Алхiмiк. До образу Джордано Бруно - Сахно В'ячеслав 4 стр.


Примостившись на дерев’яній лаві, Пабло Симон з’їв велику миску супу з хлібом і випив кілька кухлів води. Потім, не роздягаючись, ліг на скромне ложе і провалився в міцний сон.

– Добридень, Пабло Симоне!

Обличчя отця Матео осявала найлагідніша з його усмішок. Русявим волоссям, сірими очима і білою, як облатка, шкірою він скидався на скандинава, дарма що народився на Середземному узбережжі. Він належав до тих надзвичайних людей, які завжди у своїй стихії – і правлячи месу, і кермуючи судном, і на чолі війська. Йому не виповнилось і п’ятдесяти років, але на вигляд був ненабагато старший за Пабло Симона. З висоти свого зросту він випромінював справжній оптимізм.

– Отче Матео! Доброго вам здоров’я! То вам вдалося спекатись отця Педро? І Лонгіна? А братчики теж повернулися?

– Забагато запитань! Утім, попервах і я був такий самий допитливий… Усе гаразд. Отець Педро вважає, що я блукаю горами, а Лонгін, котрий ненавидить мене чи не більше за священика, не має, як і той, доказів проти мене і мусить вичікувати, доки я не зроблю якусь помилку. А тебе ніхто не бачив?

– Ні, я ховавсь аж до ночі. Але отець Педро щось підозрює. Мені здається, що всім нам загрожує велика небезпека.

– Не надто переймайся. Маю в курії впливових людей, налаштованих проти цих фанатиків. Вони сіють розбрат поміж них і нацьковують одних на одних. Адже можновладці грішать великою любов’ю до золота, багатого столу та покоївок. Усе це, сам знаєш, обертається ницістю та слабкістю.

– А чи є в таємних Братствах кардинали і єпископи?

– Так, є. І куди більше, ніж ти можеш уявити.

– То чому тоді досі діє Інквізиція та визиск заляканого й забобонного люду? Чи не час відновити на Заході істинне християнство – розумне і добре?

– Ще не час. Провидіння приберігає це на майбутнє. Наші недоброзичливці значно могутніші за нас, та й усі політико-економічні важелі вони прибрали до своїх рук. Нам з ними не впоратися.

Брат Одинадцятий спохмурнів, а тонке павутиння зморшок на чолі означили смуток і біль.

Одягшись, Пабло Симон пішов з ним до книгозбірні. Хвилин за десять той урвав мовчанку, зронивши печальні слова:

– Дуже боляче це визнавати, мій любий юначе, але більшість людей теж проти нас… Селянам і ремісникам – добрим серцем, але темним і затурканим релігійним фанатизмом та політичним терором – миліший заклик: «Пристань до воїнства Інквізиції, і тобі буде вільно вбивати, грабувати і віддаватися розпусті коштом недовірків. Тобі проститься все, бо ти робитимеш це, прислуговуючись Богові». Гай-гай! Скільки-бо людей поневолено в ім’я свободи! Скільки крові пролито під гаслами добросердя і смиренності! Погребальне вогнище з трупів мудреців, принесених у жертву в ім’я мудрості, може сягнути хмар!

Священик замовк. Помалу-малу його риси набули звичної лагідності, і він запросив Пабло Симона до себе на вечерю.

Келія отця Матео була не розкішніша за юнакову – майже така сама маленька, умебльована ліжком, двома грубо збитими стільцями та столом. Усе, як у простій селянській оселі. Стіни майже всуціль вкривали численні, накреслені на пергаменті або вирізьблені на дереві написи і священні символи.

Кімната відзначалася невибагливою простотою і скрайньою скромністю, притаманною монастиреві, але аж ніяк не атмосферою смутку чи стриманості, вимушеної обставинами. На стінах багато гравюр і малюнків, виконаних з великим хистом, а над ліжком із солом’яним матрацом – семеричний хрест з масивного золота.

Один із братчиків приніс поживні наїдки, і вони усмак поснідали.

– За три години маю повертатися до парафії, – пробурмотів брат Одинадцятий.

– Та й лютує, мабуть, отець Педро! До речі, отче Матео, сьогодні ви згадували про ідолопоклонство…

– Даруй, але прошу не називати мене отцем, оскільки всі ми маємо одного-єдиного отця, і це Бог… Тобі я брат. От коли я стану твоїм вчителем, тоді можеш називати мене отцем, але тільки в духовому сенсі.

– Ваша правда, та іноді сила звички могутніша за снігові лавини і гірські потоки.

– Традиції і звичаї є моральними потоками, перед якими треба зводити греблі розуму, аби спрямувати цю силу в русло правильної дії та здорового глузду.

– Авжеж. Але я, брате, знов про ідолопоклонство. У своїх казаннях отець Педро та інші нападаються на культ образів як на витвір невірних, але хіба не є подобою ідолопоклонства наш культ статуй богородиць та святих?

– Не тільки подобою. Це й справді так. Злочин – це злочин. Що тут, що в Китаї. Байдуже, в якому вбранні його коїти – в чорному, білому чи червоному. Якщо ми комусь робимо закиди, то низько і негідно їх наслідувати. У християнстві, в будь-якій його конфесії, існують ознаки ідолопоклонства. Апологетика вчить нас, що віряни поклоняються Єдиному Богу через статуї святих та освячені реліквії. Отож, християнинові байдуже – поклонятися Богові через Святого Ігнатія, а чи через Скорботну Матір Божу. Насправді все не так. Кожен поклоняється якомусь одному чи кільком святим, і йому дуже прикро змінювати свій культ на інший, до якого, можливо, прихильні його батько чи брат. Відтак ми бачимо, що люди назагал моляться другорядним божествам, котрі начебто наближують їх до Єдиного Бога, а деяких навіть обирають як родинних чи особистих напівбогів.

– Оце і є ідолопоклонство.

– Так, Пабло Симоне. Але воно близьке до чуттєвого пантеїзму.

– І то правда…

– Проблема не така проста. Одному й тому самому святому поклоняються в найрізноманітніших зображеннях. Робляться також спроби переносити певний образ від одного народу до іншого, і навпаки. Але віряни не сприймають чужі образи, їм потрібні свої, яких вони наділяють чудодійною силою, зокрема лікувальною. В курії ми часто-густо стикаємося з такими старезними образами, що розсипаються на порох. Але замінити їх на нові неможливо, бо більшість вірян стають в їхню оборону. І причина не в фанатизмі простолюду. Це данина накинутій їм традиції. Хіба не сказано:

«Важче дати раду одному мудрецеві, ніж тисячі невігласів»? Влада, яка зазвичай проповідує одне, а робить інше, нападається на ідолопоклонство, але сама його і насаджує у найпримітивнішій формі… Ти щось чув про так званих «чорних богородиць»?

– Так. Їх вважають чудодійними, а деяким навіть приписують божественне походження.

Священик не міг приховати лукавої посмішки.

– Та й збиткується Доля з людей! Послухай, Пабло Симоне! Ці дерев’яні чи кам’яні статуетки мають язичницьке походження. Переважно це Астарти, виготовлені за Римської Імперії, а декотрим, імена яких краще не згадувати, понад десять тисяч років. Вони належать до зниклого культу, що існував на острові Посейдоніс або на прилеглих островах – останньому уламку Атлантиди. Статуетки відзначаються високою енергетикою. Власне, це магія, що ґрунтується на знанні Природи та Психології і доступна лише втаємниченим. Одну таку, омиту морськими хвилями, богородицю знайшли на березі в піску. На неї ревно молилися, не мавши й гадки про її походження. Як бачиш, іноді навіть Божественне може дозволити собі такі жарти… Сьогодні її мають за християнську реліквію. Люди обожнюють власну безпеку, вбрану в шати того чи того святого, і домагаються від нього заступництва, щасливого життя для друзів і погибелі недругам. Хіба не про це молять, освячуючи зброю перед битвою? Кажуть, немає нічого жалюгіднішого й огиднішого, ніж труп людини, але, заради Істини слід визнати, що куди бридкіший і огидніший труп якоїсь релігії. У цій мертвоті зароджується духова гусінь, а небавом те, що було ясним розумом, світлим руслом розмислу, перетворюється на понівечену скойку аморфного й отруйного молюска. На біду, деякі релігії народжуються вже майже мертвими, і за якийсь час по виникненні релігії, в її ім’я чиниться зло… – Отець Матео похопився: – Маю вже йти. – І, усміхнувшись, додав: – Ти, певне, стомився слухати мої просторікування, але не треба було тягти мене за язика.

Він швиденько перебрався в сутану, знову ставши отцем Матео, якого всі знали.

Добросердий навчитель пішов, і зовнішній світ для Пабло Симона існувати перестав. В його внутрішній фортеці зростала невтримна жага духової реалізації. Він так хотів прилучитися до Таїнств! Ще кілька місяців тому життя не давало йому жодної вартої плекання надії. Тепер він мав найбільшу надію, якої може прагнути людина, – Духову Досконалість, обіцяну всіма Вчителями і всіма Релігіями.

Дні збігали безжурно, у шляхетних і чистих пориваннях. Свого часу він розробив у своїй хімічній лабораторії власну систему, але це була монотонна, рутинна робота. Натомість у криптах «Руїн» він спізнав насолоду духового труду. Його запал не меншав, і він купався у щасті. Кожен новий день видавався йому іншим, кожен чогось научав, тож його душа, що упивалася містичною поживою Миру, Мудрості та Краси, чимраз просвітлювалась і міцніла.

Верхівки дерев відкривали до сонця оспалі повіки пагонів, а воно ласкаво наповнювало їхні стовбури та гілки новим життєдайним соком. Пабло Симон дивився на довколишній світ широко розплющеними очима, немов уперше його бачив. Усе його заворожувало, мов ту дитину. Він міг годинами споглядати, як швидко ростуть гриби, повертаються з вирію ластівки, буряної ночі прислухався до дивних згуків у кронах сосен.

Але юнак, що кохався в Істині, не тільки тішився, а й страждав. Така вже доля кожного закоханого… Він не міг осягнути цю велич сили й довершеності, що являла йому Природа. Найгірше для людини – це марні пошуки мети і сенсу добра та краси. Не знайшовши їх, можна мимохіть збочити на шлях безплідної і справді єретичної концепції особистого Бога, який тішиться або сумує, піддається нападам гніву і має народи обрані і народи упосліджені, перевершуючи своєю тупістю й ницістю більшість смертних, коли вони, бувши батьками, розподіляють свою любов серед власних дітей.

Пабло Симон скинув із себе ментальні й психологічні тенета, в яких вимушено жив роками, але, зруйнувавши свою стару духову хижу, він опинився просто неба у прекрасному, але недобудованому палаці. Його душа, досить розвинена, аби не сповзти в матеріалізм чи в безплідне плекання печалі, вичікувала… Таємниче «щось» провадило його до ще таємничішого «Воно».

Дерева, пробудившись до нового циклу фізичного усвідомлення, збагнули свою голизну і поквапливо вбиралися в листя. Сонце щораз вище підбивалося вгору, а мільйони польових квітів тяглись у світлому пориванні до сонця.

Одного дня, що видався напрочуд сонячним, Пабло Симон набрався духу і зголосився до брата Одинадцятого з наполяганням взяти його учнем до Ложі. На саму лиш думку про можливу відмову його аж морозило.

Брат Одинадцятий, як завжди доброзичливий і розважливий, схвально поставився до такого гідного кроку, але застеріг:

– Обраний тобою шлях усіяний тернами. І тобі їх не уникнути. Навіть Господу нашому Ісусу Христу це не вдалося. Великий Навчитель Таїнств мусив вчитися, змагатися і, звісно, страждати. Тому, Пабло Симоне, якщо ти маєш намір задовольняти будь-які свої примхи, а бажання твої не раби твої, а владарі твої; якщо ти залюблений в дітей плоті, а не духу; якщо хочеш спокійно померти в ліжку, зійди з цього Вузького Шляху, позаяк він вивищує сильних, а слабких зводить з розуму і штовхає в прірву.

Знекровлене сонце сідало за гори. Бесідники, схоронившись у руїнах, мовчали. Брат Одинадцятий – поринувши в думи, а Пабло Симон – обмірковуючи слова братчика. Відтак, намагаючись трохи пом’якшити свої застороги, каптурник додав:

– Але ми, обравши цей шлях багато років тому, долаємо його без особливих труднацій. І ми дуже щасливі…

Навчитель був такий спокійний і незворушний, що Пабло Симон аж здригнувся від остраху перед невідомим. Які вороги чигають на нього на Великотрудному Шляху? Чи стане йому мужності? Чи не надто пізно ставати на цей Шлях?

Відповіді не загаялися. Брат Одинадцятий мовив:

– Пам’ятай, що найслабша людина, прилучившись до Божественного, стає сильнішою і може протистояти будь-кому. У тебе перевага молодості. Але не слід впадати в крайнощі. Не стався до Ініціації ані як до чогось легкого, ані як неподоланного.

Юнак не міг не виказати свого подиву з того, як легко вчитали його думки.

– Нічого дивного тут немає. Певне, кожен Навчитель читає в душі свого учня, але, радше, зі свого досвіду колишнього учня, а не завдяки парапсихологічним здібностям. Не бійся таїни, стань її улюбленцем, адже найбільша таїна, сама її основа – це незмінний рушій всесвіту, а Його можна осягнути тільки через Мудрість. Дія і бездіяльність, добро і зло, усі видимі й невидимі світи природи є лише царинами практичної діяльності на довгих чи коротких шляхах, які неминуче ведуть до Мудрості.

– Але ж ви проповідуєте, і, що найважливіше, творите добро. А хіба може зло прийти до Бога?

– Ні, якщо за Бога ти маєш Вище Благо. Але воно мусить, раніш чи пізніш, видозмінитися. Добро – це видозмінене в результаті еволюції зло, а саме зло погрузло в інволюції.

– Отже, Добро і Зло є, по суті, тим самим?

– Хіба можуть існувати дві абсолютні сутності? Хіба можуть співіснувати дві абсолютні сили? Сам добре знаєш, що ні. Сутнє має бути неодмінно Одне.

– Отже, найсвятіший брате, Добро і Зло є одним, однієї й тієї самої сутності?

– Сутність одна, але вона понад добром і злом, як ми їх тлумачимо на теперішньому етапі нашої ментальності. Вона «поза», якщо не заперечуєш проти такого визначення, всім явленим. І хоч би як це не подобалося менталістам, котрі прагнуть звести геть усе до зрозумілого й розумного, вона є безперечною істиною в Природі, що й підтверджує містичний екстаз. Пес слухняний та прихильний до людини, тож ми називаємо його добрим. Натомість лев видається уособленням норовливої вдачі і може принагідно порвати першого-ліпшого, тож ми називаємо його небезпечною, лихою твариною. Але чи бувають насправді добрі й лихі істоти? Може, це наше особистісне емоційноментальне судження, що випливає із зовнішніх фактів, цілком і повністю a priori? Хіба добрим є пес для його жертв або для тварин, яких він віддає на смерть в руки людини – на їстиво чи як мисливський трофей? З іншого боку, хіба лихим є лев для дерев, скель чи метеликів?

– Але, брате, хіба можна зрівнювати якусь там скелю з людиною? Хіба людина не важить незрівнянно більше?

– Для тебе, може й так. Але не з погляду Божественного, яке нами радить.

– Даруйте мою настирливість…

– Головне, що її спричинює жадоба пізнання.

– Я хотів нагадати вам ваші таки слова, що ми можемо тлумачити тільки явлене, суто зовнішнє. То як ми можемо знати думку Бога, чи то пак Божественного?

– Бог, як ти його, мабуть, розумієш згідно з загальноприйнятими концепціями, – не зовсім те саме, що Божественне, про яке я говорив, але в цьому випадку вони збігаються. Скажімо, як ти можеш судити про політичні погляди ближнього?

– Я висновую це з його слів, писань або дій.

– А хіба про чиїсь кулінарні уподобання ти не судиш з наїдків на його столі?

– Здається, я розумію, до чого ви хилите…

– До Істини, Пабло Симоне! Як і в цих прикладах, ти можеш пізнати думки Божественного через його дії. Сонце світить усьому сущому, а все велетенське джерело природних багатств взаємодоповнюється і врівноважується у такий спосіб, щоб кожному дати все необхідне для розвитку. Тож хижакам не бракує здобичі, пташкам – зернят, скелям – хімічних елементів, тепла й тиску. Тут немає жодної преференції. Нам їжа шакала так само гидка, як для нього наші вишукані ароматизовані страви.

– Згоден. Але хіба ми не маємо такої переваги, як розум?

– Так, це дар і перевага людини, оскільки вона має відповідні тіла – фізичне, емоційне і ментальне. Але чи слугуватиме це такою самою перевагою будь-якій іншій живій істоті, яка до цього не готова? Хіба бомбарда, що в руках людини слугує для оборони, не становитиме певної небезпеки в руках дитини або божевільного?

Назад Дальше