– Вірно, – погодився Мир Красавицький, – сто карбованців у 1894 році, як сто доларів у 1994, означають: усе має бути на найвищому рівні.
– Ти мене обдурив!
– Аж ніяк. Я довів тобі, що міг би чудово тут жити.
– Тебе все одно вважали б диваком.
– А я б їм сказав, що я з Америки!
– Тоді так, – посміхнулася Маша й неочікувано спіймала себе на дивному.
В її душі знову панували мир і спокій, – і винний у цьому був Мир.
Поруч із ним вона відчувала себе захищеною. Він огортав її турботою. Заражав оптимізмом до розгадки, – розумів її, вибиту з колії, краще, ніж вона сама.
Він змушує її посміхатися!
– До речі, що таке бельведер? Звучить непристойно, щось середнє між біде й бюстгальтером, – видав її кавалер.
– Чудовий вид. – Маша кивнула підборіддям у бік вікна, біля якого розташував їх офіціант. – Хоча, взагалі, так називається місце на підвищенні, з якого відкривається вид…
– А ти ніколи не замислювалася над тим, щоб залишитися тут жити? – спитав він, несподівано дивним чином озвучивши її потаємні думки.
Маша опустила погляд у завіконня – у захоплюючий за красою belvedere на засніжену Царську площу, недіючий зимовий фонтан «Іван», білу гору Царського саду, винний або ні в чому не винний трамвай. Але трамвай не псував казку.
«Людина загинула…
Мені належить це знати?»
«Святки. Різдво. Новий рік. Потім Богоявления».
– Весь час, – пристрасно зізналася вона Красавицькому. – Я думаю про це весь час, що я тут.
– Не хочеться назад, так?
– Так.
– І мені теж не хочеться, – сказав Мир. – Мені подобається тут. Лише година, а я вже став героем.
– І я… Тобто я тут зовсім не така, як там. Наче тут така, як треба.
– Ну так що, залишаємося?
– Ти серйозно? – прозондувала вона Мира очима.
– А чому ні? – смикнув плечем той. – Сама подумай, хто я такий там? Убивця. Сатаніст. Хто там ти? Післязавтра ти можеш перестати бути Києвицею. Чи, ще гірше, загинеш під час поєдинку…
«Або ж гірше за все – виживу й повернуся додому, до мами.
…а місяців за чотири все одно доведеться зізнатися, що я чекаю на дитину.
Як вона кричатиме… як вона кричатиме!
А я навіть не зможу нічого пояснити. Адже сказати, що його батько – Михайло Олександрович Врубель, все одно, що… що…»
– А тут нас ніхто не знає, – продовжував зваблювати Мирослав, – ми можемо зійти за сімейну пару. Зійти, а не побратися, – попередив він відмову. – Приміром, на полиці у вашій Вежі лежить пачок триста грошей, не менше. У пачці двадцять купюр – сотенними та п'ятисотенними. За найнаймінімальнішими підрахунками, це… – Він поворушив губами, рахуючи. – Понад півмільйона. З такими грішми в ХIХ столітті можна так розвернутися!
– Вони не тільки мої, – злякалася спокуси Маша, – вони Катині й Дашині.
– Машо, – весело кинув він докір нікчемній Машиній відмазці, – на хріна їм папірці? У наш час це навіть не раритет, а так – симпатичне сміття.
Він мав рацію!
І спокуса, що вже якось нею оволоділа, знову підкотила до горла.
Залишитися тут… забувши про Суд між Небом і Землею, який вони напевно програють, забувши без відповіді: «Що робити? Куди йти? Як пояснити матері?» Залишитися тут, де вона не буде вагітною двадцятидворічною студенткою, на яку, пам'ятаючи дивний уклін Василиси й Марківни, в інституті завжди косо поглядатимуть, з пильним нерозумінням, з лихим перешіптуванням. Не буде зацькованою власною матір'ю матір'ю-одиначкою, нездатною навіть розбірливо озвучити ім'я батька.
Але тут, тут, тут – у 1894-у або -5 році – батько її дитини іще живий!
І ще не одружений! Ще за два роки він не одружиться!
Усвідомлення цього накотилося на Машу полум'ям.
Вона заніміла, намагаючись припинити тремтіння в руках, подолати непереборність бажання, що поглинуло її, з криком підхопитися з-за стола, забрати в Мира всі гроші й бігти-бігти-бігти, їхати туди, де він – живий!
Звісно, зараз, у 1894-у або -5 році, вона навряд чи зможе пояснити Міші Врубелю, як їй удалося завагітніти від нього – у 1884-у. Але він пригадає її! Він пам'ятав її все життя. Він кохав її! Він, по-дитячому щирий, добрий, безкінечно схильний до самопожертви, візьме її і з «чужою» дитиною! Він обвінчається з нею…
Тому що тут…
«Як я не подумала раніше? Тут…»
Тут, у 1894-у або -5, вона – не Києвиця! А отже, може увійти до свого найулюбленішого, Найпрекраснішого у світі Володимирського собору, забувши про свою «нехорошість», неприкаяність, проклятість…
Забувши про тата? Про Мира? Порушивши обіцянку, яку дала йому? Адже вона не-Києвиця, не зможе його розворожити, а вийшовши заміж за Мішу, не зможе бути з ним.
Забувши про Місто? Київ, якому загрожує небезпека?
Ні.
Ні…
«Може, потім?»
– Стоп! – відігнала вона спокусу з полегшенням. – Як жити? Ми ж в'їдемо в революцію. А це все, кінець. Київ горів десять днів, людей убивали тільки за те, що в них пенсне на носі. А потім Перша світова війна, Друга світова, голодомор 33-го року…
– Так, – сказав Мир. – Я й забув. Але ми можемо виїхати до Парижа.
– Ні.
До Парижа Маша не хотіла і тому вийняла з ридикюля журнал «Ренесанс», зрадівши, що його паперова, стилізована під ретро обкладинка ідеально відповідає місцю й часу.
Отже: «До Царського саду з його пишними клумбами…»
Мир замовк, терпляче перечікуючи, поки Маша прочитає статтю.
…Мабуть, у саду виступав мандрівний цирк або звіринець, тому що з Анєю та її сестричкою Рікою (Іриною) сталася дивна пригода. Вони потрапили до загородки з ведмедем.
У вухах пролунало протяжне вороняче каркання. Жіночий крик: «Зробіть же що-небудь!»
– Усе за найвищим розрядом! – перекрив його догідливий тенор. – Найкращі страви а 1а carte! Будь ласка, ваша ясновельможносте, філейчики з дроздів. Диво які смачні!
Карамельний лакей дивився на Мира з таким обожнюванням, наче був безнадійно закоханий у нього останні двадцять п'ять років.
«Жах оточуючих. Ми дали слово бонні приховати подію від мами», – так згадувала про це Анна Андріївна.
«Цікаво. Отже…»
– Перепели по-генуезьки, прошу-с! І, спеціально для чарівної дами, яйця-кокотт з шампіньйонним пюре. Воістину чудові!
Дама зробила спробу вдячно вклонитися і примітила нараз іще одну даму, за столиком віддалік. Дамочка дивилася на Машу з прожерливою заздрістю. Хоча навряд чи прожерливість стосувалася шампіньйонів, швидше – невимовно вродливого Мира.
«Чому він закоханий у мене?»
– Горілка «Шустовська», «Смирновська», «Московська особлива», коньяк «Відбірний».
– Змилуйтеся, я з дамою, – пробасив Мирослав.
– Є вина. Закордонні: бордоські, італійські…
Якось Л. К. Чуковська зауважила: «Київ – ось веселе, ясне місто, й старовина його не страшна».
«Так, це вірно. Але я не любила дореволюційного Києва. Місто вульгарних жінок», – зізналася Анна Ахматова…
І цим зізнанням вмить налаштувала Машу проти себе.
Ковальова підвела обурений погляд на лакея (що відразу ретирувався).
«Не любити Київ! Хай зараз… Але дореволюційний!»
Звинуватила поглядом яйця-кокотт (що лежали на спеціальній підставці, з виїмками у формі яєць і ручкою у формі голоногої богині).
«Вона б іще сказала, Київ – не Пітер! Та хто вона така?!»
Відвернулася до вікна й таки знайшла там підтримку, в особі Інституту шляхетних дівчат, що вивищувався на горі.
У меню якого яйця іменувалися «курячий фрукт», щоб приховати від шляхетних вихованок неблаговидне походження цього предмета. І в шляхетних стінах якого дівиця Анна Горенко ніколи не навчалася, що дало студентці змогу звинуватити її в поганому вихованні.
«Теж мені аристократка! Дочка інженера. Курсисточка».
– Розтягайчики з трюфелями-с! Дуже непогані.
Але на «розтягайчиках з трюфелями» Ахматовій пробачили:
«Київський Врубель. Богородиця з шаленими очима в Кирилівській церкві. Дні, сповнені такою гармонією, яка, минувши, так до мене і не повернулася» – останній з «київських» записів Анни Ахматової.
Маша не розуміючи струснула головою.
«Не любила Київ» не в'язалося зі «сповненими гармонією днями».
Любов до Мішиних картин – з поганим вихованням.
Києвиця відклала журнал.
Поки вона переживала свої суперечливі стосунки з майбутньою Першою поетесою Росії, Мир встиг остаточно акліматизуватися в Минулому, перекуштував п'ять закордонних вин – «Віно Санто», «Лакримо Крісті», «Болгатур», «Мальвазія», «Кахетинське» – і вибрав останнє.
– Чи не бажаєте скуштувати, мадемуазель Ковальова? – зустрів він її погляд. – Після трудів праведних.
Трудівниця ковтнула слину.
Стіл окупувала неймовірна кількість наїдків, назви яких Маша, вигодувана картоплею й кашею, обожнювала лише за творами класиків.
Прямо перед нею стояла стерлядь у сріблястій каструльці, перекладена трюфелями.
Києвиця нерішуче доторкнулася до срібної виделки.
– Та їж, Машо, їж, куди поспішати – час все одно спинився! – розвіяв її сумніви Мир. – їж і розповідай, що надумати зволила.
– Про Ліру більше ані слова… – (Наступні п'ятнадцять хвилин Маша мовчала, наслідуючи правило: я німий, поки я їм.) – Але ти мав рацію. – (Розтягайчики були невимовно смачними!) – Окрім дідуся Еразма Івановича, що служив у канцелярії генерал-губернатора Бібікова, в Ахматової купа зав'язок на Києві. Тут їй освідчився Микола Гумільов. Тут, у Києві, вона з ним обвінчалася в церкві Миколи Марлікійського. У Києві мешкала її рідна тітка та велика кількість кузин. До Києва, після розлучення з чоловіком – батьком Анни, переїхала жити її мати. І жила тут досить тривалий час, з тією самою дочкою Ією, яка народилася в Києві взимку 1894… точніше, оцієї зими, – кивнула вона на вікно.
На забитий зимовий фонтан «Іван» опустився чорний ворон.
– А ще оцієї зими, – Ковальова з тривогою дивилася на зиму, помічену чорною крапкою, – у Києві улюблений брат Анни захворів на дифтерит. Тоді це була небезпечна хвороба, він дивом уник смерті. А коли виріс, одружився з однією з київських кузин.
– І який з цього висновок? – спитав Мирослав.
– Ще не знаю. Поки що нам достовірно відомо одне: Ахматова справді знайшла в Царському саду брошку – це не байка. І щойно вона її знайшла, вона та її сестра Ріка мало не потрапили до ведмежих лап.
– Її сестра мало не потрапила до ведмежих лап. – Мир відсунув тарілку. – Я був там, – нагадав він. – Я бачив його очі. Вони були дуже… цілеспрямованими. Ведмедю я був не потрібний. Йому потрібна була тільки вона, ця мала. Вона, а не Анна.
– Тобто ти хочеш сказати, справа в Ріці? Але що в ній особливого? – Ковальова розгорнула журнал, але не знайшла там нічого подібного до пояснення. – Ріка – не киянка. Не знайшла Ліру. Не торкалася до неї… Щоправда, дуже хотіла доторкнутися, волала: «Дай, дай!» Може, вона так намагалася забрати брошку в сестри, тому що Ліра призначалася їй? Ріка мала стати поетесою?
– Ні, – трохи похмуро заперечив Мирослав, – гадаю я, Ріці призначався лише ведмідь. Він дивився на неї такими очима… – Мирові очі заволокло темрявою. – Такими очима дивляться, коли мають намір убити. Ні. Коли мусиш убити, – виправив себе він.
– Для кого мусиш?
– Для того, хто тобі наказав. Як наказувала мені Килина, коли їй потрібна була кров. Жертва!
– Кров жертви, – відтворила Ковальова. – Килина. «AAA не розіллє, БД не піде…» Анна знайшла Ліру, а Ріку мало не розірвав ведмідь. Тієї ж зими брат Андрій ледве не помер. А якась людина таки потрапила під трамвай.
Перед її внутрішнім поглядом вимальовувався певний логічний ланцюжок. Перед поглядом не внутрішнім – вікно і чорний ворон за ним.
– Гаразд, – обірвала себе Маша, – підійдімо з іншого боку. Якщо Ліра й справді щось означала, чому, отримавши її в п'ять років, Анна не стала вундеркіндом? І почала писати справжні вірші, тільки коли виросла, у дев'ятнадцять-двадцять років, як усі нормальні люди?
– А до цього? – прояснив Мир.
– Писала наївні рядки, як усі нормальні діти та дівчата. Прочитавши її перші вірші, Микола Гумільов сказав: «А може, ти краще танцюватимеш? Ти гнучка».
– Тобто вірші були такі собі?
– І де поділася Ліра? Чому про неї немає жодних згадок?
– А чому б тобі не запитати про це в неї самої?
– У кого?
– У Анни Андріївни.
– Як?
– Просто підійти й запитати.
– Ну, це не так просто… – Маша знову пірнула у статтю. – До Киева Анна повернулася в сімнадцять років, у серпні 1906-го. На той час батьки її фактично розлучилися, батько витратив капітали дружини й залишився в Петербурзі. Мати переїхала жити до київської сестри. Анна вступила до старшого класу Фундуклеївської гімназії. Грошей не було, жили вони дуже бідно. В Києві Анна була близькою тільки зі своєю кузиною Марією Змунчиллою, з якою потім побрався її брат. А так була сама по собі, відособленою, гордовитою й відлюдькуватою. Як я до неї підійду?
– Так, – погодився Мир, – до гімназії тобі вже вступати запізно.
– Та й іспиту я жодного не складу, навіть з російської мови та словесності – я не вмію писати з буквами ять. Я вже не кажу про німецьку, французьку, логіку, латинь, Слово Боже…
Мир мовчки взяв журнал з її рук і став розглядати статтю.
– Бачу чудовий спосіб, – ткнув він пальцем.
– Який? – Машу заінтригували слова Мира.
– Скажу, якщо поцілуєш мене. Ну, Машо… Ну хоча б у щоку!
Маша машинально торкнулася долонею своєї щоки, і, мабуть, не відчувши в цьому дотику нічого жахливого, неохоче погодилася:
– Гаразд. Кажи.
– Зачитую! «Я не любила дореволюційний Київ. Місто вульгарних жінок, – зізналася Анна Ахматова. – Адже там було чимало багатіїв і цукрозаводчиків. Вони тисячі кидали на останні моди, вони та їхні дружини… Моя семипудова кузина, очікуючи на примірку у відомого кравця Швейцера, цілувала образок Миколая Угодника: „Зроби так, щоб добре сиділо"».
– Ну то й що? – спитала Маша, подумки відмовляючи Миру в поцілункові (навіть у нестрашну щоку!).
– Усе, що нам потрібно! Швейцер – відомий кравець. Ми легко з'ясуємо адресу будинку, де було ательє. Якщо я тебе правильно зрозумів, закляття само виведе нас на день і час, про який нам треба дізнатися. А модистки, перукарі, косметички – місця, де жінки найлегше сходяться між собою. Моя мати завжди знайомилася з кимось у манікюрші. Головне – відшукати у вашій шафі потрібний ключ!
– Непогано, – з острахом погодилася Маша, трохи спантеличена пропозицією Мира.
– А ти прочитала, – любовно проворкотів Мирослав, – що Микола Гумільов освідчився Ахматовій тут, у ресторані «Європейського» готелю? Можливо, за цим столом!
«Просто підійти і запитати…»
Просто сказати «підійти і запитати»!
Це Даша могла запросто підійти до першого-ліпшого, хто потрапив під руку, й заговорити з ним так, наче він – її рідна й улюблена тітка.
Мир міг – Мир, з його паралізуючою вродою, міг звабити будь-яку представницю протилежної статі іще до того, як підійде до неї і розтулить рота.
Але Мир, що не відмовлявся від знайомства з гімназисткою Горенко, детально пояснив проблематичність такого прожекту.
– Я зроблю, як ти накажеш. Але зрозумій, початок XX – не початок XXI. Тут я можу познайомитися з будь-якою, сподобатися їй та протеревенити з нею годину… І це нормально – тут. А там моя спроба заговорити з незнайомою порядною дамою – вже зневага. А її відповідь – перший крок на панель! Там вихована сімнадцятирічна панночка, що прийшла з кузиною до модистки, й трьох слів не скаже із стороннім чоловіком. Тим паче, якщо він їй сподобається – зніяковіє, зашаріється і замовкне. А з моєю пикою – просто втече. Вирішить, що я лермонтовський Демон-спокусник, який з'явився перед нею, вигулькнувши чи то з пекла, чи то з кабака з поганою репутацією.
Мир був переконливим.
Але в Маші були свої аргументи:
– Я боюся! Я можу піти, підійти, познайомитися. Але я від страху й двох слів не складу докупи. Ти мене знаєш. Я не вмію розмовляти з незнайомими, я і зі знайомими не завжди…
Бесіда відбувалася дорогою додому.
Позаяк там, де час мав значення, він все одно стояв, наче пеньок, а там, де він минав, його було неміряно, назад Маша й Мир пройшли пішки Хрещатиком.
Постояли біля міської ялинки.