– Не подобалася ти йому, – неочікувано жорстко сказала Маша. – Ані ти, ані я, ані Катя. Повір. Я з ним розмовляла.
– З моїм Яном?!
– Ні. З моїм Деном.
Тут автор має дещо пояснити.
Із тим, кого Голова київських відьом Василиса Андріївна шанобливо називала Хазяїном, кого книга Києвиць називала «Той, що стоїть по ліву руку» й кого Даша й Маша, за притаманною людям звичкою, називали Демоном, – із Дем’яном, Яном, Демитрієм Києвицьким у без року тиждень Києвиць склалися складнопідрядні стосунки.
Почати з того, що кожна з Трьох Києвиць бачила Свого Демона.
Перед Катею він з’являвся у вигляді холодного блондина.
Перед Дашею – у вигляді моторного рудого хлопця (в якого Землепотрясна Даша не проминула закохатися по самі вуха!)
Маша ж водила знайомство з нічнооким і чорноволосим, який спочатку з’явився перед нею веселим і добродушним, але дуже швидко дав зрозуміти: то була лише маска, покликана пом’якшити випадковим обраницям перехід до іншого Києва.
І Маші деколи доводилося бачити його непроникний погляд, губи, що говорили загадками й напівнатяками. Та наштовхуватися на його зневагу.
Не так щоб Демон відмовлявся їм допомагати.
Але ранг його в Києві був надто високий, щоб він вважав за потрібне приховувати: він поважає не їх, а їхню владу, бо вони – люди, сліпі, викликають у нього таку саму пихату зневагу, як сліпі кошенята у людей, які не схильні милуватися нерозумними тваринками.
– Ні, я не вірю! – Від надміру почуттів Чуб схопилася на ноги, задзвеніла сережками. – Не вірю, що я Яну зовсім перестала подобатися! Вася ж казала: Демон за нас. Ян вірить: ми – істинні. Він нам допоможе. Не розумію, чому він не з’являється?
– Він сказав мені, як його знайти. – Маша поглянула на небо. – У будь-якому разі доведеться з ним зустрітися. Може, він порадить, як бути з Акнір. Хоча… – Вона помовчала. – Знаєш, я не впевнена, що так уже хочу бути Києвицею.
– Ти? – дзенькнула золотом Чуб. – Ти ж більше за всіх хотіла!
– Не знаю, – зітхнула студентка. – Так якось одразу не склалося. І те, що я з дому пішла. І те, що ми не можемо до церкви зайти. Я повз Володимирський собор сьогодні йшла, мене наче вдарили! І те, що Мир загинув…
– Ти чьо, за цим придурком сумуєш?! – пхикнула Даша. – Він був сатаніст!
– Він мене врятував, – сказала Ковальова. – Але річ не тільки в цьому.
– А в чому? – Даша з цікавістю вдивлялася в обернений до неба профіль подруги. – Ну, колися! Я ж відчуваю щось не те. Про що ти там думаєш тихцем?
Маша стрімко втягнула повітря, збираючись повідомити найголовніше – Таємницю.
Але замість головного вигукнула зовсім інше:
– ВОГОНЬ!!! Дашо, ВОГОНЬ!!!
Землепотрясна блискавично підвела голову.
І побачила те, що їй доводилося бачити лише один раз.
Як небесні зірки розсипалися намистом… Сплелися в гірлянди.
Гірлянди сплелися в сріблясті нитки.
І з ліній народилося сяюче креслення.
Карта Києва!
Вулиці, будинки, береги…
І тривожний червоний вогонь у правому кутку!
Секунду зіркова карта їхнього Міста сяяла на небі над Старокиївською горою.
А потім небо впало. Полетіло на Дашу.
І Чуб знову примарилося: то не небо летить на неї, а вона з не стримною швидкістю падає вниз – на землю з небес.
Викреслений із зірок схематичний Київ зі страхітливою швидкістю ставав реальним. Набував розміру й об’єму.
Даша падала… Мало не розбилася об якийсь дах. Пролетіла повз освітлені вікна сірого будинку, позначеного особливо непримітною прикметою – магазином «Хліб». І, пролітаючи, встигла помітити жінку з висмоктаним життям обличчям, яка стояла біля вікна. Її нерухомі, порожні очі. Білий журнал у її руці.
Смертельно-чорний асфальт понісся на Дашу.
«Зараз розіб’юся! Все…»
Ілюзія падіння щезла.
Землепотрясна знайшла себе на сходах музею й швидко оговталася.
Заволала:
– Машо, ти бачила? Де це? Де?! – палко сподіваючись, що та жінка із зупиненим поглядом і є та сама важлива справа, заради якої всі їхні неприємності відкладуться на довгий-предовгий рік. – Де це, ти не знаєш?!
– Зда-а-є-ється, знаю, – сказала Маша, розсипчасто вимов ляючи букви. – Боже, як страшно! – Вона притисла долоню до серця. – Як страшно падати.
– Страшно – пофіг. Де це?
– Як на мене, Харківський масив. Там моя хрещена мати жила…На вулиці Ахматової.
– Ахматової? – Даша витягла з сумки реальну карту й, осяявши її ліхтарем, відшукала потрібний напис.
– Ахматова – Хліб. Знайдемо. На мітлу! – видала переможний клич труболітка.
Розділ третій, у якому Даша й Маша вирішують обмінятися мамами
Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, й без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…
Євангеліє від Іоанна.
Маша непереборно боялася висоти.
Точніше, висоти боялося Машине тіло, не залишаючи самій Маші вибору – боятися їй чи ні.
Досить було тілу наблизитися до краю високого, Машині сідниці шматував страх, живіт підтягувався, розум зникав.
Маша боялася високих, крутих сходів і глибини просвітів. Боялася звішуватися через поручні балконів і до смерті боялася дивитися з обривів униз…
А ось літати не боялася.
Анітрохи!
Досить було їй піднятися в повітря, як її полонила невимовна природність – звичність того, що відбувається. Глибоко в душі Маша завжди вірила: люди здатні літати! Іноді ця віра межувала з упевненістю так близько-близько, що, стоячи на балконі, вона розводила руки, заплющувала очі, відчуваючи: ще зовсім трохи, й вона зрозуміє, як це зробити.
І тепер, сидячи на задньому сідлі мітли, притискаючись до впевненої спини Даші Чуб, подумала знову:
«Літати так легко… Так ЗВИЧНО! Ніби уві сні». Й відчула таке безмежне, невагоме відчуття свободи, що вперше за сьогодні злякалася: за два дні в них заберуть цю владу – й вона, як і всі на світі не-відьми, знову літатиме лише уві сні.
Дніпро, великий і чорний, залишився позаду.
«Мало який птах долетить до середини Дніпра», – стверджував Микола Васильович Гоголь. Але, будучи не птахом, а Києвицею, білявка на прізвище Чуб перемахнула давню ріку за кілька секунд й увірвалася до Києва Лівобережного.
– Знижуємося, – попередила Землепотрясна хвилин за сім.
Недаремно Даша мріяла стати льотчицею-космонавткою – Чуб була природженою труболіткою!
Зробивши запаморочливий зигзаг, вона виринула в чорну розщілину вулиці й знову злетіла догори.
– Це не Ахматової. Це…
– Вона паралельна! – відгукнулася Маша. – Праворуч!..
Дашина подруга-мітла спритно перескочила ряди сірих дахів і почала знижуватися.
– А люди? – злякалася Маша. – Вони ж нас побачать!
– Вони побачать видовище, а ми – «Хліб»! – збаламутила Чуб і, наплювавши на всі можливі інсульти й інфаркти, які вони могли викликати оптом і вроздріб, пролетівши повз вікна мирного населення, знизилися на висоту другого поверху.
– «Невидимі й вільні», – прошепотіла Маша слова, що зробили незримою булгаковську Маргариту Миколаївну.
Але літературне закляття не допомогло.
– Ось він, наш «хлібчик»… – Чуб прямувала до «особливої прикмети».
Машині ноги торкнулися землі.
Двомісна мітла вискочила з-під неї, вдарилася об асфальт.
– Так, це той самий будинок! – Маша підібрала свій «фалічний символ» і глибокодумно обперлася на древко підборіддям. – Поверх, по-моєму, був третій, – сказала вона. – А ось вікно… Ти пам’ятаєш, яке вікно?
– Освітлене.
– Класна прикмета, – хихонула напарниця. – Ні-чьо, що поки ми летіли, воно сто разів могло погаснути? О’кей. Облетимо третій поверх по периметру.
– Дашо, нас побачать! Ще не пізно. Ти тільки уяви…
– Уявила. Жах! – кивнула вона. – А варіанти є? На мітлу!
Відьмацький екіпаж злетів у повітря.
На щастя, більша частина вікон була заштореною, чорною. Або на жаль – якщо одне з них було тим самим, куди їм треба було потрапити, але встигло згаснути.
Вирівнявшись, Даша «прокреслила» третій поверх.
Маша встигла роздивитися оголеного хлопця-підлітка, що стояв біля дзеркала спиною до них. Чоловіка за комп’ютером – дядько навіть не відірвав погляду від монітора. Сімейну пару похилого віку, що дивилася на блакитнуватий телевізійний екран. Жінку, яка стояла на табуреті, з мотузяним зашморгом на шиї…
Більше вона нічого роздивитися не змогла, одурівши від грюкоту.
Оглушена пролетіла крізь вікно, боляче приземлилася на підлогу й тільки там зрозуміла: з властивою Даші Чуб простотою нереалізована космонавтка протаранила скло древком мітли, загримівши (в прямому розумінні слова!) прямо в дім потенційної самовбивці.
До речі, самовбивця більше не була потенційною – вона висіла. Її обличчя зі страшною гримасою корчилося в бурому зашморгу. Чуб танцювала навколо, намагаючись обхопити жінку за ноги. Але кінцівки конвульсивно бовталися сюди-туди, не даючись Даші в руки.
– Машо, допоможи!!!
Ковальова насилу підвела себе з підлоги.
Рука, що натрапила на уламки скла, кровоточила, бік скривджено нидів.
Погляд метнувся до відкинутого табурета, а розум підказав: побачивши жахливе видовище – двох непроханих гостей, що влітають до квартири на мітлі, – жінка здригнулася, й постамент посунувся в неї з-під ніг.
Ставши на рівні, підхопивши табурет, Маша спробувала повернути його на місце. Чуб таки зуміла обхопити ноги тієї, що повісилася, й повернути її ступні на сидіння. Проте тепер обм’якла верхня частина – голова дами безвільно висіла в намисті мотузки. Самовбивця була непритомна.
– Ніж! – гукнула Чуб, сяк-так утримуючи горизонтально вперту дамочку, яка намагалася задихнутися в зашморгу – не так, так сяк!
Ковальова увібрала в себе кімнату й знайшла потрібне – ножиці в склянці на письмовому столі.
Тіло бідолашної, підтримуване чотирма руками, повалилося на брудний паркет.
– Цікаво, через що вона вішалася? – подумала вголос Даша Чуб.
Маша роззирнулася.
Кімната здавалася нежилою. Письмовий стіл вибіг на середину зали, всюди лежали валізи, тюки. На підлозі розпластався білий журнал, що виявився при ближчому знайомстві літературним – з гордим ім’ям «Ренесанс». У їхньому небесному видінні жінка тримала його в руках.
Ковальова підібрала видання. Відкрила навмання.
Але журнал розкрився сам – там, де був навчений розгортатися. На 89-й сторінці, де зображено те саме обличчя врятованої, висмоктане життям…
– Анна Голенко, – прочитала студентка. – Її звати Анна Голенко. Тут надруковано її вірші. Вона – поетеса.
– А-а-а, – спохмурніла Чуб, – тоді зрозуміло, чому вона вішалася. Всі поети вкорочують собі життя – це в них така традиція. Ось тільки куди нам її подіти? На самоті не можна залишати. До лікарні?
– Ти що! – округлила очі напарниця. – Адже справа не в самовбивці. Навряд чи Києвиці рятують самовбивць. Її повішення має для нас щось означати.
– Тоді до нас на Яр Вал? Зачекаємо, поки оклигає.
– А якщо, коли вона оклигає, наші кицьки щось скажуть? Вона ж знову знепритомніє. І взагалі…
З появою Акнір Вежа на Яр Валу перестала бути безпечним місцем.
– О’кей, – прийняла нелегке для себе рішення Даша. – Везімо до мене.
– До тебе? Куди?
Іще донедавна співачка й арт-директор проживала в гримерці клубу «О-йо-йой!», і коли її звідти вигнали, вона перебралася до Вежі. І ще жодного разу не згадала про наявність іншого – постійного місця мешкання.
– На Десятинну, – розжувала Чуб. – Живу я там. Щоправда, я з матір’ю дуже погризлася. Але все одно треба в неї про родичів-відьом з’ясовувати. До того ж вона обожнює панькатися із самогубцями.
– Обожнює панькатися?… – здивувалася Маша.
За час їхнього знайомства «обожнює панькатися із самогубцями» було першою інформацією про Дашину матір.
– Ага, – підтвердила Чуб. – Мама обожнює поетів, які наклали на себе руки. Вона в мене знаєш хто? Маяківка!
– Хто-хто?
– Ну, знаєш, є пушкіністи, є булгакознавці, цих ти точно знаєш. А вона – маяківка! Скільки живе – вивчає життя і творчість Володимира Маяковського, на хрін нікому не потрібні. Я про те, як Влад Владич наклав на себе руки, слухала в дитинстві замість казки. Уявляєш, у якій жахливій атмосфері я росла?
– А нічого, що наразі друга ночі? – засумнівалася Ковальова.
– Звісно, ні-чьо. Я ж кажу, вона – маяківка! Богема! Мама зроду не лягала спати раніше третьої.
Будинок на вулиці Десятинній підкорив Ковальову своєю дореволюційною солідністю.
На добротних, одягнених у руду шкіру дверях висіла мідна табличка:
Професор А. А. Чуб
Онука Чуб нетерпляче втиснула дзвінок – бездиханна поетка нависала на них мертвим вантажем.
Двері відчинилися в одну мить.
На порозі стояла жінка в джинсах і старій футболці. В лівій, зігнутій у лікті руці курився залишок дешевої сигарети «Прима». Бліде, біляве волосся було гладко зачесане назад. І, дивлячись на Дашину матір, Маша вперше усвідомила: її подруга – справжня білявка.
Щодо іншої подібності, то позбавлені кольору, аскетичні риси цієї жінки були такими правильними, чистими, майже іконописними, що залишалося лише здогадуватися, яка знадобилася домішка батька, щоб у результаті вийшла Даша, з її носом-картоплею, ефіопськими губами й кругло-ляльковими очима.
– Привіт, ма, – похмуро привітала матір Чуб.
– Заходьте. – Жінка стала осторонь, даючи їм можливість пройти.
Ані раптовий візит, ані дикий вигляд дочки, замотаної в простирадло й увішаної золотом, не викликали в неї й натяку на розпитування.
Києвиці поквапливо протягли поетичне тіло крізь великий, закиданий речами довгий коридор і поклали принесене на диван у темній кімнаті, окупованій сталінськими меблями.
– Ця жінка… – пояснила Даша мамі, кривлячись. – Взагалі вона наклала на себе руки, а ми її підібрали.
– Просто хотіла покінчити з собою, і ви її підібрали? – уточнила Дашина «ма».
– Так.
– Молодці! – сказала мати.
Маша вирячила очі, силкуючись уявити, що б сказала їй рідна мати, коли б вона притягла до квартири чужу жінку, яка «накладала на себе руки».
– А я – Маша, – ввічливо відрекомендувалася вона.
– І ще, ма, у мене до тебе справа, – знову скривилася Чуб.
– Тоді ходімо на кухню. Дуже приємно познайомитися, Машо. Я – Вероніка. – За ім’ям не прозвучало по батькові. – А ти, Машо, чим займаєшся?
– Хіба не все одно, чим вона займається! – чомусь розлютилася Землепотрясна. – Вона просто моя подруга.
Жінка спокійно пропустила повз вуха Дашині слова.
Вони зайшли на кухню, простору, занедбану, яка Маші видалася дуже затишною. На стіні висіли древні ходики з шишечками й написом «49 років великого жовтня».
– Ви не надто голодні? – поцікавилася Вероніка, замислено дивлячись на свій холодильник.
– Це означає, – уїдливо повідала дочка, – що їжі в нас, як водиться, нема!
– Ну, бутерброд можна зробити, – спокійно зауважила Вероніка.
– Добре! О’кей. Давай бутерброд. Жерти хочеться страшенно! Я вза-агалі страшенно голодна, ма! – з викликом вимовила Даша.
– Отже, три бутерброди, – підбила підсумки мама.
Чуб страдницьки закотила очі.
– Так от, ма, до справи, – почала вона, наїжившись. У кожному її слові стирчала циганська голка.
– Так, донечко.
– У нас в роду були відьми?
Дашина мати заклякла з батоном і качалкою ковбаси в руках.
Але те, що першої, помилкової миті Маша сприйняла за подив, виявилося лише персональною манерою Вероніки глибоко й серйозно замислюватися.
– Наскільки мені відомо, не було, – так само спокійно сказала вона після секундних роздумів. – А що – дуже потрібно?
– Ось так! – Даша різко придушила пальцями шию.
– Твій дід по батькові написав книгу про відьом.
– Я знаю, – нечемно обірвала матір онука Чуб. – А з якого б це дива він її написав? Може, я відьма по батькові?
– То ж бо й воно, що ні. – Жінка нарізала хліб. – Ти ж знаєш, ми з твоїм дідом були великими друзями. І я пам’ятаю, як він шкодував, що в його роду нема жодної відьми, й дізнавався: чи не було їх у нашому. Він усе життя збирав інформацію про київських відьом, і, звичайно, йому було б цікаво… Але твій дід страшенно пишався, що ваше прізвище – Чуб – хоч би там як найгоголівське! У «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» козак Чуб – батько тієї самої Оксани, що послала Вакулу по черевички, «як у цариці». А сам Вакула, за Гоголем, син відьми Солохи. І якщо Вакула з Оксаною побралися, то їхні діти були відьмацького роду…