– Мир тобі, Пабло Симоне!
– Мир і вам!
Вони стояли під високими, порослими мохом мурами мовчки й непорушно, як постаті на великій картині, намальованій сепією. На темнісінькому нічному небі без місяця таємниче мерехтіли зорі.
Каптурник лагідно взяв юнака за руку і відвів його убік, де поруйновані колони снили спогадами про свою колишню велич.
– Так гинуть витвори людей, коли вони опиняються на узбіччі історії. Так само гинуть релігії, виконавши свою місію. Але завваж, Пабло Симоне, що, подібно до того, як замість зруйнованих колон зводять нові споруди, на зміну відмерлій релігії приходить інша. А ця інша релігія, незалежно від обмежень епохи, географічного розташування і реалізації, зумовлена тією самою потребою та еманаціями єдиного джерела. Тож усі вони однаковою мірою божественні, а їхня більша чи менша довершеність залежить від провідника, назвімо його Вчителем, та від його порозуміння зі своїми учнями.
По цій мові каптурник припросив його сісти. Тепер вони ще більше злилися з краєвидом. Після недовгої мовчанки юнак спитав:
– Якщо християнська релігія сягає своїм корінням юдейської, що, власне, не викликає сумнівів, то чому юдаїзм досі існує? Адже на зміну давній релігії прийшло християнство, і в багатьох істотних питаннях ці доктрини суперечать одна одній.
– Скажи мені, любий юначе, чи бачив ти, як у морі помирає річка?
– Ні, але знаю, як це відбувається.
– Тоді тобі зрозуміло, що поділити води на прісні та морські досить важко і складно. У гирлі вони різняться, а проте деінде, навіть далеко від берега, відчувається присмак прісної води.
– Я про це читав.
– Отже, існують перехідні, напівморські зони. Так само релігія, скажімо юдейська, породивши християнську віру, почасти і далі живе власним життям, виконуючи свою місію для певної кількості вірян. Подібним чином, за п’ятсот чи тисячу років з лона християнства постане нова релігія, яка століттями співіснуватиме з тією, що її породила, з тією, що з плином часу змаліє до нечисленних конгрегацій. Це вищий Закон, і його здійснення тільки питання часу.
– Гадаю, це дуже ймовірно і навіть істинно. Але, даруйте за настирливість, яким чином ці дві, інспіровані одним Божественним Джерелом, релігії, та й інші релігії, суперечать одна одній у певних постулатах, а їхні адепти ненавидять одни одних? Зізнаюся, що ночами це питання не дає мені спокою. І ще одне. Чи той самий Дух надихає ці різні релігії, що співіснують? Чи може одна-єдина Душа водночас дати життя різним тілам? Повірте мені, таємничий друже, що я згоден з вашими безперечно мудрими міркуваннями. Але я хочу побороти свої сумніви, які, жевріючи, поволі підточують вежу моїх переконань.
– Буду з тобою щирий, Пабло Симоне. Спробуймо перетворити оливо цих сумнівів на золото правильного знання. Почнімо по черзі. Ти кажеш, що існують релігії, які протистоять одна одній, а віряни ненавидять одні одних. На перший погляд, я мав би визнати тобі рацію, бо так воно видається. Але я спитаюся, чи суперечать вони одна одній у головному, чи тільки у другорядному? Скажімо, юдеї надають великого значення обрядові обрізання. Натомість християни його заперечують і воліють бачити своїх дітей радше мертвими, ніж піддати їх такому ритуалові. Чудово! Але хіба обрізання – це головне в релігії Мойсея? Чи другорядне, що має скоріш фізіологічні, ніж духовні цілі, а завдяки темним священикам і фанатикам перетворилося на щось першорядне? Про це не згадується у скрижалях, які Мойсей начеб одержав на верховині Синаю, або Місячної Гори. А хіба в тих розділах Святого Письма, де євангелісти одностайно і святобливо переказують слова Ісуса, щось мовиться про обов’язковість цього ритуалу? Добре знаєш, що ні. Не варто наводити цитати, адже кожен може взяти Біблію і пересвідчитися в тому. Світ втомився від цитат, казань, церковних соборів та «священних» воєн. Людству потрібні реальні факти. Якщо ми проповідуємо покірливість, то не будемо підбурювати до війни, і не тільки супроти чоловіків, а й жінок та дітей, як то було під час Хрестових походів. Якщо ми називаємо себе смиренними послідовниками Ісуса Христа, нам не личить вибухати люттю через найменшу образу чи купатися в розкошах, коли пухнуть з голоду і замерзають інші – безталанні раби, що годяться хіба що на те, щоб замішувати хліб для тиранів. Якщо всі ми брати у Христі, котрий, як знаєш, сам був обрізаний, то не будемо зважати на дрібниці і не будемо виживати з важливих посад талановитих людей на користь своїх родичів. Натомість нині вшановують навіть професійних убивць та повій, аби домогтися їхніх грошей чи їхнього кохання.
Пабло Симон не сподівався такої запальної мови від зазвичай стриманого чоловіка. Але в часи, коли панує кривда, коли на вогнищах спалюють причинних і дітей, що страждають на епілепсію, дуже важко зберігати ілюзії та незворушність.
Хвилини мовчання впали жалобним саваном на прикрі спогади бесідників. Їм досі чулося волання шевцевого сина: «Мамо, мамо! Я горю!». В уяві вони знову бачили жінку, яку гвардійці підпирали списами і безжально штрикали зчорніле, пойняте вогнем тіло.
– Та менше з тим. Повернімося до теми нашої розмови.
Раптом каптурник підхопився з місця. Пабло Симон обернувся і побачив, що до них біг, обминаючи перешкоди і розпачливо розмахуючи руками, якийсь братчик. Решта каптурників кинулась до замаскованих ляд, що вели в підземелля. Вони скидалися на привидів, що повертаються до своїх склепів.
– Брате! Брате! А де брат Дванадцятий? Де Шістнадцятий?
– Гадаю, біля дзвіниці. А що сталося? Ти дуже стривожений, любий юначе.
– На те є причина, брате Одинадцятий. Численні військові відділи блокували всі підходи до руїн, а з заходу прямує давнім шляхом отець Педро на чолі загону з п’ятдесяти озброєних до зубів добірних гвардійців Інквізиції. Вони ось-ось будуть тут!
Каптурник, що приніс таку зловісну новину, зник у напрямку допівзруйнованої дзвіниці.
Пабло Симон розгледів на шляху колону людей. Він спохмурнів і зціпив зуби.
– Я з ними порозуміюсь. А от тобі загрожує вогнище Інквізиції, – як завжди спокійно мовив каптурник.
– Дарма! Я не можу залишити вас самого з тими катами!
– Ти не зрозумів? Тікай, доки не пізно!
– Ні! І горе тому негідникові, що зачепить вас чи скривдить!
– Хіба я не казав тобі, що наш союз має ґрунтуватися на любові, а не зненависті?
– Моя зненависть – це Любов до Людства! Я не святий, і ненавиджу душогубів!
– Досить! Вони вже тут. Мерщій ховайся! Замри і мовчи, хоч би що ти побачив! Але застерігаю: якщо втечеш, братчики знайдуть спосіб заткати тобі рота.
– Я залишаюся тут не зі страху, а з доброї волі… Не знаю, хто ви, але хай вам щастить!
Пригинаючись до землі, він відбіг на кілька кроків і пірнув у грот між руїнами.
Тим часом до каптурника мовчки приєдналося двоє братчиків.
Смолоскипи наближалися. Непрохані гості вже подолали зруйнований мур довкола давнього замку. Пабло Симон бачив зі своєї криївки у грубому мурі, як братчики сховали під камінням свої каптури і підперезалися, ставши враз звичайнісінькими священнослужителями. Можливо, так воно й було?
У світлі десятків смолоскипів холодно виблискувала зброя. Небавом юнак упізнав отця Педро. Високий і огрядний клірик чалапав по уламках, що всипали давні хідники, розставивши задля рівноваги руки. Смолоскипи висвітлювали червоне обличчя з дрібними рисами, маленьким носом, скошеним підборіддям та глибоко посадженими оченятами, що зле світилися. Його важко було назвати людиною високих ідеалів чи великого інтелекту, але кмітливості й винахідливості йому не бракувало. Це був гідний супротивник.
Перші люди зі смолоскипами наблизились до трійці братчиків. Пабло Симон ледь не скрикнув від подиву. Таємничим каптурником, з котрим він вів бесіди, виявився добре йому знаний отець Матео.
– Недарма мені здавався знайомим його голос, – прошепотів юнак. Двох інших він знав лише з обличчя. Вони служили в новій каплиці у горах.
– Отче Педро! Що це за демонстрація воєнної сили? – спитав отець Матео, кивнувши на двох вояків з мушкетами.
– Овва! Та це отець Матео! Бачу, ви, принаймні, живі, – в’їдливо відказав той.
– Що відбувається? Невже моє життя в небезпеці?
– Не можу цього стверджувати, але прокурор Лонгін, який прибув з нами, має на те певні підстави.
З тіні на світло смолоскипів вийшов сам Лонгін. Височенний, худорлявий, весь у чорному, з темними блискучими очима, він справджував своє прізвище: «народжений завдавати ран».
– Отче Матео, з ласки нашого Господа я прознав, що в цих місцях збирається задля своїх огидних вакханалій братство безбожників.
Брат Одинадцятий ледь стримався, щоб не розсміятися. Той провадив:
– Ми потерпали за вас, бо сьогодні п’ятниця, а саме цього дня вони зазвичай збираються. Знавши, що ви часто навідуєтеся в ці руїни, щоб побути на самоті, я на прохання нашого ласкавого отця Педро привів сюди своїх людей.
– Дуже вам вдячні, Лонгіне, але ми не бачили і не чули нічого незвичного, – втрутився в розмову один із братчиків.
– В будь-якому разі, Лонгіне, вам слід пильно оглянути всі закутки. Раптом знайдете якогось безбожника, що тут ховається. Що на це скажете, отче Матео?
– Не заперечую, отче Педро. Якщо так велить ваше серце, прошу!
Озброєні люди розділилися на невеликі гурти і зникли в руїнах. Ще кільканадцять лишилися біля кліриків.
– І про що ви міркуєте на самоті, отче? – глузливо спитав отець Педро.
– Про сумління, – відказав отець Матео. – Хіба ви не вважаєте, що цей внутрішній голос, наш добрий порадник, подібний, згідно із святим Павлом, до Христа, який є в душі кожного і якого слід звільнити?
– Гай-гай, отче Матео! Ви справжній філософ. Але треба менше філософувати і більше вірити. Якщо сумління людини – це щось велике, то сумління цілої Святої Церкви – ще більше. Ми мусимо коритися її приписам, бо вона є уособленням Бога на Землі, а людині не гоже змагатися з Богом.
Матео вимовчав. Звісно, отець Педро не істину обстоював. То було звичайне політикування задля збереження наявного соціального порядку.
Запала мовчанка. Тим часом вояки Інквізиції, набрані з бандитів та горлорізів, сновигали біля замаскованих входів до підземелля. Братчики силкувалися продемонструвати цілковиту незворушність. А Матео непокоївся ще й за Пабло Симона. Щоб приховати своє занепокоєння, він знічев’я закинув:
– І охота вам було бити ноги? У парафії так тепло і затишно…
Клірик сів на колону, досі відсапуючись і тарабанячи пухкими пальцями по череву.
– Якщо відверто, то я волів би сидіти тепер при келихові доброго вина, аніж мерзнути тут просто неба.
– Не слід забувати книгу Ісаї, який казав, що вино може згубити навіть пророка, – дошкульно зауважив наймолодший братчик.
– Є багато речей, яких слід остерігатись більше, ніж пророцтв Ісаї! – роздратовано відказав клірик. – Лонгіне! Візьми дозорців і перекиньте тут усе догори дном, огляньте підземелля, перевірте вежі!
– Буде зроблено, отче Педро!
Парафіяльний нишпорка наструнчився. Нагана збудила в ньому справжній інстинкт мисливського пса.
Матео ще більше занепокоївся, хоча й знав, що у відомих загалові підземеллях братчиків не знайдеш.
Гуркотіння порушуваних каменів і брил лунало у темряві, мов далекі згуки битви.
Нарешті, коли сонце підбилося на десять ступнів над обрієм, з’явився обшарпаний, з подряпаними руками Лонгін.
– Нікого тут немає! Ми обнишпорили підземелля, але й там ані душі. Жодного сліду безбожників. Отче Педро, мої люди стомлені, роздратовані і хочуть їсти й пити. Може, накажете припинити ці марні пошуки?
Два десятки харцизяк за його спиною загули, підтримуючи вимогу свого проводиря.
Отець Педро, гонористий і жорстокий, опікувався цими людьми і потурав їм. Тож його рішенець був очікуваний.
– Кляті пси! Певне, вони нас помітили і накивали п’ятами. Відкликай своїх людей, Лонгіне, і проведи нас до парафії!
Юрба радісно заревіла і загукала до своїх друзяк, які досі вешталися серед руїн.
Відразу ж усі зайди разом з трьома братчиками рушили до містечка. На варті в руїнах лишилося кількоро людей. Потім їх мали змінити або взагалі відкликати.
Цілісінький день Пабло Симон просидів каменем, замурований живцем у римському мурі завтовшки зо три метри, ретельно замостивши всі доступи до тісного гроту.
Дочекавшись вечірніх сутінків, він тихцем вибрався зі своєї в’язниці.
Неподалік кілька гвардійців Інквізиції грілися зіллям з великої сулії.
Від довгого сидіння йому затерпли ноги, і тепер він ледь їх переставляв. З усіма пересторогами юнак дістався до затуленого важезною кам’яною плитою потаємного входу. Впевнившись, що його ніхто не бачить, постукав, як то не раз на його очах робили братчики. Зачекав якусь хвилю, проте знизу не долинуло жодного звуку. Тоді спробував відсунути плиту, але зрозумів, що її взяли на важкі засуви, тож навіть цілий гурт не впорався б з нею.
Почувши важкі кроки, він кинувся у відтулину стародавнього порталу. Зі схованки він бачив тільки лискучі чоботи, що човгали вищербленими приступками. Коли кроки солдата стихли вдалині, Пабло Симон обережно вибрався з криївки і повернувся до ляди. Постукав по ній камінцем, але відповіді не діждав. Ще раз спробував зрушити з місця плиту, і на його невимовну радість вона трохи подалась. Юнак випростався і, відійшовши на кілька кроків, роззирнувся. Довкола ані душі, тільки метрів за двісті палало вогнище. Він повернувся до потаємного входу, і невдовзі йому таки вдалося відсунути плиту й продістатися через отвір. Внизу панував густий морок і тиша. Пабло Симон спустився на кілька приступок і заходився мостити порушену плиту на місце. По тому зійшов до галереї.
Зненацька збоку розчахнулися двері – і на нього впав сніп світла. За мить він опинився в тісному кільці кільканадцяти каптурників зі шпагами в руках.
– Ти сам? – спитав хтось.
– Ви ж бачите. Опустіть шпаги, браття! Мені вдалося одурити людей Лонгіна. Після того, як я запізнався з вами, мене вже не вабить звичайний світ.
Вістря наставлених на нього шпаг навіть не ворухнулись. І знов той самий владний голос:
– Кажи правду! Якщо поблизу є гвардійці, то тебе напевне бачили і простежили за тобою. Раз так, то ми завалимо цю галерею камінням і зіб’ємо їх зі сліду. Зізнавайся!
– Ще раз кажу: ніхто за мною не гнався. Я двадцять годин просидів у криївці, аби тільки не навести їх на слід. От тільки не знаю, як там отець Матео… Братове, я падаю з ніг від утоми! Зласкавтеся!
На ці слова бідолашного юнака вістря шпаг несамохіть опустились, і один з братчиків, мабуть старший, повів його до ближньої келії.
– Маєш нам вибачити, любий юначе, за таку зустріч. Але ж Ісус научав нас ставати в обороні шляхетного від втілень зла. Наше Братство шляхетніше і більш християнське, ніж громади, що сповідують безглузде ідолопоклонство та кровожерний фанатизм. Це пристановище для небагатьох істинних християн, котрі, навіть гнані і винищувані, залишаються добротливими, щиросердими і вільними від ненависті до тих, хто замість того, щоб відчувати Бога через нашого ласкавого Вчителя, роблять це за посередництвом Мойсея, Плотіна, Магомета чи ще там когось. Хоча всі вони обстоювали добро і благочестя… А тепер перепочинь і попоїж. Потім переберешся до своєї келії, і спи собі досхочу. Брат Одинадцятий, повернеться, можливо, завтра.