– Чому мене зв’язали? Хто ви такі? – обурено і водночас злякано спитав юнак.
– Заспокойся, брате, – озвався каптурник, поклавши руку йому на груди. – Ти в підземній келії під руїнами, до яких ти навідуєшся ночами. Тут я не маю людського імені, а хто мене знає, ніколи тобі його не назве, та тобі це й ні до чого. Але не варто хвилюватися. До тебе є розмова.
Він дзеленькнув срібним дзвіночком, і до келії увійшов ще один так само вбраний чоловік.
Збентежений Пабло Симон намагався зібратись на думках. Що це за люди в каптурах? Попри те, що його оглушили, а потім зв’язали, поводилися з ним вельми лагідно, з дивовижним внутрішнім спокоєм. Ці люди аж ніяк не скидалися на дияволів, чаклунів чи лиходіїв, радше на аскетів-священнослужителів, що виконують якийсь ритуал або єпитимію.
Його міркування урвав вартівник у білому, подавши йому чашку бульйону, скибочки сиру і хліба. Юнак не міг відмовитись від такої ласки, і радо прийняв їжу. Незважаючи на певні незручності, він швидкома упорав свою скромну потраву.
– Я давно тут?
– Та годин шість, брате. Але ми тебе оглянули, і можу запевнити, що серйозних ушкоджень у тебе немає.
– Шість годин! Отець Педро буде лютий на мене, адже я ще ніколи не пропускав своїх лекцій у парафіяльному колегіумі.
– Не переймайся тим, Пабло Симоне. Відпочивай. Я ще прийду.
По цих словах каптурник вийшов з келії.
Лишившись на самоті, юнак повернувся до своїх передніших міркувань, і нараз похопився. Той каптурник називав його на ім’я, але ж бо минулої ночі, коли його схопили, він не мав при собі нічого такого, що могло б засвідчити його особу.
«Мабуть, хтось мене тут знає чи впізнав». Відтак Пабло Симон роззирнувся по кімнаті. Стіни завдовжки заледве три метри, і трохи більше – заввишки. З умебльовання тільки дерев’яне ліжко та два стільці. Невеликий отвір під стелею слугував хіба що за продуховину та слухове вікно. Та навіть у напівтемряві юнакові вдалося добре роздивитися того чоловіка. Високий на зріст, зодягнений у скромну лляну туніку з каптуром, що затінював обличчя. Зліва на грудях – блакитний хрест, схожий на традиційний, але щось у ньому було не так. Пабло Симон не міг збагнути, що ж саме.
– Це не звичайний хрест! Це розгорнутий куб! – вигукнув він.
Відтак його осяяло. Чи це, бува, не Ложа Білих Магів – християнська секта праведників, котрі, аби уникнути переслідувань Інквізиції, вдавалися до деяких застережних заходів?
Задовольнившись такими висновками, він заплющив очі і на якийсь час задрімав. Раптом важкі двері зарипіли, і юнак наструнчився. Каптурник, начеб той самий, переступив поріг і пильно подивився на нього. Нарешті спитав:
– Ти готовий до серйозної розмови, брате? Почуваєшся добре?
– Настільки добре, наскільки можна почуватися в ланцюгах, – гіркотно відказав Пабло Симон.
Тоді каптурник оступився, і до келії увійшов ще один, так само зодягнений чоловік. На чолі у нього сяяла якась подобизна золотого трикутника.
– Мир тобі, брате Пабло Симоне Фосолетое! Я чув, що ти сказав…
Юнак скинув на нього оком, не приховуючи подиву.
– Мир і вам, хоч би хто ви були. Але звідки вам відоме моє ім’я та прізвище? Ваш голос мені видається не зовсім незнайомим…
– Хай тебе не обходить, під яким ім’ям мене знають у зовнішньому світі – у світі «мертвих», бо це тобі нічого не дасть.
– Можна дізнатися, чому мене закували в кайдани?
– Таки дивна істота людина! Заледве їй накладають кайданки на зап’ястки чи ув’язнюють на кілька днів, як вона починає відчайдушно пручатися. Натомість, та сама людина тішиться, самохіть наклавши на себе кайдани і самоув’язнившись у своїх пристрастях, вадах та невігластві. Вона перетворила своє земне тіло з оселі на в’язницю і, кохаючись у своїх стражданнях, робить усе можливе, аби й далі в ній лишатися…
– Ви говорите, мов доктор теології, або якийсь кардинал чи єпископ. Але наразі я в досить незручному і неприємному становищі, аби вести суперечки на метафізичні теми. Як мені видається, вже по полудні…
– Про парафіяльний колегіум можеш забути. Зроби мені ласку і дай щирі й відверті відповіді на мої запитання, бо від цього залежить, чи довго тобі жити. Наш ідеал – той самий, що рухає Сонце та планети їхніми небесними шляхами, і ми маємо за всяку ціну не допустити поразки. Ти сам собі доглядач. Якщо будеш щирий і слухняний, з тобою нічого не станеться, і все буде добре.
Мова каптурника була настільки прихильна і шляхетна, що молодий хімік не мав жодних сумнівів, що той неодмінно додержить свого слова.
– Мушу поступитися перед силою. Слухаю тебе і обіцяю бути покірним, якщо, звісно, обставини не вимусять мене до супротивного.
Сівши на стілець біля ліжка, загадковий відвідувач спитав:
– Тебе звати Пабло Симон Фосолетое, чи не так?
– Достоту так.
– Тебе зватимуть інакше. Того дня, коли ти візьмеш шлюб із «Софією», зміниться і твоє земне ім’я. Ти ще маєш таку можливість.
– Тобто, як зміниться? Не думайте, що я, мов той темний плебей, вважаю, що Софія – це зваблива демониця, з якою, за словами отця Педро, заходять у кровозмішні стосунки всі ті, хто не научається і не молиться згідно з канонами Церкви. Мені відома етимологія цього грецького слова та його значення: Мудрість або інтегральне Знання. Але що ви збираєтеся робити зі мною?
– Мене тішать твоя ерудиція і волелюбнiсть. А що казав отець Педро, коли ти розповідав йому про те, що бачив і чув ночами серед цих руїн?
– З отцем Педро я ніколи про це не говорив! Як…
– Заспокойся! – урвав його каптурник. – Отже, ти нікому про це не розповідав?
– Ні! Та з якого дива? Адже я ніколи не бачив і не чув нічого істотного, аж доки ви мене не запопали. Я мав себе за жертву галюцинацій або феноменів флюоресценції…
– А чи розумієш ти, що можеш дорого заплатити за брехню? – посуворішав його голос, і Пабло Симон збентежився. Зрештою відказав:
– Так. Звісно, я розумію, що назавжди втратив свободу, а можливо, втрачу і життя… Але я сказав правду.
Хмари за віконечком набрякли багрянцем від призахідного сонця, і чорні тіні, мов захланні вампіри, заполонювали келію.
Каптурник замислився, а юнак дивився в кам’яну стелю. Врешті-решт господар вимогливо спитав:
– Що ти чув при вході до підземелля?
– Я не добрав. Щось незрозуміле…
– Байдуже, добрав ти чи ні. Що саме ти чув?
– Здається, «Абраксас – це півень, і півень співає удосвіта».
– І більше нічого?
– Більше нічого.
– Отже, ти нічого не бачив?
Пабло Симон похитав головою, але той перепитав:
– Анічогісінько?
По тій мові він сягнув рукою за пазуху і витяг нашийний медальйон, у центрі якого було зображення чоловіка з півнячою головою. В одній руці він тримав овального щита, в другій – списа. Довкола дивної фігури – карбовані гебрейські та єгипетські символи. Медальйон, вочевидь золотий, був інкрустований синьою емаллю та брильянтами.
– Ніколи не бачив нічого подібного. Що він означає?
– Багато що. Це символ Бога, що має триста шістдесят п’ять чеснот.
– Стільки днів має рік.
– Ти тямущий, Пабло Симоне, і знаєш задосить, аби нас спровадили на вогнище, якщо ти нас викажеш Інквізиції.
– Я ненавиджу Інквізицію не менше за вас! На майдані три дні тому спалили сина шевця Ніколаса тільки через те, що в нього траплялися нервові напади, які повторились і під час ритуалу вигнання диявола. Коли охоплений полум’ям хлопчик почав кричати від болю, його мати кинулась до нього, прорвавшись крізь заслону вершників. Член Трибуналу звелів кинути у вогонь і її, бо нею, мовляв, теж оволодів Диявол. Тимчасом як нещасній матері не давали вихопитися з вогнища, штрикаючи її списами, перебрані пастирями вовки здіймали вгору хрести і промовляли латиною.
– Я теж був свідком цієї драми, Пабло Симоне, але нас єднає не зненависть, а Любов. Ознайомившись з нашими поглядами, ти знову увіруєш в Ісуса Христа.
– А як бути з моїми лекціями в колегіумі та дослідами з хімії? Як я поясню свою відсутність за місяць, а то й за рік? Далекими мандрами? Що я скажу на своє виправдання? Та ці фанатики вважатимуть мене чорнокнижником і спровадять на вогнище!
– Ти не можеш згоріти чи бути спаленим. Це можна зробити тільки з твоїм тілом. Але не потерпай. Нічого лихого з тобою не станеться, – стиха мовив каптурник і, підкликавши свого учня чи помічника, звелів йому зняти ланцюги із зап’ястків та щиколоток юнака.
За кілька хвилин брязнули важкі засуви дверей, і Пабло Симону дали спокій. Він поринув у споглядання чорного танку тіней на мурах від великої лойової свічки.
Юнак ще не знав, що Ангел його Долі вже повів його в найнеймовірнішу для людини пригоду – подорож через самого себе.
Посеред ночі він прокинувся і пробурмотів:
– Я мушу вибратися з цих руїн.
Щось схоже на далеке відлуння повторило його слова, але з іншим змістом: про вивільнення його душі від давнішнього, поневоленого, сповненого моральних та інтелектуальних обмежень життя. Можливо, саме цієї ночі Пабло Симон навчився «чути»…
Розділ третій
Духовий поступ
Минали дні, поступово відгортаючи своїми невидимими руками усі земні страхи й остороги Пабло Симона.
Іноді вони підносили йому дивовижні дарунки: то більшу певність, то хвилі душевного супокою і щиру втіху від споглядання сходу сонця, коли байдуже до розкладу лекцій та світських зобов’язань.
Помалу-малу його ув’язнення ставало добровільним, і він вже користав з цілковитої свободи пересування в частині катакомб та з відносної свободи – під пильним наглядом – нагорі, серед руїн. В останньому випадку його погуляння закінчувалися зі сходом сонця, аби не потрапити на очі городянам, що могли випадково опинитись у цих безлюдних місцях.
Глибоко в серці юнака почала пускати паростки надія, як проростає із зерня ніжне і могутнє стебло. Згідно з Божественним Законом, його дедалі більші очікування переростали його самого, вивершуючись глибоко захованою програмою пишної крони осягнень.
Багато що його тут бентежило. Насамперед – особа таємничого каптурника, певне провідника, який допитував юнака першої ночі. Його дещо змінений голос видавався знайомим. Викликала подив і увага, з якою до нього поставилися, а також те, що видимо бідне братство з півсотні людей мало все необхідне: харчі, одяг, медикаменти, книжки та інструменти. Йому не раз випадало бачити великі коші з наїдками й дорогими ліками, що їх потім залишали десь у поселенні для нужденних. Така незвична милостиня мала неабияке значення для родин страчених Інквізицією людей. У таких випадках засилався також одяг, книжки та невеликі суми готівки.
Пабло Симон знав, що це робилося без огляду на політичні, соціальні чи релігійні відмінності. Ложа надавала допомогу тим, хто справді її потребував. Юнакові пригадалося, як зазвичай злостиво тлумачили цю даровизну в парафії, вбачаючи в ній підступність Диявола. Тож тепер йому було прикро усвідомлювати, серед яких лицемірних та ницих людей він досі жив.
Подібним чином, сходження на верховину не дає справжнього відчуття висоти, якщо над головою не видно інших верховин, що мріють понад хмарами, а внизу не глибочіють темні провалля. Пабло Симон прагнув верховин знання та провалля своїх спогадів.
Він досить добре знався на творах Аристотеля, адже його «Органон» був наріжним каменем філософії тогочасної доби. Схоластика великою мірою запозичила у славетного учня Платона форму викладу й силогістику, але завжди керувалася непорушним постулатом «Magister dixit» («Так сказав учитель»), що свідчило про людську марноту в ореолі непогрішності.
Завдяки таємничим братчикам юнак докладніше ознайомився з писаннями Платона, якого називали божественним. Досі йому траплялися лише окремі «Діалоги» і деякі розділи «Держави», а тепер він міг тішитися повнішими виданнями, без втомливих додатків і недолугих тлумачень перекладачів, які впадали в апологетику і вкладали в уста улюбленого учня Сократа таке, що йому ніколи й на думку не спадало.
Вільне читання потроху змінювало погляди юнака. Його більше не стримували пута лицемірства у шатах чеснот, коли гріх, варто лиш його вбрати в чернецький клобук, набуває шляхетності й моральності. Звідавши по саме нікуди того фарисейства, він поглинав книжки й рукописи по п’ятнадцять годин на день.
Якось його доглядач і протектор прийшов із Біблією, але юнак відмовився її взяти, бо, мовляв, у порівнянні з давньогрецькими трактатами вона нічого не варта. Каптурник помовчав, дивлячись на нього, і нарешті спокійно й суворо мовив:
– Даруй на слові, але ти поводишся так само нерозумно, як людина, що гребує прекрасним ювелірним витвором з тієї лиш причини, що він забруднений. Отож, Пабло Симоне, слід навчитися очищувати цю коштовність, і, запевняю тебе, ця книга вартує не менше, ніж твори Платона і Аристотеля.
– Але що в ній такого незвичайного? Я перечитав її уздовж і впоперек і знаю її майже напам’ять. Нині, коли мій розум позбувся своїх страхів, і я можу вільно мислити, то бачу, скільки в ній суперечностей, фантастичних і безкорисних оповідок. До того ж, чи не кожен церковний Собор щось із неї викидає або ж додає…
– Хіба я казав: «Ось тобі чиста, довершена й осяйна перлина»? Я лише раджу ретельно очистити те, що у твоїх руках. А відтак ти знайдеш у ній багато вартісного і такого довершеного, що тільки може створити людина.
– Ти сказав – людина? – здивувався Пабло Симон. – Я ніколи не дивився на Біблію як на людський витвір, радше, як Божий. А коли й у це перестав вірити, вже не міг признавати її особливих чеснот.
– Річ у тім, що з тобою відбувається те саме, що й з дитиною, яку ошукують, підтримуючи в ній віру в те, що її батько – медик – владен вилікувати будь-яке захворювання. Коли виявляється, що це не так, дитина впадає в іншу крайність, і більше не вбачає у своєму батькові нічого вартого. Втім, якщо вона розсудить неупереджено, то зрозуміє, що, хай вона раніш і перебільшувала батькові чесноти, але він таки здатен лікувати певні захворювання або полегшувати їхній перебіг.
Пабло Симон усміхнувся і попросив роз’яснення.
– Ми ще про це поговоримо, – відказав той.
– Але забудь про апологетику і не квапся з висновками. Радше вдатися до здорового глузду, щирості та виважених думок і не боятися порушити суворі Аристотелеві канони.
– Так.
– Гаразд. Коли зайде Сонце, тебе припровадять до мене.
Ніколи раніше небесне світило не було таке загайне. Питання, що зачаїлися глибоко в серці юнака, непевні атавістичні страхи, які були тільки першими спробами подолати сумніви, сповнювали його душу неспокоєм. Звісно, він хотів з’ясувати собі істини, які сповідували давні християни – учні Вчителя, а його погорда до Святого Письма була лише криком відчаю, дещо притлумленого чуйним Платоном.
По скромній вечері, що засвідчувала здорову поміркованість, яка панувала в цій дивній спільноті, настав час аудієнції.
Коли його вивели з підземелля, він на повні груди вдихнув пахощі провесни. Добігав кінця квітень 1578 року і дев’яностий день його перебування серед братчиків.
За двадцять кроків стояв каптурник у темній туніці. Він споглядав гористі схили, де блимали вікна охайних селянських осель з бідно накритими столами. Ще кільканадцять так само вбраних каптурників перепочивали серед руїн. У такому вбранні їх годі було розгледіти вже за тридцять кроків, а якби якийсь заброда їх і побачив, то, безперечно, подумав би, що то ченці якогось маловідомого ордену.
Юнак неквапливо наблизився до чоловіка.