– Стій! – вирвалось у шофера, що різко позадкував.
– Що таке? Що з тобою?
– Там щось проскочило, – шофер показав рукою вперед. – Собака або вовк…
– От бачиш… Собака вже є, скоро покажеться і хазяїн або хазяйка… Ходімо…
Шофер напівобернувся до прожектора і знову прикрив очі долонею. Горич підійшов до друга.
– Що з тобою?
Шофер мовчав. Із-під долоні, що затуляла очі, вибралася сльоза і, завмерши на вилицюватій щоці, заблищала, пропускаючи крізь себе яскраве світло прожектора.
– Ходімо! – Горич доторкнувся до плеча шофера. – Ходімо прогуляємося по власній вулиці, по власному проспекту. Нумо! Поки є світло…
– Я не плачу, – вичавив із натугою шофер. – Це очі болять. Очі…
– Ну я ж і кажу: не обертайся! – мовив Горич, і сам на мить обернувся.
– Ну ходімо, – погодився шофер, і їхні тіні, обганяючи їхні тіла, попливли вперед у яскравому світлі штучного світила.
Яскраве світло не сприяло прозорості повітря. Воно лише створило різницю між темрявою та її протилежністю і створило тіні. Горичу на мить здалося, що він іде по нескінченному пофарбованому в білий колір лікарняному коридору, що, як багато лікарняних коридорів, закінчиться смертю, мороком, виходом у вічність. І пробігли по спині мурашки. Він озирнувся на товариша, але той, із кам'яним виразом обличчя, важко ступав уперед. Стало прохолодно. Горич видихнув повітря, і йому здалося, що видихнув парою. Він іще раз набрав якомога більше повітря в легені й видихнув його із силою.
– Ну от, – заговорив раптом шофер, – здається, відпустило… Це ж те, про що я запитував цих, що втекли… Я ж чому дороги люблю, будь-які, навіть стежини? Якщо їх не звір, то вже обов'язково людина витоптала, а значить, що до людей вони і приведуть, хоч по якій би йшов. Може, щоправда, довго йти доведеться. І ось тут, як по дорозі, йдемо. Навіть дитинство згадав…
Він замовк, чекаючи продовження розмови з вуст Горича.
Але той, озирнувшись на товариша, помовчав, потім зупинився.
– Назад пора, – твердо сказав він. – Погуляли, і досить…
– Чому?! – по-простацьки здивувався шофер.
– Чому?! – кивнув головою Горич. – Тому, що по цій дорозі ми нікуди не прийдемо! Ти по місячній доріжці ходив-плавав? Га?
Але шофер, не слухаючи, опустився навпочіпки і, на подив друга, нахилив свою голову майже до самої землі.
– Що там? – запитав Горич, насилу поборовши бажання ще трохи поговорити про місячні доріжки.
– Грибок! – сказав шофер.
– Що?! – Горич теж сів навпочіпки і побачив справжній гриб на міцній ніжці з товстою коричневою шапкою.
І замовкли вони, очманіло дивлячись на гриб, який, видно, зовсім нещодавно піднявся над поверхнею землі. Горич потикав пальцем землю навколо грибка і перевів погляд на товариша.
– Тут, здається, був дощ! – сказав він пошепки, потім звівся на ноги. – Ходімо назад.