Нехай блискавку зішлють боги на того, кому прийшла вперше огидна думка вродливе дівча посадити за бочкою вина та її личком гожим, буйними розкішними персами, золотим ореолом волосся привабити до винярні пияків.
Забуло однак вразливе серце приятеля латинської музи, що коли б не львівська винярня під зеленою віхою, може, і не зустрів би він Фаньолі на своєму шляху і ще більше забулася душа поета, коли всіх, хто вино пив, блазнями вона назвала, не пам'ятаючи, що і Філіп Каллімах Буонакорсі не з самої лиш кастальської пив глибини…
Але найворожіше дивилася душа співрозмовника кардинальських бесід, коли швидка дівка з-під зеленої віхи не пам'ятала про домовлені побачення, коли сміялася негідниця з натхнення латинської музи, коли від п'яного натовпу брала все: поцілунки та гроші. Тоді Каллімах був цілковито подібний до декадента сьогоднішніх часів, метав похмурі слова, крик зраненої душі ніс по готичному Львову або понуро потягував напій Бахуса, що ніс, як вода з Лети, забуття.
У такі-то хвилини він також погрожував, що за зневажене кохання помститься Фаньолі Зевс громовладний, що Посейдон тризубом її своїм дістане і Діана стрілою серце її прошиє…
Сьогодні з такої погрози дуже розсміялася б львівська дівчина, та й Гануся, попри поетичне ім'я Фаньоля, не надто багато видно мала поваги до повелителів Олімпу і до нестерпного італійця, що на чолі цілого почту грецьких богів крокував під зелену віху, до винярні.
Раптом, посеред тієї поетичної зливи, грянув грім. Лиш не Зевс громовладний випустив його із своєї руки, а значно ближчий сейм у Пйотркові, ухвалюючи рішення видати Каллімаха папі Павлові II як такого, що готував замах на главу Костьолу. Папська вендета сягнула навіть до Львова, а водночас з нею з'явився перед очима поета привид понурих казематів у підземеллях замку св. Ангела і жовті хвилі Тибру, в котрих зникали трупи засуджених смертників.
Отож знову змушений був утікати наосліп поперед себе. Здавалося, що його, співця, вже навіть грецькі боги покинули. І у таку-то чорну годину залишився з гуманістом лишень Григорій з Сянока, львівський архиепископ, та тільки Фаньоля, львівська дівчина.
Саме в той час над берегами Золотої Липи, посеред лісів і боліт, недалеко від Перемишлян, Григорій з Сянока добивався для спадкового архиєпископського села Дунаїв назви містечка. Сам там охоче і часто перебував, а зараз, у хвилину тривоги, привіз у той затишок італійця, знаючи, що буря над його головою рано чи пізно стихне, а у такому Дунаєві не знайде його навіть сам папа Павло II. За Каллімахом потягнулася також Фаньоля, і така мала, проте дуже особлива компанія: архиепископ, поет і з-під зеленої віхи дівчина опинилася над чарівним дунаївським ставом.
Було то дивне товариство, але на ті часи, на переломі середніх віків, траплялися і такі особливості. Зрештою, Фаньоля не могла нічим скомпрометувати оселі в Дунаєві, бо ж вроду її оспівав славетний гуманіст, а сам архиепископ, що «від природи певним чином до цноти призначений», зовсім не зважав на злісні людські язики.
Отож, бажаючи справити гуманістові приємність, він часто запрошував до свого столу львівську дівчину, а сам навіть латинським віршем кпив з Каллімаха та його любовного запалу. Останній відповідав йому також латинськими епіграмами, і так вони там в Дунаєві забавлялися: архиепископ, поет і… з-під зеленої віхи дівчина.
А коли у 1472 р. Філіп Каллімах Буонакорсі виїжджав на широкий світ до Кракова, де його чекали великі почесті та королівська прихильність, то поряд зі схлипуваннями та сльозами Фаньолі, що пливли немов рясним потоком діамантів, віз у подорожній торбі тридцять дві елегії і двадцять вісім епіграм, написаних на честь… от такої собі дівчини, що вино під зеленою віхою розносила у винярні.
Він пішов до вершин, а вона заміж вийшла, вродлива дівчина, і отак з великого кохання залишились лиш оті епіграми та елегії, котрі Каллімах на багато рук та примірників наказав переписати і на них-то свою поетичну славу збудував серед знайомих…
Бідна львівська дівчина! Нібито славу її принад розніс по світу щасливий коханець, нібито про неї ще довгі роки не забував і все божественною Фаньолею називав, однак, з часом спогадів свого любовного шалу у винярні соромитися почав, а самі елегії вигладжував неодноразово, поправляв, сміливі, нескромні, нестримані місця перекреслював і навіть сільське походження Фаньолі зміг одягнути у брехливу оторочку шляхетського пурпуру…
Немає, зрештою, нічого дивного, бо став Філіп Каллімах у Польщі великою людиною і було соромно королівському приятелеві, що колись був він закоханий… в таку-от собі львівську дівчину з-під зеленої віхи.
Отож з повною безцеремонністю поета і сьогоднішнього парвеню дав своїй коханці стрия-магната і навіть написав це в історії варненської битви, що поруч короля Владислава стояв лицар Леско Бобрітіус, стрий божественної Фаньолі.
I перекрутив метрику львівської дівчини так, що сьогодні даремно шукають історики справжнє ім'я тієї, котра знаменитого мужа музу надихнула багатомовною латинською піснею.
Але чи Фаня, Анна, Свентохна, Бобриція була більшої чи меншої шляхти, чи з боку варненського лицаря шукати її кревних, чи може також, що легше, у міських книгах у Львові, де часто зустрічається ймення Бобрів, Бобрків і Бобреків, то нічого у суті питання не змінить.
Назавжди вона залишиться дивовижно вродливою, ясноволосою юнкою, яку запальний італієць кохав ще тоді, коли сидів на львівській бруківці сумний і вимучений; ніколи про неї не забуде дослідник минулих часів: про Ганусю, що вино золоте розносила.
Дзеган
З усією рішучістю й упертістю твердила вірменка Дзеган, що ніколи ні була, ані є дружиною шляхтича Юрка з Мальчиць. Вона, мовляв, була його невільницею, в невільному стані у нього мешкала, мов річ, яку Юрко міг продати так само, як рибу зі свого ставу, як збіжжя із заораного поля…
З усією рішучістю й упертістю твердив шляхтич Юрко з Мальчиць, що прекрасна Дзеган, донька львівського вірменина Григора Чорного, від миті шлюбу стала його законною дружиною, була нею завжди і є нею й досі…
«Дружина чи невільниця?» – ось питання, яке мав розв'язати міський суд міста Львова 9 квітня 1449 року.
Біла Дзеган була білою настільки, що всі звали її по-русько-му Білкою. І саме під таким іменням значиться вона у судових актах. Визнання за нею привілеїв законної дружини розглядалося за обставин, які геть виключали будь-який сентимент. Зрештою, тоді під час судових розправ ніхто не мав звички вдаватися до поетичних метафор, а середина XV сторіччя знов-таки не була у львівській землі добою ідилічного романтизму, коли могло йтися про пута Гіменея чи про золоті ланцюги кохання.
І якщо тоді, 1449 року, на суді впало з вуст Білки слово «неволя», «невільний стан», то його варто сприймати у всій дикій буквальності варварського звичаю, який за тих часів іще трактував людину як такий же предмет торгу, що й будь-який інший товар. Адже за тих самих часів і перед тим самим львівським судом Станіслав зі Щепєжова присягав, що не продавав жидові вільної жінки, а всього-на-всього її… заставив. Італієць Кристофер де Санто-Ромуло визнав, що винен Станіславові з Ґури дві марки за куплену в нього людину. До такого ж учинку признався й Андрій із Сєнна на Мазовшу, який за дві копи грошів продав вірменинові Іванісу парубка, що його такий собі Пйотр Жолтанський придбав у Луцьку в жида – при свідках і при могоричі. І, зрештою, Мардохай, єврей із Галича, гірко бідкався, що йому втекла невільниця, а він бо ж купив її за 6 кіп грошів. А та на це заявила, що була куплена не за 6 кіп, а лише за копу – коли ще була дитиною.
Нам невідомо, які були домашні стосунки між Юрком і Білкою, важко й збагнути суть судової суперечки між цим сумнівним подружжям. Досить і того, що з юридичного боку Білці було, знати, куди вигідніше виступати в ролі невільниці, тоді як Юркові розходилося в тому, щоби суд визнав її за законну дружину. Адже саме такий присуд дозволяв йому в подальшому вимагати від Білки повернення якогось документа на долю в його майні, котрий він оцінював у п'ятсот гривень, ще якогось привілею на ведення прикордонних спорів вартістю у сто гривень, ста марок готівкою і, зрештою, віна, що складалося з ковдри, хутра, подушок та інших речей загальною вартістю сто гривень. Білка ж, принаймні на її думку, взагалі не була зобов'язана повертати всі ці речі, якби виявилося, що вона була тільки рабинею Юрка з Мальчиць.
Заки подружній конфлікт між Юрком і Білкою вилився у вищезгадані вісімсот гривень судової претензії, він мусив достатньо довго визрівати в самих Мальчицях. Акти міста Львова, з яких ми почерпнули цю історію, не подають безпосередніх відомостей про це, проте дозволяють зазирнути до казана, в якому варилася подружня чвара між затятим русином і хитрою вірменкою.
На луках, ставках, пасовиськах і ріллі підльвівських Мальчиць сиділи з давніх-давен троє братів, шляхта східного обряду: Юрко, Гринь і Федорко. їм була притаманна непогамовна запеклість старого руського боярства; нестримна гарячність, ґвалт, наїзд, грабунок були їх насущним хлібом. Мила родина постійно чубилася й між собою, і то в розмаїтих комбінаціях: то Юрко з Федорком, то Гринь із Юрком і Федорком, або ж усі троє з сусідами. Були вони хрестом Господнім для такого собі Длута, солтиса із сусіднього Поріччя. І навіть сам львівський архиепископ Ян Жешовський регулярно вносив на них скарги за ґвалт, за переорання ґрунтів, за скалічення своєї челяді тощо. Юрко мав навіть цілу банду «таких же добрих, як сам» і на їх чолі гнобив як нещасного солтиса, так і ґрунти архиепископа, як свого кревного брата Федорка, так і якусь дівицю Анну з Каміньполя. В тієї останньої Юрко відібрав корову і присягав потім, що не має й гадки про жодну корову. Попри те міський суд наказав йому повернути ту корову впродовж тижня. За іншим разом він відповідав за рибу, яку виловив із Федоркового ставу ятером і врешті за наїзд на чужу ріллю й за те, що забрав чуже рухоме майно до свого будинку на львівськім передмісті. У цьому будинку як сам Юрко, так і його банда: Гринь, Зан, Семен і Марек – чулися у безпеці перед помстою сусідів.
1442 року Юрко напав на свого брата Федорка разом зі Стефаном Мельником, Яном Лучником і львівськім вірменином Григором Чорним… Спір був нецікавий, ґвалт цілком посполитий, але нас цікавить те, що Юрко припустився його на спілку з вірменином Григором, батьком прекрасної Білки, і що саме на цьому ґрунті зародилося кохання і щось на кшталт подружніх стосунків між Юрком і прекрасною вірменкою.
Отой Григор Чорний, вірменин з львівського передмістя, ймовірно, прибув до Мальчиць з питання рибного ставу, який постачав йому добірний товар для продажу. Такий самий став він сам орендував у Волкові, а поза тим займався справами колоністів, бо ж ручився деканові львівської капітули Францішекові з Ожека, що Абрагам і кілька інших вірменів, які поселилися на його землі, ніколи її не полишать. Зрештою, серед вірменів, які осіли під Високим Замком у Львові, той Григор мав значну вагу. Серед його приятелів, а може, навіть і кревних, був сам Христко, війт передміських вірменів, і Бернард, лікар, який до того ж був власником лазні або, як сказали би нині, утримував гідропатичний заклад.
Отже, коли остаточно трісли любовні узи між Юрком і Білкою, і коли та остання, прихопивши згадувані вище документи, гроші, посагову ковдру, подушки й хутро, схоронилася у Львові, мала вона за собою підтримку всього вірменського народу. А що Юрко зі своїм темпераментом і бандою не міг на це спокійно дивитися, то вся львівська околиця загриміла суперечками, ґвалтами й нападами. Отже, фамільний скандал став скандалом публічним, непересічною сенсацією, якою зацікавилася вся шляхта львівської землі.
Сам Петро Одровонж, воєвода й генеральний староста руських земель, узявся мирити задерикувате подружжя, призначивши їм термін для примирення і запевнивши, що особисто правуватиме справу, якщо вони так і не дійдуть згоди. А що про згоду не могло бути й мови, то процес розпочався цілком офіційно – Білці вручили судовий позов через возного Мацея, а вона зажадала, щоби термін розправи перенесли, бо була «геть немічна» або ж хвора. Внаслідок цього воєвода переніс день розправи на 19 квітня 1449 року.
У зазначений день Білка урочисто складала в костелі і за вірменським звичаєм присягу, мовляв, вона й справді лише через хворобу ударемнила попереднє судове засідання. Потому по обіді розпочався суд на Низькому Замку. Зацікавлення справою було вельми велике. До суду з'явився сам Ян із Чижова, краківський каштелян; Петро Одровонж; Дерслав із Ритвян, сандомирський староста; Ян Ґоломбек із Зимної Води, львівський суддя; Фредро з Пельшовиць, щирецький орендатор; Павло зі Спрови – підстолій; Ян Носе; Слупський з Дублян – львівський войський; Бистрам із Лопеніків і цілий тлум дрібної шляхти. Від імені відповідачки виступав сам підстароста, Ян із Виссока.
За присутності усіх згромаджених і за всією формою Юрко виголосив проти своєї дружини аж чотири позови: окремі – за кожний із документів й окремі – за готівку й віно. Щораз він урочисто стверджував, що довіряв їй ті речі «яко жоні своїй, котра була його жоною і є нею досі».
На кожен із позовів Білка відповідала через свого представника, стереотипно повторюючи: «Панове! Я не є його жоною, а була в нього у неволі. Він нічого не давав мені на збереження і я нічого від нього не брала…»
І так повторювалося чотири рази у тій самій формі і в тих самих виразах, аж зрештою Юрка запитали, чи має він іще щось сказати про свою дружину. «Не маю нічого до повідомлення», – відказав він.
Відтак згромаджене товариство визнало, що справа ця є передовсім духовною, подружньою. Згідно з таким присудом обидві сторони відіслали правуватися перед духовним судом, а як їх розсудять, то чотирма тижнями пізніше мають знову стати перед міським судом.
Тоді Юрко разом із Білкою подався по розлучення до Атаназія, владики Перемиського, і Якима, Галицького митрополита. Обидва достойники східної церкви дуже глибоко перейнялися тим, чи є Білка дружиною, а чи тільки невільницею Юрка, бо наказали заплатити собі за присуд аж 30ривень. Понад те, на їхню думку, можна було цілком легко розірвати цей подружній стосунок через розлучення, якщо Білка заплатить ще й Юркові (вочевидь, задля розради) 36 гривень, а називатиметься це «divorcionales alias rospustu».
З «розпустом» у руках Юрко знову погнав до міського суду, але той через загрозу війни з татарами не мав часу займатися його справою. Сам воєвода Петро Одровонж визнав, що для вирішення суперечки доведеться вислухати думку багатьох панів і достойників, а що вони тепер вирушають на війну, то допіру через три тижні після повернення з виправи процес має початися знову. Тим часом нехай Білка заплатить Юркові згадувані 36 гривень.
Якщо Юрко трохи й турбувався, чи отримає свою винагороду за розірвання подружніх уз, то цілком заспокоївся, коли за Білку вступився вірменин Бернард, лікар і власник лазні на Краківськім передмісті. Цей муж присягнув, що заплатить Юркові 36 гривень або ж віддасть йому свій гідропатичний заклад. До таких крайнощів однак не дійшло. І шляхетному Юркові з Мальчиць не судилося осісти на золотодайній лазні. Адже Бернард знайшов кошти і впродовж одного тижня задовольнив усі Юркові претензії.