Побігли сини збирати свої торби. А батько залишився стояти. Між ним і далеким горизонтом сяяло знамення Господа, що вказувало шлях.
Володимир і Микола підійшли до батька.
– Благословляю вас у дорогу, – заговорив батько. – Шлях далекий, але, пройшовши його, ви вийдете туди, де здійсняться ваші сподівання.
– А ви, батьку?! – запитав Володимир.
– Я не піду. Сил у мене вже мало, але вірю, що зможу віддати борг і за себе, і за вас…
Брати замовкли, переглянулись.
– Та й залишивши мене тут, ви частіше згадуватимете, звідки прийшли… Занадто старий я для дороги… Ідіть. Шлях дуже далекий, і йти доведеться вам по ночах.
Володимир і Микола нерухомо стояли перед батьком, не зводячи з нього очей.
– Ідіть же! – ледве не закричав Іван Тимофійович.
Володимир переступив з ноги на ногу. Микола опустив погляд.
– Палицею мені вас гнати, чи що?! – розсерджено запитав батько.
Володимир підійшов до батька, обійняв його і попрямував до воріт. Те ж саме зробив Микола.
Вони пішли, а він стояв і не зводив очей з яскравого стовпа, у бік якого щойно пішли його сини. Пішли, аби більше ніколи не повернутися.
Знамення продовжувало сяяти, світити, і подумав Іван Тимофійович, що буде воно сяяти щоночі, аж поки дійдуть його сини до заповітної мети, аж поки вийдуть вони до людей, із якими залишаться.
І втішила його ця здогадка. Так, принаймні, зможе він дізнатися, коли закінчиться шлях їхній.
Ранком четвертого дня Іван Тимофійович пішов на кладовище. Узяв із собою сапу та лопату. Насамперед підійшов до могили дружини й зупинився в заціпенінні: хрест, вирубаний із молодої модрини кілька місяців тому й тоді ж поставлений, коріння не дав і висох. Опустив він сапу й лопату поряд на землю й обвів кладовище поглядом, і ніяково йому стало. Навіть колись пророслі хрести, що перетворилися пізніше на химерної форми дерева, стояли тепер сухими. Швидким кроком підійшов Іван Тимофійович до могили діда свого і побачив, що вкрита вона корою, скинутою з себе мертвим кедром. Забив Івана Тимофійовича озноб. Озирнувся він іще раз і побачив, що на всьому кладовищі тільки одне живе дерево залишилося – стара дика груша, потворний ствол якої слався на безвісній могилі. Іван Тимофійович підійшов до неї і почув гудіння джмеля, що кружляв біля її квіток. Груша цвіла, і згадав Іван Тимофійович, як бив його батько за те, що з іншими хлоп'ятами зривав він плоди з цього дерева.
«Значить, знову плоди будуть… – подумав він, дивлячись на дику грушу, і зрозумів, що не хазяїн він більше в скиту. – Кому ж тепер вони дістануться? Хто їх зриватиме?!»
І побрів Іван Тимофійович назад до будинку, залишивши і сапу, і лопату. Важко було на душі, але ні з ким було поділитись. І залишив він у собі цю гіркоту, як залишав у собі багато важких роздумів і печалей. Не думав він про те, що душа людська не бездонна і не все вона витримати може. Не думав про те, що навіть захована глибоко в душі гіркота залишається гіркотою, а печаль – печаллю, і якщо не поділитися ними, не розчинити їх серед людей, здатних поділити з тобою і горе, і радість, то, накопичившись, з'єднавшись з іншими печалями, вирветься все тяжке назовні й приведе тебе у відчай, і не виникне в тобі бажання пересилити біль. А не пересилюючи болю, ти підкоряєшся йому.
І став Іван Тимофійович чекати вечора. Квапив він думками сонце, бажаючи йому швидкого заходу. Нетерпляче поглядав на нього. Так увесь день і минув в очікуванні заходу сонця, і коли він стався і сховалося сонце, то не піднявся більше на місці заходу яскравий стовп, не освітилося небо в тій стороні, а найяскравішими виявилися місяць і зірки. Завмер Іван Тимофійович, не вірячи очам своїм. Почекав ще, поки не піднявся місяць. Потім опустився на ґанок будинку.
«Що ж він?! – гарячково думав Іван Тимофійович, дивлячись на небо. – Чи я помилився?! Але не вийдуть же вони з тайги без нього! Хоч би сюди їх повернути! Хоч би дати їм знак…»
Ніби спохватившись, Іван Тимофійович пішов у каплицю, намацав там на віконці коробку сірників, залишену інвалідом, і, затиснувши її в руці, попрямував у будинок.
Узяв сокиру, почав рубати лаву. Тріски летіли в різні боки. Зібравши їх, Іван Тимофійович чиркнув сірником і спробував розпалити маленьке вогнище просто на дерев'яній підлозі, але тріски не взялися вогнем, і сірник погас.
Тоді він зібрав тріски й повернувся в каплицю. Там поклав їх на підлогу.
Дістав свічку, запалив.
Кинув напружений погляд на чорну «сковорідку», прибиту до розіпнутого Господа. І почав акуратно викладати з розщепленої лави куреник-вогнище. Закінчивши, знову чиркнув сірником, але він лише облизав вогником одну тріску і погас. Тоді Іван Тимофійович дістав кілька свічок, запалив їх і уклав у середину куреника. Тріски взялися вогнем і тихенько потріскували.
Іван Тимофійович обвів каплицю шукаючим поглядом, зупинив його на дверях. Підвівся, зняв їх із завіс і заходився розламувати. Сухі дошки, з яких було їх збито, піддались, і навіть сокира не була потрібна. Виклав він їх поверх куреника й завмер, стежачи за полум'ям, яке повільно поїдало тріски.
І подумав він про повільність вогню.
І про те, що вогонь не виживе без дерева.
І про те, що чим довше дерево чинить опір вогню, тим горить довше.
Про те, що природа сама ростить дерева і сама народжує полум'я, що прискорює прихід нових дерев. А значить, будь-яка пожежа на благо. Отже, вогонь несе оновлення, знищуючи минувшину й сьогодення.
І що є знамення, як не полум'я?! Що є тепло, як не відстань між вогнем і простягненими до нього долонями?
Іван Тимофійович опустився навпочіпки біля багаття, що ще не розгорілось. І почув тріск звідкись згори. Підвів голову. Шуміла чорна «сковорідка». Крізь шуми та хрипи прорвався далекий голос: «Передаємо зведення для Воркути, Анадира та районів Крайньої Півночі. За останній час Радянська армія здійснила ряд успішних спроб звільнення народів Західної України, Західної Білорусії, Молдавії і Бессарабії. На жаль, не вдалося звільнити народ Фінляндії, на багатостраждальній землі якої залишилося лежати багато наших героїв, що віддали життя за світле майбутнє… Вшануємо ж їх пам'ять хвилиною мовчання. Просимо всіх устати…»
Іван Тимофійович звівся на ноги, в нерозумінні дивлячись на джерело звуку. Джерело мовчало. А вогнище все ніяк не розгорялося. Чи то не вистачало вогню сили, чи то руху повітря. Розкрив Іван Тимофійович віконце в каплиці – й відразу прохолодніше стало. І побачив він у віконці місяць, що плив жовтим ликом до землі.
І знов озирнувся на вогонь, який ледве горів. Згадав оповідки діда про язичників, які жили й вірували ще до старовірів, до християн. Вірували у вогонь, у сонце і приносили вогню жертву. Так, може, і цей вогонь чекає жертви?! Адже доки віра мінялася, вогонь залишався таким самим, як і тисячі років тому. І так само горів, так само світив уночі, так само зігрівав житла.
«Так, – подумав раптом Іван Тимофійович. – Потрібна жертва…»
Він підійшов до іконостаса, поглянув на обличчя святих. Вийняв із іконостаса ікону Богородиці й притулив її до вогнища ликом догори. Знову повернувся до іконостаса. Вийняв «Спаса в силах», поставив поряд. Одного ряду іконостаса вистачило для того, аби обкласти іконами вогнище, що ніяк не розгорялося.
Біля вогнища, обкладеного образами, опустився Іван Тимофійович на коліна, заплющив очі й зашептав молитву, але в кінці її не вимовив «Амінь», а просто замовк. І очі розплющувати не захотів. Слухав неголосне звучання дзвона й тихе потріскування вогнища, що проступало на його фоні.
І раптом прийшов до нього спокій. Прийшли думки про мудрість, і зрозумів він, що тільки зараз наблизився до справжньої, а не книжкової мудрості. Адже істинна мудрість полягає не в творенні та зміцненні вже створеного, навіть якщо воно вірне. Вища мудрість – знищити те, що будував усе життя і що пращури будували. Знищити, зрозумівши, що неправильно це, як дорога, що відводить од колодязя в пустелю. Знищити, щоб розчистити нащадкам або природі місце для нового творення, для нових паростків або нових храмів.
А потріскування вогнища стало голоснішим, і заглушило воно звучання дзвона.
Іван Тимофійович розплющив очі й побачив, як із отворів між іконами показались язички полум'я, що почали облизувати вогнем краї ликів.
– Святі, а горять… – здивовано сказав старий, втупившись в ікони одержимим поглядом.
«Спас у силах» почав покриватися темними плямами – дошка прогоряла. Святі обкипали фарбою у вогні. Шипіли дошки. Від них ішов солодкуватий запах. Полум'я піднялося в половину людського зросту. Стало жаркішим і яскравішим. Іван Тимофійович відійшов на два кроки й зупинився на порозі каплиці. З вдячністю подивився вгору, на нічне небо.
– Адже можеш, якщо гориш! – прошепотів він.
І, немов почувши його шепіт, полум'я розлилося по всій каплиці, по стінах, по стелі. І тісно стало полум'ю.
Відскочив Іван Тимофійович надвір. Замилувався іскрами, що підіймалися вгору.
– Ну от, – зітхнув він. – І знамення може бути рукотворним.
А полум'я піднімалося, проривалося крізь дах, і впав дах, і стіни, здригнувшись, осіли.
Іван Тимофійович підняв дошку, що горіла й випала з пожежі, й поніс у будинок. Немов факел, вона освітила велику кімнату. І став він при світлі цього факела скидати на підлогу все дерев'яне, здатне зайнятись і стати ще одним рукотворним знаменням.
Ніч іще тривала, але палаючий скит щосили розганяв морок, готуючись зустріти вранішнє світило. А Іван Тимофійович сидів під кедром-дзвіницею і ловив ледве чутне в шумі пожежі гудіння дзвона. Слухав єдиний звук, який залишив він світу на згадку про себе. Тільки що ця пам'ять? Один, нехай хоч і довгий, але тільки звук…
8
Машину міцно струсонуло – видно, потрапило щось під колеса, – і від цього поштовху враз прокинулися і шофер, і Горич. А машина, здолавши перешкоду, вже спокійно їхала далі.
– Камінь, чи що? – припустив Горич.
Шофер знизав плечима.
– Мені звуки снилися, – сказав він. – Потяг торохтів, потім машина з сиреною довго верещала, потім кричав хтось…
– Щасливий ти, – зітхнув Горич. – Мені ні біса не сниться.
– Не журися. Зате ти пам'ятаєш багато, а я ось майже нічого…
Обоє потяглися в темряві, розпростали плечі. Шофер поклав за звичкою руки на кермо.
– Пригальмуй! – попросив Горич.
– Навіщо?!
– Відлити треба.
Шофер підняв важіль ручного гальма. Машина застигла. Клацнули дверцята, і пасажир сплигнув у темряву.
Шофер іще разок потягнувся, заклавши руки за шию. Настрій був хоч сідай і лист пиши. Але кому? Де? І як відправити? Ця чортова війна, а точніше, темрява, що настала відразу після оголошення війни, перекреслила не лише звичайний хід життя, але й саме життя, зануривши його в морок, відчужений від часу, від взаєморуху частин природи та її світил. Здавалось, усе мусить застигнути в такій темряві, застигнути в очікуванні світанку. І дійсно – якби не машина, застигли б і вони, застигли у своєму темному місті й ніколи б не стали мандрівниками. Але дивний світ, що лежить у цілковитій темряві й у нахиленій площині, гнав машину, що давно витратила останній бензин, а в ній – двох чоловіків, які шукали вихід до світла.
Знову відчинилися дверцята, і в кабіні зазвучав шепіт Горича:
– Там вогник! – повідомив він шоферові. – Зовсім поряд, позаду машини…
– Почекай! – сказав шофер і виліз із кабіни.
Вони взялися з обережності за руки і, прагнучи бути безшумними, попрямували до яскравої точки, що тремтіла метрів за двадцять.
На півдорозі щось тріснуло під ногою Горича. Вони завмерли і прислухались. І почули шерех з боку вогника. Придивилися.
Зовсім поряд, за десять кроків горіла свічка.
Вони зробили крок уперед.
Гримнув постріл.
Обоє впали на землю.
– Забирайся геть, якщо ще живий! – пролунав чоловічий голос.
Шофер і Горич лежали не рухаючись.
– Може, ти вбив його? – тихенько прозвучав голос жінки.
– Можливо, Валю, – відповів чоловік. – У цьому житті все може бути…
– Та хіба це життя! – ніби докорила чоловікові жінка.
– Хто ви? – неголосно запитав Горич, усвідомлюючи відносну безглуздість такого питання.
– І не вбив, і не вовка, – з досадою мовив чоловік. – Ну так я можу ще разок вистрілити!
– Ідіот! – вирвалося у шофера. – В скроню собі вистріли, може, мізки запрацюють! Розстрілявся в темряві!
– їх там багато! – перелякано зашепотіла жінка.
Горич зосереджено намагався знайти запитання, яке мало б сенс задати в цьому мороці, але кожне з можливих запитань викликало у нього гірку посмішку. Ну дійсно, про що їх можна запитати: хто? звідки? куди? Чи, можливо, котра година?
– Послухайте! – заговорив шофер. – Тут яка-небудь дорога є?
Невидимий чоловік голосно розсміявся – навіть полум'я свічки затріпотіло від його сміху, наче од вітру.
– Може, вас іще на вокзал відвести і в потяг посадити? – сказав він крізь сміх.
– Давайте поговоримо серйозно! – запропонував Горич.
– А мені не видно, хто зі мною хоче серйозно розмовляти! – парирував чоловік.
– Я можу підійти до свічки, тоді побачите! – запропонував Горич.
– Тоді вистрілю…
– Довіряти людям потрібно, телепню! – знову розсердився шофер.
– Довіряти в темряві?! Людям?! – замість кепкування в голосі чоловіка вже звучала злість. – Яким людям?!
– А ти не дезертир? – запитав шофер.
– А тобі яке діло?! – розсердився чоловік. – Забирайтеся! Якщо я зараз не почую, що ви забираєтеся, – стрілятиму. Перевірите свою удачу.
– Ходімо! – Горич доторкнувся до руки шофера, що лежав поряд.
Вони звелися на ноги і зробили декілька гучних кроків назад.
– Давайте, давайте! Не зупиняйтеся! – прикрикнув чоловік, і друзі зробили ще декілька кроків.
І раптом у темряві заплакало немовля.
– Ой, Боже ж! – схлипнула жінка.
– Годуй! – наказав чоловік.
– Зараз, зараз… тільки б молоко не кінчилося, – скоромовкою заговорила жінка.
– Я йому кінчуся! Гляди мені…
І вогник свічки знову затріпотів. Потім піднявся над землею метра на півтора й повільно поплив геть.
Услід за вогником поплив, затихаючи, плач дитини.
– Пішли… – якимсь розгубленим голосом промовив Горич.
– А що, коли барабан повернути на горизонт і посвітити? Це ж не небо – може, що і побачимо?! – запропонував шофер.
– Можна, – погодився товариш. – Що освітимо, те й побачимо…
Вони повернулися до машини. Точніше, шофер наткнувся лобом на правий борт. Так навпомацки і залізли в кузов. Горич увімкнув тумблер, і доки розігрівалась-розгорялась іскорка всередині прожекторного барабана, вони повернули його скляне око набік, щоб змогло воно, якщо спалахне, освітити землю. Повернули так, щоб освітило шлях, уже пройдений машиною. Навіть відкинули задній борт.
Світло накопичувалось усередині прожектора, поки не стало поступово перетворюватися на промінь. Освітило землю за машиною і поповзло по цій землі далі. Горич і шофер дивилися на голу безтравну землю, всю в якихось горбиках і вибоїнах.
– Місяць ось теж такий, напевно, – зітхнувши, сказав Горич.
Шофер мружив очі, відвиклі від яскравого світла.
Його товариш сплигнув на освітлену доріжку.
– Може, пройдемося! – повеселілим голосом запропонував він.
Шофер теж сплигнув униз.
Вони пішли вслід за променем, який утік по цій землі вже далеко вперед. Шофер озирнувся й тут же затулив долонею очі.
– Так ти й осліпнути можеш! Нехай у спину світить, – порадив Горич. – Ти пам'ятаєш, коли востаннє по якій-небудь вулиці гуляв?
– Ні, – зітхнув шофер.
– А я пам'ятаю… – Горич, дивлячись на їхні подовжені тіні, скуйовдив своє волосся. – Краще б не пам'ятати… Хоча ось бачиш, – він вказав рукою на їхні довгі тіні, – це ми на проспекті, на дуже довгому проспекті, а все це темне, обабіч проспекту, – будинки, ресторани, кіноклуби… Десь іще дерева мають бути. І ось ми йдемо і напевно когось зустрінемо. В цей час якраз багато хто може прогулюватися. Закохані парочки і ще зовсім молоденькі дівчата, в очікуванні великої та світлої любові. Дідок із собачкою, що зупиняється біля кожного стовпа… Піонери збирають гроші на спорудження найбільшого у світі аероплана… Ми напевно можемо зустріти і знайомих…