Постріл в Опері - Лада Лузина 8 стр.


– Це я міліцію викличу, – радісно озвалася Чуб, – якщо ви відмовитеся мене впустити. Я покажу їм папери.

– Хуліганка!

– Це ви хуліганка. А я – законослухняна громадянка, і за законом нашої держави Маша має право зі своєю часткою зробити все, що завгодно. Здати її мені, продати її мені… До речі, хороша ідея. Я купую її частину й оселяюся тут. У вас який метраж? Метрів п'ятдесят? А ти, Машо, чого стоїш? Іди збирай речі, папери там усілякі. Не заважай мені з мамулькою сваритися.

– Яка я тобі «мамулька»? – осатаніла Машина мама. Маша прошмигнула до «дитячої».

І здивовано завмерла – підлогу було вкрито пластиковими мішками.

На них лежала картопля, з любов'ю розкладена за фасоном, розміром і ступенем гниття. Ганна Миколаївна закуповувала картоплю мішками, взимку і влітку, й перебирати її кілька разів на місяць було її улюбленим заспокійливим, що заміняло мамі плетіння, медитацію та інші втіхи.

Блудна дочка вдихнула запах землі й підвалу. Клишаво пересуваючись між шарами картоплі, добрела до вікна, рвонула стулки й…

…скрикнула, побачивши внизу Красавицького.

Мирослава.

Мертвого!

Він стояв під вікном, закинувши голову, – він дивився на неї.

Він не повинен був там стояти, він повинен був лежати в землі на якомусь цвинтарі.

…її одногрупник, її кохання в минулому – сатаніст і вбивця, що врятував їй життя.

Обличчя Маші завмерло в тій самій гримасі, з якою застигла хвилину тому її мати, – з розкритим ротом і скляними очима, які не вірять своїй здатності бачити.

– Машо, – покликав Мир Красавицький, давши підставу для невіри Машиним вухам. – Це я. Не бійся. Все гаразд.

– Ти живий? – спитала вона ледве чутно й одразу істерично продублювала своє запитання: – Ти живий?!!! Мире! Ти живий?!

Ті, що сварилися за дверима, не могли її чути.

– А ви знаєте, що я – відьма? Я можу наврочити! – гримів голос Чуб. – І ви нічого не зможете з цим вдіяти, бо ви – не відьма. У вас навіть у роду не було відьом!

Даша явно вирішила взяти Машину маму на «слабо».

– Та це в нас не було відьом! – закричала Ганна Миколаївна.

– У вас! У вас! – примудрилася перекричати її Чуб.

– Я живий! – гукнув Мир знизу. – Можна зайти?

Маша активно закивала.

Однокурсник спритно піднявся пожежними сходами, спустившись якими три дні тому, «ніби крадійка», Маша пішла з дому «назавжди».

– Ти живий…

Він сидів на підвіконні.

Вродливий. Серйозний. У костюмі й краватці.

– Там, у лікарні, лікар сказав нам неправду? – Маша торкнулася його руки – рука була теплою.

Він був живий. Вона й не бачила його мертвим! Лікар, який повідомив їм у коридорі лікарні страшну новину, напевне переплутав ім'я хворого.

– Лікар сказав нам, що ти…

– Я знаю, – нудячись обрубав її Мир.

І Маша почула: йому нецікаво про це говорити.

«Логічно», – подумала вона.

Мабуть, усі три дні, що їх розділили, йому довелося говорити лише про це.

– Я така рада, що ти живий, – сказала вона й усвідомила вимовлене.

Він не загинув, рятуючи її.

Вона – не вбивця!

Невинна!!!

Радість, велика, сповнила її тіло.

– Ти цілий? – схвильовано заворкотіла вона. – Було стільки крові. У тебе перелом? Чи що?

– Господь із ним усім, – сказав Красавицький. – Усе це дрібниці, порівняно…

– З чим?

– Я мушу сказати тобі одну неприємну річ. – Обіцянка пророкотіла похмуро й глухо. – Я кохаю тебе, Машо. Я не зміг тебе розлюбити.

Винна!!!

«Присуха! Чар-зілля… Даша приворожила його до мене».

Радість згасла.

– Пізно, – винесла вона вирок.

– Для кохання нема «пізно».

Те саме Маша сказала і Врубелю.

«А якщо нема пізно?»

– Але виявилося, що пізно – є.

– Мире, пробач мені, – попросила студентка. – Але я… не кохаю тебе більше. Я кохала тебе на першому курсі. І на другому… Ти не звертав на мене уваги. А я думала, що кохаю тебе, але…

Мир Красавицький – найвродливіший хлопець їхнього інституту – був несправжнім коханням.

Маша кохала його як ідеал з книжок, кохала тоді, коли ще не жила, а тільки мріяла про кохання в скляному акваріумі своєї самотності.

Проте навіть її книжкові фантоми – мрії про казковий, булгаковський світ – виявилися насправді більш реальними, ніж її надумане кохання до реального Мира.

– Я кохаю іншого. Пробач.

– Я пробачу тобі все, що завгодно. Я ж тебе кохаю, – сказав він.

– Ні. Ти не знаєш, – заперечила вона. – У мене буде дитина! Від іншого чоловіка. Від Михайла Врубеля. Він помер…

Страшна Таємниця Маші вихопилася назовні, вилилася в слова. Слова розрослися, наповнили кімнату.

«Що робити?»

Вона чекала дитину від чоловіка, похованого століття тому. Вона чекала дитину, і коли б її мати знала про це, відволікти від морального знищення дочки, яка «принесла в подолі», не змогла б і Землепотрясна Даша. Вона, двадцятидворічна, майже вигнана з дому, майже розжалувана з Києвиць, чекала дитину й відчайдушно не знала: як жити?!

– Ну й що? – знизав плечима Мир Красавицький. – Це нічого не змінює. Для мене – нічого. Я кохаю тебе. Я всиновлю твою дитину.

Дивно.

Його зневага до Машиної Таємниці прогнала з кімнати страх.

– А як ти дізнався, де я живу? – спитала вона.

– Це було неважко.

– Логічно. В інституті. Я рада бачити тебе.

– Ти рада? – У словах не було запитання, лише сум. – Ти справді зраділа, побачивши мене? Це можливо? Ти ж знаєш, хто я.

Запитання з'явилося:

«Чи можеш ти пробачити мені?»

– Я рада, повір. Я така рада, що ти живий! – ледь не заплакала Маша. – Я знаю, через тебе загинуло двоє. Проте ти не зовсім винний… Килина обдурила тебе, використала. А потім… Ти готовий був пожертвувати життям заради мене. Але яке щастя, що тобі не довелося жертвувати життям!

– Дай мені ще один шанс, – сказав Мир Красавицький.

– Бери. – Маша м'яко поклала руку йому на плече.

– Нам треба поговорити. Ми можемо поговорити з тобою тут? – Він прислухався до несамовитих криків.

А Маша зніяковіла – трохи боязко відсмикнула руку.

«Поговорити?»

У таких костюмах і краватках чоловіки зазвичай пропонують одружитися.

– Ні. Тобто так, – заторохтіла вона. – Але не тут. Нам краще тихо піти. Й чимшвидше. Інакше… – показала вона в бік крику.

Миру не слід потрапляти на материні очі!

На Дашині – тим паче!

Ковальова мала великі підозри: при вигляді воскреслого сатаніста Землепотрясна Чуб загорлає в унісон з її мамою, й не могла навіть уявити, що буде, коли два таких тайфуни зіллються в один.

– Мені треба зібрати речі, – заквапилася вона. – Я сюди навряд чи повернуся. – Спотикаючись на картоплі, Ковальова поквапилася до старої шафи, в якій вік вікувала допотопна фанерна валіза.

– А це твій батько? – Мир схилився над письмовим столом, де під склом лежали листівки й вирізки, фотографії, картинки. – Ви з ним схожі.

Машу вкололо. Боляче!

Вона ступила в бік стола.

Старе-престаре фото: тато, мама, вона, старший брат. Маша в розтягнутих дитячих трусах стояла на плечах у батька.

Стояла й не боялася – батько міцно тримав її за руки.

Піднявши запорошене скло, дочка вигребла з нього все, що там було, й кинула сімейний архів у пащеку валізи.

– Це теж брати? – Мир узяв з ліжка іграшкового Вінні-Пуха.

– Бери.

Ведмежа тато їй подарував у шість років!

– І значки забирай.

Значки з емблемами київських фестивалів й олімпіад їй купував тато – за ними Маша вивчала історію Міста!

Мир слухняно зняв зі стіни поколоту значками хустку.

– І цю картинку, – наказала Маша. – І глобус. І тапочки… Це все він.

Таточку,

– швидко нашкрябала вона записку натомість,

у мене все гаразд. Я тебе дуже люблю. Я дуже хвилююся за тебе.

Пробач мені, будь ласка.

Маша.

Вона заклякла з папірцем у руках.

– Її не можна залишати. Мама знайде її першою й не віддасть батькові. Вона така… Вона непогана. Просто дуже вперта.

– Я всю квартиру освячу! – линув з кухні голос Ганни Миколаївни. – Все сіллю посиплю. Ти сюди й зайти не зможеш, нечисть проклята!

Із чого випливав безрадісний висновок: відьом у Машиному роду теж не знайшлося.

– Хочеш, я підстережу твого батька біля під'їзду й передам йому листа? – сказав Мирослав.

– Ти справді можеш увечері сюди під'їхати? Спеціально?

– Я зроблю все, що ти хочеш. Я ж кохаю тебе.

– Дякую, – зім'яла небезпечну тему вона.

Мир сховав записку до кишені.

– Що ще? – Вона озирнулася. – Ох, так… Одежа. Конспекти.

У пащеку валізи полетіли нехитрі пожитки: светри, футболки, колготи, зошити, книги, труси.

– Ти допоможеш мені спустити сумку через вікно?

– Звісно. Я завжди допомагатиму тобі. Я ж кохаю тебе. Можна я поїду з тобою?

– Куди?

– Туди, куди їдеш ти. Я не заважатиму тобі.

Маша вивергла тяжке зітхання.


Безперечно, Маша Ковальова зазделегідь знала: закоханий Мир Красавицький заважатиме їй. Для того й існує кохання, щоб заважати людям жити! Але відмовити закоханому в неї насильницьким чином вона була не в змозі.

До того ж одногрупник бував у круглій Вежі, чув розмови кицьок і був готовий до будь-яких містичних па.

До того ж жодних містичних па в планах Києвиці не було.

– Я повинна підготуватися до іспиту. Можемо готуватися разом. Навіть краще вдвох! Ми одне одному допоможемо, – оптимістично збрехала Ковальова.

– Я звільнений від усіх екзаменів. Але буду радий допомогти тобі чимось.

Він подивився на неї.

Погляд свідчив, наскільки йому наплювати на всі іспити у світі, на світ, на все, окрім Маші.

Й оптимізм Ковальової вичерпався.

«А чи варто йти на іспит? Ольга Марківна знову зігнеться при всіх…»

«Який іспит? Післязавтра Суд! Ми програємо. І мені не буде куди йти. Однак я зможу піти на іспит. Якщо ми програємо, Марківна вже не кланятиметься мені…»

«Шкода, що іспит завтра, а Суд – післязавтра. Краще б навпаки, тоді б я знала, що, програвши, можу піти хоча б на іспит».

Вагаючись, студентка розклала на столі конспекти й книги. Пробігла очима екзаменаційні питання. Розрізала папірці-шпаргалки.

Погляд Мира, переконано-закоханий, свердлив їй спину.

– Не дивися на мене, – благально мовила вона.

– Гаразд.

Мир дістав із гостинно розчиненої валізи купу знімків, сів на підлогу й почав роздивлятися їх.

Скоса поглянувши на нього, Ковальова побачила: Мир дивиться на неї фотографічну – семирічну, з двома куцими кісками.

– Ти тут така гарненька!

Маша, що було потягнулася до наступного підручника, швидко відсмикнула руку.

Гарненькою вона не була – ані тепер, ані в дитинстві. Проте була розумною. І в Машину розумну голову забрело трохи із запізненням, але логічне запитання:

«А чому, власне, він усе ще кохає мене?»

Він випив Присухи. Присуха діє тринадцять годин. Минуло три доби! Він уже давним-давно мав відсохнути й розлюбити.

Але не розлюбив.

«Виходить… кохає насправді?»

– А коли виросла, стала справжньою красунею.

Цього вже Маша стерпіти не змогла.

Мир Красавицький, найгарніший хлопець з їхньої групи, – ось хто був справжнім, за вродою він міг би позмагатися навіть з дивовижною Катею.

Чорне волосся. Чорні брови. Гордий профіль. Очі… Такі бездонно-величезні, схожі на темні колодязі очі любив писати Міша Врубель.

Маша рішуче відклала конспект. У книзі Києвиць мала бути Відсуха – відворіт. Цей абсурд час ліквідувати!

– А що це з вашою картиною? Чому Терези такі скособочені? – спитав Красавицький. – Вони були іншими, я пам'ятаю.

– Нічого страшного.

Києвиця розкрила чорну Книгу. Розділ з веселою назвою «Відсушки» був десь на самому початку.

– Мені дуже шкода, – сказав Красавицький, – але ти не зможеш мені брехати.

– Чому? – уточнила вона рефлекторно.

– Тому що я кохаю тебе. Я тебе відчуваю. Мені погано, коли тобі погано. Боляче, коли тобі боляче. Можеш не вірити, але… Тобі зараз було страшно, коли ти мені сказала про дитину. Потім попустило. А зараз… Зараз тобі…

– Усе гаразд. – Ковальова бездумно перевела погляд на вимірювач рівноваги в руках Києвиці Марини. – О Боже!!!

За час їхньої відсутності ліва шалька Терезів устигла опуститися ще нижче.

Нижче – нікуди!

Нижче був апокаліпсис!


Василиса Андріївна застала Катерину Михайлівну за вкрай дивним заняттям.

Тримаючи в руках великий кошик, Дображанська діловито посипала підлогу одного зі своїх супермаркетів пелюстками троянд.

– Гарно, – похвалила Василиса.

– Це не для краси, – сказала Катя.

– Звісно, – улесливо посміхнулася Василиса Премудра. – З давніх часів відьми варили з червоних троянд любовний відвар. Дивно, що з часом цю магію перейняли чоловіки, які до цього дня не розуміють: з чого б це букет червоних троянд викликає в жінки такі пристрасні почуття? Адже достеменно відомо, що жінки квіти не їдять.

Катя не оцінила жарту.

Вона зосереджено засівала кахельну підлогу.

– Психологи сліпих навіть вивели теорію: троянди – символічне зображення жіночої вагіни. Й жінкам подобається, коли чоловіки підносять їм відрізані вагіни суперниць.

Вагіни Катерину Дображанську теж не заінтригували.

– Маша вважає, ми маємо право відьмувати для власних потреб, – сказала вона.

– Ви – Києвиця. Ви можете все, що не суперечить 13-ти Великим заборонам, – завізувала Машині слова Василиса.

– І все доводиться робити самій, – звично поскаржилася власниця мережі супермаркетів. – Кидати пелюстки треба неодмінно зліва направо. І як важко знайти відповідальних людей… Породу добросовісних слуг більшовики знищили разом із їхніми хазяями. А потім сімдесят років угвинчували в голови алкоголіків і слюсарів думку, що вони анітрохи не гірші за професорів. Результат – купа народу, як і раніше, гадає: якщо ми й так не гірші, навіщо докладати зусиль?

Катя скінчила посівну. Тепер, притискаючи спустілий кошик до грудей, вона зацікавлено розглядала довгі полиці, заповнені пакетами й банками з соками.

– Ви хочете, – знизила голос Голова київських відьом, – приворожити покупців до вашого маркету? Дозвольте порадити вам, додати до вашого саше кипарис…

– Як на мене, – сказала Дображанська, – непогано й так.

Вкрита червоними пелюстками доріжка між полицями встигла привернути увагу. Худорлява дамочка, що проходила мимо, раптом пригальмувала, замислилася й почала енергійно завантажувати до візочка пакет за пакетом, пояснюючи чоловікові, який її супроводжував:

– Дитині потрібно пити соки! Я давно кажу…

– А ви з якого питання? – звернулася Катерина до Василиси Премудрої. – Даруйте, у мене багато справ.

Премудра зробила спробу віддати чолом.

– Нема чого цирк влаштовувати! – цикнула Катя. – Поясніть, навіщо ви прийшли? По можливості стисло.

– Даруйте мою зухвалість, чи знайшли ви коріння?

– Знайшла. У Вежі зберігався корінь мандрагори й пташника. Я додала їх до Присухи. Мабуть, треба зменшити концентрацію…

Вмить продуктовий візок присушеної наповнився до краю!

– Навіщо нам стільки? Ми за рік стільки не вип'ємо. – Збентежений чоловік дами спробував повернути кілька пакетів на полиці.

– Не чіпай! Я знаю, що роблю! – вискливо насварилася на нього та й почала сваритися з іншим покупцем. – Що ви робите? Це мій сік! Хам!

– Це мій улюблений… Вишневий. Ви забрали останній пакет! – озвався хам.

– Вово, – вискнула дама, – чого ти стоїш? Він краде продукти з нашого візка!

– Таню, – урвався терпець у Вови, – ми прийшли сюди купити торт і шампанське! Що раптом сталося? Навіщо нам сорок пакетів вишневого соку? Віддай йому…

– Ні! Я люблю вишневий сік! Я завжди любила тільки його! Я люблю його! – Присушена висмикнула сорок перший пакет із рук другого закоханого у фатальний вишневий.

– Ви не маєте права забирати з полиці геть-чисто все! Я теж люблю його! – роздратувався другий.

– Я люблю більше! Він мій!!!

– Я не менше за тебе люблю. Жлобиха!!!

– Не смій ображати мою дружину! – пристав до сварки чоловік покупательки (він кохав її).

– Андрію, – швидко погукала Катя працівника в комбінезоні. – Мигцем зметіть усі пелюстки!

– Не треба. – Василиса Премудра витягнула губи в любовну трубочку.

Пелюстки заворушилися. Повільно попливли підлогою, підігнані протягом.

Присушена дама застигла, вдивляючись у зміни, що відбувалися всередині.

– Гаразд, – невпевнено сказала вона. – Ти маєш рацію, любий. Візьмемо упаковок десять. Ні, п'ять… три.

– Так я можу взяти у вас кілька пакетів? – трохи чемніше спитав другий покупець.

Назад Дальше