– А що, ти мене не пізнаєш? – Вона дивиться на нього та й нічого не каже. – А то відколи у нас такий закон, щоб жінка чоловіка не пізнавала? Я ж твій чоловік, а ти моя жінка!
Тут він розповів їй про все, як це усе сталося, наказав її зараз переодягти по-царськи. Аж тут її батько над'їхав – ну, то, певно, що здивувався, коли побачив свою доньку царівною, бо він же її віддав за діда.
Там то вже бал був, можете собі уявити! Вилами молоко їли, по борщучовнами плавали! І я там був, мед-вино пив; по бороді текло, а в роті сухо було.
Місце запису не вказане.
Казки в записах Осипа Роздольського
(1872–1945)
Народився на Збаражчині. Був збирачем і дослідником української народної музики та фольклору. Зібрані ним матеріали опубліковані в «Етнографічному збірнику» НТШ: «Галицько-руські народні казки» (1899), «Галицькі народні новелі» (1900) та «Галицько-руські народні мелодії» (Ч. 1–2,1906–1907).
Записи казок походять з Бродівщини.
Чоловік без страху, вдячний мрець і заклята царівна
Та був такий їден чоловік, котрий не знав, що є біда на світі. Запитався своїх батьків:
– Батьки, ви вже в світі прожили, що то є в світі за біда?
Відказали йому батьки:
– Ей, сину, сину – є велика біда.
Тоді він питає:
– Тату мій і мамо моя, чи ви мене дуже страшите? Яка то є біда? А до того всього я ніц не знаю робити – як я далі буду в світі жити?
Відповідали йому отець і мати:
– Сину, сину, вдайся до якогось ремесла.
Ну, а він питає:
– До якого ж я ся вдам?
Каже йому отець йти до кравців – він не хотів, до шевців – він не хотів… Скільки є ремесла на світі, він до жадного не хотів пристати – лише одне собі вибрав: до дзиґармістра. Так дзиґарки робити щоб він умів добре. Завів його отець до дзиґармістра і каже так:
– Прошу, майстре, навчіть мого сина.
Той каже:
– Добре, навчу вашого сина, але дасте мені п'ятдесят рублів.
Згодилися на три роки. Почав хлопець майструвати – то до трьох місяців він знав ліпше дзиґарки робити, як сам майстер.
Як минуло три роки, пише він до батька свого, аби по нього приїхав. Но, приїхав до нього його отець. Побачив майстер через вікно, що батько йде (а був той майстер чарівником), та й закляв усіх своїх челядників (а було їх трьох разом з хлопцем), що стали усі три голубами сивими. Повилітали голуби на жердину та й сидять.
Приходить отець до хати і каже звичаєм:
– Слава Богу Ісусу Христу!
Відказує йому майстер:
– Слава навіки!
– Майстре, майстре, а де мій син?
– А, – каже, – подивіться: онде на жердці сидять. Як пізнаєте свого сина, котрий ваш з тих трьох, то си його заберете, а як не втрапите на него, то ваш син буде моїм сином.
Став він міркувати і не знає, що тому майстру відповісти.
А його син тим часом сидить в середині і дивиться на нього, на свого батька, та показує: я, я, я! – так дзьобом ніби.
Відповідає батько тому майстрови:
– Я буду вгадувати. То, – каже, – майстре, мій син, котрий в середині сидить.
І позлітали голуби, і стали такими челядниками, як були перше, людьми. Дав отець п'ятдесят рублів майстрови і своего сина забрав додому.
Та син, як перше не робив ніц, так і, як забрав його отець додому, і потім не робив ніц.
Каже той син по якімсь часі:
– Тату, тату, скажіть ви мені, що люди повідають, чи є біда на світі, а я би хотів її видіти.
Каже отець так:
– Сину, сину, най тебе Пан Біг боронить, аби ти хтів ту біду одну знати, та біда є у дворі у пана.
Покинув він своїх батьків і пішов до двора. Пішов до двора, але що ж, став за економа: сів на коня та й їздить собі коло людей. Люди роблять, а він собі їздить. їздить та й думає: «То не є правда, що мої батьки повідали. У дворі жодної біди нема».
Аж почув він людський поговір, що у войську є біда. От покинув він двір та пішов до войська. Був він мудрим чоловіком, відразу у войську став офіцером. Сів си на коня і їздить, командує войськом, і жодної біди нема.
Раз пішов він в компанії з двома капітанами на одну забавку. Почали собі ся балювати, забавляти, і став він про своє життя оповідати.
– Я служу, та не знаю за що, бо я би радо ся з бідою видів, але не можу.
Відповідають йому:
– Та ж ти допіру молодший офіцер, тому ще біди не знаєш, а ми вже є капітанами і стільки знаєм біди, що нам ся вже не хоче із нею видіти.
От вже по забаві зібралися всі три на спацер. Отже ж приїхали на три дороги. А хлопець задрімав трохи та й упав з коня, а як ся схопив, то не вздрів, котрою дорогою ті два капітани поїхало. І ставши, си подумав, що то вже біда. Сідає на коня, їде далі сам. їде, їде, тай ухопила його ніч. Заїжджає він до гостинниці і проситься на ніч. Хоче не хоче, але переночувати мусить. Жид дав йому стайню для коня, дав покій для хлопця. Той повечеряв і положився спати, але спати не спить, дивиться – встає жид уночі, світить свічку, бере гарапник великий у руки та й іде коло його ліжка до льоху. Мудрий офіцер, підвівши голову, слухає: б'є жид раз – чути «ой!», б'є жид дванадцять разів – і дванадцять разів чути «ой!».
Вертається жид, гасить свічку, лягає спати, але офіцер зовсім не спить і собі наслухає. Встає жид о дванадцятій годині вночі, бере гарапник, іде знову попри його ліжко в той самий льох, знов б'є дванадцять разів, і дванадцять разів чути «ой!» Знов вертається понад його ліжко, лягає спати. Шоста година ранку – жид знову встає, світить свічку, бере гарапник, іде попри його ліжко в той самий льох і знов б'є дванадцять разів, і знов чути дванадцять разів «ой!». А офіцер уважає. Та й по тому всьому лягає жид спати. Встає рано, дає офіцерові снідання, коневі обрік, звичайно, як повинно подорожньому зробитися.
Питає жида офіцер:
– Пане орендарю, скажіть ви мені: що то у вас за діло було тої ночі?
Відповідає йому орендар:
– Гирсти, пане, яке діло?
– Що пан ходив три рази до льоху і бив по дванадцять разів нагайкою, і щось дванадцять разів кричало: «ой!?
Відповів йому орендар:
– Того не можу нікому оповісти.
– Мені можеш сказати, бо я нікому не розкажу.
– Гирсти, пане, як ви мені присягнете, що нікому не скажете, тоді я вам оповім щось.
Офіцер присягнув йому, що нікому не розкаже.
– Прошу пана, – каже жид, – був колись їден господар, що мав великий маєток, але все пропивав у мене та й на п'ятдесят рублів заборгував ще. От він умер і мені той борг зіставив. Пішов я на цвинтар, викопав його зі землі і ті п'ятдесят рублів йому одбиваю.
Офіцерові жаль ся зробило того чоловіка, вийняв п'ятдесят рублів з кишені і дає жидові:
– Візьми того чоловіка, занеси назад на те саме місце, закопай його.
Як дістав жид гроші за той борг, то заніс і закопав назад того чоловіка.
Збирається собі офіцер рано, їде далі в дорогу. Так їде дорогою, їде, їде – аж виходить навпроти нього золотий панич і все так, як офіцер їде конем хутко, так той панич біжить ще хутчіше. Та й спиняє його і красно дякує.
Питає офіцер:
– Хто ж ти такий?
– Ой, – відповідає той, – я є того чоловіка душа, за котрогось ти дав п'ятдесят рублів. Пане, я знаю, за чим ти їдеш. Ти їдеш за бідою шукати, але лише послухай мене, все добро тобі учиню, їдь, – каже, – до того і того лісу, а в тім лісі стоїть палац їден пустий. В ньому є королівна заклята в дідька. Як ти її визволиш назад у віру християнську, то будеш паном і королем.
І дякує йому:
– А за то, щось мене визволив від того жида, котрий моє тіло катував, то най тебе Бог стократ нагородить. І лише абись нічого не боявся.
Приїжджає офіцер до лісу, а там стоїть палац великий-превеликий. Заїжджає він до палацу, чує луну якусь, чути, як грають і співають, але не видно нічого.
Беруть йому коня доглядають, йому їсти-пити приносять, що лиш він не забажає, так всьо має, але нікого не бачить.
Була вже година шоста, як? повечерявши, засвітив він дві свічки і книжку став читати. Аж приходить до нього ведмідь страшний і великий та й каже:
– Добрий вечір, пане! Прошу ласкавого пана всьо, що хоч собі робити, іно тільки до нікого не обзиватися.
І зник.
Була то година одинадцята чи пів до дванадцятої.
Аж приходять до нього отець і мати його.
– Сину, сину, як ти тут ся маєш?
Він ніц ся не обзиває, іно тільки сидить і книжку читає. Каже отець до матері так:
– Е, та що ж, ми до нього прийшли, а він сі до нас не відзиває! Запалім-но десять саженів дров нараз і вкиньмо його в той вогонь, най він згорить. Бо ще й не є він королем, а вже до нас обзивати не хоче, а що ж буде тоді, як він королем буде…
Узяв його батько за ноги, мати – за голову, і розмахали, щоб його в той страшний вогонь вкинути, але Бог дав, що півень заспівав. Не стало ні батька, ні матері, нікого.
Ліг він спати – спав до світла. Приходить ранок, дав Бог день, приносять йому і їдженя, і пиття, що лиш він собі замислив у своїй душі. Та вже він собі думає: «Страшне є це місце», – але чекає, що буде далі.
Носять все йому їдженя, пиття, пісні співають, кричать:
– Віват нашому царю! – але він нікого не бачить.
Дав Пан Біг другий вечір (був красний обід, був красний підвечірок, була красна вечеря і йому, і його коневі), а він нікого не бачить. Шоста вечора – приходить ведмідь, лише вже одна частина – ведмідь, а дві частини – людини, і каже так:
– Ясюню, коханий, прошу своє діло сповнити.
Глянув він: красна панна на дві частини людина, а на третю – ведмідь; але він ся до неї не обзиває.
В одинадцятій годині приходять два капітани, котрі ся з ним на дорозі розлучили, і вітаються:
– Як ся маєш, пане офіцер? – а той ся до них не відзиває. Отже вони кажуть один до другого: – Тут є студня дуже глибока, вкиньмо його до теї студні. Бо він ще є тепер офіцером, а не королем, а як він зістане королем, хто знає, що він з нами зробить…
Взяв їден за ноги, другий за голову і в ту студню понесли його кидати. Як йно його розмахали, як йно його в ту студню пустили, то в тім часі півень заспівав, і їх не стало. А він сидить коло столу, як сидів, як читав книжку, так і далі читає, і ніц ся йому не стало.
Дав Бог день. Приходить панна до нього красна-слічна, обняла і поцілувала та й каже:
– Прошу вже до мене відзиватися, бо ти вже викупив мене від усього злого.
От почали вони собі розмовляти по-панськи. А пізніше і поженилися. По весіллі за кілька днів питає офіцер панну:
– Що ти маєш?
– Я, – каже, – маю королівство, а що ти маєш?
Каже він:
– Я маю тільки одних п'ятдесят рублів.
А то, як панич перебігав золотий, та й повернув йому тих п'ятдесят рублів назад.
Каже вона йому так:
– Знаєш ти що? Йди ти до тої церкви, де ми шлюб брали, дай тих п'ятдесят рублів на Боже.
Запряг він чотири коні, повіз красний, і їде до тої церкви, де брав шлюб, тих п'ятдесят рублів дати на служби. їде він гостинцем, аж виходить стара баба і каже:
– Пануню-шерденько, прошу вас шнідання.
А то була велика чарівниця. Та й того пана відразу зачарувала. Пішов він до неї на снідання. А по сніданню дала вона дві сливки його слузі і мовила:
– Як пан схоче в дорозі води, то щоби-сьте дали йому ті дві сливки з'їсти, то вже не схоче пан води.
Від'їхав пан на півдороги і захотів води в такім місці, де води не можна було дістати. А слуга дав панові тих дві сливки з'їсти. Як з'їв пан сливки, відразу заснув і спав до години дванадцятої. Потім збудився і каже слузі:
– Вертайся назад.
Вернулись назад на тоє самое місце. Аж знов виходить баба і просить його на обід. Поїхав він до неї на обід, а до церкви не поїхав. Пообідав у неї красно. По обіді баба дала слузі два яблука.
– Як пан схоче у дорозі води, дайте йому тих два яблука з'їсти, то вже не схоче води.
Від'їхав пан з півдороги, а в тім самім місці, в котрім не було води, пан знов захотів води. Дав слуга йому з'їсти тих два яблука, а він відразу заснув знову. Спав він до пів четвертої, збудився і наказав слузі, щоб завертав коні до теї баби назад на підвечірок. Вернувся назад, а баба просить його на підвечірок. Попідвечір-кував він, а баба дала слузі дві грушки і сказала:
– Як пан у дорозі схоче води, прошу дати ті дві грушки з'їсти, то вже пан води не схоче.
Отже, від'їхали вони тою самою дорогою, аж пан на гвалт захотів води, а не міг дістати. Дав тоді йому слуга ті дві грушки з'їсти, а він відразу заснув міцно. Тут над'їжджає його жінка та видить, що його не розбудить. Пише йому лист і кладе в кишеню. І здіймає золотий перстень зі свого пальця, ломить надвоє. Одну половину бере собі, а другу завиває в папір і дає слузі в руки. Та й каже:
– Як пан встане, дасиш йому той лист і той перстень.
Встає пан та й читає, що написала йому його власна вірна жінка:
«Даю тобі, мій муже коханий, цей перстень, ту половину. Коли наші половини зійдуться докупи, тоді ти знов будеш моїм мужем, а твоєю жоною. А з отою бабою ти маєш таке зробити: вертайся назад і, як вона тебе буде просити на вечерю, нічого їй не кажи, лиш вийми зі шпати шаблю і зрубай їй голову. А тоді шукай мене із перснем тим, що я тобі дала.»
Та й завернув пан в те саме місце. Виходить баба і просить його на вечерю. Не довго думаючи, витягнув пан шаблю і махом бабі голову стяв. Як стала з тої баби смола летіти, аж на три милі довкола, що не міг він через тую смолу переїхати. Випрягає пан коня, сідає на нього верхи та ледве-ледве ту смолу переїхав.
І поїхав він свою жінку шукати. їде він, їде, аж заїхав в такі ліси, де лиш святе небо і земля. Там здибає він три чоловіки, котрі ся б'ють на смерть.
– Люди, люди, чого ви ся так б'єте? – питає їх пан.
– Ой, ти нам не порадиш, небоже. Не такі були, як ти, і не порадили, – відповідають.
– А прецінь, що?
– Якби ти міг нас розсудити, то ми б тебе нагородили, але де тобі.
– Чому? Я вас розсуджу, скажіть лишень, що між вами зайшло?
Розказують вони:
– Ми є три брати. Помер наш отець і зіставив нам три річи, але не сказав, котрому мають ті річи бути. От один брат хоче, аби ті три річи були його, другий – його, а третій те саме хоче.
– А які ж то річи?
– А, – кажуть, – лишив нам батько таку рушницю, що, якби далеко не було, то встрелиш нею, що схочеш. Лишив нам таке сідло, що як сядеш не нього, то поїдеш, де схочеш, хоч би й до неба. І третя річ – то нагайка така, що хоч би було сто вояків, то лиш вдар один раз, а відразу всіх виб'єш.
– Чекайте, я вас розсуджу. Наб'ю рушницю і стрільну через тую гору, а котрий з вас скоріше ту кулю злапає, то того і будуть усі три річи.
Отже набив він рушницю і стрільнув через гору, а всі три брати за нею полетіли. Як вони побігли за кулею, сів він на сідло, рушницю взяв на плечі, а нагайку в руки і вйо! – поїхав у світ. Так далеко їхав, так далеко, що заїхав в такі дебри, такі ліси, що лиш небо, земля і ліс. Там застала його ніч. Засмутився він:
– Ото допіру біда. Що я буду тепер діяти?
Розглядається він, бачить – в лісі щось світиться. Йде пан на те світло, заходить до хати, а там сидять дванадцять розбійників.
– Добрий вечір вам! – каже.
– Добре здоров'я! – відповідають йому, а потім питають:
– Чи убив коли кого?
– Убивім ксьондза, убив пана одного.
– А що ж ти маєш з того?
– Маю п'ятдесят рублів.
– Ей, який дурний з тебе, щоб ти людей зводив за п'ятдесят рублів? Та ти не є жодний розбійник. Прецінь, нас розбійників дванадцять, а ми людей не убиваємо.
– Ну, то розкажіть мені, як ви людям шкоду робите.
– Е, – кажуть, – ми маємо такі черевики, котрі на ноги насадимо, та, як ступимо крок, то миля, а як скочим – то дві. А ще маємо такий плащ, що коли ся вберем в нього, то нас ніхто не видить.
Просить їх пан:
– Будьте ласкаві, уберіться в той плащ, чи я вас буду видіти? Взяв найстарший розбійник той плащ, убрався і питається:
– А чи ти мене бачиш?
– Ні, не бачу. А позвольте мені його убрати, з ласки своєї, чи й ви мене не будете бачити?
Дали йому той плащ, вдягнув пан на себе й питається:
– А чи бачите ви мене, люди усі, чи ні?
– Ні, не бачимо нічого.
– То бувайте ж здорові. Як мене не бачите, то вже більше ніколи не будете бачити.
Хапнув черевики в руки, вибіг надвір, плащем ся укрив, сів в сідло, рушницю на плечі, а нагайку в руки і поїхав далеко попід самим небом. Всіх розбійників ошукав.
Їде він, їде, доїжджає до зеленого гаю, до скляного замку. Йде туди, застає свою жінку на шлюбі, на весіллю. Сидить собі його жінка з королем за столом, п'ють, їдять. Він все поховав: і рушницю, і нагайку, і сідло, і черевики. Лиш плаща не здійняв. Прийшов і сів собі коло неї з другого боку в тім плащі, в котрім його ніхто не бачить. Аж п'ють вони собі гербату або чай. То пан бере перстень, ту свою половину, і кладе їй до склянки. Як випила вона свій чай, то перстень і дзенькнув їй до зубів, аж вона дуже ся злякала, що то за диво. Бачить половину свого персня. Бере свою половину і прикладає до теї, що зі склянки, – і раптом перстень зрісся докупи. Встає його жінка та й каже до своїх гостей: