– Це я міліцію викличу, – радісно озвалася Чуб, – якщо ви відмовитеся мене впустити. Я покажу їм папери.
– Хуліганка!
– Це ви хуліганка. А я – законослухняна громадянка, і за законом нашої держави Маша має право зі своєю часткою зробити все, що завгодно. Здати її мені, продати її мені… До речі, хороша ідея. Я купую її частину й оселяюся тут. У вас який метраж? Метрів п'ятдесят? А ти, Машо, чого стоїш? Іди збирай речі, папери там усілякі. Не заважай мені з мамулькою сваритися.
– Яка я тобі «мамулька»? – осатаніла Машина мама. Маша прошмигнула до «дитячої».
І здивовано завмерла – підлогу було вкрито пластиковими мішками.
На них лежала картопля, з любов'ю розкладена за фасоном, розміром і ступенем гниття. Ганна Миколаївна закуповувала картоплю мішками, взимку і влітку, й перебирати її кілька разів на місяць було її улюбленим заспокійливим, що заміняло мамі плетіння, медитацію та інші втіхи.
Блудна дочка вдихнула запах землі й підвалу. Клишаво пересуваючись між шарами картоплі, добрела до вікна, рвонула стулки й…
…скрикнула, побачивши внизу Красавицького.
Мирослава.
Мертвого!
Він стояв під вікном, закинувши голову, – він дивився на неї.
Він не повинен був там стояти, він повинен був лежати в землі на якомусь цвинтарі.
…її одногрупник, її кохання в минулому – сатаніст і вбивця, що врятував їй життя.
Обличчя Маші завмерло в тій самій гримасі, з якою застигла хвилину тому її мати, – з розкритим ротом і скляними очима, які не вірять своїй здатності бачити.
– Машо, – покликав Мир Красавицький, давши підставу для невіри Машиним вухам. – Це я. Не бійся. Все гаразд.
– Ти живий? – спитала вона ледве чутно й одразу істерично продублювала своє запитання: – Ти живий?!!! Мире! Ти живий?!
Ті, що сварилися за дверима, не могли її чути.
– А ви знаєте, що я – відьма? Я можу наврочити! – гримів голос Чуб. – І ви нічого не зможете з цим вдіяти, бо ви – не відьма. У вас навіть у роду не було відьом!
Даша явно вирішила взяти Машину маму на «слабо».
– Та це в нас не було відьом! – закричала Ганна Миколаївна.
– У вас! У вас! – примудрилася перекричати її Чуб.
– Я живий! – гукнув Мир знизу. – Можна зайти?
Маша активно закивала.
Однокурсник спритно піднявся пожежними сходами, спустившись якими три дні тому, «ніби крадійка», Маша пішла з дому «назавжди».
– Ти живий…
Він сидів на підвіконні.
Вродливий. Серйозний. У костюмі й краватці.
– Там, у лікарні, лікар сказав нам неправду? – Маша торкнулася його руки – рука була теплою.
Він був живий. Вона й не бачила його мертвим! Лікар, який повідомив їм у коридорі лікарні страшну новину, напевне переплутав ім'я хворого.
– Лікар сказав нам, що ти…
– Я знаю, – нудячись обрубав її Мир.
І Маша почула: йому нецікаво про це говорити.
«Логічно», – подумала вона.
Мабуть, усі три дні, що їх розділили, йому довелося говорити лише про це.
– Я така рада, що ти живий, – сказала вона й усвідомила вимовлене.
Він не загинув, рятуючи її.
Вона – не вбивця!
Невинна!!!
Радість, велика, сповнила її тіло.
– Ти цілий? – схвильовано заворкотіла вона. – Було стільки крові. У тебе перелом? Чи що?
– Господь із ним усім, – сказав Красавицький. – Усе це дрібниці, порівняно…
– З чим?
– Я мушу сказати тобі одну неприємну річ. – Обіцянка пророкотіла похмуро й глухо. – Я кохаю тебе, Машо. Я не зміг тебе розлюбити.
Винна!!!
«Присуха! Чар-зілля… Даша приворожила його до мене».
Радість згасла.
– Пізно, – винесла вона вирок.
– Для кохання нема «пізно».
Те саме Маша сказала і Врубелю.
«А якщо нема пізно?»
– Але виявилося, що пізно – є.
– Мире, пробач мені, – попросила студентка. – Але я… не кохаю тебе більше. Я кохала тебе на першому курсі. І на другому… Ти не звертав на мене уваги. А я думала, що кохаю тебе, але…
Мир Красавицький – найвродливіший хлопець їхнього інституту – був несправжнім коханням.
Маша кохала його як ідеал з книжок, кохала тоді, коли ще не жила, а тільки мріяла про кохання в скляному акваріумі своєї самотності.
Проте навіть її книжкові фантоми – мрії про казковий, булгаковський світ – виявилися насправді більш реальними, ніж її надумане кохання до реального Мира.
– Я кохаю іншого. Пробач.
– Я пробачу тобі все, що завгодно. Я ж тебе кохаю, – сказав він.
– Ні. Ти не знаєш, – заперечила вона. – У мене буде дитина! Від іншого чоловіка. Від Михайла Врубеля. Він помер…
Страшна Таємниця Маші вихопилася назовні, вилилася в слова. Слова розрослися, наповнили кімнату.
«Що робити?»
Вона чекала дитину від чоловіка, похованого століття тому. Вона чекала дитину, і коли б її мати знала про це, відволікти від морального знищення дочки, яка «принесла в подолі», не змогла б і Землепотрясна Даша. Вона, двадцятидворічна, майже вигнана з дому, майже розжалувана з Києвиць, чекала дитину й відчайдушно не знала: як жити?!
– Ну й що? – знизав плечима Мир Красавицький. – Це нічого не змінює. Для мене – нічого. Я кохаю тебе. Я всиновлю твою дитину.
Дивно.
Його зневага до Машиної Таємниці прогнала з кімнати страх.
– А як ти дізнався, де я живу? – спитала вона.
– Це було неважко.
– Логічно. В інституті. Я рада бачити тебе.
– Ти рада? – У словах не було запитання, лише сум. – Ти справді зраділа, побачивши мене? Це можливо? Ти ж знаєш, хто я.
Запитання з'явилося:
«Чи можеш ти пробачити мені?»
– Я рада, повір. Я така рада, що ти живий! – ледь не заплакала Маша. – Я знаю, через тебе загинуло двоє. Проте ти не зовсім винний… Килина обдурила тебе, використала. А потім… Ти готовий був пожертвувати життям заради мене. Але яке щастя, що тобі не довелося жертвувати життям!
– Дай мені ще один шанс, – сказав Мир Красавицький.
– Бери. – Маша м'яко поклала руку йому на плече.
– Нам треба поговорити. Ми можемо поговорити з тобою тут? – Він прислухався до несамовитих криків.
А Маша зніяковіла – трохи боязко відсмикнула руку.
«Поговорити?»
У таких костюмах і краватках чоловіки зазвичай пропонують одружитися.
– Ні. Тобто так, – заторохтіла вона. – Але не тут. Нам краще тихо піти. Й чимшвидше. Інакше… – показала вона в бік крику.
Миру не слід потрапляти на материні очі!
На Дашині – тим паче!
Ковальова мала великі підозри: при вигляді воскреслого сатаніста Землепотрясна Чуб загорлає в унісон з її мамою, й не могла навіть уявити, що буде, коли два таких тайфуни зіллються в один.
– Мені треба зібрати речі, – заквапилася вона. – Я сюди навряд чи повернуся. – Спотикаючись на картоплі, Ковальова поквапилася до старої шафи, в якій вік вікувала допотопна фанерна валіза.
– А це твій батько? – Мир схилився над письмовим столом, де під склом лежали листівки й вирізки, фотографії, картинки. – Ви з ним схожі.
Машу вкололо. Боляче!
Вона ступила в бік стола.
Старе-престаре фото: тато, мама, вона, старший брат. Маша в розтягнутих дитячих трусах стояла на плечах у батька.
Стояла й не боялася – батько міцно тримав її за руки.
Піднявши запорошене скло, дочка вигребла з нього все, що там було, й кинула сімейний архів у пащеку валізи.
– Це теж брати? – Мир узяв з ліжка іграшкового Вінні-Пуха.
– Бери.
Ведмежа тато їй подарував у шість років!
– І значки забирай.
Значки з емблемами київських фестивалів й олімпіад їй купував тато – за ними Маша вивчала історію Міста!
Мир слухняно зняв зі стіни поколоту значками хустку.
– І цю картинку, – наказала Маша. – І глобус. І тапочки… Це все він.
Таточку,
– швидко нашкрябала вона записку натомість,
у мене все гаразд. Я тебе дуже люблю. Я дуже хвилююся за тебе.
Пробач мені, будь ласка.
Маша.Вона заклякла з папірцем у руках.
– Її не можна залишати. Мама знайде її першою й не віддасть батькові. Вона така… Вона непогана. Просто дуже вперта.
– Я всю квартиру освячу! – линув з кухні голос Ганни Миколаївни. – Все сіллю посиплю. Ти сюди й зайти не зможеш, нечисть проклята!
Із чого випливав безрадісний висновок: відьом у Машиному роду теж не знайшлося.
– Хочеш, я підстережу твого батька біля під'їзду й передам йому листа? – сказав Мирослав.
– Ти справді можеш увечері сюди під'їхати? Спеціально?
– Я зроблю все, що ти хочеш. Я ж кохаю тебе.
– Дякую, – зім'яла небезпечну тему вона.
Мир сховав записку до кишені.
– Що ще? – Вона озирнулася. – Ох, так… Одежа. Конспекти.
У пащеку валізи полетіли нехитрі пожитки: светри, футболки, колготи, зошити, книги, труси.
– Ти допоможеш мені спустити сумку через вікно?
– Звісно. Я завжди допомагатиму тобі. Я ж кохаю тебе. Можна я поїду з тобою?
– Куди?
– Туди, куди їдеш ти. Я не заважатиму тобі.
Маша вивергла тяжке зітхання.
Безперечно, Маша Ковальова зазделегідь знала: закоханий Мир Красавицький заважатиме їй. Для того й існує кохання, щоб заважати людям жити! Але відмовити закоханому в неї насильницьким чином вона була не в змозі.
До того ж одногрупник бував у круглій Вежі, чув розмови кицьок і був готовий до будь-яких містичних па.
До того ж жодних містичних па в планах Києвиці не було.
– Я повинна підготуватися до іспиту. Можемо готуватися разом. Навіть краще вдвох! Ми одне одному допоможемо, – оптимістично збрехала Ковальова.
– Я звільнений від усіх екзаменів. Але буду радий допомогти тобі чимось.
Він подивився на неї.
Погляд свідчив, наскільки йому наплювати на всі іспити у світі, на світ, на все, окрім Маші.
Й оптимізм Ковальової вичерпався.
«А чи варто йти на іспит? Ольга Марківна знову зігнеться при всіх…»
«Який іспит? Післязавтра Суд! Ми програємо. І мені не буде куди йти. Однак я зможу піти на іспит. Якщо ми програємо, Марківна вже не кланятиметься мені…»
«Шкода, що іспит завтра, а Суд – післязавтра. Краще б навпаки, тоді б я знала, що, програвши, можу піти хоча б на іспит».
Вагаючись, студентка розклала на столі конспекти й книги. Пробігла очима екзаменаційні питання. Розрізала папірці-шпаргалки.
Погляд Мира, переконано-закоханий, свердлив їй спину.
– Не дивися на мене, – благально мовила вона.
– Гаразд.
Мир дістав із гостинно розчиненої валізи купу знімків, сів на підлогу й почав роздивлятися їх.
Скоса поглянувши на нього, Ковальова побачила: Мир дивиться на неї фотографічну – семирічну, з двома куцими кісками.
– Ти тут така гарненька!
Маша, що було потягнулася до наступного підручника, швидко відсмикнула руку.
Гарненькою вона не була – ані тепер, ані в дитинстві. Проте була розумною. І в Машину розумну голову забрело трохи із запізненням, але логічне запитання:
«А чому, власне, він усе ще кохає мене?»
Він випив Присухи. Присуха діє тринадцять годин. Минуло три доби! Він уже давним-давно мав відсохнути й розлюбити.
Але не розлюбив.
«Виходить… кохає насправді?»
– А коли виросла, стала справжньою красунею.
Цього вже Маша стерпіти не змогла.
Мир Красавицький, найгарніший хлопець з їхньої групи, – ось хто був справжнім, за вродою він міг би позмагатися навіть з дивовижною Катею.
Чорне волосся. Чорні брови. Гордий профіль. Очі… Такі бездонно-величезні, схожі на темні колодязі очі любив писати Міша Врубель.
Маша рішуче відклала конспект. У книзі Києвиць мала бути Відсуха – відворіт. Цей абсурд час ліквідувати!
– А що це з вашою картиною? Чому Терези такі скособочені? – спитав Красавицький. – Вони були іншими, я пам'ятаю.
– Нічого страшного.
Києвиця розкрила чорну Книгу. Розділ з веселою назвою «Відсушки» був десь на самому початку.
– Мені дуже шкода, – сказав Красавицький, – але ти не зможеш мені брехати.
– Чому? – уточнила вона рефлекторно.
– Тому що я кохаю тебе. Я тебе відчуваю. Мені погано, коли тобі погано. Боляче, коли тобі боляче. Можеш не вірити, але… Тобі зараз було страшно, коли ти мені сказала про дитину. Потім попустило. А зараз… Зараз тобі…
– Усе гаразд. – Ковальова бездумно перевела погляд на вимірювач рівноваги в руках Києвиці Марини. – О Боже!!!
За час їхньої відсутності ліва шалька Терезів устигла опуститися ще нижче.
Нижче – нікуди!
Нижче був апокаліпсис!
Василиса Андріївна застала Катерину Михайлівну за вкрай дивним заняттям.
Тримаючи в руках великий кошик, Дображанська діловито посипала підлогу одного зі своїх супермаркетів пелюстками троянд.
– Гарно, – похвалила Василиса.
– Це не для краси, – сказала Катя.
– Звісно, – улесливо посміхнулася Василиса Премудра. – З давніх часів відьми варили з червоних троянд любовний відвар. Дивно, що з часом цю магію перейняли чоловіки, які до цього дня не розуміють: з чого б це букет червоних троянд викликає в жінки такі пристрасні почуття? Адже достеменно відомо, що жінки квіти не їдять.
Катя не оцінила жарту.
Вона зосереджено засівала кахельну підлогу.
– Психологи сліпих навіть вивели теорію: троянди – символічне зображення жіночої вагіни. Й жінкам подобається, коли чоловіки підносять їм відрізані вагіни суперниць.
Вагіни Катерину Дображанську теж не заінтригували.
– Маша вважає, ми маємо право відьмувати для власних потреб, – сказала вона.
– Ви – Києвиця. Ви можете все, що не суперечить 13-ти Великим заборонам, – завізувала Машині слова Василиса.
– І все доводиться робити самій, – звично поскаржилася власниця мережі супермаркетів. – Кидати пелюстки треба неодмінно зліва направо. І як важко знайти відповідальних людей… Породу добросовісних слуг більшовики знищили разом із їхніми хазяями. А потім сімдесят років угвинчували в голови алкоголіків і слюсарів думку, що вони анітрохи не гірші за професорів. Результат – купа народу, як і раніше, гадає: якщо ми й так не гірші, навіщо докладати зусиль?
Катя скінчила посівну. Тепер, притискаючи спустілий кошик до грудей, вона зацікавлено розглядала довгі полиці, заповнені пакетами й банками з соками.
– Ви хочете, – знизила голос Голова київських відьом, – приворожити покупців до вашого маркету? Дозвольте порадити вам, додати до вашого саше кипарис…
– Як на мене, – сказала Дображанська, – непогано й так.
Вкрита червоними пелюстками доріжка між полицями встигла привернути увагу. Худорлява дамочка, що проходила мимо, раптом пригальмувала, замислилася й почала енергійно завантажувати до візочка пакет за пакетом, пояснюючи чоловікові, який її супроводжував:
– Дитині потрібно пити соки! Я давно кажу…
– А ви з якого питання? – звернулася Катерина до Василиси Премудрої. – Даруйте, у мене багато справ.
Премудра зробила спробу віддати чолом.
– Нема чого цирк влаштовувати! – цикнула Катя. – Поясніть, навіщо ви прийшли? По можливості стисло.
– Даруйте мою зухвалість, чи знайшли ви коріння?
– Знайшла. У Вежі зберігався корінь мандрагори й пташника. Я додала їх до Присухи. Мабуть, треба зменшити концентрацію…
Вмить продуктовий візок присушеної наповнився до краю!
– Навіщо нам стільки? Ми за рік стільки не вип'ємо. – Збентежений чоловік дами спробував повернути кілька пакетів на полиці.
– Не чіпай! Я знаю, що роблю! – вискливо насварилася на нього та й почала сваритися з іншим покупцем. – Що ви робите? Це мій сік! Хам!
– Це мій улюблений… Вишневий. Ви забрали останній пакет! – озвався хам.
– Вово, – вискнула дама, – чого ти стоїш? Він краде продукти з нашого візка!
– Таню, – урвався терпець у Вови, – ми прийшли сюди купити торт і шампанське! Що раптом сталося? Навіщо нам сорок пакетів вишневого соку? Віддай йому…
– Ні! Я люблю вишневий сік! Я завжди любила тільки його! Я люблю його! – Присушена висмикнула сорок перший пакет із рук другого закоханого у фатальний вишневий.
– Ви не маєте права забирати з полиці геть-чисто все! Я теж люблю його! – роздратувався другий.
– Я люблю більше! Він мій!!!
– Я не менше за тебе люблю. Жлобиха!!!
– Не смій ображати мою дружину! – пристав до сварки чоловік покупательки (він кохав її).
– Андрію, – швидко погукала Катя працівника в комбінезоні. – Мигцем зметіть усі пелюстки!
– Не треба. – Василиса Премудра витягнула губи в любовну трубочку.
Пелюстки заворушилися. Повільно попливли підлогою, підігнані протягом.
Присушена дама застигла, вдивляючись у зміни, що відбувалися всередині.
– Гаразд, – невпевнено сказала вона. – Ти маєш рацію, любий. Візьмемо упаковок десять. Ні, п'ять… три.
– Так я можу взяти у вас кілька пакетів? – трохи чемніше спитав другий покупець.