Один тільки низенький чоловічок не збентежився і не схвилювався.
– І багато ви знищили левів, добродію Тартарене? – спокійно спитав він.
О, Тартарен чекав цього запитання!
– Так, добродію, я вбив багато левів!.. Бажаю, щоб у вас було стільки волосин у чуприні!
Пасажири зареготали – на голому черепі низенького чоловічка стирчали три рудих волосини.
– Добродію Тартарене, ви обрали собі небезпечне ремесло! – втрутився в розмову фотограф. – Які жахливі пригоди трапляються! Приміром, отой бідолашний Бомбонель…
– А, отой мисливець на пантер! – досить-таки зневажливо кинув Тартарен.
– А ви хіба його знаєте? – спитав низенький чоловічок.
– Ще б пак не знати!.. Полювали разом… Разів із двадцять, не менше.
Низенький чоловічок усміхнувся.
– То ви й на пантер полюєте, добродію Тартарене?
– Іноді… так собі… знічев’я… – сердито буркнув тарасконець і, гордо підвівши голову (тут серця обох повій запалали), додав: – Пантера – це вам не лев!
– Власне, пантера – це всього-на-всього велика кицька, – наважився сказати орлеанвільський фотограф.
– Атож, – кивнув головою Тартарен.
Чому б трішечки не принизити Бомбонеля, надто перед дамами?…
Тут диліжанс зупинився. Кондуктор одчинив дверцята й поштиво звернувся до низенького чоловічка:
– Ваша зупинка, добродію!
Низенький чоловічок підвівся. Та перш ніж зачинити за собою дверцята диліжанса, він сказав:
– Добродію Тартарене, з вашої ласки, я дам вам одну пораду.
– Яку саме, добродію?
– Ось послухайте… Ви мені сподобалися, тож хотів би вас попередити… Добродію Тартарене, мерщій вертайтеся до Тараскона!.. Тут вам нема чого робити! Десь у нетрях у нас іще лишилося кілька пантер – та що то для вас? Хіба це дичина? Так, абищиця… Що ж до левів – в Алжирі їх більше немає. Мій друг Шассен нещодавно вбив останнього. Отже, тут немає жодного лева!
Низенький чоловічок уклонився, зачинив за собою дверцята і, сміючись, пішов зі своїм портфелем та парасолькою.
– Кондукторе! – гукнув Тартарен, надавши своєму обличчю звичної лютості. – Що він за один, оцей стариган?
– Як? Невже ви його не знаєте? Це – пан Бомбонель!
III. Лев’ячий монастир
Тартарен Тарасконський зійшов у Міліанаху, а диліжанс поїхав далі на південь.
Дві ночі немилосердної тряски, дві ночі безсоння, очі, втуплені у вікно, – чи не промайне десь у полі або на узбіччі величезна тінь лева, – після такого напруження, ясна річ, треба відпочити бодай кілька годин. До того ж, сказати по правді, нашому чесному тарасконцеві, незважаючи на його амуніцію, люту міну та червону феску, після фатальної зустрічі із Бомбонелем було трохи ніяково перед орлеанвільським фотографом та двома повіями з третього гусарського полку.
Шукаючи підходящого готелю, Тартарен простував широкими міліанахськими вулицями, не помічаючи ні гарних дерев, ні фонтанів: бідолаха все думав про те, що сказав йому Бомбонель… Невже це правда? Невже в Алжирі таки немає левів? Навіщо ж тоді він вирушив у цю виснажливу мандрівку?…
Аж раптом на якомусь перехресті наш герой побачив… вгадайте, кого? Чудового лева! Він сидів у величній позі біля дверей кав’ярні, і його руда грива вилискувала в променях сонця.
Сахнувшись, Тартарен вигукнув:
– А мені сказали, що їх тут більше нема!
Почувши його вигук, лев нахилив голову і, взявши в пащеку дерев’яну миску, що стояла перед ним на тротуарі, смиренно простяг її до Тартарена. Той так і прикипів на місці з великого дива. Повз них саме проходив араб; він кинув у миску два су. Лев закрутив хвостом… Тут тільки Тартарен усе зрозумів. Він побачив те, чого, схвильований, не помітив одразу: людей, що юрмилися біля прирученого лева-сліпця, і двох здорованів негрів з дубцями, що водили цього бідолаху по вулицях, як савояри водять бабаків.
Тарасконець ураз розшаленів.
– Негідники! – ревнув він. – Отак знущатися із шляхетної тварини!
Він метнувся до лева й видер з його царственої пащі ганебну миску… Негри, подумавши, що це злодій, змахнули своїми дубцями й кинулися на Тартарена… Зчинився несусвітний шарварок. Негри гатили дубцями, жінки верещали, дітлахи реготалися. Старий єврей-чоботар гукав із своєї крамнички: «До шуду його! До шуду!» Навіть лев, приречений на вічну пітьму, чи то загарчав, чи то рикнув, і горопашний Тартарен, переможений у нерівному бою, гепнув просто на розкидані монети та сміття.
Аж тут якийсь чоловік, проштовхавшись крізь юрбу, гримнув на негрів так, що вони враз відступили, помахом руки відігнав жінок та дітлахів, підняв Тартарена, обтрусив, почистив і посадовив його, захеканого й упрілого, на тумбу.
– Чи вірити очам? Князю, це ви? – вигукнув наш герой, потираючи боки.
– Я, я, мій хоробрий друже!.. Коли я прочитав вашого листа, то покинув Байю на брата, сів у поштову карету, пролетів п’ятдесят миль і, бачите, наспів саме вчасно, щоб урятувати вас од рук цих тварюк… Та, на Бога, скажіть мені, як це ви вскочили в таку халепу?
– О князю, я не міг на це спокійно дивитися. Лев, бідолашний лев із мискою в зубах, зневажений, зганьблений, виставлений на посміх перед оцим мусульманським набродом…
– О мій шляхетний друже, ви помиляєтесь! Цього лева вони шанують, схиляються перед ним. Це священний лев; він живе у великому лев’ячому монастирі, який триста років тому заснував Мухаммед-бен-Ауд; монастир цей схожий на величезну обитель траппістів, тільки він не мирний, а грізний та ревучий, і там тхне хижаками. Ченці цього незвичайного ордену плекають і приручають сотні левів, а потім брати-збирачі водять їх по всій північній Африці… Пожертвування, які збирають брати, йдуть на утримання монастиря та його мечеті. Знаєте, чому ці негри так оскаженіли? Вони певні, що за кожне вкрадене чи загублене із зібраної милостині су лев їх розтерзає.
Тартарен Тарасконський слухав цю неймовірну, проте цілком правдиву розповідь із щирим захватом і аж сопів носом од надміру почуттів.
– Головне для мене те, – сказав він, коли князь замовк, – що леви в Алжирі таки не перевелися! І хай той шановний Бомбонель хоч що собі патякає!
– Звичайно, леви є! – радісно підтакнув князь Григорій. – Завтра ми з вами вирушаємо на полювання в Шеліффську долину, і ви на власні очі побачите!..
– О князю, невже ви теж збираєтесь полювати на левів?
– А ви як у біса думали? Що я відпущу вас самого в африканські нетрі, де живуть дикі племена, ні мови, ні звичаїв яких ви не знаєте? Ні, ні, славетний Тартарене, я не покину вас! Куди ви – туди і я…
– О князю, князю!..
Тартарен, сяючи від щастя, пригорнув до своїх грудей відважного князя Григорія і з гордістю подумав про те, що і в нього, як і в Жуля Жерара, в Бомбонеля та в інших великих винищувачів левів, буде на ловах вірний товариш.
IV. Караван у дорозі
Рано-вранці безстрашний Тартарен і не менш відважний князь Григорій у супроводі кількох носіїв-негрів вийшли з Міліанаха й почали спускатися в Шеліффську долину мальовничою крутою стежкою, затіненою густими кущами жасмину й туї, ріжковими деревами й дикими маслинами; обабіч зеленіли оточені огорожами садки тубільців і весело дзюркотіли незліченні струмочки, стрибаючи з прискалка на прискалок. Чарівний ліванський краєвид!
Князь Григорій і собі, як великий Тартарен, обвішався зброєю; перевершуючи пишнотою тарасконця, він прикрасив свою голову розкішним кепі з золотим галуном і вигаптуваним сріблом дубовим листям, – у цьому кепі його світлість скидався чи то на мексиканського генерала, чи то на начальника станції з дунайських берегів.
Це хвацьке кепі розбурхало Тартаренову цікавість, і він зважився спитати князя, навіщо той його надів.
– О, без цього головного убора не можна вирушати в подорож по Африці! – поважно відповів князь Григорій.
І він, обтрушуючи з дашка кепі порох, повідав своєму довірливому супутникові, яку важливу роль відіграє кепі у наших зносинах з арабами: річ у тім, що жодна деталь військової уніформи не наганяє на них такого страху, як кепі з галуном. Тож цивільні власті визнали за потрібне вдягти всіх своїх службовців, від шляхового сторожа аж до податкового інспектора, у кепі з золотим галуном. Одне слово, щоб порядкувати в Алжирі, не потрібна ніяка мудра, ба навіть ніяка звичайнісінька голова. Потрібне саме лише кепі, гарне кепі з галуном, яке виблискувало б, мов капелюх Геслера на жердині.
Отак гомонячи й філософствуючи, наші мандрівники йшли вперед і вперед. Босі носії з мавпячим вереском стрибали по скелях. Брязкотіла зброя в ящиках. Сяяли рушниці. Тубільці, розминаючись із ними, вклонялися до землі чародійному кепі… Начальник управління у справах арабів, що вийшов з дружиною на фортечний вал Міліанаха подихати свіжим повітрям, почувши незвичайний гамір і побачивши між дерев полиск рушничних дул, подумав, що на місто напали, і наказав опустити звідний міст, сурмити збір і оголосити стан облоги…
Лев’ячі лови почалися чудово!
Проте далі справи повернули на гірше. Один із негрів-носіїв наївся липучого пластиру з Тартаренової аптечки, і його вхопило за живіт. Другий добряче хильнув камфорного спирту і, п’яний мов чіп, упав край дороги. Третій, який ніс дорожній альбом, спокусився блиском його визолочених застібок і, гадаючи, що це один із скарбів Мекки, прожогом побіг з альбомом у пустелю… Треба було вживати заходів… Мандрівники спинились у тремтливому затінку старої смокви й почали радити раду.
– Як на мене, – сказав князь, марно намагаючись розчинити м’ясну таблетку у вдосконаленій каструлі з потрійним дном, – нам слід якнайшвидше спекатися цих бевзів-негрів… Отут недалечко є арабський ринок. Найкраще було б піти й купити кілька віслючків…
– Ні, ні! Ніяких віслючків!.. – вигукнув великий Тартарен, і від згадки про Чорнуля обличчя його взялося червоними плямами. – Хіба такі маленькі тваринки здужають потягти весь наш вантаж? – додав він лицемірно.
Князь усміхнувся.
– Ви помиляєтесь, мій славетний друже! Алжирський осел тільки з вигляду хирлявий та кволий – спина в нього міцнюща… Бо як би він витримав те, що доводиться витримувати? Ось побалакайте з арабами! Вони уявляють собі систему нашого колоніального управління так: на самому верху сидить, як вони кажуть, мусью губернатор і здоровенним дубцем лупцює урядовців; урядовці, щоб зігнати серце, лупцюють солдатів; солдати – колоністів; колоністи – арабів; араби – євреїв; а євреї лупцюють ослів. Бідолашному ослові вже нікого лупцювати, і він випростовує спину й терпить усе. Тож він любесенько потягне ваші скрині, запевняю вас.
– Ні! – стояв на своєму Тартарен Тарасконський. – Гадаю, нашому караванові осли не личать. Я волів би придбати щось… ну, більш східне… Приміром, верблюда…
– Про мене! Верблюда – то й верблюда, – сказав його світлість.
Караван посунув до арабського ринку.
До нього було кілька кілометрів ходу. На березі Шеліффа під палючим сонцем вирувало галасливе тлумище – тисяч шість обідраних арабів. Глиняні глеки з чорними маслинами, горщики з медом, мішки з прянощами, в’язки сигар; вогнища, де смажаться цілі барани, з яких так і тече лій; різниці просто неба, де голі негри, стоячи по коліна в крові, заюшеними кров’ю руками білують куцими ножами козенят, що висять на жердинах.
Тут – намет, увесь розцяцькований барвистими латками; в кутку схилився над грубою книгою мавр-нотаріус в окулярах… Там – натовп, над яким розлягаються люті крики та зойки: кабіли грають у рулетку, рулетка – на мірці для зерна; гравці раз у раз хапаються за ножі. Ген далі – знову юрба, весела, галаслива: дивляться, як у річці борсається разом зі своїм мулом єврей-купець… А скільки скорпіонів, собак, вороння! А мушви, мушви!
Тільки верблюдів на ринку не було. Та все ж таки вони знайшли одного – мзабіти давно вже хотіли позбутися його. Це був справдешній верблюд, мешканець пустелі – верблюд класичний: шолудивий, сумний, з довгастою, мов у бедуїна, головою; горб його опав від тривалого посту й понуро звисав на один бік.
Проте Тартаренові верблюд так сподобався, що він зажадав тут же навантажити на нього весь караван.
Верблюд став навколішки: на нього нав’ючили скрині та ящики.
Князь всівся у нього на карку. А Тартарен виліз на самісінький горб і, вмостившися поміж двома ящиками, гордо підвів голову. Вклонившись арабам, що повитріщали очі, він хвацько змахнув рукою – мовляв, рушай!.. Сто чортів! Якби лишень його зараз бачили тарасконці!..
Верблюд випростав свої довгі вузлуваті ноги, звівся – і враз помчав чвалом.
Леле! Кілька стрибків – і Тартарен блідне, як мрець; ще кілька стрибків – і його героїчна шешья прибирає одне по одному всіх тих положень, яких прибирала під час плавби на «Зуаві». Клятий верблюд гойдався, мов фрегат на хвилях.
– Князю, князю! – вчепившись у сухе клоччя на верблюжому горбі, белькотів сполотнілий Тартарен. – Князю, давайте зліземо!.. Я відчуваю… Я відчуваю… Зараз я зганьблю Францію!..
Та де там! Верблюд мчав навскач, навіть чарами його годі було б зупинити. А навздогін бігли тисячі з чотири босих арабів, вимахуючи руками й регочучи; проти сонця блищали сотні тисяч білих зубів…
Великий тарасконський муж хоч-не-хоч скорився долі. Він сумно хитався на верблюжому горбі, і шешья гойдалася разом зі своїм господарем… І Францію таки було зганьблено…
V. Нічна засідка в олеандровому гаї
Хоч яка гарна була ця верхова худобина, наші винищувачі левів з поваги до шешьї мусили з неї злізти. Отже, далі рушили пішки. Поволі, невеличкими переходами, караван посувався на південь: тарасконець – в авангарді, чорногорець – в ар’єргарді, верблюд із скринями зі зброєю – посередині.
Подорож тривала десь із місяць.
Грізний Тартарен, шукаючи невловимих левів, простував неозорою Шеліффською долиною від дуара до дуара по страхітливому і водночас потішному французькому Алжиру, де пахощі стародавнього Сходу змішувались із міцним духом абсенту та казарми, по французькому Алжиру, що являв собою суміш Авраама й Зузу, поєднання феєрії й бурлеску, так ніби якусь сторінку Старого Завіту переклав сержант Ла Раме або бригадир Піту… Цікаве видовище для очей, які вміють не тільки дивитися, а й бачити… Дикий і вже зіпсутий народ, який ми цивілізуємо, прищеплюючи йому наші вади… Жорстока, нічим не приборкана влада фантастичних башага, які велично сякаються в широкі стрічки орденів Почесного легіону і ні за що ні про що наказують лупцювати тубільців палицями по п’ятах… Неправедний суд кадіїв з окулярами на носі, цих тартюфів від Корану й від закону, які, сидячи під пальмами, тільки й думають про П’ятнадцяте серпня та високі посади і продають свої вироки, як Ісав – своє первородство, за сочевичну юшку чи, точніше, за солодкий кускус. Каїди, розпусники й п’яниці, колишні денщики якогось там генерала Юсуфа, жлуктять шампанське із маонськими пралями й набивають пельки баранячою печенею, а перед їхніми наметами тубільці видирають у хортів покидьки з панського бенкету і конають у голодних корчах.
А навколо, куди не глянь, – незасіяні поля, випалена сонцем трава, дикі кущі, зарості кактусів та мастикових дерев… Ось вона, комора Франції!.. Та немає в цій коморі зерна – в ній кишать шакали й блощиці. Занедбані, безлюдні дуари, знетямлені тубільці тікають у безвість, рятуючись від голоду, і встеляють шляхи своїми тілами. Де-не-де розкидані французькі селища: ветхі будиночки, голі лани; сарана пожирає тут геть усе, навіть фіранки на вікнах; а колоністи сидять у кав’ярнях, попивають абсент і обговорюють проекти реформ та конституції.
Ось що побачив би Тартарен, якби був хоч трохи спостережливий, та наш тарасконець мріяв тільки про левів і йшов уперед, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, втупивши застиглі очі в примарних страховиськ, яких він досі так і не бачив увіч.
Похідний намет уперто не розгортався, м’ясні таблетки не розчинялися, тож караван мусив уранці та ввечері спинятися в тубільних селищах. Завдяки кепі князя Григорія наших мисливців скрізь зустрічали як найдорожчих гостей. Ага запрошували їх до своїх чудернацьких палаців – просторих білих будинків без вікон, де наргіле мирно сусідили з комодами червоного дерева, смірнські килими – із найновітнішими лампами, скриньки кедрового дерева, повні турецьких цехінів, – з годинниками, оздобленими фігурками в стилі Луї-Філіппа. Ага влаштовували на честь Тартарена бучні свята – бенкети, джигітовки. На його вшанування цілігуми, вилискуючи білими бурнусами, стріляли з рушниць. А потім люб’язний ага підходив до Тартарена і подавав рахунок… Отака арабська гостинність!