Наргіле, лазня та кохання вщерть заповнювали його життя. З дому Тартарен і його дама виходили дуже рідко. Іноді Сіді Тарт’рі бен Тарт’рі сідав на доброго мула, Байя вмощувалася позаду нього, і вони їхали нарвати гранатів у садок, який Тартарен купив недалеко від будиночка… Але жодного, жоднісінького разу не спускався він у європейську частину міста! Алжир з його гульвісами зуавами, алькасарами [3], де завжди товклися офіцери, з безугавним брязкотом шабель, що відлунював під аркадами, був йому осоружний, бридкий, мов кордергардія на Заході.
Тартарен почувався щасливим. Надто Тартарен-Санчо: йому страх як смакували турецькі ласощі; він був цілком задоволений своїм новим життям. Що ж до Тартарена – Дон Кіхота, той, коли згадував про Тараскон і обіцяні лев’ячі шкури, відчував легенькі докори сумління. Та один погляд Байї, одна ложка смачнючого варення, запашного й дурманного, мов напій Цірцеї, – і смуток та гризота розвіювалися.
Увечері їх навідував князь Григорій – поговорити про вільну Чорногорію… Цей люб’язний і послужливий вельможа був у них зa товмача, а часом, коли була в тому потреба, – і за економа; і все це – безкорисливо, собі на втіху… Крім нього, до Тартарена заходили тільки терки. При ближчому знайомстві виявилось, що всі ці розбійники, люті обличчя яких так лякали нашого героя, коли він проминав їхні темні крамнички, – мирні, добродушні крамарі: гаптувальники, торговці прянощами, люлькарі; усі привітні, скромні, небалакучі, але хитрюги й першорядні картярі. Вони бували у Сіді Тарт’рі чотири або й п’ять разів на тиждень, грали в буйот, виграючи чималі гроші, ласували варенням, а рівно о десятій, склавши дяку пророкові, тихенько йшли геть.
Сіді Тарт’рі та його вірна подруга кінчали вечір на терасі – широкій білій терасі, що правила за дах будиночка й височіла над містом. Довкола безліч інших терас, таких самих білих, залитих срібним сяйвом місяця, уступами спускалися до моря. Вітер доносив звуки гітар.
…Зненацька у високості зринала чиста, мов букет зірок, ніжна, зграйна мелодія: на мінарет ближчої мечеті виходив красень муедзин. Постать його біліла проти темної синяви ночі; він співав хвалу Аллаху, і чудовий голос його розлягався далеко навкруги.
Байя кидала гітару і, втупивши свої великі очі в муедзина, здавалось, упивалася його молитвою. Він співав, а вона тремтіла від невимовного захвату, мов свята Тереса Сходу… Тартарен, зворушений до краю, дивився на неї й думав про те, що віра, яка викликає такий екстаз, – найміцніша й найпрекрасніша з усіх вір…
Тарасконе, затули обличчя! Твій Тартарен замишляє віровідступництво…
XII. Нам пишуть з Тараскона
Одного чудового пообіддя Сіді Тарт’рі верхи на мулі – цим разом без своєї подруги – повертався із садочка; небо було ясне та чисте, з моря повівав теплий легіт. Великий муж, розчепіривши ноги над бокатими кошами з лимонами та кавунами, склавши руки на череві, погойдувався влад трюхиканню мула, заколисаний дзвоном величезних стремен, розімлілий від блаженства та спеки.
Він уже в’їхав у місто, коли зненацька його збудив гучний голос:
– Ти ба! Чи це не мара? Невже це ви, добродію Тартарене?
Почувши своє ім’я й веселу південну говірку, тарасконець підвів голову й побачив добродушне засмагле обличчя Барбасу, капітана «Зуава» – той пив абсент і палив люльку на порозі маленької кав’ярні.
– А, Барбасу, здорові були! – вигукнув Тартарен, зупинивши мула.
Барбасу мовчки витріщився на нього, а потім зайшовся таким реготом, що Сіді Тарт’рі, неабияк збентежений, закляк на своїх кавунах.
– О, який на вас тюрбан, любий мій Тартарене!.. То ви таки й справді обернулись на терка!.. А як маленька Байя? І досі виспівує «Красуню Марко»?
– «Красуню Марко»? – обурено вигукнув Тартарен. – Щоб ви знали, капітане, особа, про яку ви оце говорите, – порядна мавританська дівчина; до того ж вона не знає жодного слова по-французькому.
– Байя? Жодного слова по-французькому?… Та ви що, не при собі?
І добряга капітан зареготав іще гучніше.
Проте, помітивши, як змінився на виду бідолашний Сіді Тарт’рі, він ураз похопився:
– А втім, може, це й не вона… Мабуть, я переплутав… Та все ж, добродію Тартарене, послухайте моєї поради: стережіться алжирських мавританок і чорногорських князів!
Тартарен звівся на стременах: обличчя його стало лютим.
– Князь – мій друг, капітане!
– Гаразд, гаразд, не сердьтеся!.. Хочете абсенту? Ні? Що переказати від вас землякам? Нічого? Тоді бувайте!.. До речі, відсипте собі мого тютюну – гарний французький тютюнець, із насолодою викурите кілька люльок… Та беріть-но, беріть! Він вам не завадить. Адже це клятий східний тютюн запаморочив вам голову!
Капітан сьорбнув абсенту, а Тартарен потрюхикав своєю дорогою, поринувши у глибоку задуму. Хоч шляхетна душа тарасконця й відмовлялася вірити Барбасу, натяки капітана його засмутили; до того ж від південної говірки й провансальської лайки прокинулося його сумління.
Байї вдома не було – вона пішла до лазні… Негритянка видалася Тартаренові огидною, будиночок – сумним. Охоплений несподіваною тугою, він сів біля фонтана й заходився натоптувати люльку тютюном Барбасу. Тютюн був загорнений у клапоть «Семафора». Коли Тартарен розгорнув газету, йому впала в вічі назва рідного міста.
НАМ ПИШУТЬ З ТАРАСКОНА
Усе місто стурбоване. Винищувач левів Тартарен, що поїхав полювати на великих африканських хижаків родини котячих, уже протягом кількох місяців не подає про себе звісток. Що ж сталося із нашим відважним земляком? Страшно ставити собі таке запитання тому, хто знав цього відчайдуха, цього невгамовного шукача пригод! Невже його, як і багатьох інших, поглинули піски пустелі? Невже його роздерли смертоносні зуби якогось атласького страховиська, чию шкуру він обіцяв подарувати місту?… Жахлива невідомість! Однак негри-купці, що приїхали на Бокерський ярмарок, розказують, що вони здибали в пустелі європейця, схожого на Тартарена. Цей європеєць їхав у Тімбукту… Хай Господь береже нашого Тартарена!
Прочитавши цей допис, наш герой почервонів, потім зблід і затремтів. Перед його очима постав рідний Тараскон: клуб, стрільці по кашкетах, зелене крісло в Костекальда, а над усім цим, наче розпростерті крила орла, маяли величезні вуса бравого командира Бравіда…
І на думку про те, що він, слабкодухий, сидить отут на маті, підібгавши ноги, тим часом як тарасконці певні, що він полює на левів, – на думку про це Тартарена Тарасконського обпік сором, і він заплакав…
Зненацька він зірвався на ноги, вигукнувши: «На левів! На левів!» – метнувся в комору, де лежали припалі пилом намет, аптечка, консерви, ящики зі зброєю, і вмить витяг їх на подвір’я.
Тартарена-Санчо не стало; лишився тільки Тартарен-Дон Кіхот.
Переглянути обладунок!.. Озброїтись!.. Вдягтися!.. Взутись у високі чоботи!.. Написати коротенького листа князеві, доручити Байю його турботам і покласти в конверт кілька блакитних банкнот, облитих слізьми!.. І ось уже безстрашний тарасконець сидить у диліжансі, і ось уже він котить Блідахським шляхом… А негритянка сторопіло дивиться на наргіле, на тюрбан, на капці – усе це мусульманське причандалля Сіді Тарт’рі, як нікчемний мотлох, валяється під маленькими білими пальметами галереї…
Епізод третій
У левів
І. Диліжанс на засланні
Це був старезний допотопний диліжанс, оббитий, за давньою модою, товстим синім вилинялим сукном з величезними вовняними помпонами, які за кілька годин дороги намулюють вам синці на спині. Тартаренове місце було позаду; він умостився якнайзручніше і, чекаючи тієї хвилини, коли на нього війне мускусом від великих африканських хижаків із родини котячих, тим часом з насолодою вдихав приємний дух старого диліжанса, де змішалося безліч запахів: чоловічих, жіночих, кінських, дух їжі, шкіри та прілої соломи.
Пасажири у задньому відділенні зібралися різні: чернець-траппіст, кілька купців-євреїв, дві повії, які наздоганяли свою військову частину – третій гусарський полк, фотограф з Орлеанвіля… Та хоч товариство було приємне й розмаїте, Тартарен не мав охоти заходити з кимось у розмову: він сидів, замислений, поставивши карабін між колін, з ременем через плече… Його раптовий від’їзд, чорні очі Байї, небезпечні лови, на які він вирушав, – од усього цього голова в нього йшла обертом; до того ж європейський диліжанс, якого Тартарен аж ніяк не сподівався побачити в Африці, – цей патріархальний диліжанс збудив у нашого героя цілу плетеницю спогадів про молоді літа: поїздки в тарасконські околиці, сніданки на березі Рони…
Тим часом звечоріло. Кондуктор засвітив ліхтарі… Старезний диліжанс підскакував на своїх рипучих ресорах, коні бігли підтюпцем, бубонці дзвеніли… Вряди-годи зверху, з-під брезенту імперіала, долинав страхітливий скрегіт заліза… Це бряжчало військове спорядження тарасконця.
Тартарена змагав сон. Якусь хвилину він іще споглядав, як кумедно підстрибують пасажири, коли підкидає диліжанс, – достоту танок химерних тіней, – а потім повіки його склепилися, думки почали плутатись, і вже він тільки невиразно чув, як пищать колеса та жалібно крекче старий диліжанс…
Раптом тарасконець почув якийсь голос – хрипкий, надтріснутий, схожий на голос старої черниці:
– Пане Тартарене! Пане Тартарене!
– Хто це?
– Це я, пане Тартарене. Хіба ви не впізнаєте мене? Я – старий диліжанс, що їздив двадцять років тому з Тараскона в Нім і назад… Я часто возив вас і ваших друзів, коли ви вирушали стріляти по кашкетах в Жонк’єр або в Бельгард… Спершу я вас не впізнав – розповніли, нівроку, та й шапка на вас як на теркові… Однак тільки-но ви захропли – ну й молодчага! – я вас одразу впізнав!..
– Гаразд, гаразд! – пробурмотів Тартарен, трохи ображений, але за мить уже лагідніше спитав: – А ви як тут опинилися, приятелю?
– Запевняю вас, я опинився тут не з власної волі, любий пане Тартарене!.. Тільки-но побудували Бокерську залізницю, як було вирішено, що я вже ні до чого непридатний, і мене заслали до Африки… І не тільки мене! Сюди заслано майже всі французькі диліжанси. Ми, мовляв, занадто реакційні… Отож і відбуваємо тут каторгу!.. У Франції нас називають «алжирські залізниці».
Старий диліжанс важко зітхнув і повів далі:
– Ах, пане Тартарене, як я сумую за моїм любим Тарасконом! Чудовий був час – час моєї молодості! Коли б ви бачили, як я вранці виряджався в дорогу: вимитий до блиску, колеса змащені і сяють, як новенькі, ліхтарі – наче два сонця, брезент добре просмолений! А як гарно ляскав батогом візничий – кілька разів поспіль – і наспівував: «Цур тобі, Тараско, пек тобі, Тараско!» А кондуктор, з ріжком на перев’язі, у форменому кашкеті набакир, кидав на імперіал свого завжди розлюченого песика, гукав: «Рушай! Рушай!» – і стрибав на козли. І мої конячки рушають, усі чотири враз… Дзвенять бубонці, сурмить ріжок, валують собаки… Вікна всього Тараскона відчиняються, люди дивляться й милуються, як кочу я битим шляхом.
О, пане Тартарене, який це чудовий шлях – широкий, впорядкований! Придорожні стовпи, скрізь – купки щебінки, справа і зліва – чудові оливкові гаї, виноградники… Що десять кроків – заїзд, що п’ять хвилин – зупинка! А пасажири! Які всі статечні люди! Мери, кюре – хто їде в Нім до префекта, хто до єпископа, шовкопрядильники, що тихо-мирно повертаються додому із Мазе, школярі, що їдуть на літо до батьків, селяни у вишиваних сорочках, чисто поголені (видно, що голилися того ж таки ранку), а нагорі, на імперіалі, – всі ви, шановні стрільці по кашкетах, завжди в доброму гуморі, завжди веселі… Увечері, повертаючись з полювання, кожен із вас дивиться на зорі й співає свій романс… Любо-мило слухати…
Ех, було й загуло, пане Тартарене… Кого вожу я тепер? Усіляких бусурманів, од яких я набираюсь бліх, усіляких негрів, бедуїнів, солдатів, авантурників, що їх понаїхало сюди з усього світу, обідранців колоністів, які просмерділи мене своїм гидотним тютюном… І все це ґелґоче такою мовою, що й сам Господь Бог нічого не розбере… А догляд за мною!.. Погляньте лишень! Ніколи не чистять мене, не миють. Навіть мастила – колеса змастити – шкодують. Запрягають у мене не гарних, сумирних коней, а тутешніх низькорослих конячок, у яких мовби чортяка сидить: хвицають, підстрибують на бігу, як кози, кусаються, розбивають копитами голоблі… Ой-ой-ой!.. А шлях! Тут іще так-сяк, бо начальство близько, а далі – бездоріжжя! Плуганишся навмання через гори й долини, крізь зарості карликових пальм та мастикових дерев… Кондуктор зупиняє мене там, де йому заманеться: біля цієї ферми, біля тієї.
Буває, через цього шалапута я накидаю круга зо дві милі – йому, бачте, закортіло навідати приятеля й хильнути з ним абсенту чи сидру… А потім – поганяй, візничий, надолужуй згаяне!.. Сонце палить, гаряча курява всього тебе запорошує… Та байдуже – поганяй! Зачепився, мало не перекинувся – поганяй! Через річку плавом – мокнеш, застуджуєшся, потопаєш… Поганяй! Батож! Стьобай! А пізно ввечері тебе, мокрісінького, ставлять біля караван-сарая, і ти, старий та немічний, – адже в мене ревматизм! – мусиш спати просто неба, під холодним вітром. Уночі шакали та гієни обнюхують мене, залазять усередину погрітися… Ось до чого я дожився, любий пане Тартарене!.. І на таке життя приречений аж доти, поки одного лихого дня, попалений сонцем, згнилий від вогкості, впаду, знесилений, на якомусь повороті цього триклятого шляху, і араби зварять на моїх старечих кістках собі кускус.
– Блідах! Блідах! – вигукнув форейтор, одчиняючи дверцята.
II. Заходить низенький чоловічок
Крізь запотілі шибки Тартарен Тарасконський ледве розгледів гарну будівлю супрефектури, а перед нею – прямокутний майдан, обсаджений апельсиновими деревами та оточений аркадами; на майдані марширували солдати, які в рожевій ранковій імлі здавалися якимись несправжніми, олов’яними. У кав’ярнях відчинялися жалюзі. На розі – базарчик, де торгували городиною… Видовище чарівне, проте левами тут і не пахло.
– На південь! Далі на південь! – прошепотів відважний Тартарен і знову забився в куток.
Аж тут дверцята відчинилися. Війнув струмінь свіжого повітря і разом із пахощами апельсинового цвіту приніс на своїх крилах чоловічка в коричневому сюртуку і в чорній шовковій краватці довжиною у п’ять пальців – підстаркуватого, низенького, сухенького, статечного, із маленьким, мов кулачок, зморшкуватим личком; в руках – шкіряний портфель і парасолька; одне слово – типовий провінційний нотаріус.
Чоловічок сів навпроти Тартарена, почав здивовано розглядати грізну зброю, а тоді так пильно втупився в тарасконця, аж тому стало ніяково.
Тим часом перепрягли коней, і диліжанс покотив далі.
Низенький чоловічок не відривав погляду від Тартарена… Тарасконцеві нарешті урвався терпець.
– Це вас дивує? – спитав він, і собі вп’явшись очима в низенького чоловічка.
– Не дивує, а заважає, – незворушно відповів чоловічок.
Справді, похідний намет, револьвер, дві рушниці в чохлах, мисливський ніж – усе це, разом із огрядним Тартареном Тарасконським, займало надто багато місця.
Великий муж обурився.
– То що, мені полювати на левів із вашою парасолькою? – визивно спитав він.
Низенький чоловічок поглянув на свою парасольку, лагідно всміхнувся й так само незворушно відповів:
– То ви, добродію…
– Тартарен Тарасконський, винищувач левів!
Із цими словами безстрашний тарасконець струснув, наче гривою, китицею своєї шешьї.
Пасажири були помітно приголомшені.
Чернець-траппіст перехрестився, повії перелякано вереснули, а фотограф з Орлеанвіля присунувся ближче до винищувача левів, уже мріючи про високу честь – сфотографувати славетного мисливця.