А злому духу ся приснило:
– Вставай, небоже, вже по твоїм здоров'ю!
Зірвався він, зачав летіти, а брат дуже злякався, коли побачив, як злий дух летить до нього, що те яйце вилетіло йому з рук, розбилось і смолою ся розілляло.
Пішов брат до його покоїв. Набрали вони грошей досить, сіли на коня і поїхали до теї сестри, що коня дала. Сестра їх далі спровадила на дорогу:
– їдьте собі до мого тата. Як будете їхати через дорогу, будуть ковалі у кузні кавалок заліза бити, а ти будеш їх питати:
– Нащо ви маєте бити те залізо – продайте мені!
І кілько вони схотять за нього, то ти щоб дав.
А то ту голову били диявольську, що дав ся ошукати.
От він собі приїхав аж до того царя, де його брат був. Цар дуже ся зрадував, що той панич його дочку добув звідтам. Справив йому весілля і віддав другу половину маєтку, а сам ся зістав при зятях.
А з ковалями йно тільки те, що вони те залізо продали.
Царівна-чарівниця і вдячні звірі
Був король і мав три дочки, і ті дочки були великі вже. Коли вони йшли купатися, то робилися гусками й летіли до ставу, бо то вони були злі духи. А був такий їден молодий хлопець, котрий хтів теї найстаршої шмаття забрати.
Одного разу, коли вони прилетіли до ставу, стріпнулися, і те пір'я з них ся повсипало, і з того зробилися сукні, шмаття. А той хлопець сидів за корчем і дивився, котре шмаття тої старшої. Як вони повлізали в воду купатися, виліз він з-за того корча і теї найстаршої шмаття взяв. Коли вони викупалися, повилізали з води, їх дві вбралося, молодша і середуща, а найстаршої не було шмаття. Тоди вона зачала плакати, і той хлопець почув, прийшов до неї і каже:
– Як ти за мене підеш, то я тобі шмаття те віддам.
І вона йому відказала:
– Піду, але віддай мені шмаття.
Хлопець віддав їй шмаття, і та зробилася гускою і втікла до свого дому. А він зачав наглядці йти за нею, де вона полетіла, і зайшов до її дому. Прийшов до неї і каже:
– Видиш, яка то ти! Я тобі шмаття віддав, а ти втікла, не хоч за мене йти!
Тоди каже її мати:
– Будеш в мене через три роки служив, ніц не будеш робив, то йно будеш мені три кобилки пас.
(А ті кобилки, то були ті дівки її, вона їх поробила кобилками).
І далі до него говорить:
– Видиш, які вони тепер мізерні, то за три роки маєш мені їх дуже повпасати, щоб були гладкі.
А коли хлопець ще йшов за нею, то здибав на дорозі лиса, що його пси кусали. Той лис просить його:
– Візьми мене оборони, то я тобі колись у пригоді стану.
Й взяв хлопець пси повідгонив, і вони побігли собі, а той лис казав вирвати з него один волосок і сказав до хлопця:
– Коли б тобі яка пригода була, то той волосок возьмеш запалиш, і той сморід піде по лісі, а я то зачую і до тебе прийду. Пішов хлопець далі, здибає, що вовки дуже кусалися. Кажуть до него:
– Розборони нас, то ми тобі колись у пригоді станем.
І він їх розборонив, і вони дали по одному волоскови, і кажуть:
– Як коли тобі буде нас тре, то ті волоски запалиш, і ми до тебе прийдем.
Пішов далі. Іде і здибає, що раки дуже на сонці печуться. Кажуть до него:
– Возьми, повкидай нас в воду, то ми тобі колись у пригоді станем.
І взяв він їх в воду повкидав, а ті не мали чим йому заплатити. Взяв рак свій вус відірвав, дав йому і каже:
– Коли тобі буде нас треба, той вус припечеш, то ми до тебе прийдем.
І вже коли він прийшов до теї баби і пігнав кобилки пасти, то вона йому наказала:
– Як мені їх ввечері додому не приженеш, то я тобі смерть зроблю.
Пасе хлопець ті кобилки, і взяв заснув (то вона йому так зробила, що він спати захтів), і кобилки повтікали в лисячі ями, поховалися від него, бо їм так мати наказала. Коли він виспався, пробудився, а кобилок нема. Та він взяв запалив лисячий волосок – коли чує: аж земля стогне, так лиси до него женуть… Прибігли та й питають:
– Що тобі за пригода? Розкажи нам!
Хлопець розказав їм, що пас кобилки, а вони йому повтікали десь. Не знає де. Тоди ті лиси, як пішли по ямах і ті кобилки надибали, то зачали їх кусати і повигонили лиси ті кобилки з ямів. І ввечері він пригнав кобилки додому. На другий день рано пігнав він знов ті кобилки пасти. Пас, пас, а потім ліг і заснув, і кобилки пішли повтікали в вовчі ями. Коли він пробудився, став – кобилок нема. Зачав він плакати. Але собі пригадав, що має вовчий волосок. Взяв той волосок, запалив. Чує: аж земля стогне, вовки женуть до него. Пригнали до него і питаються, що йому бракує? Розказав хлопець, що кобилки знов десь поховалися. І вовки пішли по ямах. Повигонили ті кобилки знов до него. Ввечір він їх пригнав, а мати дуже ті дівки стала бити, що вони добре не ховалися від него. На третій день він пігнав знов кобилки пасти. А баба знов йому так зробила, що він заснув. Кобилки поховалися від него в став і в очерет. Коли він пробудився, то дуже зачав плакати, що вже кобилок не знайде. Але пригадав собі, що має вус з рака. Взяв він вус запалив, і дуже багато раків прилізло до него. Питаються його, яка йому пригода? А він їм каже:
– Вже два рази кобилки згубив і знайшов, а тепер вже не знайду.
Полетіли раки на став, знайшли кобилок і зачали їх щипцями щипати, аж пригнали їх назад до хлопця. Вечір пігнав ті кобилки додому. Коли він їх додому пригнав, тоди їх мати дуже била, нащо вони дали йому найтися.
Як відбув хлопець три роки і мав вже дочку забирати, тоди каже мати до него:
– Возьми сто морґів ліса, викорчуй за їдну ніч, і випали, і засій пшеницю, і принеси мені на сніданок з теї пшениці дві булки.
Як то вчув, то зачав він дуже плакати. Прийшла до него старша дівка та й розпитала, чого він плаче? А він їй розказав, що має за їдну ніч викорчувати сто морґів ліса, і погорати, і пшеницю засіяти, і з теї пшениці її матері на снідання дві булки принести. Вона каже:
– Не журися!
Свиснула, і назгонилося багато чортів. Той ліс викорчували, і пшеницю засіяли, і їй на сніданок дві булки принесли. Але баба ще йому каже:
– Вже возьмеш її, але ще мені їдну річ зроби: йди на гору на високу, там є срібний зайчик. Ізлапай мені його і принеси сюда, то я дам тобі свою дочку.
Зачав хлопець плакати, але прийшла старша дівка і спиталася, чого він плаче? А він їй розказав, що має зайчика срібного злапати. А вона як свиснула, і поназгонилося знов багато тих дідьків. Пішли вони і злапали того зайчика, а він заніс його бабі і віддав. А старша дівка каже до него:
– Іди до стайні, там буде два коні стояти; не бери гладкого, бо гладким не втічем, йно бери сухого, то сухим хутше втічем.
Коли він прийшов до стайні, то його скортіло-таки взяти того гладкого коня. Посідали вони на гладкого коня, стали тікати. Як ся мати огляділа, зачала їх з батьком догонити. Взяли їх дігнали і забрали назад. Коли вони знов змовилися тікати, тоди вона сама пішла до стайні і взяла того мізерного коня. Зачали вони тікати. Коли батько і мати вгляділися за ними, зачали їх доганяти. Як були вже близько коло них, то дівка зробила хлопця гусаком, а сама стала водою.
Говорить йому:
– Ти йно на середині крутися, а над край ніґде не пливи, бо вони тебе злапають.
Коли батько і мати прилетіли до води, зачали її випивати, і вони випили ту воду, тільки зосталося під крилами, під тим гусаком, що він на воді сидів. Аж батько і мати від теї води потріскали, і вода вилялася назад. А вона його зробила знов хлопцем, а себе дівчиною, і полетіли обидвоє додому.
Як умерлий визволив царівну
Був їден король і мав три сини: ті старші були замудрі, а той третій не мав такої мудрості. От як вони вже доросли, то казали своєму батькові, королеві, щоби дав їм маєток, а вони поїдуть у світ. Як поїхав найстарший син, об'їхав світ і нічого на тім не спрофітував, і задармо за жебраним хлібом повернувся до батька свого. А потому, як він повернувся з нічим, то другий понадився:
– Я поїду, може, я щось луччого в світі позискаю.
І він об'їхав цілий світ і повернувся назад, і не знайшов нічого. Ще гірше від того старшого. Допіру третій, хоч він був вже не такий, теж понадився.
– Тату, – каже, – об'їхали вони всі краї, поїду і я.
Віддав йому батько його маєток, що приобіцяв дати, і пустився він в дорогу. Взяв він гарний повіз і фурманів, і локаїв і поїхав в світ. їхав він, їхав і заїхав до їдного міста.
Але ті його слуги розбатярувалися, пішли гуляти. Королевич попав в злість і відправив їх всіх, а сам зостався в тій господі. Сказав до господара:
– Підшукай мені слугу.
Зібрався і на світанню пішов на спацер. Пішов собі за місто, іде коло цвинтара, там, де люди ховають. Бачить, що їден чоловік іде з палицею на цвинтар. І як той чоловік зайшов на цвинтар, то прийшов на гріб умерлого і дав йому п'ятнадцять київ на гробі.
І чув королевич, що тамтой у гробі плакав.
На другий ранок знов королевич ішов коло цвинтара і знову бачив, що той чоловік ішов на цвинтар і бив по гробі, той в гробі плакав. І третій раз знов так. Тут вже за третім разом то королевич прийшов до того чоловіка і питає:
– А за що ти, чоловіче, його б'єш?
А той йому каже:
– Він взяв позичив в мене п'ятнадцять рублів, а як вмирав, то мені тих грошей не віддав, то я маю цілий рік щодня йому дати по п'ятнадцять київ.
– Не бий же ти його, я тобі свої гроші даю, – витягнув з кишені гроші, – а вже більше аби-сь не приходив.
Вернувся назад, ліг собі спати. На другий день приходить до него їден чоловік, щоби він прийняв його на службу за фурмана. Питається він:
– Чи ти вмієш, чоловіче, коло коней ходити?
– Так, вмію, що йно королевич скаже.
Пустилися вони їхати в дорогу. Було три дороги. Дві, що вольно їхати, а третя дорога заказана, аби нею ніхто не їхав. Радиться королевич з тим фурманом:
– Котрою би ми мали дорогою їхати?
– А чого ми, королевичу, поїдемо добрими дорогами? Знаємо, що добрими дорогами добре їхати. їдьмо ми там, де є найгірше заказано, тею їдьмо, а будем знати, що там є.
От їдуть вони, і огортає їх темна ніч. Аж дивляться: щось ся світить. Приїздять вони туди – видять великий палац. Питаються, чи можна заїхати. їм сказали, що вольно.
А там було дванадцять розбійників. Питаються вони:
– Що ти за їден?
За тоє той фурман не казав королевичеві ані злізати з того повозу. Як вони вже заїхали у дім, то найстарший розбійник наказав:
– Піди їх спряч!
Але вони заїхали не у великі двері, а сховалися в малих дверях. І, коли вийшов розбійник, аби їх у своїх сінях побити, то фурман взяв в королевича шаблю і стяв розбійнику голову. Та й викинув його пріч. Розбійники чекають на него, а він не приходить. Посилає старший другого, каже:
– Іди ти!
Пішов же той другий, а фурман і тому так зробив. І так всіх він їх побив по одному, йно тілько дванадцятий зістався. Взяв си фурман пістоля в кишеню, а шаблю в руки і пішов до теїхати. А найстарший розбійник сидів собі і панну тримав на руках (яку вони в дорозі злапали). Як же той королівський фурман відчинив двері, то розбійник дуже ся злякав, схопився на ноги, а фурман каже:
– Ані рухайся, бо життя своє маєш скінчити! Вдарив його з пістоля і забив.
Рано вибираються, але королевич нічого не видів і не знає, що ся діяло. Отже, забрав фурман ключі, і вони далі в світ поїхали. їхали вони, їхали і приїхали до королівського міста. Як вони приїхали, зара гонець від тамтого короля запросив їх в гості. Королевич балювався у нього пару днів, а той король мав їдним їдну дочку, а та дочка була дуже прекрасная. Вона вже мала дванадцять чоловіків, а жаден чоловік ніколи з нею ночі не переночував. Той королевич її си сподобав і хтів її взяти за жінку.
Але чужий король шкодував його і казав:
– Сину, шкода тебе, бо вона вже мала дванадцять чоловіків, а з жадним чоловіком не переночували ночі.
Королевич радиться своего фурмана, що з тим має чинити, чи її взяти, чи ні. Фурман йому каже:
– Беріть, королевичу, ніколи ніц вам не може шкодити.
Підіймається той королевич, щоби її за жінку взяти. Пішли до священиків, до ксьондзів, як є звичай християнський, шлюб, заповіді, і він ся з нею вженив. І пішли вони собі спати. А той фурман каже:
– Королевичу, тую ніч буду я з вами.
Як вони полягали спати і позасипляли, то той королівський фурман стояв над ними.
Як прийшла десята година, її сонну дуже страшно стрясло, а як прийшла одинадцята година ночі, то другий раз так само стрясло нею, а як прийшла дванадцята година ночі, то як нею стрясло – вилізає такая гадь і королевича хоче вкусити. А королівський фурман знав тоє наперед, що ся може стати, тримав шаблю в руці і стяв голову тій гаді, котра вилізла з середини тої панни, і сховав в кишеню, а той тулуб вліз в ню назад.
Потому фурман пішов до своїх коней, а їх там обоє покинув.
Прийшло рано, і старий король казав:
– Підіть туди, до них, і принесіть того трупа.
Приходять слуги туди, заглядають без ключ, а вони повставали, обоє собі говорять.
Дають то королеві знати, що вони сидять і обоє говорять. Дуже король зрадувався і втішився, що вже знайшовся такий, що з нею ніч переночував, і з тої радости заложив баль. Довго був там королевич, але хоче вже їхати додому назад зі своєю жоною.
І каже йому король:
– Що ж тобі за маєтки дати?
– Нічого я у вас не жадаю, маєтків жадних, йно щобисте мені дали сто возів драбинястих і фурмани до тих возів, аби я заїхав до того міста. І поїхали вони, а перше повернув назад до того палацу, де тих розбійників фурман його побив, то вони набрали сто возів драбинястих різних маєтків, золота, срібла. І приїжджає він назад до свого батька із великими маєтками, а батько дуже врадувався ним, що його за найгіршого у своїм царстві мали, а він найбільшу штуку доказав.
От тому фурманові вже вийшов рік, і він хоче йти від королевича, але той каже:
– А що ж тобі за той рік заплатити? Будь у мене, прошу тебе, великою тобі заплатою заплачу, аби-сь у мене перебував.
– Не хочу я жодної в тебе, королю, заплати, йно маєш мені дати половину своєї жінки.
Не хтів перше той король того зробити, але згадав його всю вірність, не міг йому відказати.
– Та коли ти хочеш половину, то я вже тобі віддам всю.
Як побачила королевича жінка, що то не жарти, то стала дуже плакати і умлівати. З того плачу найшло на неї ригання. Зачала вона ригати, і вся та гадь, котру мала у собі, вийшла з неї. Тоди фурман добув тую гадячу голову, котру він відтяв, і зложив до купи і сказав:
– Ото видиш, королевичу, яку я маю половину в кишені, а половина була в твоєї жінки.
Ото, королевичу, стільки я хочу в тебе заплати. Заплативісь, королевичу, за мене давно, тоди, як той чоловік бив по моєму гробі, бо я був умерший чоловік. Пан Біг прислав мене за тих п'ятнадцять рублів у тебе рік служити. Викупівись мене, королевичу, від теї неволі, що він рік мав по смерті моїй збиткуватися. Бідним я був і позичив у того багача п'ятнадцять рублів, і він по смерті моїй збиткувався. Але Пан Біг прислав таку душу, що за мене заплатив.
Дурний Гриць і водяна панна
Була собі їдна жінка, що мала їдного дурного сина, називався Гриць. І не мала вона ані морґа ґрунту, тільки їдну хатину дуже стареньку. І не могла собі дати ради у світі, бо вже стара була, а той не міг заробити. А то за панщини було, і їй казали панщину робити за ту хату. А вона не здужала вже відробити панщини свеї. Тоди пан казав, щоби Гриць ішов до ставу стерегчи риби, тоди він відпише панщину. А той не хоче іти стерегчи риби, бо дурний. Пан казав йому дати кілька київ.
– Мусиш хоч таким способом мені панщину відробити. Хоч ти дурний, то коло риби будеш стояти, коло ставу.
Допіру Гриць ся послухав і пішов до тего ставу а пан його записав «ставничий». А було то літнього дня, голодного переднівку коли мати не мала чим його поживити. Вона жебрала по селі і носила свому синові. Так було раз і другий, а вона все понад коршму ходила. Раз виходить з тої коршми жид і до неї каже:
– Чому ви до мене ніколи, Іванихо, не вступите?
– Як я маю до коршми вступати, така бідная, як я нічого не маю, йно душа в мені?
– Що ти питаєш, Іванихо, ти вступи – я маю горілку і ще й закуску для тебе знайду: є у мене хліб, булки. Хіба б я був такий нерозумний, щоб бідного зле потрактував? Хтось має гроші, а ти – ні, то я тобі подарую.