підручник.
– У тебе теж таке?
– Розмови, – неголосно сказав Кравець. – Читаємо. Уважно. Я попереджав, що буде важко.
– Це не по-нашому, – тихо пискнула Аня Бочкова.
– А я не обіцяв, що буде по-нашому. Читайте мовчки, про себе. Час іде.
Саша опустила голову.
Хтось засміявся. Хихикання промайнуло по аудиторії, як епідемія, – від вогнища до вогнища, але Кравець ніяк не відреагував. Сміх затих сам собою. Саша продиралася крізь довгі, безглузді комбінації букв, і в неї волосся ставало дибки. Їй здавалося, що хтось услід за нею повторює ці звуки в темній кімнаті з дзеркалами замість стін, і кожне слово, відбившись по багато разів, набуває сенсу, але до цієї миті Саша вже заходить на два абзаци вперед, і сенс одлітає од неї, наче дим од швидкого паровоза…
Коли параграф – досить короткий – закінчився, вона була мокра з голови до п’ят. Насилу перевела дух. П’ять абзаців аж наприкінці було виділено червоним.
З коридора продзвенів дзвінок.
– Завдання додому, – сказав Кравець. – Параграф прочитати тричі від початку до кінця. Те, що надруковане червоним, вивчити напам’ять. Назубок. Визубрити. Завтра в нас на третій парі індивідуальні заняття, список складе Кострицький.
– Чому я? – зметнувся Костя.
– Тому що ти староста, – сухо сказав Кравець. – Усі вільні. Йдіть на фізкультуру.
* * *
Група «А», незвичайно мовчазна, зупинилася в холі, коло початку широких сходів. Згори, весело перемовляючись, спускалися студенти з групи «Б» – видно, фізкультура пішла їм на користь. Спереду йшла Оксана, і розпашілі її щоки горіли в напівтемряві, наче два кавунові зрізи.
– Чого це ви такі прибиті? – побачивши паралельну групу, Оксана стишила крок.
– Скоро довідаєшся, – похмуро відгукнулася Ліза.
– Ну що, ходімо на фізкультуру… – нерішуче запропонував Костя. – Не стояти ж тут до ночі…
– Старосто, – сказала Ліза з незрозумілою інтонацією. – Твоє прізвище Кострицький?
– Так, і що?
– Ким тобі доводиться Фарит… вибач, не знаю по батькові?
Костя стис кулаки:
– Батьком! Ну то й що? Ну то й що?!
– Відчепися від нього, він ні в чому не винний, – тихо сказала Саша. – Він у тій самій дірі, що й ми… його теж сюди загнали.
Ліза круто розвернулася й перша подалася нагору по сходах. Її коротка спідниця щільно облягала дупку, миготіли довгі засмаглі ноги.
– Гм, – задумливо сказав Андрій Коротков, високий плечистий хлопець, старший за багатьох – мабуть, потрапив у інститут уже після армії.
Саша, не дивлячись більше ні на кого, побрела вслід за Лізою – на третій поверх, до дверей зі скромним написом «Спортзал».
* * *
Фізкультурник виявився сліпучим чорноволосим красенем років двадцяти п’яти. Тоненька жовта майка облягала могутні м’язи грудей і спини, голі плечі й руки роздувалися біцепсами й трицепсами. Вишикувавши групу «в шеренгу по одному», Дмитро Дмитрович – так його звали – щиро виклав усю свою історію: займався боротьбою, перемагав і мав успіхи, зазнав травми, довелося покинути великий спорт і піти на тренерську роботу, а оскільки досвіду немає – дуже до речі трапилося викладання в провінційному інституті. Розповідаючи, фізкультурник сором’язливо всміхався; Саша зрозуміла, чому така весела була група «Б», особливо дівчата. ДеДе – а звати його інакше було просто неможливо – нагадував тигреня-підлітка, могутнє, щире, і думка про те, що фізкультура на першому курсі за розкладом – чотири рази на тиждень, замість законної відрази тепер викликала захват. ДеДе нагадав, що на кожне заняття необхідно приходити в спортивній формі і взутті, пообіцяв вести секції – боротьби для хлопців і настільного тенісу для всіх. Юля Ґольдман, метка й весела, одразу обурилася дискримінацією: чому, запитала вона, боротьба тільки для хлопців? Дівчата що, не мають права боротися? ДеДе, на радість присутнім, почервонів і пообіцяв «щось придумати». І для розминки запропонував поки що роззутися й пограти в баскетбол, розбившись на три команди.
Підлогу в залі зовсім недавно покрили товстим шаром фарби. Яскраво-зелені, яскраво-жовті поля, товсті білі лінії, удари апельсинового баскетбольного м’яча, запах гуми й поту – Саша бігала від кільця до кільця, скоріше, зображаючи активність, ніж насправді намагаючись вплинути на хід гри. Те, що зараз відбувалося, було нормальним, радісним, соковитим окрайцем життя, і важко було повірити, що півгодини тому вона читала параграф номер один, корячись бажанню садиста-викладача в довгастих окулярах на кінчику носа.
Тут з них знущаються. Змушують читати й зубрити дурниці, нісенітниці. Те саме, що чистити забруковану площу зубною щіткою… Або сортувати зерна, які знову будуть перемішані, і знову, і знову, а робота важка, зернятка маленькі… І – безглузда робота. Покарання. Знущання.
Тільки кому це треба? Кому потрібний Інститут спеціальних технологій з усім його штатом, їдальнею, деканатом, гуртожитком? Що це, гніздо садизму?
Костя передав їй м’яча над головою Юлі, Саша вловила, повела, петляючи, кинула в кільце – але Ліза в останню мить сильно вдарила її по руці. М’яч стукнувся об край щита й од скочив у руки комусь із суперників, і знову – тук-тук-тук – перемістився на протилежний кінець залу, і Ліза побігла за ним, обсмикуючи міні-спідницю, в якій, чесно кажучи, в баскетбол грати небажано…
Сашина команда програла.
* * *
– Я не можу це запам’ятати! Не можу!
Підручник полетів у куток, ударився об дверцята шафи, гримнувся на підлогу й залишився лежати, розкинувши жовтуваті сторінки. Оксана гатила кулаками по письмовому столу так, що підстрибувала настільна лампа:
– Не можу! Не буду це вчити! Вони над нами знущаються!
– Я теж так думаю, – Ліза курила, сидячи на підвіконні, майонезна баночка перед нею була повна недопалків зі слідами помади.
– А що буде, якщо ми не вивчимо? – спитала Саша.
Усі три замовкли. Питання, яке їх мучило цілий день, нарешті прозвучало вголос.
Був вечір. За вікном сідало сонце. Десь бриньчали на гітарі. Позаду був перший день навчання: спеціальність, фізкультура, філософія та світова історія. Третя й четверта пара не принесли сюрпризів. Саша записала в загальному зошиті, що таке основне питання філософії і чому матеріалізм відрізняється від ідеалізму, зробила нотатки про стоянки первісних людей та їхній уклад і одержала на руки два найзвичайнісінькі підручники. Обід, щедрий і смачний, було з’їдено в могильному мовчанні. Перший курс повернувся в гуртожиток, сів за підручники, і дуже скоро виявилося, що завдання, дане Кравцем, нездійсненне в принципі.
Прочитати цю нісенітницю, змушуючи себе на кожному кроці, ще можна було. Але вивчити відзначені червоним абзаци – ніяк. Відмовлявся працювати мозок, і перед очима від утоми пливли плями. Перша не витримала Оксана, її підручник рвонув у політ через усю кімнату.
– Я не можу це вчити! – Оксана схлипувала. – Хай він мене хоч ріже!
Ліза хотіла щось сказати, але в цю мить у двері постукали.
– Зайдіть, – сказала Саша.
Зайшов Костя. Зачинив за собою двері.