Постріл в Опері - Лада Лузина 4 стр.

– Але Києвицю неможливо вбити. Вбити її може лише Місто. Акнір даремно звинуватила нас у смерті матері, – сказала Маша.

– Але вона не даремно покликала на вас Суд, – заперечила студентці Премудра викладачка. – Під час Суду між Небом і Землею цей закон не чинний. Ви будете уразливі. І бій буде сам на сам. Точніше, три на одну. Проте це не кращий варіант. Програвши Трьом, Акнір спробує опротестувати результат. Краще, якщо до поєдинку з нею стане одна з вас. Та лихо в тім, що ви не впораєтеся з нею навіть утрьох.

– Ви жартуєте? – зламала губи Катя.

– Ви повинні зрозуміти, Катерино Михайлівно, – цього разу Вася приклала до грудей вже обидві руки. – Акнір – не звичайна відьма. Вона юна, навіжена, але вона випестувана з дитинства. Килина ростила її Києвицею. Вона знає й уміє майже все, що вміла її мати.

– Вона обертиха? – прискіпливо примружилася Даша.

– Ні, Акнір не здатна перекидатися ані на людей, ані на тварин. Але вона гадуниця, косматочка, чаклунка. Чародійка, чортівка, бісиха, труболітка… Але головне – чароплітка!

– Можна з гадуниці більш детально? – спробувала розгадати абракадабру Чуб.

– Гадуниця – значить, уміє ворожити й провіщати майбутнє, – задовольнила її цікавість препод.

– А косматочка?

– Уміє ворожити за допомогою свого волосся. Досить цінна властивість, якщо під рукою нема нічого іншого. Не випадково інквізитори у першу чергу голили відьом наголо. Вважалося, що в жіночому волоссі ховається сила Диявола.

– Як цікаво! – енергійно потрусила косами Даша. – А бісиха? Труболітка?

– Може насилати й виганяти бісів. Здатна пролітати на мітлі крізь пічну трубу.

– Чортівка?

– Керує чортами.

– Ми теж керували. Хоча ні, – понурилася Чуб, – чорт лише брехав, що слухався нас, а сам нас круто підставив. А чародійка, чароплітка?

– Володіє чарами й може, за необхідності, сплести нові замовляння сама. Найрідкісніший дар, його неможливо надбати – з ним народжуються або не народжуються… Щоправда, – підбадьорила Трьох Василиса, – поки Акнір просто відьма. У ній нема сили Києвиць. Але, на жаль, її нема й у вас. Ви самі не розумієте своєї сили. Ви не розумієте навіть, про яку силу я говорю. Вона належить вам, але ви над нею не владні. Проте Акнір готували в Наступниці від дня народження. Я повинна сказати вам правду: я маю сумнів, що ви зможете виграти бій.

– Я п’ять років відвідую боксерський клуб, – інформувала її Катерина. – А коли я вийшла на ринг, випивши переможного зілля…

– Із передозуванням, – сказала Чуб. – Та неважливо, – відмахнулася вона. – Знову передозуємо, якщо такі пироги! Слухайте, Васю, ви б Катю на рингу бачили! Вона була як не знаю що… Вона могла б там усіх повбивати!

– Поєдинок між Небом і Землею – це не бій навкулачки, – затуманено сказала Василиса Андріївна, намагаючись не торкнутися почуттів Даші Чуб, які бурхливо клекотіли в ній, ані честі Катерини Дображанської. – Він складається з трьох частин. У першій вам доведеться відповідати на запитання. Для звичності назвемо їх тестами. Але щоб відповісти на них, треба знати всю магію Києвиць, всю історію Міста.

– Ну це хіба що Маша зможе, – зі сподіванням мовила Чуб.

– Я прочитала лише п’яту частину Книги, – заперечливо хитнула головою студентка. – Проте за два дні я можу…

– Так, Ковальова, – повернувся до Васі викладацький тон. – Ви з цим впораєтеся. У другій частині суперниці мають показати Суду, як їхня сила здатна змінювати світ!

– Я можу зруйнувати будинок, стиснувши руку в кулак, – сказала Катя.

– А я, напевно, поки що тільки на мітлі добре літаю, – покаялася Чуб. – Однак Маша вміє воскрешати мертвих!

– Непогано! – похвалила Василиса.

– І потім, – повстала Землепотрясна Даша, – минуло лише п’ять днів. Ми є Києвицями лише п’ять днів! Зовсім недавно! Навіть тижня ще нема… Чого вони від нас хочуть?

– Акнір і ті, хто став на її бік, хочуть саме цього – щоб ви програли. І ви програєте. – Вася більше не намагалася пом’якшити удар. – Третій етап – Поєдинок. Бій між Небом і Землею. Вам дозволять вибрати зброю. Але, крім зброї сліпих, треба скористатися силою. І коли ви хочете знати, яка сила Акнір, я скажу: вона не здатна ані руйнувати, ані воскрешати, в неї навряд чи вистачить сил, щоб піти в Минуле далі ніж на тринадцять років. Але вона чароплітка! – У вигукові Васі простогнав відчай. – Із часів Великої Марини дару чароплетіння ні в кого не було! Акнір може сплести нові чари! Чари, яких нема в книзі Києвиць. Чари, проти яких нема протиотрути. Коли б не це, ми мали б шанс. Але я не знаю, просто не знаю, на що вона здатна насправді. Чароплета майже неможливо передбачити. Він змінює світ за власним бажанням. Він створює нові закони. Так само, як чинила Марина. І тепер тисячу років ми всі мусимо підкорятися законам, які вона проголосила. Досить Акнір набути трохи більше сили… Хоча, – сказала Василиса, – ви можете відмовитися від бою.

– Третій варіант існує? – сухо спитала Катя. – Або ми знаходимо відьмацьке коріння, або здаємося?

У запитанні Дображанської була прихована іронія – малолітка, яка впоралася з тим, щоб їх надурити за допомогою кота-союзника, не була ідіоткою.

Але все одно була малоліткою.

І та, чия рука, стиснувшись у кулак, спромоглася зруйнувати сусідній будинок, не могла сприймати її інакше, ніж неприємність.

– Хіба що намагатися відтягнути Суд, – сказала Премудра. – У вас є три ночі. Припустімо, сьогодні або завтра над Старокиївською горою займеться червоний вогонь, і від терміновості вирішення цієї проблеми залежатиме доля Міста. Тоді Суд буде відкладено до закінчення цієї справи й перенесено на 1 травня наступного року. А за рік ваша сила встигне прорости… За рік ви зробите багато, й результати, звісно, якщо вони будуть позитивними, зарахуються вам як плюс.

– А те, що ми врятували Київ, уже нічого не значить? – образилася Даша.

– Значить, – сказала Голова київських відьом. – І дуже багато. Проте Акнір не збрехала вам. Поки мої відьми тряслися за свої шкури, вони ладні були визнати вас ким завгодно. Ви врятували Київ. Вас Троє. Здавалося б, пророцтво здійснилося. Однак, на жаль, закон є закон! І скасовувати закон, що його проголосила Марина, не можу ані я, ані Хазяїн. Так було тисячу років. Києвиця має бути відьмою по крові, і її затверджує Суд між Небом і Землею. Хоча, якби Небо і Земля не визнали вас гідними, ви б ніколи не перемогли Килину.

– Стривайте, – урвала її Маша. – Ви кажете, Небо і Земля. Тоді чому Києвиця повинна бути саме відьмою по крові, а не…

– О, ви цілковито маєте рацію, Маріє Володимирівно! – Попри підкреслено шанобливе поєднання слів, відповідь Василиси про дзвеніла непристойно саркастично. – Вибачте, що я забула уточнити цей важливий нюанс. Якщо у вашому роду є святі, чудотворці й угодники, це, безумовно, вирішує всі наші проблеми!

– Машо, ти не знаєш, до чого це, коли свербить ліва сідниця?

Даша Чуб зігнулася на надувному матраці й почухала згадане місце.

– Долоня – на гроші, ніс – на випивку, груди – на секс, брови – будуть гості. Лікоть – спати на новому місці. А сідниці?

Пляжний матрац лежав на верхньому майданчику сходів музею історії України.

Музей, у свою чергу, містився на Старокиївській горі – тій самій, де тисячу п’ятсот років тому заснували Град троє братів – Хорив, Щек і Кий, що дав своє ім’я Києву.

Тій самій, де тисячу років тому стояло Місто князя Володимира та його княжий терем, де гуляли три легендарних богатирі: Ілля, Добриня й Альоша.

Тій самій, де щоночі мали чатувати Троє, які прийшли до Києва втретє, – Катя, Маша й Даша.

Бо книга Києвиць промовляла:

Ось тільки стояти на горі, закинувши голову й роздивляючись небо над нею, сподіваючись побачити там «червоний вогонь», понад п’ятнадцять хвилин було неймовірно тяжко. Шия терпла й нила.

І вчора Дашу осяяло: матрац!

– Так ти не знаєш, до чого це, коли свербить ліва сідниця? Добре б, якби свербіла на щось корисне, – проканючила Чуб.

Її рука залишила сідниці в спокої й зупинилася на мітлі, яка вірно лежала поряд, із двома велосипедними сідлами, прикрученими до древка.

Це означало готовність № 1.

Мітла була улюбленицею Даші, вже не раз за їхне недовге спільне життя виручала хазяйку з найбожевільніших халеп.

Але на небі нічого не горіло.

– Ну чьо там? – спитала співачка у Маші.

– Ні-чьо.

– Чьо, зовсім ні-чьо? Й у мене зовсім… – Даша невдоволено засовалася.

Сидячи на сходах, тримаючи в лівій руці кишеньковий ліхтарик, Маша вивчала великий бухгалтерський зошит у м’якій обкладинці, знайдений у схованці, що відкрилася їм.

Його аркуші було списано ідеально рівним почерком – знайомим, що ніби хизувався на всіх банках, пакетах, коробках у їхніх шафах, – почерком акуратистки Килини.

Даша, яка відшукала у великій бібліотеці Вежі книгу «Таємниці Зодіаку», стверджувала: Килина була народжена під знаком Діви:

«Лише Діви, а ще Терези… Це я, Машо, маю на увазі тебе. Тільки ви двоє – такі фанатичні системники. Вам би все по полицях розкласти, по баночках, по пунктах, тоді як нормальні люди (тут Чуб мала на увазі себе) просто живуть і насолоджуються життям».

Але зараз Даша не насолоджувалася – крутилася й нервувала.

– Ні, вони мене зворушують! – пробуркотіла вона. – Спочатку вони роблять нас Києвицями, наче ми їх просили. Потім ми в срачці рятуємо їх від Змія так, ніби нам робити більше нічого. Потім вони засипають нас золотом і називають королевами… А потім, тиць-пиздиць! – викликають на Суд і вимагають, щоб ми доводили, що ми те, чим вони нас зробили. Де логіка? – спитала вона. – Нема! Ну ні-чьо, ні-чьо! – зловісно пообіцяла Землепотрясна. – Я знаю, якого трясця у мене сідниці сверблять. Вони в мене завжди сверблять, шукаючи пригод. Чую, зараз на небі щось ТАКЕ-Е займеться, що ми всім скажемо: «А не пішли б ви! У нас є справи більш важливі, ніж з’ясовувати, хто кому косматочка, а хто гадуниця», – і додала без логічного переходу: – Боже, як я за сценою скучила! Я ж раніше щоночі в клубі співала. А ти мене й не бачила… Як я Катьці заздрю, що вона працює.

Чуб несподівано заспівала:

Голос, повнозвучний, сильний, накрив безлюдну Старокиївську.

Маша підвела очі – вона не знала, що талант Даші Чуб має таку пристрасну енергетичну силу.

Проте щемлива серенада, звернена до неба над горою, залишила його байдужим.

«Заповітна» зірка не засвітилася.

– Та дай ти спокій цьому зошитові! – розлютилася співачка. – Кажу тобі, мала випадково його впустила, коли гроші цупила. Якби зошит чогось був вартий, вона б не бабки взяла, а його.

– Логічно. – Машина відповідь була втомленою.

Хоча вона конспект Килини перегорнула більше ніж наполовину, його зміст так і залишився цілковитою загадкою.

На першій сторінці зошита стояло одне-єдине число – акуратно закреслене.

Наступні сторінок двадцять заповнювали незрозумілі й довгохвості формули, такі мудровані й безкінечні, що від величезної кількості чисел, іксів, дробів та математичних прогресій у студентки історичного факультету запаморочилася її гуманітарна голова.

На двадцять першій сторінці задачка закінчувалася значком:

=

А на сусідньому аркуші стояло ще одне число, тричі обведене ручкою, так емоційно й криво, ніби обрахувавши його, скрупульозна Килина втратила від щастя контроль над собою.

Двісті одинадцять тисяч дев’ятсот одинадцять.

Маша витріщила очі. Потім примружила.

Не допомогло.

Під 211911 примостилося незрозуміле:

Студентка перегорнула ще кілька сторінок – вони були подібними.

Сторінки ліворуч заповнювали підрахунки.

Сторінки праворуч – слова й скорочення.

Це було дуже схоже на словесну розшифровку лівої – математичної частини.

Але розшифрувати розшифровку теж було неможливо.

Ковальова повернулася до початку:

«Хто не буде крадієм? Той, хто отримає двісті тисяч?» – подумала вона і з сумнівом закрила зошит.

– А я ось що думаю: чи не записатися мені до астрологічної школи Глоби, – довела до її відома Даша Чуб.

– Тобі? Києвиці? – здивувалася подруга. – Ти здатна на небі побачити таке, що Глобі й не снилося.

– Так, – погодилася та. – Але лише на одну хвилину. А скільки годин я маю тупо на небо витріщатися? Так, може, хоч астрологію вивчу… Ще мені фізіогноміка подобається. Це читати характер людини за рисами її обличчя. От бачила зморшку в Каті на лобі? Так це неабияка рідкість! Зазвичай у всіх нормальних людей дві поздовжні зморшки, а в неї одна – саме посередині лоба. Така сама була в Черчілля. Це засвідчує, що вона сильна натура, схиблена на владі.

– А хіба це без зморшки не можна побачити?

– На Каті? Можна.

«Катя плюс ми двоє, – зробила припущення Маша. – Навряд чи. Але припустімо. Тоді що таке «верт»? Вертихвістка? Вертеп? Вертіти? Вертоліт?

Вертоліт міг би підійти…»

Саме неподалік від них, на Ярославовому Валу, у дворі будинку № 15 син відомого київського психіатра – авіаконструктор Ігор Сікорський побудував і випробував 1911 року першу в світі модель вертольота.

У 1911 році. 201911… Якби не приліплена попереду двадцятка.

1911 рік зарухався у Маші в голові, і з нього, як зі шкаралупи, пообіцяло вилупитися щось знайоме. Але обіцянку свою не стримало.

– Д-ашо, – уривчасто покликала студентка, – пам’ятаєш, ти казала «в Києві завжди літали»?

– А то! – ожила Чуб. – Я ж мріяла стати космонавтом! І мені предки книжку купили – з малюнками, про повітроплавання. Я її весь час у дитинстві читала. Ось там я й прочитала, що першу в світі «мертву петлю» льотчик Петро Нестеров зробив у Києві. Перший вертоліт винайшов наш Сікорський. Перший у світі штучний супутник Землі, першу ракету в космос запустив наш Корольов.[4] А ще до нього київський інженер Гешвенд вигадав «паровоз-літак» для польотів у космос. Тоді його запхали до божевільні, а тепер вважають засновником аеронавтики… І навіть першу атомну бомбу винайшли наші! В Америці Кістяковський,[5] він під час революції втік із Києва до США й був радником Кеннеді. У Москві – наші Курчатов і Олександров. Один із Криму, другий – із Києва. Тепер зрозуміло чого… – сказала Чуб. – Просто Київ місто таке – літальне. Столиця Відьом. Ми тут тисячу років на мітлах розсікали. Добре, вкладайся, твоя черга чатувати.

Зітхнувши, Маша відклала конспект і, згідно з усталеним ритуалом зміни караулу, задерла горло до неба.

Не відводячи очей від сріблястих зірок, вона наосліп перемістила себе на звільнений матрац, поки Даша, притримуючи напарницю за сідниці, направляла їх на середину ложа.

Небо мало залишатися в полі зору щосекунди! Позаяк, якщо на ньому спалахував «червоний вогонь», «побачити» точне місце знаходження його, щоб «полетіти туди», можна було лише першої миті.

– Усе. Лягай! – дала добро Даша.

Маша Ковальова лягла.

Знічев’я Землепотрясна розгорнула зошит з «математикою».

– Дурня якась, – прокоментувала вона за хвилину. – Слухай, Машо, а ти нам так і не сказала, чого в тебе такий паршивий настрій? Через суд? Так?

– Так, – сказала Маша. Потім подумала й сказала правду: – Ні.

– Звісно, ні, – запевнила Чуб. – Він у тебе давно паршивий. Відтоді, коли ти із купальського шабашу злиняла. Адже я знаю, куди ти побігла.

– Знаєш, – не стала сперечатися та.

– Але я чесно мовчу.

Від подиву Ковальова на мить відвела погляд від життєво важливого неба й подивилася на Дашу.

Даша, яка чесно мовчала майже три доби, була явищем неймовірним!

– До свого художника побігла в ХІХ століття. До Врубеля. Еге ж?

– Еге?

– Ну й чьо, не склалося? – співчутливо сказала подруга.

– Не склалося.

– Я так і зрозуміла, – задоволено кивнула Чуб. – І в мене з Демоном не склалося. Тобто з моїм Демоном – із Яном. На шабаші все було наче сюди-туди… Точно не пам’ятаю, нетвереза була. А коли протверезіла, допетрала: то ж був зовсім інший Ян. Холодний якийсь. Дивно. Я ж йому подобалася – точно!