Він зняв шапку, тай звільна пішов до церковці, що близько палацу стояла. Ту помолився Богу і подякував за таку велику втіху, яку на тім світі дожив, – а як принесли внука до хресту, взяв го на руки і поблагословив. Та вже звідтоді й лишився жити із сином і внуком у добрі та достатку.
Кобиляча голова
Були дід і баба. Дід мав свою доньку, а баба свою. Дідова була роботюха, яких мало, до всякої роботи не полінувалася, найраніше вставала, і вдома лад зробила, і на заробок пішла, і найпізніше йшла спати. До жнива не було їй рівної в цілім селі, і не було над ню луччої прялі. Вона старалася і на себе, і на тата, і на мачуху, і сестру, і коло всіх ходила. За тоє бабина донька була лядащо, а іно любила багато їсти, а пити, а музику, а при всякій роботі дрімала. До кужелі уже її і не мож було добудитися. З курами лягала спати, а вставала тоді, як уже сонце підійшло на три хлопи. А не мож було нічого їй сказати, бо зараз обі з мамою скакали до очей, як гадя. Ба і кого били? Дідову доньку. А хто добрий? Нема понад бабину дівку. Уже така дідова недоля, що не годен був далі терпіти, повідає:
– Ходи, дитинонько, ти їм не догодиш, поведу тя на службу.
Забралися, ідуть, а йшли через ліс. Повідає старий:
– Іще, дитинонько, назбираємо ломаків, та занесемо додому, бо тоті нероби не будуть мати завтра з чого огню розложити.
Пішов дід в один бік за патиками, а дівка в другий, та заблудила. Щоби мала прийти ближче край ліса, то вона все далі в ліс, та десь зайшла в гущавину, де як живо іще не була. Дід кличе, ходить, гукає, доньки нема. Думає собі – певно, мала додому піти. Набрав ломаків, іде додому, ба вдома нема. Баба і бабина донька тішаться, сміються, а бідний дід плаче і плаче цілу ніч.
А вона як заблудила, та й уже і смерклося, ходить, кличе, гукає, ходить і ходить, ні стежки, ні жадного людського сліду, а все густіший і густіший ліс. Що ту вночі робитоньки? Утомилася, сіла під дубом, тра уже ту ночувати на волю Божу, змовила молитву, поклони одбила, сидить і плаче. Аж ту дивиться, якесь світло. Іде навпрошки за світлом, іде, іде, а то в селі хатина.
Отворяє двері, нема нікого, лиш каганець горить на припічку. Хатина як звичайно хатина. Думає собі, хто б ту не жив, а я таки ту зостану Побачила, що сміття багато, взяла мітлу, замела чисто, потому взялася до начиння, помила, розложила огонь, заставила воду, постелила ліжко, сіла до кужелі та пряде. Аж ту щось в сінях тур-тр-тр – пукає, вона отворяє, а то кобиляча голова.
– А ти що? – повідає дівка.
– То моя хата, доню, – повідає кобиляча голова.
– А коли ваша хата, то не гнівайтеся, що я ту заблудила.
– Нічого, нічого, доню, візьми пересади мене за поріг.
Взяла легенько, пересадила.
– Звари-но мені що їсти, – повідає кобиляча голова.
– Вода уже кипить, – повідає дівка, – но не знаю, чим засипати.
– В комірчині всього досить, набери пшона і засип.
От вона зварила кашу, насипала миску, помастила, висадила кобилячу голову на скриню, підсунула перед писок. А як кобиляча голова наїлася, дівчина подала їй води напитися, а потому положила на ліжко тай сама трохи з'їла, помила начиння, сіла під кужелею, пряде. Рано, іще кобиляча голова спала, вона схопилася, принесла дров, води, розпалила, наставила обід, хату замела і далі пряде. Збудилася кобиляча голова, вона ю вимила, вичесала, нагодувала, напоїла, пересадила через поріг, тай кобиляча голова пішла собі, де там хотіла.
Так була кілька неділь, аж одного разу повідає до неї кобиляча голова:
– Ну, доню, ти мені стільки вірно служила, треба тобі щось дати, та, може, схочеш піти до твого тата. Подивися в моє праве вухо. – Дівка дивиться, а там з вуха щось вистає білого. – Тягни тото, що там є, – повідає кобиляча голова. – Вона потягнула, а то тягнеся і тягнеся таке велике біле верето (білавка). – Розстели на землі. – Вона розстелила.
Кобиляча голова прихилила вухо, а ту з вуха як візьмуть сипатися коралі, гроші, хустки, сорочки, запаски, ба і сукмана з сивим баранцем, і кожух, і всяка всячина, тільки що ледве кінцями зав'язала, та що собі іно здужала завдати. Вона красненько подякувала за службу, поцілувала кобилячу голову, тай пішла, а іще кобиляча голова покотилася перед нею аж до стежки, щоби не заблудила.
Приходить додому, повідає все, показує свою заслужчину; баба і бабина донька аж зубами скриголять зі злості, дід тішиться, що його дитина жиє, та стільки собі заслужила, ба і сусіди сходяться, оглядають, а не можуть надивитися. На другий день як присіла баба дідову доньку, конечно веди мою там на службу, то добра дитина, вона іще більше всього принесе.
Ведуть бабину доньку до кобилячої голови на службу. Там ю зоставили, а самі додому пішли. Бабина донька лиш розглянулася в хаті тай взялася бушувати по всіх кутах, по полицях, по комірчині, не хотілося їй розкладати огню, взяла собі хліба, масла, знайшла і печену ковбасу, і горілку, наїлася, напилася, лягає на постіль, спить. Увечір приходить кобиляча голова, пукає під дверима, нема кому отворити. Пукає, пукає, аж збудилася бабина дівка. Встає розчухрана, кляне, отворяє зі злістю двері, трунула кобилячу голову в чоло, вона бідненька уже нічого і не каже, а просить, щоби її через поріг пересадила. Ой, як її пересадила, то так, що мало всі зуби їй не повилітали! Уже і не упоминається за страву, закотилася під скриню, лежить на землі.
На другий день уже сонце на три хлопи, бабина донька спить; де там тілько сну набралося! Ба встає не умита без молитви, наїлася хліба з ковбасою, випила горілки тай викинула кобилячу голову за поріг. Така то її служба була. В хатині сміття повно, начиння не мите, ні нитки не напряла, їсти не зварила, бо не хотілося легкоробі йти за патиками і по воду, тай цілу службу лиш переїла і переспала. Аж ту раз повідає кобиляча голова:
– Треба тобі, доню, заплатити за твою службу.
– Ой, заплати, заплати, – втішилася дівка, – тото я тебе надвигалася, напересаджувалася.
– Подивися, – повідає кобиляча голова, – в моє ліве вухо. – Вона дивиться, а там щось красненького. – Тягни тото, що там є.
Тягне, а то знаєте що було? Вуж, а за вужом як посиплються гадини, як обскочуть мою бабину дівку, закусали на смерть. А баба вдома виглядає, а виглядає, а свариться з дідом:
– Що там твоя донька принесла! Пхе! От побачиш, що моя принесе: сукні шовкові, а коралі такі великі, як бараболі, бо то роботюха, не така лядащо, як твоя.
А доньки не видно і не видно, ба і місяць, і два, і три, нема. Іде баба сама по доньку. Приходить, а з доньки уже іно кості.
Казки в записах Івана Франка
Піп на казанні
Був собі піп, який дуже не любив казання говорити. То однієї неділі виходить на казальницю і каже:
– Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казання казати?
– Ні, не знаємо, – кажуть люди.
– Та коли ви не знаєте, то й я не знаю, – сказав піп та й зліз із казальниці.
На другу неділю знов піп виходить на казальницю.
– Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казати казання?
– Знаємо, – кажуть люди.
– Ну, коли знаєте, то нема вам що й казати. Кажемо всі від всієї душі!
Приходить третя неділя, вже собі люди міркують, як би його перехитрувати? Змовилися собі… Вилазить піп на казальницю.
– Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казати казання?
То одна половина людей у церкві каже: «Знаємо», а друга каже: «Не знаємо».
– Так? – каже піп. – Ну, то добре. Хай ті, що знають, скажуть тим, що не знають.
Та й уже було по казанню.
Записав І. Франко в с. Батятичах
Блошині рукавиці
Був собі один цар і мав одну доньку. Донька та була дуже красна і дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичів свататися до неї, та вона не хотіла за жодного йти, бо всі їй видавалися дуже дурними. Що батько їй не казав, – нічого не допомагало. «Не піду та й не піду за такого дурня!» – от і вся її мова.
– Але де ж ти візьмеш розумних, коли всі однакові? – говорив батько.
– Ну, то буду чекати, доки не трапиться такий, якого я хочу.
Чекає вона, чекає, – царевичі приходять і відходять, а жодний їй не до вподоби. А один, сусіднього царя син, дуже сподобав собі царівну, але боявся приступитися, щоб і його не відправила.
Далі, як батько почав дуже наполягати, щоб таки виходила заміж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху і всадила її в казанок з маслом. Там вона впаслася і виросла така велика, як добрий кіт. Тоді наказала царівна її вбити, зняти з неї шкуру, вичинити і зробити з тієї шкурки рукавички. Розуміється, усе це робилося у найбільшій таємниці. Тоді й каже царівна татові:
– Ну тепер я зроблю вашу волю і вийду заміж лише за того, хто вгадає, з чого оті мої рукавички зроблені.
– Добре, – каже батько і наказав розголосити по всіх краях, що хто вгадає, з чого у царівни зроблені рукавички, той буде її мати за жінку.
Знов пустилися королевичі і царевичі, як до меду, але де там! Жодний не вгадає, і вона зо всіх насміхається, проганяє від себе.
Дійшла до того сусіднього царевича ця чутка, і подумав він собі: щось тут мусить бути неспроста, коли так важко вгадати, з чого ті рукавички.
Рад би і він піти та спробувати щастя, але й боїться: ану ж не вгадає – нажене, та й тоді і вся надія пропаде. Стій, – думає собі, – треба знайти якийсь вихід!
Перебрався він дідом-жебраком і пішов до того міста, де та царівна. Зайшов там на ніч до якогось старого кушніра на краю міста. Ну, як звичайно, стали собі бесідувати. Слово по слову, кушнір почав розповідати про царівну, яка то вона гарна і мудра та хитра: штуку вигадала таку що і світ не чував, і тепер насміхається з бідних паничів.
– Та яку штуку видумала? – питає царевич, нібито ні про що не знає.
– А таку штуку, – відповів кушнір, – що сказала вигодувати блоху, зняти з неї шкуру, а відтак я ту шкуру вичинив і зробив їй з неї рукавички. Отже, вона тими рукавичками всім паничам забиває баки: котрий, каже, вгадає, з чого вони, за того піду. А котрий не вгадає, того проганяє з ганьбою.
«Постій, – думає собі царевич, – тепер я тебе маю! Але й відплачу я тобі за твої насміхання!»
На другий день йде він, переодягнений дідом-жебраком, до царських палаців і просить, щоб його завели до царівни, бо він хотів би спробувати щастя.
Слуги зміряли його очима, що він такий шолудивий та обідраний, але нагнати його не могли, бо мали від царя твердий наказ допускати кожного.
Входить царевич, а царівна, навіть не дивлячись на нього, виставляє руку і питає коротко:
– Вгадуй, з чого це?
Він, розуміється, того не злякався, приступає, обмацує, обнюхує, а далі каже:
– Бодай ви, пануню, здорові були, та з блохи!
Вона скочила як обпарена, глянула на нього, а то дід-жебрак, шолудивий, обідраний. Аж потерпла вся. Але що було діяти? Отець та інші міністри бачили те все, і годі їй було взяти назад своє слово.
– Ну, доню, – каже цар, – чого ти хотіла, те й маєш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобі суджено!
Бачить вона, що не жарти, – погодилася. Хочуть того діда перебрати по-панськи, та ба, ні, він не дається.
– Я жебрак з діда-прадіда, куди мені до панського одягу! Який тут стою, такий і до шлюбу піду!
Що цар напросився, що царівна налютувалась і наплакалась – нічого не допомогло, мусила таки з дідом шлюб брати. А скоро по шлюбі дід і каже:
– Ну, жінко, тепер ваше панування скінчилося, тепер переходите на мій хліб і мусите йти зі мною за жебраним хлібом!
Скидайте свої панські плаття й одягайтеся в таке, в якім я ходжу, бо нам панський одяг не до лиця.
Знов просьби, знов плачі – ні, непорадна година з дідом, як уперся, так на своєму і стоїть.
Вже цар давав йому гроші і поле, і хати – так ні, не хоче та й не хоче.
– Я дід-жебрак, і не треба мені від вас нічого. Тільки жінку я від вас беру, бо вона мусить іти зі мною, а своє добро сховайте собі! Моє добро – торба й палиця, більше ніякого добра мені не потрібно!
Тоді цар розгнівався страшно на зятя і на доньку та й каже:
– Та, коли так, то ідіть же собі, куди хочете, і не показуйтеся мені на очі, і не признавайтеся до мене! Не хочу ні чути, ні знати про вас!
А дідові це байдуже. Він почепив собі і жінці по дві торби на плечі, палиці в руки та й пішов з нею у світ за жебраним хлібом.
Ішли вони, ішли, аж зайшли до того міста, де був того царевича, а її мужа, батько. Царевич вибрав собі якусь нужденну хатку на краю міста, ліплену з глини, з одним віконцем, та й каже:
– Це мого діда і прадіда хата, тут будемо жити. Я буду ходити по селах і містах за хлібом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусідам за гроші, бо гріх і тобі задарма хліб їсти.
Живуть вони так день за днем. А він все рано встане, торби на плечі та й хильцем-хильцем до царського двору, до свого батька. Розповів батьку все, як йому вдалася штука і яка добра жінка із тієї царівни зробилася, як його слухає і любить. Старий цар так утішився, що й годі! Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весілля. Листи пишуть до усіх царів і королів, щоб з'їжджалися на гостину, а в дворі ріжуть, печуть, смажать таке, що запахи аж по цілім місті ідуть.
Отже ж, одного вечора приходить царевич до своєї халупи, до жінки, приносить трохи хліба, але мало. Вона дає йому якусь юшку, він того не хоче їсти.
– Чому ти що ліпшого не звариш? – до неї.
– Та звідки я візьму ліпшого? – каже вона. – Ти приносиш мало, а я запрясти не можу, важко тепер із заробітками, та й не звикла я до того.
– Ну, постій, нараджу я тобі зарібок, – каже він. – Є тут у мене ще трохи грошей, то я накуплю тобі питва, чарок і пляшок, сиди в хаті та шинкуй!
– Добре.
Пішов він рано знов ніби на жебри, а вона сидить в хаті і шинкує. Аж він живенько побіг до сво'іх вояків і каже кільком:
– Там на краю міста шинкарка торгує, ідіть і наробіть їй збитків!
Тим лиш подавай таке! Пішли до шинку, накричали, посуд побили, не заплатили нічого та й пішли. Приходить чоловік вечором, а вона сидить та й плаче.
– Що тобі? – питає він.
– Та от, – каже вона, – якісь тут жовніри прийшли, посуд побили і не заплатили нічого.
– Ну, кепська з тебе шинкарка, – каже він, – але не бійся, я вже зумію позбутися злиднів. На завтра треба буде інакше зробити. Я тобі ще за решту куплю горшків, сядеш собі в місті та й будеш продавати.
– Добре.
А раненько він знов побіг, наказав кільком воякам сісти на коней і наробити тій гончарці збитків. Ті – на коней, їдуть ніби повз неї, – аж тут один за іншим вдаряє коня – ніби кінь сполошився, та між горшки: всі дочиста потовкли.
Вечором приходить той додому, а жінка плаче.
– Що тобі? – питає він.
– Та от, – розповідає вона, – нещастя моє з тими жовнірами. Над'їхали якісь на конях, коні їхні сполошились – всі горшки перетовкли.
– Ну, ну, – каже він, – не плач, якось-то буде. А от я тобі пораджу інший зарібок. Навідалась би ти до царського двору! Чув я, що там велику гостину готують, то допомогла б трохи на кухні: води принести, замести, дров підкласти – то все-таки і сама поїла б чогось доброго, і мені принесла б. Ану, піди завтра!
Що тій бідній робити? На другий день прибрала в хаті та й пішла. Прийняли її там: порядкує вона, носить воду, дрова, кухню замітає, м'ясо на рожнах обертає. Правда, кухар їсти не шкодував, а ввечері, коли вона вже збиралася йти додому і просила, щоб дав їй дечого і для чоловіка, він казав понасипати їй у дванадцять маленьких горщиків потроху всякої страви. Як же тут те забрати? – міркує вона, а кухар порадив їй, щоб понанизувала усі ті горщики на полотно й оперезалася ними, – це було б найкраще. Зробила вона так і вже збирається іти, аж тут царевич крикнув до неї, щоб занесла до покою гостям води. Вхопила вона срібну коновку і несе. А там уже музика грає, танець починається. Царевич став перед нею та й дивиться, а вона не пізнає його, навіть їй не на гадці, щоб то міг бути її чоловік.
– А чия ти, молодице? – питає царевич.
– А тут одного діда, що живе на краю міста.
– Але ти, як бачу, гарна, – зовсім би тобі не годилося бути дідовою жінкою. Я б не знати за що заклався б, що ти й танцювати вмієш.
– Та де мені до танцю, – відмовляється вона, а тут сама аж тремтить зі стиду і страху.
– Ану, спробуймо! Гей, музики! – крикнув царевич, ухопив її, музика заревіла, а він давай з нею танцювати. Та бідна опинається, він нею крутить і сюди, і туди, уся страва в горщиках, що у неї поприв'язувані до пояса, розливається, обляпала її від ніг до голови – але царевич не зважає. Гості регочуться, а її все лице горить зі встиду, а далі як заплаче, та тому до ніг, щоб її пустив. Тоді він змилувався, підняв її та й питається: