Сонце сіло, і на усіх доріжках стало так тісно, що довелося проштовхуватися. Голова у мене закрутилася. Мені набридло блукати назад і вперед, безупинно остерігаючись, щоб не заплутатися у вуалях або стрічках.
У сутінках я перейшов на бульвар, що розкинувся на зруйнованому валу посеред міста, і тут такий самий натовп, навіть ще більша тіснява, але скоро стали усі роз'їжджатися по балах і в театр. Німфи веселощів, досі непримітні, зосталися в перших рядах. Проходячи, вони кланялися, зітхали, сміялися, і відводячи за собою кавалерів, бажали подругам, які залишалися, доброї ночі.
Лемберґ, 3-го травня. У Духів день я обідав у руській корчмі, найкращій в усьому місті. Не дарма дали їй цю назву: серед гостей було чимало наших офіцерів. Одному з товаришів моїх геть не до речі спало на думку запитати у польського офіцера, у французькій службі, притому ще російського підданого, запитати: кого поляки краще люблять: росіян чи австрійців? Звичайно, російських, відповідав поляк, тому що із ста одного можна полюбити, а австрійців і з тисячі жодного не знайдеш.
Ввечері, не знаючи як провести час, пішов в театр; при вході подаю п'ять гульденів, замість квитка отримую дві лотерейні карти, і захоплений натовпом, що тіснився в коридорі, сідаю в партері на лавку. Скоро театр наповнився, і жодної ложі не залишилося порожньою. Жадність до виграшу множила нетерпіння глядачів, між якими помітив я більше застареньких і взагалі більше літніх, ніж молодих жінок.
При першому русі смичка в оркестрі шум, стукотня і розмови почали зменшуватися; коли ж завісу підняли, усі раптом замовкли, і наступила урочиста тиша. Посеред сцени стояв великий стіл з колесом; по обидві сторони його дві чорні дошки. Замість акторів виступили Магістратські або які інші цивільні чиновники у супроводі поліцейського офіцера. Навкруги розставили вартових; старший з чиновників поклав пук асигнацій на стіл, наказав прочитати, скільки зібрано грошей і які призначаються виграші. Найбільший з них в 500 гульденів; але мене запевнили, що можна п'ятьма флоринами придбати до п'яти тисяч. Чиновників зустріли оплесками; вони скромно і важливо вклонилися, і усе знову затихнуло. Після прочитання звіту визнали номери, змішали в урні і поклали їх в порожнечу колеса. При кожному зверненні випадав номер, який повторювали кілька разів і виставляли його чіткими цифрами на дошці. По мірі, як дошка списувалася номерами, що вийшли, увага збільшувалася; потім, коли почали скрикувати то тонкими, то басистими голосами: Амбо! терну! катерна! потрібно було подивитися на обличчя тих, що втрачали надію до виграшу. Ледве вимовили смертоносне для багатьох: куля моя! – я залишив театр, радіючи, що, наближаючись до своєї межі, ніколи не витрачатиму час на лотерею; бо крім того що не знаходжу в тому ніякого задоволення, для мене зовсім не забавно бачити порочну пристрасть, явно і без сорому що виявляється.
Марно, проте ж я так розсердився; лотереї усіма майже європейськими урядами прийняті і складають важливу галузь фінансової системи, доставляючи казні щорічний дохід.
Ярмарок почався на Трійцю, а разом з ним і контракти; крамниці відчинені, скрізь сяють продукти смаку і розкоші, ваблячи очі, прості ж твори природи, якими завалені магазини, ледве звертають на себе увагу. Такої моторності, такої кількості мішків із золотом і бочок зі сріблом мені не доводилося бачити ніде. Опівдні ми вирушили на біржу, де купувалися і продавалися товари позаочі, і здійснювалися акти різного роду за умовами. Там у великих залах для мене було найцікавішим і найприкрішим бачити, як чепуристий ставний ясновельможний увивався, лестив і принижено кланявся до землі перед розпатланим євреєм, який гонорово вимагав погасити вексель у сумі двісті тисяч злотих.
Поляки тільки платять або позичають, усе золото, усі оборудки, усе багатство Лемберґа в руках десяти тисяч жидів, які своєю зовнішністю скидаються на жебраків, трохи не сказав – шахраїв.
Покидаючи Леополь і піднявшись на висоти, які оточують його, я зупинився на хвилину, щоб оглянути польові укріплення, збудовані минулого року і уже наполовину зруйновані. Звідси місто має найкращий вигляд, зате всередині його немає місця, звідки б можна було бачити що іще, окрім безладної купи будов. Роззирнувшись довкола, я відразу помітив, що для захисту Леополя потрібно багато війська; воєнний його стан дуже незручний і відкритий з усіх боків.
З командної висоти я вклонився Леополю і попрощався з ним, як із мислячою істотою.
4 червня. Містечко Глиняни населене жидами. Поява моя у призначену корчму вигнала усіх пияків і торговців пивом та горілкою, але не могла проте вигнати жидівського смороду і нечистот, від яких мене нудило і голова крутилася. Не лише підлога, але й стіл такі брудні, що можна б зорати, посіяти овес і бігме б виріс; на щастя, товаришу по сусідству дісталася порядна хата, і я до нього перейшов на житло.
Білий Камінь. З усіх селищ, які траплялися на нашому шляху в Галіції, не було більшої і, можливо, кращої за цю станцію; але злива загрожує Ноєвим потопом, і я поневолі ковтаю жидівський сморід. Повірте, що кажу правду: до найохайнішої жидівки навіть у святковий день підійти неможливо без того, щоб найгрубіший нюх не здивувався запахом гіршим, ніж зі стайні.
Залишившись один в хаті з розбитими вікнами і освіжаючи заразливу атмосферу курінням люльки, розповім вам дещо про жидів. Вони, мов відчужені, живуть завжди окремо і не мають жодних стосунків з християнами. У всякому жидівському містечку, де, якщо є церква, єврейські будинки зазвичай будуються навколо квадратної площі, а селянські хати у бічних вуличках. Жидівський квартал обнесений шнурком, і цей кордон під час сабаша (субота у них те саме, що у нас неділя) жоден жид не сміє переступити.
Селянські хати позаду дворів мають город і невеликий сад, але ні в одній з них не знайдеш шматка хліба; навпаки у жидів, які землі не орють і займаються продажем вина та іншою торгівлею, знайдеться усе що завгодно. Кожен жидівський будинок – корчма для проїжджих. Пристрасть до накопичення поглинає увесь їхній хист. Немає такого низького ремесла, з якого б вони не витягнули для себе користі; але мало хто з них насолоджується придбаним: усі скупі до огиди. На них, здається, лежить тавро гніву Божого, яке очевидно й досі виключає їх з людського роду. Проте, де тільки християни живуть з ними у сусідстві, то стають їхніми рабами, потрапляючи у хитромудру залежність, стають жебраками, а усі плоди праць їх збагачують жидів.
Броди, 5 червня. На кожному кроці, куди не озирнешся, жидівська столиця демонструє яскраві, особливі риси моральності і способу життя цього народу. Кому хочеться побачити зразки огидного безладдя, той нехай їде в Броди, і затиснувши ніс, пройде одну вулицю. З усіх міст Польщі Броди славляться найповажнішою торгівлею, ставши осередком комерційних оборудок між Австрією і Росією, бо користуються правами вільних міст, тобто тут товари купуються і продаються без мита, вільно.
І що ж? Вулиці вимощені, але краще б їх не мостили, завалені гноєм, ганчір'ям і зогниваючими кістками. Площа вкрита болотом, яке насилу можна перейти по одній-єдиній дощечці. На ринку, заставленому столами, біля оселедців і свічок – купи червінців. Будинки, більшість з яких кам'яні, правлять за склади й набиті товарами, у кімнатах зі склепіннями поруч із парчею валяються пакунки з милом; краї покрівель покришилися, стіни вимащені де червоними, а де жовтими плямами; шиби, відколи їх вставили, ніколи не витиралися. Лемберґ і в половину не стільки багатий, а яка різниця в зовнішності, в порядку! Тут, окрім підвод і хур з товарами, не побачиш жодних екіпажів.
Невмивана красуня в шовковій накидці з діамантовими сережками і в шапці, унизаній великими бермудськими перлами, у якої, можливо, лежить в скрині сотня тисяч, не соромиться, піднявши сукню, брести через вулицю по коліна в багнюці. Жиди з дикими палаючими очима, скуйовдженими бородами, з роззявленими від нетерплячки ротами, у лисячих хутрах або в чорних шовкових зі шлейфом опанчах, брудні і засмальцьовані з голови до ніг, не звертають уваги на усі ці дрібниці.
Тут є особливого роду фабрики підробки вин, галантерейних золотих речей, підфарбовування хутра, майстерні для іноземних штемпелів до суконних і паперових товарів; виробництво фальшивої монети доведене до досконалості; тут усе є, а нічого купити не можна, бо значення слова продати у єврейському лексиконі означає обдурити або вкрасти.
Францішек Яворський
(1873–1914)
Народився у м. Городок на Львівщині. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. З 1897 р. почав активно дописувати до львівських польських газет. Після закінчення університету стажувався у львівському магістраті. Своїми публікаціями привернув увагу керівництва і був призначений до архівного відділу, де пропрацював майже 10 років. З огляду на популярність публікацій Ф. Яворського спеціальною ухвалою архівно-музейної комісії магістрату йому було створено спеціальні умови для праці над історією Львова.
Ф. Яворський істориком був не за освітою, а за покликанням. Став одним із засновників Товариства любителів історії Львова (1906) і видання «Бібліотека Львівська», в якій це товариство публікувало свої історичні праці. Францішек також опублікував низку розвідок з історії Львова: «Львівська Ратуша» (1906), «Львів за часів Ягелли» (1910), «Львів старий й вчорашній» (1911), «Львівський університет» (1912), «Про сірий Львів».
Помер від туберкульозу. Похований на Личаківському цвинтарі. (Оповідання «Гуманіст над Полтавою» переклала Адріана Гриновець, подається за журналом «І».)
Гуманіст над Полтвою
Про те, що славетний гуманіст і приятель Яна Ольбрахта, Філіп Каллімах Буонакорсі закохався у Львові у якусь звичайну кельнерку добре знають історики нашої літератури. Зрештою, запальний італієць зовсім не приховував свого почуття і написав до свого ідеалу з-під зеленої віхи[11] таку кількість любовних віршів, що сьогодні отримав би пальму першости поміж поетами з каварень, що зітхають за панночками при касі. У такий спосіб на віки залишилася в історії вродлива львівська дівчина, і завдяки не якомусь посередньому віршу але цілком добрій латинській поезії, над котрою сьогодні роздумують філологи, котру перекладає п. Ян Магера, з якою розкошує п. Казимир Хлендовскі та над котрою ламають голови історики: ким би могла бути ота Фаньоля, львівська дівчина з-під зеленої віхи?
Бо замало для неї означення львівської дівчини, на красу котрої склалася уся львівська природа, і не вистачить сказати, що її лиця золота зоря рум'яниться блиском ягід і калини, а гнучка береза її матір'ю була, і срібна осика боязнь принесла тремтливу. І забракне, коли сказати, що від сходу і заходу блиск падав у її золоте волосся, з неба хмари в очі ясні, що червінь троянди вилилась на її полум'яні уста.
Коханець латинської музи, приятель Помпоніуса Летуса і Платіни, двох сонць гуманізму, той самий Каллімах, котрий снував змову на життя папи Павла II, у котрого були закохані римські панни, закохався сам аж у Львові, та ще й у кельнерку з винярні! Якщо дев'ять олімпійських муз не остовпіли на ту звістку, якщо Аполлон не розтрощив своєї лютні зі злости і якщо не схопили спазми ревнощів лесбійську Сафо, то, очевидно, та львівська дівчина з-під зеленої віхи була гідна любовного запалу поета і гідна його латинської лютні.
Проте історик прагне довідатись, ким була Фаньоля, що стала пасією людини, славної в історії?
У темній задушливій пивниці тільки залізний каганець постать її освітлював, а у напівтіні поміж винними стелажами панував сміх та грубуваті розмови відвідувачів. Іноді лунала пісенька фривольна та безбожна, і вульгарний жарт оточував дівчину, котра під зеленою віхою розносила золотий напій.
І отакі-то дистихи співав Філіп Каллімах, той що втікав від папської вендети, немов би його з місця на місце гнали дикі фурії, на хижому коні перелітав через скелі Апулії, перепливав Тиренське море, втікав з Пелопонесу він, нещасний поет, котрому ні на Кіпрі, ні на Криті не дали жити папські легати, котрий осів з розтрощеною лютнею аж у Канопусі, у гирлі Нілу, над берегами Скамадру, і оплакував свою долю, а від папської помсти втікав на Родос, Делос, до Константинополя той самий Каллімах, котрий вже навіть у Львові знайшов собі приятеля, та не якого-небудь, а самого Григорія з Сянока, львівського архиепископа, і це він писав вірші Фаньолі, котра у шинку вино розносила!
Отак між архиепископом та кельнеркою точилося життя переслідуваного італійця в холодному Готичному Львові. Дні проходили у вчених розмовах у палаці, а вечорами вислизав колишній автор папських булл до винярні, де серед пияцьких залицянь та сороміцьких жартів співав до розсміяної дівчини, що охоче роздавала поцілунки й вино.
Зовсім нічого не розуміла з чудернацької мови Ганнуся, заправська дівка, але сміялася вдячно, сміялася солодко з таких мадригалів і з італійця дурного.
А він добряче, вочевидь, хильнув з хвиль кастальської глибини, бо усіх олімпійських богів спровадив до львівської винярні та співав уперто, плутаючи з лілією троянди пурпурові, очі ясні з персами білими та рум'янцем, волосся божественний ореол з вирізьбленим із слонової кості профілем. Славу принад своєї коханої прагнув рознести поза рівнинні береги скитських рік, поза часи майбутніх віків.
Проте сміялась вона з італійця, рідиною золотою щедра частувальниця, та знову й знову по винній винярні сміх шалів п'яними каскадами серед веселих гостей: той дівчину обіймає, инший поцілунку просить, і до кожного улегливою бути Гануся мусить, бо от такою собі була дівчина, що не гордує ні грошем, ані ярмарковим подарунком. Грошей, однак, не набув надто багато італійський вигнанець, тому стогнав та зітхав зі смутком глибоким: коханій хотів принести те, що лісова дріада й німфа серед гущі дерев відшукає: горіхи зелені та квітів оберемок, голубів з пташками хотів їй, може, хмари з неба принести срібні, сонця промінь золотий, з листя дерев зелень чудову…
І якщо його, котрий ніс такі дари до винярні, хлопським словом не облаяла дівка заправська, то лиш тому, що вчений гуманіст видався їй якось ніби не зовсім… сповна розуму. А може, то сила малмазії та аліканту такі дурні думки йому до голови несла?
Отож шкода стало їй італійця, а вслід за цим усміх солодкий впав на його упокорену постать і… Філіппо Буонакорсі, внук ясноволосої Латони зі звучною лютнею, став коханцем білявої кельнерки з-під зеленої віхи.
І так потужно хильнув з кастальської глибини, аж йому латинські рими і радісні слова блукали у голові й вилітали у світ пісенькою про Фаньолині поцілунки, про обійми і так далі… Бо дуже нестримним був учень Помпоніуса, не вмів зберігати таємниці, любив похвалятися прихильністю дівчини, що під зеленою віхою вино розносила у винярні.
Щастя Каллімаха було б однак повнішим, коли б грім вдарив в «однооку мамку» Фаньолі, вихор виніс усіх гостей з-під зеленої віхи, а сама Фаньоля так зуби не вишкірювала б до кожного, хто тільки завітав до винярні.
Ще «матуся» з одним оком не була аж надто великою небезпекою, бо в разі потреби вміла те око примружити вдячно і скромно, але п'яні гості настільки безцеремонне поводилися з ідеалом антагоніста папи Павла II, що той одразу відчув у собі антиалкогольний дух і потребу у стриманому товаристві у Львові.