Пабло Симона охопило відчуття дивовижного супокою, який він завжди прочував у лискучій космічній кроні дерева ночі. Це «Щось», яке він прочував не вперше, наближалося до нього, щораз зростаючи в перспективі очікування та надії. Нарешті юнак знову спитав:
– То скажи мені, мудрий брате, чи сама довершеність цих тіл приваблює божественну іскру, чи це вона робить їх довершеними? Іншими словами, чи всі істоти, навіть тварини, вже потенційно мають розум, чи Небо ним обдаровує?
– А як ти, любий юначе, гадаєш – ріка торує собі русло, чи, навпаки, природне русло в низині виповнюється водою і утворює ріку?
– Цікаве запитання! Гадаю, те і те має слушність.
– Правильно гадаєш. Але хіба та вода, що зрештою стає рікою, не впала передніш з неба? І хіба вона не підпорядкована законові, який відповідає іншому законові – законові необхідності та природній волі речей? Ось тобі відповідь на твоє запитання. Вода, що міститься у хмарах, – це Розум, радше Космічний Розум; ріка – це людський розум, а русло – нижчі тіла людини, на яких воно розміщується і плине.
– Я зрозумів, брате, але в дещо інший спосіб, ніж зазвичай. Я зрозумів не тільки своїм розумом, а й чимось подібним до інтуїції, яка озивається на твій голос.
– Слово «розуміти» має значно ширше й багатше значення, аніж йому зазвичай надають. Нині ти, Пабло Симоне, знаєш, що одвіку всі Релігії, як і Філософія за всіх часів, сприймали нашу сонячну систему як величезне органічне тіло, центром і серцем котрого є Сонце, а всі інші планети – його органами. Між усіма ними відбувається обмін первісною енергією, яка, урухомлена королем світил, плине артеріальними й венозними енергетичними системами до самісінької межі свого царства чи тіла. Дух, котрий, як і фізичне тіло, має все це з «центром свідомості» в Сонці, є нашим Богом, тим, що, в силу своїх обмежених можливостей, ми можемо збагнути. Він, своєю чергою, теж учень, і міститься в іншому, більшому зоряному організмі, а Дух цього іншого організму є його Богом. Ти мусиш звільнитися від будь-якої упередженості й примітивного розуміння можливого та неможливого. Пам’ятай слова Милостивого Вчителя: «Вгорі так само, як і внизу». Так вважали всі без винятку Вчителі, і це повторюватимуть ще і ще. Згадай свого улюбленого Платона. Його «Пізнай себе» дасть тобі ключ до розуміння. Якщо ти збагнеш, в який спосіб твої тонкі начала пов’язані з твоїм тілом і як вони діють, то побачиш те, що я передніше показав тобі у значно більшому масштабі. У твоєму тілі живе багато істот. Спробуй розгадати цю таїну. Не проси ще більше світла, ліпше позбудься сліпоти!
– Дивні речі ти кажеш…
– Авжеж. Ти виховувався на інших ідеях, переінакшених та перекручених, тож у них годі розгледіти загальну структуру, яку я тобі окреслив. Але розірви ментальні тенета! Злети, Сину Неба! Аналізуй і розважливо синтезуй, а якщо ти все-таки обереш те, чого тебе вчили передніш, можеш і далі в те вірити. Я не стану тобі на заваді. Я не є прибічником жодної Школи чи Релігії, які я знаю достеменно. Мене в них цікавить тільки загальна сутність. Я не накидаю тобі своє бачення, я вказую тобі шлях. Я не вимагаю від тебе інтелектуального послуху, а звертаюся радше до твого розуму, аби він став вільним. Зрештою, я не кажу тобі нічого неправдивого і не вимагаю від тебе більше, ніж від себе. Обміркуй усе це, Пабло Симоне, і якщо наступної весни ти не зміниш свого рішення прилучитися до Священної Науки, Таємних Містерій, я приведу тебе в Ложу і обійму тебе, як свого Сина.
Очі брата Одинадцятого зблиснули в ночі, як блакитні зорі. Поклавши руки на плечі юнакові, він мовив стиха, але слова його проникали глибоко в душу.
– Ти ніколи не повинен забувати те, що я тобі зараз скажу. Попереду ти маєш рік. Якщо за цей час ти передумаєш, це ніяк не позначиться на наших взаєминах. Я любитиму тебе так само. А якщо ти пообіцяєш не розповідати нікому, що тут бачив і чув, то, дуже ймовірно, зможеш повернутися до свого попереднього життя, і ніхто тебе не відцурається. Якщо ж по завершенні цього терміну ти приймеш Ініціацію, а згодом тобі закортить повернутися до звичайного життя або ти наважишся знеславити Братство, то, мушу сказати, тобі на те не стане духу. Але й тоді ти зможеш полишити нас, але зламати своє слово – ніколи. Тож добре подумай, Пабло Симоне!
Забравши руки з юнакових рамен, Навчитель ласкаво всміхнувся і звелів повертатися до келії. Юний пошукач зазнавав дедалі більшого впливу окультного світу, тож для нього тепер Божественна Єдність Природи являла себе скрізь і в усьому. Минали місяці, і Пабло Симон відчував щораз більшу духову близькість із Братством і всією душею прагнув прилучитися до Таїнств. Як камінь, кинутий углиб потоку, він омивався від задавненого бруду, а тривалий контакт з тим прозористим і плинним середовищем злагоджував шерхлість його душі, поволі роблячи її сферичною та сяйливою.
Осінь принесла в його душу великий супокій. Десь попереду вже мріла постать людини, якій судилося справити могутній вплив на життя юнака. В парафії його знали як отця Юстіна. Одного віку з Пабло Симоном, він не відзначався здоров’ям. Середнього зросту, з великими і напрочуд добрими очима та дитячим обличчям, він видавався років на десять молодшим за свій вік. Пабло Симон знав його давненько, але ніколи не відчував до нього особливої прихильності. Що спільного могло бути у розважливого дослідника природи, сміливого і водночас поміркованого у висловлюваннях, з тим вельми святобливим, сором’язливим містиком, на позір нездатним до абстрактного мислення, до боротьби за шляхетні ідеали. Він зачисляв його до людей, котрі, бувши досить боязкими, щоб закохатися в жінку, спрямовують свою любов до Бога – любов сліпу, бездумну, засновану на страху, відчутті своєї мализни та на нездоровій втісі від самокатування.