– Чуб – дівоче прізвище! – різонула онука Чуб. – Оксана його все одно б змінила. І вза-агалі літературного родоводу не буває. Дякую. Допомогла! Користі з тебе!
– Дашо, навіщо ти так? – не витримала Ковальова.
– Не звертайте уваги, Машенько. – Вероніка поставила перед ними дерев’яну дошку з нарізаними великими шматками, розхристаними бутербродами й увімкнула електрочайник. – Звичайне «не зійшлися характерами».
– Звичайне? – Чуб чомусь ображалася чимдалі дужче. – Та ти ніколи, ніколи мене не розуміла! Ти навіть не чуєш, що я тобі кажу. Тобі на мене наплювати. Вдома я. Пішла з дому. Тобі все одно.
І Маша несподівано здогадалася: саме цілковитий спокій Вероніки й виводить Дашу Чуб із себе.
Дашу дратує, що матір ну нічим не виведеш із себе!
– Ти – доросла, самостійна людина й маєш повне право жити де і як хочеш, – висловила свою батьківську думку Вероніка. – Якщо ти хочеш поговорити про наші стосунки, для цього не обов’язково провокувати скандал. Я знаю, у тебе такий характер. Емоційний. Тобі легше сказати про наболіле у вигляді крику. Але я ще раз повторюю: ти можеш мені сказати геть усе в спокійній формі. Я тебе зрозумію.
– А-а-а-а-а-а!!! – загорлала Чуб. – От бачиш! Бачиш! – повернулася вона до Маші. – З нею зовсім неможливо розмовляти!
Маша, проте, бачила зовсім інше:
– Дашо, але в тебе чудова мама…
– Ось! Усі так кажуть! Усі! – впала у відчай дочка. – Чудова! Та вона найгірша за всіх найгірших мам!
– Дашо, – тихо спитала Маша, – ти мою маму бачила?
– Та твоя порівняно з моєю – янгол, янгол! Ні, набагато краще, ніж янгол, – нормальна людина! Якби в мене була така мама, як у тебе… Тобі подобається моя? О’кей. Вирішено! Давай махнемося не дивлячись! Мамо, ти чула, ми з Машею вирішили обмінятися мамами? – з надією заявила вона. – Я піду жити до її мами. А Маша житиме з тобою.
Її надії не справдилися.
– Гаразд, нехай Маша поживе в нас. – Вероніка підсунула доньці чашку з чаєм. – Я заварювала, як ти любиш, з м’ятою. Їжте. А я поки піду подивлюся, як там ваша бідолашна… До речі, як вона намагалася покінчити з собою?
Жінка із задоволенням запалила.
– Вона вішалася! – гаркнула Даша. По її круглих щоках повзли довгі сльози.
– Вішалася? – захопилася Вероніка. – Як Марина Цвєтаєва!
– Так. І вона теж поетеса!
– Тоді зрозуміло, чому вона вирішила повіситися. Бути поетом – це практично нестерпно.
Даша демонстративно затулила долонями вуха, розкрила рота й вивергла незносний довгий крик.
Мати з любов’ю погладила дочку по стокосій маківці, усміхнулася Маші й вийшла з кухні.
У кишені Чуб закричав конкурент. Продовжуючи кричати, та вийняла мобільний, скривилася, дивлячись на відображення номера, й, скривджено заглухнувши, натиснула кнопку.
– Так, Катю! – гаркнула вона. – Так, засвітилося. Якась тітка намагалася повіситися, й ми її врятували…
– Тітка намагалася повіситися? – розрізнила Маша далекий Катин голос. – І що це нам дає?
– Може, щось і дає. Ми не знаємо. Вона поки що спить.
– Так будіть її і хутко з’ясовуйте! У нас за два дні Суд. Воно нам треба…
Даша скинула виклик і презирливо засунула трубу назад до кишені.
– Ось бачиш, бачиш! – слізливо проскиглила вона. – У нас за два дні Суд. Моє життя висить на волосині. А моя мати відмовляється мені допомогти!
– Послухай, Дашо…
Машу бентежила непродуктивна поведінка подруги, й вона щосили намагалася намацати вузол, розв’язавши який Землепотрясна змогла б поглянути на свою матір адекватно.
– Твоя мати, – обережно спитала Ковальова, – вона завжди була такою?
– Завжди! – з готовністю засвідчила Даша. – Вона ніколи мені нічого не забороняла. Ніколи не сварила. Навіть коли я п’яна приходила. Навіть коли я хлопців приводила. Навіть коли я не приходила взагалі! З таким вихованням я могла вирости ким завгодно: алкоголічкою, наркоманкою, шльондрою…
– Але ж ти виросла собою, – сказала Маша. – І ти дуже… дуже незвичайна. Я тільки зараз зрозуміла, чим ти відрізняєшся від усіх нас – і від мене, і від Каті. Ти – вільна. Я не про те, що тобі все дозволяли. Ти вільна всередині самої себе.
– Знаєш, – Даша підвела на подругу злі очі, – а я тільки зараз зрозуміла. Ти страшенно схожа на мою матір!
– Цікаво, – сказала Маша, подумавши. – Я тільки зараз зрозуміла. Ти дуже схожа на мою.
У вікні вже сріблився світанок, коли два голоси розміреними поштовхами витягнули Машу зі сну.
Даша спала на сусідньому ліжку, розтуливши рота.
Маша сіла. Прислухалася.
– Поезія зараз нікому не потрібна, – поскаржився жіночий голос.
Надмірно голосний, хриплий, викривний – що існує поза днем і ніччю, простором і часом, життям і смертю.
Саме такий голос мав бути в людини, яка повернулася у світ із небуття й не впевнена: а чи варто їй було повертатися?
– Так, поезія зараз не в моді, – підтакнув їй заспокійливий голос Вероніки. – От раніше, до революції, поетам вклонялися, як наразі естрадним зіркам. На їхні виступи збиралися натовпи. Коли на сцену виходив Сєвєрянін, купчихи зривали з себе коштовності й кидали йому до ніг. Панночки тримали на приліжкових столиках портрети Олександра Блока й цілували його лик перед сном. У поетів закохувалися, труїлися через кохання до них сірчаними сірниками… На них молилися. Не актори, не співаки – поети були справжніми володарями душ!
– А тепер їхні вірші ніхто не друкує, – сказав голос тієї, що повісилася.
– Навіть більше, навіть надруковані – їх ніхто не читає, – додала Дашина мати. – Власне, тому видавцям і невигідно друкувати поезію.
– А нам усім що, повіситися? – У голосі тієї, що повісилася, вчувалася істерика.
– Ви… тому? – схвильовано спитала її Вероніка.
– Так, – відрубав у відповідь голос. – Але ви все одно не зрозумієте.
– Чому це?
– Ви скажете, що я навіжена! – Голос став рваним і злим. – Ви вважаєте, якщо поетеса, то обов’язково ненормальна.
– Звісно, ви – ненормальна, – впевнено повідомила їй Дашина мама. – Хіба ви відповідаєте середньостатистичній обивательській нормі? Обивателі не стають поетами.
– Правильно! Вони стають невдахами! – гидливо мовив голос поетеси. – Я – невдаха. Як і всі ми, київські літератори. Ви можете назвати хоча б одного видатного поета з Києва?
– Олександр Вертинський.
– Та який з нього поет?! – образився голос.
– Ви маєте рацію, поези Вертинського – окремий жанр. Але можна назвати письменника – Михайло Булгаков.
– Він поїхав до Москви, – відсік голос тієї, що повісилася, кандидатуру улюбленого письменника Маші. – У Києві він ані рядка не написав. Жодного! Знаєте чому?
– Не знаю, – визнала Вероніка.
– Тому що відтоді, як звідси вивезли наш талісман, – нас позбавили сили! – замогильним голосом прорекла поетеса. – Ми немічні. Ніхто не чує нас, хоч як би ми волали!
То було перебільшенням.
Цієї миті її голос гримів на всю квартиру, як телевізор, включений на максимальну гучність. Маша з подивом скосила очі на Чуб, вражена міцністю її сну.
– А що це за талісман? – ввічливо поцікавилася Дашина мати.
– Ви все одно не повірите. – Поетеса знову намагалася відповзти в глиб себе.
– Повірте, – запевнила її Вероніка, – я вам повірю.
– Ви вірите в містику?
– Я – літературний критик, – не без гордості презентувала себе мати-маяківка. – Чи можна не вірити в містику доль, вивчивши творчість письменників і поетів? Їхні вірші – сповнені пророцтв! Їхні життя – сповнені містичних збігів. Узяти хоча б Влада Владовича Маяковського. Побувавши в Києві, він…
– А що ви думаєте про Анну Ахматову? – перервала її по е-теса.
– Я не її прихильниця, – сухувато перервала її перервана. – Але, звісно, ставлюся до неї з повагою.
– І даремно! – пискливо скрикнув голос. – Тому що вона – крадійка! Вона все вкрала! Всі свої вірші…
– У кого? – здивувалася критикеса. І в її запитанні набатом пролунав непідробний, професійний інтерес.
– Ну ж бо я краще розповім усе від самого початку, – запропонувала поетеса, відчувши, що відшукала, нарешті, свого ідеального слухача. – Місяць тому мені до рук потрапила книга «Українська відьма».
– Професора Чуба?!
– Звідки ви знаєте?!! – здригнувся голос оповідачки.
– Її написав мій свекор. Батько мого екс-чоловіка. Ви зараз у його квартирі. Помираючи, він заповів її не чоловікові, а онучці й мені. До речі, саме його онука, моя дочка Даша врятувала вас сьогодні.
– Боже мій! – зарепетувала та, що повісилася. – Ще один збіг! Тепер я знаю, ви повірите мені. Можливо, навіть допоможете. Це не може бути просто збігом. Це знак!
Маша підвелася: та, що кричала, цілком мала рацію – у природі не існувало випадковостей.
І Києвиця Ковальова навшпиньки пішла в коридор, боячись пропустити навіть півслова.
– У книзі батька вашого чоловіка я прочитала спосіб дізнатися долю. – Від нетерпіння голос тієї, що повісилася, ковтав букви й склади. – Спосіб простий. Якщо протягом дня ви тричі поспіль почуєте або прочитаєте одне й те слово, – замисліться, що вам з неба хочуть сказати. Звісно, йдеться не про «дякую», «бувай». Але якщо тричі на день троє різних людей згадують, наприклад, Севастополь, – можливо, вам варто туди поїхати.
– Гадаєте, варто? – спитала Вероніка так, наче розмірковувала: чи не час їй збирати валізи й рвонути до міста російських моряків.
– Упевнена, – залізобетонно сказала поетеса. – Досить було прочитати книгу вашого свекра, як наступного дня мені тричі поспіль трапилося слово «лото». Я відразу купила білет. І що ви думаєте? Я виграла!
– Виграли?!
– Так!
– Що?
– Уявіть собі, машину! Й не кажіть мені, що це збіг!
– О, ні, – промовила Вероніка. – Машина – не збіг. Це досить вагомий факт.
– Щоправда, потім я її продала й на ці гроші розміняла квартиру. Але це вже не важливо. Точніше – саме це і є найважливіше! Я купила квартиру на вулиці Анни Ахматової. В’їхала туди вчора. Спробувала розкласти тюки з речами й знайшла серед них старий номер журналу «Ренесанс». Там було надруковано мої вірші. На 89-й сторінці! – підкреслила та, що повісилася, з неабияким значенням. – Я починаю перечитувати їх, як раптом… журнал випадає з моїх рук і розкривається на статті «Анна Ахматова в Києві»! І знаєте, як починається ця стаття? «Анна Ахматова (справжнє прізвище Горенко) народилася на відому Іванову ніч 1889 року»… Ви розумієте?
– Поки що не розумію, – чесно визнала літературна мама.
– 89! – підвищила голос поетеса. – Номер моєї сторінки! Що ви скажете на це?
– Навіть не знаю, що сказати.
– Тому що ви не знаєте, ЩО було в цій статті! – Голос тієї, що повісилася, став погрозливим – обіцяюче-інтригуючим. – Будучи п’ятирічною дівчинкою, Анна Горенко гуляла з бонною київським Царським садом. І там знайшла золоту брошку у вигляді Ліри. І бонна сказала їй: «Ти неодмінно станеш видатною поетесою!»
– Цікаво. Я не знала про це.
– Я теж. Це маловідомий факт. Але мене осяяло! То була не просто брошка! Ліра – талісман! І Анна Горенко вивезла його з Києва. Незважаючи на своє українське прізвище, вона не стала українською поетесою. Вона стала Ахматовою…
– Тільки тому, – втлумачила поетесі літературна дама, – що батько Анни не хотів, щоб вона друкувала свої декадентські вірші під його прізвищем. Бути поетесою вважалося не дуже пристойним, і він попросив її не соромити його ім’я. «І не треба мені твого імені», – сказала вона…
– Неважливо! – в запалі вимовив голос. – Важливо, що вона стала першою! Першою визнаною жінкою-поетом у Росії! Єдиною у своєму роді. Наш талісман – Ліра – дав їй силу. І ця сила пішла від нас! Її зникнення знеструмило всю нашу літературу. У тому числі й мене. Тому що це був мій талісман. Його мала знайти я. Я – обрана! Обрана!
– Чому саме ви? – не зрозуміла Вероніка.
– Та тому, – закричала поетеса, – що я – Анна Андріївна Голенко. А вона – Анна Андріївна Горенко. Натяк був більш ніж прозорий! Вона пішла вгору, а я залишилася голою. Тому що вона мене обікрала! Обікрала ще до мого народження. Тепер мені нічого не світить. Я приречена. Як і всі ми, хто пише тут, – непотрібні, нецікаві, чиї вірші ніхто не хоче не тільки друкувати, але навіть і слухати. Ось чому в Києві не було жодного Великого письменника. Жодного Великого поета! Й не буде. Це місто мертве для літератури! Навіть ваш Вертинський почав писати свої поези лише тоді, коли втік звідси. Є тільки два виходи: або виїхати звідси, або здохнути! Але мені нікуди їхати… Вулиця Анни Ахматової – мій останній рубіж.
– Але стривайте, – зупинила її Дашина мама. – А як же третє згадування Анни Ахматової? Перше – вулиця, друге – стаття. Адже, виходячи з теорії мого свекра, має бути й третій збіг.
– Має, – погодилася Анна Андріївна Голенко. – І, звісно ж, був. Учора ввечері мені зателефонувала моя дочка, через яку мені й довелося розміняти квартиру. Вона зателефонувала мені, щоб запропонувати роботу. І ким, ким? Торгувати косметикою в метро! «Врешті-решт, – сказала вона мені, – у важкі для неї часи навіть Ахматова торгувала на ринку оселедцями. Окрім того, мамо, ти ж не Анна Ахматова!»
– Брошка у вигляді Ліри? – Даша агресивно почухала ніс. – Як на мене, це повна маячня! Тобто, – пояснила вона, – можливо, Ахматова й знайшла якусь брошку. Я, наприклад, знайшла в дитинстві золоту каблучку на Володимирській гірці. Потім продала, ну, коли виросла, дуже гроші були потрібні. До того ж за безцінь, так шкода… Про що я?
– Про Анну Ахматову.
– Так. Мало хто що знайшов! Ця поетеса точно того. Не була б того, не полізла б у зашморг через таку дурницю. Сама вигадала. Сама засмутилася. Сама повісилася. Скажеш, ні?
– Скажу, що, швидше за все, ти маєш рацію.
На обличчі Чуб відобразилося задоволення (вона любила, щоб її було зверху!), а руки її продовжили термосити одежну шафу.
Маша Ковальова наморщила лоба – висновки, виведені з теорії трьох збігів самогубці-невдахи А. Голенко, і справді здавалися надто надуманими.
– І Анна Андріївна – дуже поширене ім’я та по батькові. – Даша прискіпливо роздивлялася шкіряні шорти, більше схожі на труси-стрінги. – І Горенко – Голенко – не аргумент! Якщо прошерстити київський адресний стіл, можна знайти десяток Голенко, двадцять п’ять Горенко і двох-трьох повних тезок – Горенок Анн Андріївн. І все це зовсім нічого не означає.
Ось тільки щось у цій дурнуватій нічній історії чіпляло Машу своєю справжністю.
– А я ось про що не спала сьогодні вночі… – Землепотрясна, крекчучи, намагалася влізти в шорти-труси. – Те, що мій Ян не демонструє тобі свого ставлення до мене, теж не означає, що він ставиться до мене так само, як і до тебе! Скажеш, не так? – Шорти чинили опір. Але Даша не здавалася й перемогла.
– Але все ж таки брошка мала вигляд Ліри, – з сумнівом сказала Маша.
– Та хоч у вигляді черепа та кісток! Що з того? Та й чи була вона вза-агалі? Може, це така родинна легенда: родичі Ахматової потім вигадали, коли вона поетесою стала, щоб було що в інтерв’ю журналістам розповідати. Або вона сама. Вона вза-агалі була страшенною брехухою. От хто вже вмів себе розпіарити, так це Анєчка Горенко. Ти взагалі в темі, що ще за ахматовського життя художники намалювали понад дві сотні її портретів? Оце я розумію, розкрутка!
Чуб підскочила до дзеркала й показала йому свій зад.
Шорти врізалися в сідниці, залишаючи нижню частину відкритою напоказ.
Однак у розумінні співачки одежа існувала зовсім не для того, щоб щось приховувати, а одягатися гарно, на її погляд, означало – так, щоб оберталися всі перехожі.
Нині слід було постаратися особливо…
– ОК! Ззаду звикнуть, спереду полюблять, – глибокодумно оголосила Чуб. – А коли ми сьогодні з Яном зустрічаємося?
– Але в Києві справді не було більше жодного видатного письменника, – продовжувала сумніватися студентка історичного факультету. – За всю його історію.
– Не було, – подумавши, покивала косами дочка літературного критика. – Але ти так розсуди: а до чого вза-агалі Ліра до Києва? Ліра – це ж наче зі Стародавньої Греції.
– Логічно.
– Охолонь! Купа народу знаходить усіляку хрінь. Купа народу вішається! Тут навіть нічого містичного нема. – Вигляд ззаду Дашу задовольнив.