І зазвучав дзвін. Немов заволав вітер, що потрапив у нього, як у пастку. Здригнулося від цього звучання все живе, здатне чути. Принишкли птахи і звірі, й на мить застигло на місці сонце, що не дісталося ще зеніту.
А гудодзвін не замовкав, і в гудінні своєму зібрав він усі звуки живого відчаю та самотності, з'єднавши виття вовка з виттям собаки, зимову завірюху з плачем дитини. І розлився над навколишньою тайгою цей звук самотності, що прорвалася, болю, вітру, спійманого в пастку. І все-таки болю, що піднявся високо вгору, високо в небо над усією тайгою, над усією країною, над усім світом.
Із кедра, на якому висів гудодзвін, утекла вниз білка, передумавши стрибати на сусіднє дерево, і посипалася за нею вслід окрушина кори, здряпнута її гострими кігтями. А неподалік закричав птах і, злякавшись того, що не почув свого крику, залопотів крильми й полетів, петляючи між стовбурами та боячись піднятися над кронами дерев, де звучання гудодзвона було голоснішим і відчайдушнішим.
Іван Тимофійович стулив долоні свої, намагаючись стримати тремтіння рук, і слухав дзвін. Губи його ворушилися, промовляючи молитву і видихаючи біль. Себе він не чув і не думав про себе більше. Природа повернула його собі, зробивши частиною всього живого, об'єднавши все живе гнітючим звучанням гудодзвона. Завмерли, кожен біля свого будинку, сини Івана Тимофійовича. Стояли там, де почули дзвін. Стояли і слухали не рухаючись. Слухали і наповнювалися його звучанням, а через його звучання – відчаєм і болем. І хотілось їм тікати від цього місця, від цього страшного звуку, у владі якого вони почувалися безмовними й покірними рабами. І хотіли вони бігти, але стояли не рухаючись. А звучання опускалося вниз, проливалося на землю й топило ямки та вибоїни, заповнюючи спочатку їх, а потім піднімаючись усе вище й вище, як піднімається вода під час повені. А звук усе ллється і ллється вниз, і вони, люди, стоять уже по пояс у цьому витті, й чим вище воно піднімається, чим ближче до вух їхніх – тим нестерпніше їм слухати його.
Не зміг довше сидіти на ґанку Іван Тимофійович. Зібрав сили й повернувся в дім, замкнувши за собою двері. Сів на лаву. І тут було чутне звучання гудодзвона, але не так голосно, не так нестерпно. Затулив вуха долонями. І очі заплющив, але так і не почув свої думки, не відчув себе, немов і зсередини вже наповнився звучанням дзвона.
А вітер, утомлений від пастки, обм'якнув, сповільнився, і почав затихати дзвін.
Опритомніли брати, ожили, коли гудодзвін ледве звучав. Ожили вони, подивилися напружено вгору, на крону кедра-дзвіниці, й погляд їхній пройшов крізь крону, пішов далі в небо, де наткнувся на чорну хмару, маленьку, незвичайну, схожу на величезного небесного сома й кольором, і формою.
– Знамення! – вирвалось у Володимира.
Побігли брати до будинку батька свого. Підвівся він із лави, вийшов на поріг. Рука старшого сина відвела його погляд високо в небо, де побачив Іван Тимофійович щось пливуче чорне.
А в небі спокійно й мирно плив чорний дирижабль. Він летів над тайгою в кудизавгодному напрямі. У гондолі дирижабля нікого не було, хоча посередині неї і стояв табурет, на підлозі валялося дрібне сміття, а в кутку лежала велика картонна коробка, що вміщувала понад тисячу пачок сигарет «Друг».
– Ні, – помовчавши, відповів Іван Тимофійович. – Знамення не буває чорним… Воно – світло. Як у Писанні є «райдуга в хмарі…»
– А що ж це? – запитав Андрій.
Замислився знову Іван Тимофійович, а чорна хмара тим часом пішла з видимості, залишивши тих, хто побачив її, в неспокійному нерозумінні.
– Не знаю, – признався батько. – Може, справа рук природи або інших сил…
– Але інших, окрім сил Господа, не буває! – напружено видихнув Андрій і заглянув батькові у вічі.
Іван Тимофійович знизав плечима.
– Може, справа рук часу, іншого часу… – майже прошепотів він, провівши долонею по лобі. – Я ж збився з нього, з часу… Давно збився. І неділя в нас – тільки сьомий день числом…
А гудодзвін звучав протяжно й неголосно, і стало знову чутним на тлі його життя тайги. Вітер пробігав по травах, ледве торкаючись їх, кружляв на одному місці, завмирав.
– Завтра знову сьомий день… – мовив Володимир і питально глянув на батька.
Іван Тимофійович кивнув.
– Чекатимемо знамення.
І вранці, і вдень, і вночі виходили брати надвір і дивилися на всі боки, але марно.
Іван Тимофійович із дому не виходив. Хворів. Уперше лава здавалася занадто жорсткою для спини, але лягти в ліжко, в якому спали вони раніше з дружиною, не хотів. Боявся, що з ліжка йому вже не встати. Надвечір шостого дня почув чийсь гучний крик. Виглянувши у віконце, нікого не побачив. Вийшов надвір.
Дзвін гудів неголосно й монотонно, ніби втомився.
– Гей, є хто? – знову закричав хтось з боку воріт.
Іван Тимофійович квапливо попрямував на голос, на перший незнайомий голос, почутий у своєму житті. «Хто ж це сюди?» – стривожено думав він.
– Та є тут хто? – знову запитав голос, цього разу вже тихіше і, здавалося, перелякано.
Підійшовши до воріт, Іван Тимофійович зупинився. Поряд із ним зупинилися Володимир і Андрій, через хвилину підбіг Микола.
Перед ними стояв невисокого зросту немолодий чоловічок у військовій формі. Перед ним – візок на одному дерев'яному колесі, а на ньому якісь круглі плоскі предмети й мішок.
– Хазяї? – запитав він і зробив крок убік од візка.
Іван Тимофійович помітив, що у незнайомця одна нога дерев'яна.
– Що це за село? Як називається? – запитав незнайомець.
– Ніяк, – відповів Іван Тимофійович. – Скит це.
– Сектанти, чи що? – спохмурнів прийшлий.
– Християни, – відповів Іван Тимофійович. – А ви ж бо ким будете?
– Інвалідом буду. На прізвище – Кортецький, – гордо відрекомендувався чоловік у військовій формі. – А ви чому не на війні?
Сини здивовано подивилися на батька.
– З ким? – здивовано запитав Іван Тимофійович.
– Ну як же, у Батьківщини стільки ворогів: фашисти, японці, фіни. Вся країна воює…
– Зараз?! – вирвалося в Андрія.
– Так… – сторопіло відповів інвалід. – А ви що, не знаєте?
– Ми вже давно від світу віддалилися… – пояснив Іван Тимофійович. – Яка хоч там влада зараз?
– Яка-яка… – загальмовано забубонів Кортецький, дивлячись на свою дерев'яну ногу.
– Ні, ну яка ж… – не вгамовувався Іван Тимофійович. – Якщо ті, що раніше були…
– Коли любиш Батьківщину – влада не має значення! – твердо відрубав інвалід. – Я, може, теж владу не люблю, але заради Батьківщини сюди ось забрався! Ці штуки притягнув, аби всі знали, яка вона, правда, сьогодні… – І він кивнув на візок.
– А що це? – поцікавився Андрій.
– Відступися з дороги, секто! – незлобиво буркнув Кортецький і, взявшись за візок, заходився штовхати його у ворота.
Іван Тимофійович і сини відступилися.
Інвалід, жваво орудуючи дерев'яною ногою, проштовхнув візок до першого будинку, там зупинився й озирнувся на місцевих жителів.
– Чого стали! – крикнув він. – Ідіть сюди, дорогу покажете!
Іван Тимофійович поволі попрямував до прийшлого.
– Куди тобі дорогу? Немає тут ніяких доріг! – сердито відповів Іван Тимофійович.
– У тайзі немає, це мені відомо… Не про це я. Де тут у вас центральне місце?
– А навіщо вам? – запитав Володимир.
– Та штуку одну присобачити… – Інвалід спідлоба оглянув будинки.
– Немає у нас такого місця, – відповів Іван Тимофійович.
– Брешеш! – не повірив інвалід. – Де культова будівля?
– Яка?
– Церква! – пояснив іншими словами Кортецький.
– Там, – показав рукою Іван Тимофійович.
– Ходімо, християни! – скомандував прийшлий.
І вони попрямували до каплиці, до якої було кроків тридцять. Інвалід штовхав візок. Поряд із ним ішов Андрій, розглядаючи незнайомі круглі предмети, схожі на чорні миски.
– А що це тут у вас виє? – на ходу запитав інвалід.
– Дзвін, – відповів Андрій.
Інвалід важко зітхнув і незадоволено хитнув головою, мовчки дивуючись.
Підійшли до каплиці. Іван Тимофійович, косячи одним оком на Кортецького, відімкнув двері. Інвалід узяв з візка одну круглу штуковину і заліз усередину. Тут Іван Тимофійович помітив, що за штуковиною цією потягнувся якийсь тонкий мотузок.
Усі зайшли в каплицю. Інвалід пильно оглядався. Інші так само пильно стежили за ним.
– Пощастило вам узагалі-то, – мовив він. – Були б ви де ближче до Батьківщини – підірвали б вам давно все це християнство. У нас на боротьбу з опіумом динаміту не жаліють. Гаразд. Дайте з візка молоток! І свічку запаліть.
– Ми свічки даремно не палимо і сірники марно не витрачаємо. Вони ще прадідівські.
Андрій вискочив за молотком.
– Ось! – Кортецький простягнув коробку Івану Тимофійовичу.
Той запалив свічку й освітив каплицю.
Інвалід підійшов до середини іконостаса, витягнув з кишені гімнастерки цвях і забив його наполовину в дерев'яного розіпнутого Христа. А потім начепив на цвях круглу штуковину.
– Ну от, – задоволено видихнув він. – Тепер і ви почуєте голос Батьківщини… а то сидять у тайзі, а там мільйони помирають на фронтах…
– А як воно називається? – запитав Андрій, показуючи поглядом на круглу штуковину.
– «Сковорідка» – по-простому, а так – радіо, – пояснив інвалід. – Сьогодні запізно вже, а завтра заговорить, їй-богу, заговорить! Слухатимете, секто!
І Кортецький обвів місцевих жителів колючим зневажливим поглядом; тільки на Андрієві його погляд потеплішав:
– Ну все, я тут у вас переночую, а рано-вранці далі піду.
– Розташовуйся, божий чоловіче, – Іван Тимофійович закивав і вийшов із каплиці.
За віконцем у темряві, що настала, гудів дзвін, але було чутне й життя. Кричали птахи.
Інвалід, залишившись сам у каплиці, розстелив під іконостасом шинель і влігся на неї. Вже лежачи, він чиркнув сірником, і той, спалахнувши, освітив усі нутрощі тісної маленької каплички. Окинувши ще раз швидким поглядом стіни, Кортецький скривився і задмухнув сірник. Заплющив очі, але тут почув скрип дверей.
– Хто там?! – перелякано сіпнувся він, побачивши у розкритому дверному отворі жовту половинку місяця.
– Я це, – відповів тихий голос.
– Я – хто? – насторожено перепитав інвалід.
– Андрій.
– Ти чого прийшов? – Кортецький підвівся на ліктях.
– Запитати.
– Ну?
– А правда, що Батьківщина в біді? – тремтячим голосом запитав Андрій.
– Еге-е, – мовив із протягом інвалід. – У дуже великій біді, скрізь війна, фронт, а де немає фронту – там із голоду мруть. Погано.
– А Москва?!
– Ну, в Москві не мруть, звичайно, але й там погано. В оточенні вона. Я ось за Батьківщину ногу віддав. А тепер останні сили віддаю…
– А вранці ви куди?
– Далі. У мене ще три «сковорідки», присобачу їх де-небудь у людей, які нічого не знають, і назад рухатиму.
– А можна з вами піти? – Голос Андрія затремтів.
– А тебе твої сектанти не приб'ють, якщо зловлять?
– А ми до світанку, я знаю, як до річки вийти, а ні батько, ні брати цього шляху не відають.
– До річки – це добре… Але якщо підеш, треба буде тобі мене слухатись…
– Буду, – пообіцяв Андрій.
– Ну от, тоді перший наказ: усю ніч стерегти візок, а перед світанком розбудиш мене й рушимо.
– Добре, – кивнув Андрій.
– Ні-і, – перебив його інвалід. – По-військовому треба відповідати: «Слухаюсь!»
– Слухаюсь, – прошепотів Андрій.
– Добре, йди.
Андрій тихенько замкнув за собою двері й сів біля візка, спершись ліктем об ґанок каплиці. Згори світили зірки й гудів гудодзвін.
Андрій усміхнувся. Поки батько та брати дочекаються знамення, він буде вже далеко.
Спати не хотілося. Всю ніч спостерігав він за небом, і здалося йому, що зірки рухаються вслід за місяцем. А коли перед – промені сонця, що ще не показалося, розігнали морок, Андрій жваво звівся на ноги, зайшов до каплиці й, помолившись, розбудив інваліда.
– Як там нас ранок зустрічає? – Кортецький засовався, приходячи в рух.
– Добре, – відповів Андрій.
Інвалід підвівся, скрутив шинель, і вони вийшли. Зупинилися біля візка, де інвалід запхав шинель у мішок.
– Тепер ти котитимеш його, – сказав він. – Той, хто приходить пізніше, стає молодшим за званням.
Андрій кивнув, узявся за дві розбіжні дерев'яні ручки і спрямував візок до воріт. Інвалід закрокував поруч, оглядаючись на сонце й усміхаючись стриманою радістю. Вийшовши за ворота, вони на хвилинку зупинились. Андрій вклонився скиту, а інвалід обвів будівлі єхидним поглядом.
– Давай швидше, а то тут і залишишся! – поквапив він Андрія.
Єдине колесо візка поскрипувало жалібно, наїжджаючи на гілки, опалі з крон. Андрій поспішав, старався, хоча безсонна ніч уже давалася взнаки. І зникло кудись звучання дзвона, до якого, здавалося, він уже звик, як до чогось неминучого й постійного, як небо. А може, просто безсонна ніч відлучила його тимчасово від слуху, і не встиг він обернутися на кедр-дзвіницю, сподіваючись, що востаннє, як почув невдоволене бурчання інваліда:
– Гуде, проклятий!
Андрій глянув на Кортецького перелякано й тут же повернув свій погляд на візок. І почув сам виття гудодзвона, протяжне й неголосне. І пропало бажання обернутись і подивитися насамкінець угору.
Уранці Володимир і Микола розбудили батька.
– Андрій пішов, – сказав Володимир. – Я бачив їх.
– І не зупинив?! – запитав Іван Тимофійович, підводячись із лави.
– Ні.
– Так, – кивнув батько. – Не треба було. А ви? Не хотіли з ним?
– Ми чекатимемо знамення, – твердо мовив Микола й опустив голову. – Знаючи лише півдороги, не дійдеш до її кінця.
– Так, – Іван Тимофійович зчепив долоні. – А він же звучить. Звучить! – І очі його спалахнули. – Головне, вірити, вірити і чекати. Терплячим усе віддячиться. Адже звучить він?
Брати кивнули.
Іван Тимофійович підвівся.
– Який сьогодні день?
– Третій, – відповів Микола.
– Третій?! – повторив сам собі батько. – І був вечір, і був ранок, день третій… І сказав Бог: хай будуть світила на тверді небесній, для відділення дня від ночі, і для знамень, і часів, і днів, і років… Не буду я переписувати вчення. Кожен вільний змінювати тільки ним самим написане.
І вийшов Іван Тимофійович на ґанок, вдихнув уранішнього повітря. Вдихнув свіжості й звуків. Відчув тепло сонця і подумав про свого молодшого сина, побажав йому небезмежного шляху.
Зайшовши в каплицю, батько і його сини залишили двері відчиненими, щоб упустити всередину сонячні промені. Промені освітили нижній ряд іконостаса й ноги розіпнутого Христа. І зазвучав у каплиці троїстий шепіт, а коли затих, замість тиші запанувало звучання гудодзвона, і довго ще не вставали з колін молільники, слухаючи це звучання й наповнюючись ним.
Вийшли вони з каплиці, але двері не зачинили.
А промені сонця опустилися, сповзли з іконостаса й освітлювали тепер дерев'яний настил підлоги. Ожила, зашипіла раптом чорна «сковорідка», прибита інвалідом до розп'яття, і суворий далекий голос заговорив розмірено, залишаючи між словами довгі простори-паузи: «Передаємо зведення Радінформбюро. Прослухайте сигнали точного часу: в Москві, Ленінграді, Києві – 1945 рік, літо, в Пермі, Норильську, Магнітогорську – 1943 рік, літо, в Усть-Ілімі, Воркуті, Анадирі – 1939 рік, осінь. Повідомлення для Пермі, Норильська, Магнітогорська та районів Східного Сибіру: після важких тривалих боїв радянські війська залишили Крим, ворог зазнав серйозних втрат у живій силі й техніці».
Немов помітивши, що в каплиці нікого немає й ніхто не слухає цей далекий голос, «сковорідка», видавши якийсь кашляючий звук, замовкла.
Настав вечір.
На краю неба виклювалася перша, ще тьмяна через неповну темряву зірка. Десь неподалік запугукав, прокинувшись, сич. Надійшов час прокидатися тому, що спало, і засинати невсипущому. І раптом у тому місці, де щойно було червоне сонце, піднявся яскравий стовп світла, мовби захищаючи землю від падучого нічного неба, від його темних сил, які творять ніч.
– Гляньте! – крикнув Іван Тимофійович синам.
Обернулися вони й завмерли.
– Невже дочекалися… – шепотів Іван Тимофійович, і в очах у нього блиснули сльози. – Щастя яке…
– Що ж тепер? – запитав старший син, і в його голосі зазвучали розгубленість і надія.
– Збирайтеся, – сказав батько, не зводячи погляду з яскравого стовпа. – Беріть хліб, одяг.