Постріл в Опері - Лада Лузина 14 стр.

Зачекали, поки годинник на вежі Думи проб'є третю годину.

Якусь хвилину зацікавлено вивчали вітрину «ковбасних справ майстра», що влаштував різдвяну виставку ковбас різноманітних сортів, і дружно хихотіли, побачивши там свинячу голову у вінку з рожевих троянд і прикрашений фіалкою окіст.

Потім, зігнувшись, не менш як чверть години з виглядом справдешніх знавців роздивлялися табличку на цоколі будинку:

10 червня 1865 року

– покликану нагадувати мешканцям міста, до якої позначки дійшла вода цього дня. Майже до початку XX століття повені в долині Хрещатик траплялися майже постійно, і страшна труба водовідводу заковтувала невинних пішоходів, затягнутих водовертю…

– Слухай, а ходімо в кіно?

Маша округлила очі – так сучасно це прозвучало.

– Мире, – засміялася вона, – як ти складав іспити до того, як забрав мої шпори? Яке кіно? Його ще нема! Перший у світі кіносеанс братів Люм'єр відбудеться в Парижі в грудні 1895 року!

– А зараз який?…

– Наразі січень 1895 або грудень 1894.

– А ось і ні, – уперся одногрупник. – Кіно вже є. Перший кіноапарат винайшов одесит! Механік Тимченко. А його перший фільм показали 1894, тобто вже. Але в нашій державі винахід тупо послали. А там, у Парижі, патент на кіно віддали Люм'єрам.

– Серйозно? – здивувалася Маша. – Я й не знала.

Мира було реабілітовано!

– Проте, – примирливо посміхнулася вона, – в кіно ми все одно не потрапимо. Ми не в Одесі. Поки в нашому розпорядженні тільки сомнамбули, що віщують уві сні, та жінка з бородою – недорого, вхід 5 копійок… О Боже, дивись! – помітила Маша на протилежному боці інший магазин, з вивіскою:

А. Балабуха

– Солодкий король! – зрозумів її заклик Мирослав.

– Його онук, – виправила прискіплива Маша. – Один із…

Нащадок «короля» Балабуха А. вже не перший рік змагався за київський престол з іншим онуком – Балабухою М. Між ними тривала справжня газетна війна. Але Маша рішуче надавала перевагу онукові-«А» – рідному синові Балабухи-другого, найвідомішого з династії київських кондитерів-купців.

У його крамниці Мир, як і годилося чоловікові, відрахував 1 карбованець 25 копійок (несосвітенну ціну, зважаючи на те, що у не менш престижному, не «Європейському», ресторані за 16 копійок можна було отримати обід із двох страв!) і придбав для своєї дами дорогоцінну банку із золотою етикеткою і надписом «Київське варення».

– Прикрий мене, – гукнула дама, вибігаючи надвір.

Історичка жадібно зірвала кришку, крадійкувато озирнулася і, висунувши язика, обережно лизнула зацукровані фрукти.

Варення це, яке і зробило першого Балабуху «царською персоною», називалося «сухим», і рецепт його, нині втрачений, був історичною таємницею!

Ніхто не знав, хто його винайшов. Але всі знали: київське сухе варення можна купити лише тут, і з часів Катерини II з Петербурга до Києва направлялися спеціальні кондитерські експедиції, з метою закупки його для імператорського столу, царської сім'ї та двору.

1876 року в гості до «короля» Балабухи-другого заїжджав по варення сам нащадок престолу – італійський принц Умберто з дружиною-принцесою. А в 1883 іспанський інфант, що повертався з коронації Олександра III, спеціально заскочив до Києва, щоб купити на Хрещатику кілька пудів «київських цукатів».

– Ну як? – Мир чесно намагався затулити Машу від перехожих.

– Не знаю, – невпевнено сказала вона. – Я взагалі солодке не дуже люблю. Але я так мріяла його скуштувати! Я стільки читала про нього… А ти? Про що мріяв ти?

– Я? – Красавицький на мить замислився. Схопив Машу за руку й потягнув її на парний бік. – Це, – довідався він, вказуючи на споруду на розі, – ріг Хрещатика й Прорізної?

– Ну так…

Мир задоволено кивнув і голосно спитав, звертаючись до перехожих:

– Ви знаєте, хто такий Паніковський? Панове, ви часом не знаєте, ким був Паніковський до революції?

– А де ж наш будинок? – спитав Мир.

– А його ще не збудували! – весело відповіла Маша. – Його зведуть лише в 1898, через чотири роки.

Зайшовши вгору Прорізною («прорізаною» до Хрещатика крізь давні вали Ярослава, що оточували Золоті ворота), вони дійшли до Яр Вала, 1, де не було ще ані коралового будинку-замку, ні навіть натяку на таке.

Причому десь посередині «прорізаної» їхній шлях несподівано зійшовся з рухом вусатого власника загадкової книжки – Маша й впізнала його тільки тоді, коли, зрівнявшись із залишками Золотих воріт, той зупинився, знову вийняв свою книжечку й почав писати.

– Цікаво, що він записує? – сказала студентка, якій у XIX столітті було цікаво геть усе, але особливо те, що підпадало під статтю «збіг». – Ти помітив, ми на нього вже вдруге натикаємося? Він був на площі, коли людину задавив трамвай. Він стояв за твоєю спиною. І теж щось писав. Хто він такий?

– Детектив, – припустив Мир.

– Або журналіст.

– Зара' дізнаємося! – хвацько пообіцяв Красавицький. – Підкинь-но мені два-три слова й кілька фраз найсмішніших. На кшталт бельведера.

– Ну-у… – Маша скосила очі. – Бонтонно – це класно. Реприманд – вимова. Прифрантилася. Незручнозносний. Можливо, я маячню несу. Ви весь – чарівність…

– А звертатися як?

– Люб'язний, милостивий пане, батечку.

– Зійде!

Не довго роздумуючи, Мир підскочив до пана з вусами і, з ентузіазмом піднявши до неба обидві руки, заторохтів безперервною скоромовкою:

– О! Доброго дня, люб'язний! Здрастуйте! Ви ж мене пам'ятаєте! Я – Красавицький! Ну, згадали! – зрадів він ствердно, ігноруючи здивоване обличчя вусаня. – Бачу, згадали! А ви, батечку, прифрантилися. Бонтонно! І все пишете, пишете…

– Так, пишу, – погодився вусань, що стурбовано вдивлявся в Мира.

– Чи не цей дивовижний бельведер викликав у вас натхнення? – окреслив Мир півколо рукою. – Краса невимовна. Київ – прекрасний! Чи я маячню несу? – грайливо перепитав він.

«Нісенітниця, – підтвердила Маша. – Я ж тобі казала. Бельведер – це вивищення, вежа, гора з альтанкою».

– Та ні, не бельведер… – Пан пошукав очима щось подібне, що підтвердило б застосування італійського слова. Але не знайшов.

Не було Вежі Києвиць у відьмацькому гостроверхому ковпаку.

Не було на розі Володимирської та Прорізної п'ятиповерхового будинку з вежею в округлій царській шапці.

Не було, куди не поглянь, у Києві-Златоглаві жодної висоти, окрім сотень золотих бань, сотень церков!

– Анекдот один мучить, швидше жахливий, ніж прекрасний. – Судячи з повільності слів вусаня, відповідаючи, він марно намагався пригадати красеня-ентузіаста в циліндрі, що накинувся на нього. – Нині, о першій після полудня, на Царській у мене на очах трамвай людину вбив. Машина пекельна…

– Вибачте мій реприманд, – перебив Красавицький, – але якщо трамвай – «пекельна машина», то сатана – слюсар-сантехнік! – Судячи з насмішкуватості у словах Мирослава, він – сатаніст XIX століття – за всього бажання не міг пов'язати поняття «пекло» з маленьким допотопним трамвайчиком.

Але що трамвай, якщо в цьому (або наступному) 1895 році селянин мало не забив до смерті дрючком велосипедиста, щиро прийнявши його за чорта, а велосипед – за пекельну машину! Хоча велосипед, на відміну від трамвая, нікого не вбивав…

– Дозвольте вам заперечити, – образився пан. – У кишені жертви було знайдено записку дуже цікавого змісту, що має пряме відношення до чортівні. Мені дозволили переписати її.

– Дозвольте поцікавитися? – Мир уже безцеремонно тягнув руки до записки.

Маша б теж хотіла поцікавитися.

Хотіла так сильно, що навіть стала навшпиньки, хоча зрозуміло – наблизити до бажаного це її ніяк не могло.

– Забобони. Неосвіченість. Темнота, – охарактеризував своє ставлення до прочитаного Мир Красавицький. – Та що я! – не дав він вусаню вставити слово. – Скажіть мені, незручнозносному, де витвір ваш читати? Толстой ви наш! Чекатимемо-с із нетерпінням! Ви весь – чарівність! То де? Де?

– У «Киевлянине», якщо завгодно. Матиму за честь. Пробачте, поспішаю. – Пан закрив книжку і, коротко кивнувши настирному франту, квапливо пішов геть.

– Виходить, таки журналіст. – Мир повернувся до Маші. – Ну, як я його?

– Ти швидко навчаєшся, – похвалила вона.

– На, бери. Я знав, що тобі захочеться прочитати. – Красавицький протягував їй записку.

– Ти вкрав у нього?! – обімліла студентка.

– Спритно?!

– Але негарно, – присоромила його Ковальова.

Однак розгорнула й жадібно прочитала:

Машу пересмикнуло так, наче її тіло пронизав електричний розряд, що засяяв над Хрещатиком у 1892.

«Змія-Катерина…»

«К+2»! «Змія-Катерина та дві сестри її»!

«AAA не розіллє…»

– Щось сталося? – негайно занепокоївся Мир.

– Я не розумію зв'язку…

Маша не бачила жодного зв'язку між Катею, дивним замовлянням (що аж ніяк не вписувалося в історію Анни й Ліри) та Анною Ахматовою (яка в трамвайній історії участі зовсім не брала).

– І таки він є, – сказала студентка. – Знаєш, – додала вона після паузи, – я тут подумала… Перший у Росії трамвай – погодок Булгакова. Булгаков народився у травні 1891-го, трамвай пішов у травні 1892-го. Але трамвай, як і людина, народився не тоді, коли почав ходити. Перший досвід з експлуатації вагона електричного трамвая на Олександрівському узвозі було проведено у 1891! Вони – ровесники. Вони народилися одночасно. І обидва народилися в Києві. Може, не випадково роман «Майстер і Маргарита» починається з трамвая? Адже там трамвай теж виконує функцію «пекельної машини»… Це не стосується справи Ахматової, це я так, – швидко виправдалася вона.

Мир подивився на неї з дивною уважністю.

– Машо, я не хотів тебе засмучувати, – сказав він. – Але, можливо, це важливо. Тоді я маю тобі не брехати. До речі, я й не набрехав. Там загинула жінка.

– Жінка?

– Так. Під тим трамваєм загинула жінка. Вона переводила через дорогу дівчинку років шести… Але ти не хвилюйся. Дівчинка відскочила в останню мить. Вона залишилася жива. Але це не все, – із запинкою вимовив він. – Тій жінці відрізало голову.

– Як Берліозу!

Ці слова Маша й Мир вимовили одночасно.

Розділ сьомий, якому Даша збирається помирати

Ріка померла від туберкульозу, коли Ані було п'ять років. Ріка жила у тітки, і її смерть тримали в таємниці від інших дітей. Однак Аня відчула, що сталося, – і як вона потім говорила, ця смерть пролягла тінню через усе її дитинство.

Віталій Вульф. «Північна зірка»

Ехе-хех…

Києвиця кинула прощальний погляд на засніжені залишки Золотих воріт – справжніх! – не перетворених іще на помпезну оперну декорацію.

Із сумом подивилася туди, де за двома поворотами ховався Найчудовіший у світі Володимирський собор, іще закритий, не лише для відьом – для всіх відвідувачів.

«Його відкриють у 1896 році – до 900-річчя хрещення Русі».

Зітхнула, притисла до грудей безцінний трофей із золотою етикеткою, взяла Мира за руку, прочитала закляття і, не рушаючи з місця, переступила сто десять років.

Над ними вивищувався псевдосередньовічний рожевий замок з крилатими химерами, що підтримували Вежу з казковим тонко-шпилевим ковпаком.

Навкруги було літо.

У шубці відразу стало спекотно й незручно. Мир стягнув з голови циліндр, що відразу став блазнівським, і взявся вилазити з пальта.

Маша поглянула на годинник.

Йдучи в Минуле, вона засікла час: 13.01.

Нині «Чайка» на її руці показувала: 13.02.

Виходило, променад 1894-м або -5 роком зайняв рівно хвилину за реальним часом…

Збоку відразу почулося:

– Слава Вам, Ясна Києвице!

Маша здригнулася – перед нею стояла напівгола відьма, яку вона зустріла на алеї Гімназистів.

– Дозвольте сказати, моя Ясна Пані, – попросила вона.

Маша швидко кивнула й потягла прохачку через готичну арку, до кам'яного й безлюдного мішка двора.

– Кажіть. Можна в його присутності, – атестувала вона Мирослава.

На обличчі відьми відобразився подив.

Але його змінив страх.

– Я всім серцем на боці Трьох! – захвилювалася дівиця. – Але ви повинні знати, вночі ті, хто проти вас, збираються на четвертій Горі.

– Четверта Лиса Гора – це на Видубичах? – спитала студентка.

– Так. Там, де страчували вбивць.

Маша злегка кивнула головою.

Четверта Лиса значилася й на картах сучасного Києва, і в романі Михайла Булгакова «Біла гвардія» – там, у романі, вибух на видубицькій Лисій Горі теж був кінцем старої й початком нової та страшної – революційної влади.

– Отже, у нас революція, – замислено вивела Маша.

Але і про «білий» роман Булгакова, і про страчених на Лисій Горі Ковальова знала небагато: тільки те, що вбивця Столипіна, київський юрист Дмитро Богров був повішений саме там, на Четвертій.

– Усе дуже погано! – стрекотіла інформаторка. – їх багато. Якщо більшість київських відьом прийде опівночі на Гору, вони проведуть обряд проти вас. Складуть свою силу й передадуть Наступниці.

– Акнір здобуде силу? – зіщулилася Маша. – Дякую… Як вас звати?

– Алла.

– Дякую, Алло, що попередили мене.

Києвиця провела поглядом напівголу відьму. Інформація була, скажімо прямо, безрадісною.

Сила Києвиць (нехай непроросла, невміла, неосвічена) – єдине, в чому вони перевершували Акнір, – перестане бути їхнім козирем. А інших козирів у них нема.

Є півтори доби, – замало, щоб підготуватися до бою. Але достатньо, щоб зрозуміти, чого чекає від них Київ.

«Я повинна врятувати Місто».

– Гаразд. Я піду до Анни Ахматової, – озвучила рішення Маша й одразу продемонструвала повну нездатність говорити й нервувати одночасно. – Тільки ти, Мире, не ходи зі мною… тобто до нас у Вежу. Може, там уже Даша, а вона навряд чи… Зачекай у дворі. Я швидко перевдягнуся для 1906 і знайду ключ, якщо він є. А якщо його нема, але є Даша, вийду до тебе і скажу…

Даша була.

Причому, повернувшись, Маша застала її у вражаючій позі.

Правою рукою Чуб безперервно, дрібно й фанатично хрестилася, лівою – перегортала Книгу, пританцьовуючи й зворушливо причитуючи:

– Господи, будь ласка, будь ласка, Господи! О… Машо, – щиро зраділа появі вона. – Заради Христа, благаю, допоможи мені знайти чари. А ти чого в костюмі?…Я помираю! Дзусь!

Останнє адресувалося рудій Ізиді, що метушилася біля Дашиних ніг.

– Що з тобою? – Поставивши банку із золотою етикеткою на стіл, Ковальова кинулася до «помираючої».

– У мене голос зник!

– Ти ж розмовляєш.

– Краще б я скам'яніла, але співала! Я не співаю, Машо! Я більше не співаю… Дзусь, кому кажу!

Примечания

1

Позаяк свій педагогічний університет сама Маша, як і колись, називала інститутом, далі ми наслідуватимемо її приклад, бо, на думку Маші (і автор із нею цілковито згоден), – Університет у Києві один.

2

Врубель Михайло Олександрович (1856–1910) – видатний російський художник, герой попереднього роману «Київські відьми. Меч і Хрест».

3

Перевернутий хрест – символ Адама, гріхопадіння якого змінило божественний устрій – символ гріхопадіння Землі.

4

Корольов Сергій Павлович (1907–1966) – конструктор перших ракетно-космічних систем. Народився в Житомирі, у родині вчителя. Закінчив Київський політехнічний інститут. С. П. Корольов створив перший радянський ракетний планер, першу радянську крилату ракету. Під його керівництвом було збудовано перші пілотовані космічні кораблі, відпрацьована апаратура для польоту людини в космос, для виходу з корабля у вільний простір і повернення космічного апарата на Землю, створені штучні супутники Землі. Корольов першим послав космічні апарати на Місяць, Венеру, Марс, Сонце для їх дослідження.