– Дякую, – подякувала Катя Премудрій. – У цілому експеримент пройшов вдало. Завтра треба спробувати ще раз.
– Я питала про ваше відьмацьке коріння, – сказала Василиса Андріївна.
– Ах, це… Увечері заскочу до тьоті Тати, – зняла тему Катя. – Це все?
– Вислухайте мене! – проникливо попросила Василиса Премудра. – Я не маю сумнівів, що ви легко відшукаєте в роду відьомську кров. У мене є підстави так думати.
– Чому? – Катя нарешті кинула на неї неуважний погляд.
– Ви неймовірно вродливі.
– Облиште! – скривилася красуня.
– Звісно, краса – не аргумент для Суду. Але ваш родовід – на вашому обличчі. До речі, коли моя Ясна Пані захоче прибрати зморшку на лобі, благаю, не вдавайтеся до засобів сліпих. Прочитайте замовляння…
– Ви виходите за межі пристойності!!!
Катині зведені брови стали схожими на крила.
Ніздрі роздулися. Чорні самовладні очі знищили ту, що насмілилася переступити межі Катиних приватних володінь.
У суспільному житті Катя інколи користувалася своєю красою, як валютою (що, до речі, траплялося не часто). У приватному житті – гордовито зневажала свою надто вродливу зовнішність (а бувало, і ненавиділа її).
Компліменти викликали в Каті нудьгу. Таке притаманне жінкам бажання подобатися не навідувалося до неї у гості. Катя й так усім подобалася. Точніше, не подобалася!
Вона вражала!
І це суцільне враження, що породжувало зрозумілий протест, бунт, партизанський рух і революції, зазвичай завдавало вродливій Каті одне лихо, як в особистому, так і в суспільному житті.
– Невже, – презирливо спитала вона, – я схожа на жінку, що хоче комусь сподобатися?!
Катя поправила діловитий комір-стійку напівчоловічого, дорогого, престижного – зухвало некрасивого костюма. Провела по зализаному назад волоссю. Донедавна вона носила коротку стрижку. Але волосся й нігті Києвиці мали неконтрольовану властивість відростати за п'ять-шість годин. І з волоссям Катя перестала боротися (нігті стригла двічі на день – вранці й увечері!)
– Ви схожі на чистокровну відьму, – раболіпно прошепотіла Василиса Премудра, опускаючи очі. – У XV столітті вас спалили б за вашу красу на вогнищі. Й мали б рацію. Краса українок відома в усьому світі… Але чим пояснити таке скупчення вродливих жінок на одній території? Відповідь проста: у нас не було інквізиції. Відьом спалювали на Заході. В Росії та Україні ставлення до відьом завжди було толерантним. Іноземці самі винищили свій генофонд, тепер їздять за дружинами до нас. Але ви, ви, Катерино Михайлівно…
Висока, довгоброва, дивовижна Катя протяжно зітхнула.
– Послухайте, саме врода – не доказ, навіщо про неї говорити? – присікла вона розпочату на її честь оду. – І якщо ви прийшли сюди для того, щоб сказати, що я красива, наче відьма, ви даремно гаєте час.
– Якщо половина київських відьом за вас Трьох, то лише тому, що ви така вродлива! – схвильовано заперечила їй Василиса Андріївна. – Вони бачили вас на Купалу. Вони вірять у вас! У вас, Катерино Михайлівно. Я прийшла до вас, щоб сказати: Києвицею будете ви. Тільки ви. Одна ви. Я не могла сказати цього вчора, у присутності Дар'ї Андріївни й моєї студентки. Але вам слід це знати. І бути готовою до проблем, які неодмінно виникнуть, коли Дар'я Андріївна й Ковальова дізнаються…
– Що їм не бути Києвицями? Чому ви так упевнені в цьому? – спитала Катя.
Запевнення Васі їй не сподобалися – практично тими самими словами про її обраність чорт Килини колись заманив Катю в пастку.
– Я вірю в пророцтво Трьох, – сказала Вася. – Але саме воно, на жаль, і ввело нас усіх в оману. Вас Троє… Хоча мене відразу занепокоїло, що серед вас моя студентка. О, я надто добре її знаю! Ковальова інертна, пасивна, боягузлива, слабка. Вона б не змогла навіть стати гідним істориком. Щоб робити відкриття й доводити їх, потрібні сміливість, азарт, здатність кинути виклик… І на тобі – Києвиця! Зізнаюся, коли я була у Вежі, я підібрала її волосину. Й провела ритуал за допомогою кристала Атран. Він показав: у ній нема ані краплі… ані краплі… Вона сліпа! Варто мені оголосити цей результат на Суді, ніхто більше не заїкнеться про Трьох. Якщо одна з вас сліпа, наче кріт, не може й мови бути ані про тріумвірат, ані про пророцтво. Щодо Дар'ї Андріївни…
Але Дар'я Андріївна Катерину Михайлівну зовсім не цікавила.
Катя відчувала до Маші дивне почуття, близьке до любові.
На відміну від Даші й більшої частини людей у світі, Маша її не дратувала (що, як ви зрозуміли, було досить нечасто). Катя поважала Машу (що бувало ще рідше), поважала за знання, за логіку, за вміння спіймати суть, охарактеризувати, сформулювати й досить органічно сприймала навіть Машину скрупульозність, допитливість, яка змушувала ту виправляти й осаджувати Катю.
Катя й сама була скрупульозно допитливою, сама була логічною й розумною. Катерина завжди підбирала характери людей, що її оточували, як одяг, – щоб не морщило і не тягнуло, не дратувало й не муляло. І Маша, хоч би ким вона стала потім (і навіть якби для Каті вона стала ніким), була її ідеальним одягом – по суті, вона й була Катею, тільки навиворіт…
Але головне, поява Маші вивернула навиворіт і Катю.
І річ була не в тім, що Маша, єдина в усьому світі, не вважала Катю сукою. А в тому, що десь дуже глибоко частина Дображанської сучою не була. Й до цієї частини апелювала Маша, не помічаючи решту… Вона нагадувала їй «ідіота». Улюбленого героя безнадійно далекої Катиної юності, якому люди здивовано прощали правду.
І хоча Дображанська любила «ідіота» тоді, коли, на її переконання, й сама була «ідіоткою», не було нічого протиприродного в тому, що Катя сказала:
– Ідіть геть! Та як ви насмілилися?! Вести розслідування за нашою спиною… Звикли мати її за дурепу, студенточку, звикли дивитися на неї згори вниз і не можете змиритися тепер, що Маша стала вашою начальницею. Так ось, заткніть свої комплекси далі, ніж бачите. Маша – моя!!! Лише спробуйте комусь сказати про ваш жалюгідний кристал! Лише спробуйте бодай щось кавкнути на вашому Суді! Я вас… – Рука Дображанської стислася в кулак.
Васин торс перехилився в поясному поклоні:
– Перепрошую, Ясна Пані, винна! Ви – Києвиця. Я зроблю все, що ви скажете. Але ви мали знати…
– Ви маєте рацію, – пом'якшала Катерина. – Я повинна була знати. Добре, що ви сказали це саме мені. А з чого, власне, складається ваше пророцтво про Трьох?…
– Мамо… – Маша випустила Книгу з рук. Страх поповз по шлунку холодним, лоскотним струменем. – Боже! Ми дурепи! Й Вася теж… – Вона захлинулася відчаєм, що накотився на неї.
– Наша Вася? Василиса Премудра? – відреагував її одногрупник.
Маша безнадійно оцінила Терези. І різко скинула зі стола конспекти й шпори.
– Ти теж знаєш, хто я! – сказала вона.
Він кивнув.
Він і без того знав майже все. І вона розповіла йому решту.
– …у нас можуть забрати нашу владу. Але це неважливо. Я лише тепер зрозуміла: якщо Терези похилилися так сильно, на Місто чекає щось жахливе! Не на нас Трьох – на Київ. А ми, егоїстки, подумали про себе… Місто може загинути!
– Тоді чому ти сидиш тут і зубриш білети? – резонно запитав Мирослав.
– Тому що я не знаю, що робити, – чесно сказала вона. – Куди бігти? Кого рятувати? Що це «щось»? Жодних зачіпок.
– У вас безліч фактів.
– І що ми маємо в результаті? – похмуро сказала Маша. – Дочка Килини оголосила нам війну. Червоний вогонь вказав на Анну Голенко, переконану, що Ахматова вивезла з Києва Ліру й тому в нас нема літератури. У мене нема відьмацького коріння. У Даші теж – по мамі. Вона збиралася заїхати до батька. Катя обіцяла провідати своїх родичів.
– Стривай. – Мир пройшовся кімнатою. Кицьок не було. У Вежі панувала тиша. – У вас є нерозкрита справа Анни Ахматової.
– Ні, – відмовилася Маша від розкриття справи тієї, що повісилася через Горенко – Голенко. – Даша має рацію. Неважливо, чи знайшла Ахматова Ліру. Важливо, що проблема величі місцевої літератури – не та проблема, завдяки якій нам продовжать владу на рік. Отже, рятувати літературу безглуздо. Залишається рятувати самих себе.
– А якщо Ахматова – чорнокнижниця, відьма, чаклунка? Якщо справа не в літературі?
– А в чому? Вона ж збрехала про Купала. Й про Чингісхана. Вона все брехала. Вона народилася 23 червня!
– Саме 23 червня Купала відзначають веди. Ти не знала? – Мир теж був істориком. – Купала – свято літнього сонцестояння. А до 7 липня день коротшає. Найдовший день на рік – 23-го. Звідси й різночитання.
– І що з того? – вперлася Ковальова. – Чи мало в Києві відьом… Ахматова ж не наша бабуся.
– А якщо вона твоя бабуся? – висловив сміливу думку Красавицький.
– Ахматова – моя бабуся? – Маша аж розсміялася від сміливості його думок.
– А звідки ти знаєш? – Він сів до її ніг. – Ну, не твоя, так Катина, Дашина! – (згадуючи їх, Мир поморщився). – Не рідна – двоюрідна бабця, троюрідна! У неї були сестри або брати?
– Не пам'ятаю. – Ковальова пошукала торбу з журналом, який прихопила з квартири на вулиці Анни Ахматової.
Торба знайшлася.
– А потім, вона ж не з Києва. Ахматова жила тут недовго. Вона з Пітера.
– Драстє, приїхали! – реготнув Мирослав. – Вона з Одеси. Одеситка, з Великого Фонтана! У нас там дача, на 10-й станції. А Ахматова народилася на 13-й. Там і барельєф її висить. Моя мати туди трояндочки носить, удає інтелектуалку.
– На 13-й? – розум зачепився за «чортову дюжину». – Якої ще станції?
– Великого Фонтана. «Фонтан черемухой покрылся… наш Костя, кажется, влюбился», – проспівав Красавицький славнозвісний хіт про Костю-моряка.
– Ну, то Одеса… – відхрестилася Києвиця. – А то Київ. Журнал лежав у торбі по сусідству з конспектом Килини. Маша всілася на килим поруч з Миром і відкинула білу обкладинку «Ренесансу».
Мати Анни Андріївни, Інна Еразмівна, була дочкою Еразма Івановича Стогова, який служив у канцелярії київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова й сприяв благоустрою міста, —
подав їй новину журнал.
– Отакої, – сказала вона.
– Так все ж таки частково з Киева! По мамі! – втішився Красавицький. – Ой, Машо, Машо, а ще відмінниця в інституті!
– Я просто поезію не дуже люблю, – зізналася та. – Я все пам'ятаю. Ахматова жила на вулиці Мерингівській, 7, потім на Тарасівській, 23/25. Ще пам'ятаю, що «Київ не справив ніякого впливу на її творчість», – процитувала студентка надиктований педагогом конспект.
– А брати й сестри в неї є? – поквапив Красавицький.
– «…у Києві, – поринула Маша в статтю, – Анна вперше побувала в п'ятирічному віці. Всю зиму 1894–1895 року родина Горенко прожила в готелі «над Бессарабським ринком».
– Поряд із Бессарабкою стояв готель «Національ», – тлумачив запис її одногрупник. – Там, де наразі кінотеатр «Орбіта».
– «…за ці місяці, проведені в Києві, в їхній родині сталося кілька подій: тут народилася молодша сестра Ія».
– Тобто її рідна сестра – киянка! Прошу занести це до протоколу, на випадок, якщо вона твоя бабуся, – зрадів Мирослав.
– «Ія була найвродливішою в родині».
– Вона точно твоя бабуся! – проскандував він.
– Ні, – сказала Маша, проминувши ще кілька рядків. – Ія не могла бути моєю бабусею. Вона померла 1922 року бездітною, в Україні, від туберкульозу й голоду. А 1914-го Ахматова передбачила її смерть у вірші «Моїй сестрі». 1910 року вона передбачила смерть свого чоловіка Гумільова. Вона присвятила йому вірші «Прийшли і сказали: помер твій брат».
– Ось бачиш?
– Що я повинен бачити?
Маша Ковальова бачила текст, надрукований на дешевому папері.
Історію, подаровану журналом поетесі, що повісилася, який цілком міг бути засуджений як співучасник за статтею «доведення до самогубства».
До Царського саду з його пишними клумбами водила бонна дітей родини Горенко.
У верхній частині парку, як написала у своїх записках Анна Ахматова, з нею сталася інша подія, яку можна вважати доленосною: вона знайшла брошку у вигляді ліри, й бонна сказала їй: «Це значить, ти будеш поетом».
– От і все.
Мила історія – цілком гідна для першого дзвінкого рядка зіркової біографії першої поетеси Росії, прямого «нащадка» Чингісхана.
Ось тільки притягує очі, наче магніт.
Відвівши погляд від рядка, Маша спіймала себе на дивному відчутті, наче щойно розлюбила, – жалю й порожнечі.
Їй відчайдушно захотілося туди – «до Царського саду з його пишними клумбами».
Ні, Вероніка має рацію – слова заворожують, – література й відьомство помазані одним миром.
– Привіт, кицю, – інший Мир – Красавицький – зустрівся поглядом з білою кицькою.
Беладонна, що повернулася з подорожі по карнизах, вивернула з-за балконних дверей. Слідом за нею з'явилася й Пуфик. Зробивши кілька кроків, кицька повалилася мішком на паркет, витягла лапи й умиротворено замружилася.
– Merde voyage,[6] – прогаркавила вона.
– Гаразд, припустімо, – невдоволено сказала Маша. – Припустімо, всі поетеси – латентні відьми. Письменники – латентні чаклуни. Гадуниці й чароплети. Вони віщують майбутнє й зачаровують нас словами. Припустімо, Ахматова народилася в Україні, а її сестра – в Києві. Припустімо, як виняток, Ахматова не набрехала. Але якщо вона й справді в Києві знайшла Ліру, що нам це дає? Швидше за все Київ просто подав їй знак, направив на шлях, як направляв свого часу й нас. Ліра-знак – логічно. Ліра-талісман – нісенітниця. Ліра – це не наша символіка.
– Ага, наша – це тризуб, – підколов Красавицький. Він вивудив з валізи червону хустку, поколоту значками. З-поміж інших емблем видатних київських подій і дат була там
і стандартна ліра – крихітна, блакитна, з кустарним надписом «Київ. Фестиваль поезії-85».
– Колись, – сказав однокурсник, роздивляючись «поезію», – я захоплювався символікою. Не пам'ятаю, що значить Ліра. Проте пам'ятаю, що не тільки поезію…
– Семиструнна Ліра, – подала муркотливий голос Беладонна, – уособлює числову гармонію, що лежить в основі всесвіту. Чотириструнна уособлює вогонь, повітря, землю й воду. Чотири стихії, за допомогою яких відьми й чаклуни…
– Відьми! – скрикнув Мир. – Відьми!
Маша взяла значок з рук Красавицького (занадто вдоволеного своїм вигуком).
Поглянула на Беладонну. На Терези. Потім на годинник.
До післязавтра залишалося 36 годин 15 хвилин!
– Може бути, – нещасно сказала вона. – А можливо, ми зараз перемелюємо дурниці, тоді як Місту загрожує небезпека.
– Стоп, – прикрикнув на неї Мирослав. – Не смій впадати у відчай. Ти вибита з колії. Ти чекаєш на дитину. Тебе вигнали з дому. Тебе лякають Судом. Тобі важко зосередитися. Але ти повинна забути про все це й пам'ятати про головне… Чому похилилися ваші Терези?
– Тому що Місто в небезпеці, – сказала Києвиця.
– Хто засвітив вам на небі червоний вогонь?
– Наше Місто. Київ.
– Воно в небезпеці, воно благає про допомогу. І воно ж подало вам знак, як йому допомогти. Ти можеш мати сумніви щодо себе, мене, своїх подруг-курв. Але як ти можеш мати сумніви щодо Нього? Місто само спрямовує тебе…
Він говорив майже те саме, що сказала б Маша, коли б був її напарником не Мир Красавицький, а Даша Чуб.
Він майже повторив Машину фразу: «Якби у цій історії не було нічого містичного, нас би туди не покликали!»
Але, почувши її, Маша віроломно перебігла на Дашин бік:
– А якщо ми дали маху? Якщо ми взагалі допомогли не тому, кому потрібно? Тобто допомогли поетесі, а кому треба – не допомогли. Влетіли не в те вікно. Вона ж вішалася! У цьому дійсно нема магії!
– Якщо магію не помітно оку, це не означає, що її нема, – повчально мовила Беладонна.
– Слухай, а ти раптом не знаєш, – повернулася до неї Києвиця, – народитися на сонцестояння, на 13-й станції – це хоч щось означає?
– На світі нема нічого, що б зовсім нічого не означало, – дала гідну Будди відповідь біла кицька. – Щодо Анни Андріївни Ахматовой самі по собі три букви «А», вишикувані в ряд…
– А-а-а! – виригнула три букви Маша, злітаючи з підлоги. – Де він? Де цей зошит?!
Конспект Килини відшукався під боком у Пуфик.
– May-тон,[7] – нявкнула руда.
Маша висмикнула з-під пухнастого пуза зошит «з математикою». Й відчула, що схопила розгадку за хвіст.
– «AAA не розіллє». Анна Андріїна Ахматова! Боже… Акнір украла в нас дореволюційні гроші. А якщо вона хоче піти до Минулого не через маму? Або Килина ходила туди через Анну Ахматову? Якщо «К» – це таки Катя… А якщо… якщо…