– Панове гості, я собі казала зробити куфер і замок до нього разом скувати. Але загубила-м ключ від нього і казала собі доробити другий ключ до него, до того замка. Тепер скажіть мені: котрий ключ є ліпший, чи той, що разом роблений із замком, чи той другий, дороблений?
Відповіли всі гості разом:
– Ліпший той ключ, котрий був зроблений разом із замком. Бо вже той другий так ся не вдасть, як той, що ся із замком робить.
Боялась вона відразу признатись, пішла до шлюбу з тим королем. А як клякали двоє до шлюбу, то клякнув і перший її чоловік, котрий в зачарованім плащі був. То король брав шлюб раз, а той пан – два рази зі своєю жінкою.
По шлюбі приступає король до своєї жінки і каже:
– Моя жінка!
Аж тут пан скидає плаща, теж приступає і собі каже:
– Моя жінка!
Король каже:
– Я з нею шлюб брав!
А той офіцер каже:
– Я брав з нею два рази шлюб! Ти брав і я брав!
Каже той король тоді:
– В такім разі ставаймо до войни!
– Ставаймо!
Той король привів ціле військо, а офіцер стоїть сам. Та він, не довго думаючи, укрився плащем, на сідло сів, рушницю на плечі, а нагайку в руки, черевики на ноги. Піднісся попід небо і за королем розглядає. Спускається згори, бере короля під пахи на своє сідло і тягне його під саме небо аж під хмари. Питається його:
– Скажи мені тепер, чия жінка: чи твоя, чи моя?
Король відповідає:
– Моя.
– То я тебе як пущу до землі, то живий вже не будеш.
– Твоя жінка, лиш будь добрий, занеси мене на землю, а я тобі подарую своє королівство. Пусти мене живого, а я собі піду в світ.
І так ся стало, амінь.
Як брат брата визволив і злого духа стратив
Був собі їден пан і мав він двох синів. Як були хлопці малими, то одна кобила привела двох лошат, і одна сука – двох песиків. Отже вони собі росли, і ті хлопці росли. Повиростали сини, і пан дав їх до школи. Як вони вже ся повиучували, батько заслаб. Заслаб та й вмер.
Журяться сини:
– Тепер треба нас на більшу науку посилати, але нема кому оплачувати, то кидаймо школи та й вертаймо додому, пускаймо батьків ґрунт у посесію. А як візьмемо гроші, то справмо собі мундур, щоб не встид було межи люди десь вийти, та й підемо в світ мандрувати.
Зробили то все, як хотіли, та й пускаються в світ. Взяли вони собі кожен по лошакові і по одному песикові і виїхали з дому. Але недалеко від'їхали, як натрапили на дві дороги, що ся розходили. Стали на дорозі і міркують:
– Ну, що ж, брате, – каже один, – купою не будемо їхати. Ти пускайся направо, а я – наліво.
– Як же, брате, – питає другий, – ми ся розійдем? Борони Боже, якої смерти в дорозі, як ми будемо знати один про другого, чи яка слабість спаде?
А старший брат відказує:
– Отже так, брате. Я маю ножик, то закопаю його на тім роздоріжжі. І як вернеться котрий з нас на те місце та й відкопає ножик, і коли ножик буде чистий, то брат живий-здоровий, а коли заіржавлений, то вже нас одного нема.
Довго ходили по світі, аж смутно зробилося молодшому братові, тяжко на серці. Вертає він назад на те роздоріжжя, добуває цезорик, а він заіржавлений.
– Ой, Боже, Боже, – засумував брат, – нема мого брата, вже він небіжчик.
А слухайте, що ся стало з тим братом.
Поїхав він дорогою і приїхав до одного містечка. Те містечко було дуже хороше, слічне, але дуже в жалобі. Отже питає той панич у свого господаря, в якого він був на квартирі, що то є, що містечко таке файне і люди такі красні, але дуже в жалобі. А господар розказує:
– У нас є така змія, що вона щодня мусить челядину з'їсти, а нині то вже припадає черга нашому найяснішому королеви, то мусить вже дати дочку.
– Запровадьте мене до неї, – каже панич.
Завів його господар на те саме місце. А там стояла капличка, де молились ті люди, котрих та змія мала погубити. Клякнув панич в каплиці, добув книжечку і зачав ся Богу молити. Аж дивиться, чує: гримить щось. А то змія виходить. Висунула вона свої дві голови, тільки хотіла його ухопити – він як махнув шаблею – так і відтяв ті голови. За якийсь час знов щось гуде: виходить змія зі чотирма головами. Як він махнув – то стяв ті чотири голови. Знов чує: щось гримить. Аж виходить змія з шістьма головами. Махнув шаблею – і стяв всі шість голів. Ще слухає: гримить щось. Аж іде змія з дванадцятьма головами. Махнув шаблею панич і постинав чисто всі голови. Потому від тих голів відрізав дванадцять язиків і зав'язав собі в хустину єдвабну.
Зачав він Богу ся молити. А тут чує: везуть цісареву дочку. Заходить вона до каплиці, добуває книжку і починає Богу молитись. А той панич приступає до неї, бере її за руку і каже:
– Ти тепер моя, а я твій. Даймо знаки собі, що ми будемо шлюбувати один одному.
Мала вона золотий перстень, ото розломила його надвоє, дала йому одну половину, а другу взяла собі. А він мав хусточку єдвабну, роздер її надвоє, взяв собі половину, а другу віддав їй.
– Тепер будьмо здорові, за рік і два місяці будем ся видіти, а я ще піду у світ щастя шукати.
Цісарева дочка виходить з тої каплички – коло неї під горою слуга стоїть.
– А чого ж ти, небоже, йдеш назад? – дивується слуга.
– Бо був там один панич, і він ту змію порубав і мене від смерти врятував.
А він каже:
– Як тобі не було смерти там, то я ти зроблю. Присягни мені, що будеш моєю жінкою, а я твоїм чоловіком, то я тя живою лишу.
Вона ся злякала і присягнула, але так на святий здогад. А він узяв її на повіз та й назад привіз до батька. Батько дуже зчудувався, що слуга її назад привіз. А він каже цісареви:
– Я ту змію порубав.
І показав голови, що він їх забрав зі собою (не бачив він, що ті голови були без язиків).
Цісар ся дуже тішив і казав, що він буде його зятем. Слуга так хоче хутко робити заповіді і весілля, але цісар питає своєї дочки. А вона зробилася слабою і каже до свого тата, до цісаря:
– Мій татуню коханий, мені ся у сні приснило, що я маю в жалобі ходити рік і два місяці, а тоді допіру за нього піду.
От минуло рік і два місяці, і допіру зачинають весілля робити. Цісар розсилає запрошення усім, хто хоче дивитися на весілля його дочки з тим слугою. Гості приїжджають, приїжджає і той панич з своїм псом. Як все панство ся вже посходило, почали їсти-пити і забавлятися. А потому почали різні трафунки оповідати. Коли всі вже виповіли свої історії, прийшла черга і на пана молодого, того слугу. От він почав оповідати, як то він цісареву дочку врятував, змії голови постинав і з собою їх всіх узяв. По ньому приходить черга до того студента мандрівного, котрий направду цісарівну від змії врятував.
– Най пан тепер розкаже яку казку!
– Аби ся панство не гнівало, я розкажу казку. Чи яка-небудь звірина, котра літає чи ходить, може бути без язика?
– Не може бути, – кажуть йому, – як може бути?
А він добуває хустинку, розв'язує ті язики і притулює до тих голів, а кожен підходить.
– Отже, любе панство, тепер я можу сказати, що то я вирятував цісареву дочку від змії.
А дочка каже:
– Так, татуню, так! То мій муж, а я його жона!
Взяли слугу набік, а на його місце посадили мандрівного панича. А слугу прив'язали коневи до хвоста та й пустили в поле, щоб його кості рознесло.
А паничеві з дочкою уділив цісар половину свого маєтку, і почали вони собі жити окремо. Першої ночі подивився він у вікно, бачить: вогонь горить. На другий день бере панич зі собою коня, пса і йде на те місце на полювання. Поїхав далеко, заїхав у ліс та й заблудив. Блукав він, блукав, не може виїхати на дорогу, аж захопила його ніч. Треба ночувати. А почався дощ, вітер-буря. Змерз панич, думає:
«Щоб якого вогню розложити, розігрітися».
Ходить він, глядить, щоб чого сухенького здибати. Взяв сухого листя й порохна і розложив вогонь. Вогонь розгорівся, і він коло того вогню розігрівся, та й сон його зморив. Але чує вночі: собака забрехав; він прокинувся, дивиться: йде баба.
– Ой, панунцю, – каже баба, – я би-м ся хтіла розігріти коло того вогнику трошки.
Він дозволив, а вона прийшла до вогню та й стала руки гріти. Коли сон його знов зморив. Баба дивиться, чи панич добре заснув, витягає прутика та й пац! Коника прутиком – коник каменем став; другий раз – пац! песика прутиком – песик каменем став; третій раз – пац! панича прутиком – тай панич каменем став.
Ото ся діяло зі старшим братом.
Коли молодший приїхав на роздоріжжя і побачив ножик заіржавлений, то дуже сумував.
– Гей, каже, – Боже, Боже, нема мого брата на світі! Повертає він коника на ту саму дорогу, котрою брат поїхав.
Приїжджає до того самого міста. Заїхав до того самого господаря, в якого його брат був, і питає:
– Чи не було такого і такого у вашому місті?
А господар йому розказує:
– Був такий і такий панич, то і то зробив і з цісаревою дочкою шлюб узяв.
Молодший брат поїхав до дідинця цісаревої дочки. От жінка брата вийшла навпроти нього з великою радістю і його питає:
– Де ж ти так довго був на полюванні?
Вона не знала, що то є лиш брат її чоловіка.
Повела його в покої, прийняла, як належить, а він її випитав, де то брат його поїхав на полювання. Пішли вони вночі спати – взяв він свою рушницю, положив посередині. Опівночі встав, дивиться у вікно: вогонь горить.
– Моя жоно кохана, що то за вогонь горить?
– Ой, вогонь як вогонь. Ти вже тамтого разу дивився, то потім тебе пару днів не було.
Переночували вони, поснідали, збирається він на полювання. Вона ж його просить:
– Мій мужу коханий, не їдь на те полювання!
Але не послухав він, зібрався, пішов до лісу. їде, їде та й заблудив. Треба також ночувати в лісі. Зірвалася буря-нещастя, дощ. Змок панич та шукає чого-небудь сухого, щоб вогонь розпалити. Розпалив той вогонь, сів, зігрівся, і захотілось йому спати. Але почав собака брехати, дивиться він: баба йде і проситься до вогню:
– Панунцю, може б, я приступила до твого вогню і розігрілася, бо-м змерзла дуже.
А він промовив до неї:
– Вільно, вільно прийти, розігрітися.
Почувши то, баба прийшла, сіла коло вогню, та йому вже не спиться. Закрив очі, а сам уважає, що баба буде робити. Баба витягає прутика та пац! коника по голові: коник відразу каменем став. Хотіла песика, а він її за руку.
– А де, – каже, – мій брат? А де мого брата кінь? А де мій кінь?
Став панич ту бабу бити. Вона ся просить:
– Панунцю, буде, буде зараз твій брат і твій кінь.
Взяла баба води котроїсь та й почала кропити камені.
Панич б'є її, не перестає. Встав його кінь, брата кінь, брата пес, а брата нема. Він її ще гірше б'є.
– Де мій брат?
Аж встав його брат. Каже до нього:
– Як я, брате, солодко спав!
– Чи ти спав, брате? Ти каменем лежав.
Стали вони вдвох бабу бити.
– Йди, бери води, кропи ту гору!
Набрала баба води, кропить гору. Як почали люди робитися з каміння, аж поки не стало гори, зробилося рівне поле. Дякують усі люди братам, а ті думають:
– Що нам з тою бабою робити? Треба її забити.
Як забили ту бабу, посідали собі, і молодший брат усе розказує старшому. Дійшов до того, як він з його жінкою спати ліг. Не вислухав старший брат свого брата (що він рушницю поклав між ними), вихопив шаблю і стяв молодшому голову. Почали кінь і пес молодшого брата плакати над ним, а старший брат поїхав додому. Під'їжджає до свого дідинця, варта почала кричати, що принц йде. Жінка як почула, що чоловік йде, вийшла назустріч і з великою радістю його привітала. Пішли в покої, разом переднювали, заходить вже ніч. Повісив пан свою фузею на гвіздок. А жінка питає його:
– Скажи мені, чоловіче, що то є, що ти на першу ніч повісив фузею на стіні, на другу ніч – положив між нами, а на третю – знов повісив на стіні.
Аж тоді він розмислив, що його брат нічого злого не зробив. Зачав він їхати до свого брата, подивитися на него. Приїздить, бачить – стоять пес і кінь по коліна у сльозах і плачуть над ним. Жаль ему ся зробило брата свого, поїхав шукати тую криницю, звідки баба-чарівниця воду брала, як людей кропила. Знайшов, набрав живущої та цілющої води і поїхав назад до брата. Змастив його тою водою – ожив він. Обнялися брати і поїхали обидвоє до дідинця. Жінка вибігла до них, та не могла пізнати свого чоловіка і почала плакати.
Озвався старший брат до неї:
– Я є твій муж, а ти моя жона, а то є мій брат.
От взяли вони брата в гостину. Молодший брат питається:
– Мій брате коханий, може, я би коло вас ся лишив? Може, ту є де місце? Питайся своєї жінки.
І він свеї жінки випитався.
А вона каже:
– Є ще одна моя сестра. Якби її дістати, то би ще твій брат отримав половину маєтку від мого батька.
Каже старший брат до меншого:
– Я вночі її ліпше випитаю, а ти, брате, слухай під ліжком. Вночі старший брат говорить зі своєю жінкою, тамтой, другий, слухає.
– Мою сестру, – каже жінка, – відікрали злі духи, і вона їм ся належить. От яким би способом твій брат дістався до неї, бо вона є в степах, в горах: я маю таке яблуко, що як ся поко-те, то най буде море, най буде рівнота, а воно заведе го до моєї середущої сестри. Вона порадить, чи він зможе, чи ні дістати тамту мою сестру.
От прийшов менший брат до теї сестри.
– І не виділа-м, і не бачила-м, чоловіче, – каже вона, – прісної душі, коли ти ся з'явив. Де ж я тебе сховаю, як чоловік прийде?
Отже, встромила вона його під ліжко.
Прилітає її чоловік, злий дух (один з чотирьох чи п'яти духів, котрі разом літали) і каже:
– Десь то прісна душа смердить!
От вона там йому бомки б'є:
– Що ти, – каже, – прісна душа! Ти по світі налітавсі, ти того сі нанюхав, то тобі сі так придає.
Всмажила вона йому яйце, він з'їв, ліг спати. Тоді вона написала листа до своєї молодшої сестри і дала тому братові, і ще дала йому яблуко.
– Їдь за тим яблуком, то воно заведе тебе там, де ти маєш бути, бо я, – каже, – тобі не поможу.
Яблуко те привело його до наймолодшої сестри. Вона здуміла:
– Де ти, чоловіче, ту сі взяв? Вже тілько-тілько літ не виділа-м чоловіка, йно тебе.
Перечитала вона лист.
– Де я тебе, чоловіче, подію, як прилетить мій чоловік?
І та знов сховала його під ліжко.
Прилітає її чоловік.
– Десь тут, – каже, – прісна душа чути.
От, фурт вона йому знов баки забиває, що:
– Ти налітався по світі, нанюхався того смороду, і тобі так ся придає.
Дала йому снідання, і той пішов спати. Тоди вона допіру каже:
– Чоловіче, на тобі коня мого і лист: поїдеш туди, де ся хочеш дістати, але перше ще поснідай.
Як він поснідав, дала йому залізну палку.
– Підіймай, – говорить, – чи підіймеш?
Той за ту палку: ані поворохати. Дала вона йому напитися – той як узяв за ту палку, то так вигинає, як прутом: такий вже здоровий.
– Як той кінь знесе, – каже, – вгору аж під хмари, то ти ніц не роби, йно тею палкою в лоб смали.
Сів він на коня, а той поніс його аж під хмари. Став брат його у лоб бити, то став той кінь там, де мав стати. Вийшла наймолодша сестра. Брат дав їй лист, а коня казав завести до стайні. Вона перечитала лист та й каже:
– Де я тебе, чоловіче, скрию?
Та четверта сестра наготовила все для свого чоловіка, а того всадила, вибачайте, під спідницю.
От як він прилетів з повітря, зо світа (бо він гонив, звичайно, так, як злий дух) та занюхав.
– Десь тут, – каже, – прісна душа смердить.
– Ти по світі налітався, повітря нанюхався, то тобі ся так придає.
Дала вона йому поснідати, і зморив його сон. Каже до неї:
– Поськай мене трохи.
Як зачала вона ськати, то питається:
– Мій мужу коханий, мені ся у сні приснило: де ти своє здоров'я тримаєш?
А він ся розізлостив:
– Глупа бабо, ти мене ся хочеш допитати? Я своє здоров'я тримаю у порозі.
То жінка як зачала той поріг мити, воскувати, шанувати, бо ж то його здоров'я, аж злому духу жалко ся зробило, що жінка коло того порога працює-бідує:
– Та де би я, дурна бабо, своє здоров'я тримав у порозі! Вона ся з того дуже засумувала:
– Ти мені, мужу, не кажеш правди.
Він собі, роздумавши, що жінка така сумлінна, коли вона той поріг миє і шкрябає – так шанує, може, вона його здоров'я буде шанувати, та й каже до неї:
– Моя жоно кохана, я тобі скажу правду, де я своє здоров'я тримаю. Там у полі стоїть груша, а в тій груші є вулик, а в тому вулику є качка, а в тій качці є яйце.
Якби хто ту качку добув, а з неї яйце добув, то би вже було по його здоров'ю. Тепер він жінці правду сказав. То вона його приспала, а сама пішла до мандрівника того, брата меншого і каже:
– На тобі сокирку, іди до груші, вирубай з неї вулик і з того вулика добудь качку, ту качку розпори і яйце добудь.
Пішов брат та й роздобув те яйце і поклав на долоню.