Припиніть же говорити зі мною мовою, якої я не можу і не хочу чути. Відречіться від почуття, яке ображає і лякає мене і за яке ви мусили б триматися не так наполегливо, знаючи, що воно ж бо і є перешкодою, що розділяє нас. Невже ж це єдине почуття, на яке ви здатні, і невже любов набуває в моїх очах ще й тієї вади, що вона виключає дружбу? І невже ви самі виявитеся винним у тому, що не захочете знайти друга в тій, у кого вам бажано було б викликати ніжніше почуття? Я не хочу так думати. Ця принизлива для вас думка обурила б мене і безповоротно віддалила б від вас.
Я пропоную вам свою дружбу, добродію. І це – все, що мені належить, усе, чим я маю право розпоряджатися. Чого ж вам бажати більше? Щоб віддатися цьому почуттю, такому солодкому і такому відповідному моєму серцю, я чекаю лише вашої згоди і вашого слова – цього я вимагаю! – що дружби буде достатньо для вашого щастя. Я забуду все, що мені могли про вас говорити, і розраховуватиму на те, що ви самі постараєтеся виправдати мій вибір.
Бачите, наскільки я з вами відверта. Нехай це послугує доказом моєї до вас довіри. Тільки від вас залежатиме збільшити її. Але попереджаю вас, що перше ж слово любові навіки зруйнує її й поверне мені всі мої побоювання і що передусім воно буде мені сигналом, аби не вимовляти з вами жодного слова.
Якщо ви, як стверджуєте, відмовилися від своїх помилкових поглядів, невже не вважатимете за краще бути предметом дружніх почуттів чесної жінки, ніж стати причиною розкаянь совісті грішниці? Прощавайте, добродію. Ви, звичайно, зрозумієте, що після цих моїх слів я не можу сказати нічого, поки не отримаю відповіді.
Із ***, 9 вересня 17…
Лист 68
Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель
Як відповісти, добродійко, на ваш останній лист? Як наважитися бути правдивим, якщо щирість може погубити мене у вашому судженні? Що поробиш, так треба. Мужності у мене вистачить. Я говорю, я безупинно повторюю собі, що краще заслужити вас, аніж просто володіти вами. І навіть якщо ви завжди відмовлятимете мені в щасті, до якого я незмінно прагнутиму, потрібно вам довести хоч би, що серце моє його достойне.
Як шкода, що, як ви висловились, я відмовився від своїх помилкових поглядів! Із якою захопленою насолодою читав би я цього вашого листа, на який із трепетом відповідаю. У нім ви говорите зі мною щиро, ви виявляєте до мене довіру, ви, словом, пропонуєте мені свою дружбу. Скільки благ, добродійко, і який жаль, що я не можу ними скористатися! Чому я не той, яким був!
Якби я ним був, якби у мене був до вас звичайний легкий потяг, породжуваний зваблюванням і жаданням задоволень, але іменований у наші дні любов’ю, я поспішив би отримати вигоду з усього, чого зумів би домогтися. Не занадто розбираючись у засобах, аби вони забезпечували успіх, я заохочував би вас бути відвертою зі мною, щоб розгадати, я домагався б цілковитої вашої довіри, щоб її обдурити, я прийняв би вашу дружбу в надії ошукати вас… Як, добродійко, ця картина лякає вас? Знайте ж, що вона була б списана з мене, якби я сказав, що погоджуюся бути тільки вашим другом…
Хто? Я? Я погодився б поділити з ким-небудь почуття, що виникло у вашій душі? Якщо я і скажу вам це, негайно ж перестаньте мені довіряти. З цієї миті я намагався б вас обдурити. Я міг би ще бажати вас, але вже, напевно, не любив би.
Не те щоб мила щирість, солодка довіра, зворушлива дружба не мали в моїх очах ціни… Але любов! Любов істинна, та любов, яку вселяєте ви, поєднуючи в собі всі ці почуття, надаючи їм іще більшої сили, не могла б, подібно до них, набути спокою та душевного холоду, що дозволяє порівнювати й навіть віддавати ті або інші переваги. Ні, добродійко, не стану я вашим другом! Я любитиму вас любов’ю найніжнішою, найпалкішою, хоча і сповненою якнайглибшої шаноби. Ви можете увергнути її у відчай, але не знищити.
За яким правом претендуєте ви на те, щоб розпоряджатися серцем, чиє поклоніння відкидаєте? Яка найвитонченіша жорстокість примушує вас заздрити навіть щастю любити вас? Воно належить мені, і ви над ним не владні. Я зумію його захистити. І якщо воно – джерело моїх страждань, то в ньому ж знайду я і зцілення.
Ні, ще раз ні! Стійте на своєму в жорстоких відмовах, але залиште мені мою любов. Вам дає радість робити мене нещасним. Нехай так. Спробуйте похитнути мою мужність, я зумію змусити вас хоч би до того, щоб ви вирішили мою долю. І, можливо, настане день, коли ви будете до мене справедливіші. Не те щоб я сподівався пробудити у вас чутливість. Але навіть не підкорившись переконанню, ви перейметеся ним, ви скажете: «Я про нього невірно судила».
Скажемо точніше, – ви несправедливі до себе самої. Пізнати вас і не полюбити, полюбити і не бути постійним, і те й інше – однаково неможливе. І незважаючи на скромність, яка прикрашає вас, вам, мабуть, легше скаржитись, аніж дивуватись із почуттів, вами породжених. Що ж до мене, чия єдина заслуга полягає в тому, що я оцінив вас, я не хочу втратити цієї заслуги. І, відмовляючись прийняти лукаві ваші дари, я поновлюю біля ніг ваших клятву любити вас вічно.
Із ***, 10 вересня 17…
Лист 69
Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені
(Записка олівцем, переписана Дансені)
Ви запитуєте, що я роблю: я люблю вас і плачу. Моя мати зі мною не розмовляє. Вона відняла у мене папір, пера і чорнило. Я користуюсь олівцем, який, на щастя, у мене зберігся, і пишу на обривку вашого листа. Мені тільки й залишається, що схвалити все, зроблене вами. Я занадто люблю вас, аби не вхопитися за будь-який спосіб отримувати вісті про вас і повідомляти вас що-небудь про себе. Мені не подобався пан де Вальмон, і я не гадала, що він такий вже вам друг. Постараюся звикнути до нього і полюбити його заради вас. Я уявлення не маю, хто нас видав. Це можуть бути тільки моя покоївка або священик, якому я сповідувалась. Я дуже нещасна. Завтра ми від’їжджаємо в село, чи надовго – не знаю. Боже мій! Не бачити вас! Мені більше ні на чому писати. Прощавайте. Постарайтеся розібрати, що я написала. Ці слова, написані олівцем, можливо, зітруться, але почуття, збережені в моєму серці, – ніколи.
Із ***, 10 вересня 17…
Лист 70
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Дорогий мій друже, я маю дати вам одну дуже важливу пораду. Як ви знаєте, я вчора вечеряв у маршальші де***. Зайшла розмова про вас, і я сказав не все те хороше, що думаю, а все те, чого зовсім не думаю. Усі, мабуть, були зі мною згодні, й бесіда тривала вже досить мляво, як буває завжди, коли про ближнього говорять тільки хороше, але раптом знайшовся один заперечувальник. Це був Преван.
«Боронь Боже, – мовив він підводячись, – щоб я засумнівався в доброчесності пані де Мертей! Але, смію думати, вона має завдячувати при тім швидше своїй легковажності, ніж правилам. Можливо, залицятися до неї важче, ніж їй сподобатись. І позаяк, упадаючи за однією жінкою, при нагоді зустрічаєш чимало інших, і позаяк врешті-решт ці інші можуть виявитися не гіршими, а можливо, і кращими за неї, то одні прихильники відволікаються якою-небудь іншою забаганкою, а інші просто втомлюються домагатись її, й можливо, що з усіх жінок Парижа їй менше всього доводилося захищатись. Що стосується мене, – додав він, підбадьорюваний посмішками декого з дам, – я увірую в доброчесність пані де Мертей лише після того, як зажену, залицяючись до неї, шестерик коней».
Цей вульгарний жарт мав успіх, який випадає зазвичай на долю всього, що відгонить наклепом. Усі розсміялися, Преван сів на своє місце, і бесіда набула іншого напрямку. Але обидві графині де П***, біля яких сидів наш маловір, завели з ним на цю тему приватну розмову, яку я, на щастя, мав можливість чути.
Виклик пробудити у вас почуття було прийнято. Слово «нічого не приховувати» було дано, і з усіх обіцянок, які будуть дані з цього приводу, її, напевно, особливо свято стримають. Але вас попереджено, а прислів’я ви знаєте.[40] Мушу тільки додати, що цей Преван, із яким ви незнайомі, надзвичайно люб’язний, а ще більше спритний. Якщо іноді ви й чули від мене протилежне, то лише тому, що я його недолюблюю й мені приємно перешкоджати його успіхам, а крім того, тому, що я добре знаю, яку вагу має моя думка для декількох десятків наймодніших наших дам.
Мені справді вдавалося таким чином досить тривалий час заважати йому з’являтися на так званій великій сцені. І він здійснював чудеса, а знати про це ніхто не знав. Але галас, зчинений із приводу його потрійної пригоди, звернув на нього загальну увагу, породив у нім самовпевненість, якої йому бракувало, і зробив його по-справжньому небезпечним. Словом, тепер це, можливо, єдиний чоловік, якого я побоявся б зустріти на своєму шляху. І, не кажучи вже про вашу особисту зацікавленість, ви зробите мені велику послугу, якщо при нагоді виставите його в смішному вигляді. Залишаю його в хороших руках і сподіваюся, що до мого повернення він буде пропащею людиною.
Натомість обіцяю вам довести до жаданого кінця пригоду вашої підопічної та зайнятися нею так само старанно, як і моєю прекрасною недоторкою.
Остання щойно надіслала мені план своєї капітуляції. В усьому її листі проглядає бажання бути обдуреною. Неможливо запропонувати зручніший і в той же час банальніший спосіб: вона хоче, щоб я був її другом. Але я прихильник нових і важчих прийомів, не згоден, аби вона так дешево відбулась, і вже, напевно, я не для того так із нею морочуся, щоб усе завершилося звичайним звабленням.
Згідно з моїм планом вона має відчути, добре відчути і ціну й розмір кожної жертви, яку мені принесе. Я не маю наміру привести її до мети настільки швидко, щоб розкаяння за нею вгналось. Я хочу, щоб доброчесність її помирала повільною смертю, а сама вона не зводила очей із цього жалісного видовища, і щоб щастя тримати мене у своїх обіймах вона відчула тільки після того, як уже буде змушена не приховувати свого бажання. І, правда, чого я був би вартий, якби не був вартий того, щоб мене прохали. І чи така це жорстока помста зарозумілій жінці, яка червоніє від визнання, що вона когось обожнює?
Тому я відкинув дорогоцінну дружбу і наполегливо тримаюся за звання коханого. Оскільки я не приховую, що тут ідеться не про словесну відмінність і набуття звання є істотно важливим, я доклав у своєму листі багато старань і потурбувався, щоб у нім була наявна та безладність, яка сама лише вміє висловити почуття. Нарешті, я намолов у нім стільки нісенітниць, скільки міг, бо без нісенітниць не буває ніжності. Я вважаю, що з цієї саме причини жінки так перевершують нас у мистецтві писання любовних листів.
Свого листа я закінчив лестощами, і теж унаслідок зроблених мною глибоких спостережень. Після того, як жіноче серце деякий час було збуджене почуттям, йому потрібен відпочинок, а я помітив, що для всякої жінки найм’якіша подушка – лестощі.
Прощавайте, чарівний мій друже. Завтра я від’їжджаю. Якщо зволите передати через мене що-небудь графині де ***, я в неї зупинюся хоч би для того, щоб пообідати. Я засмучений, що від’їжджаю, не побачивши вас. Посилайте мені ваші піднесені повчання та допоможіть своїми мудрими порадами в цей вирішальний момент.
Особливо ж захищайтеся від Превана, і дай Боже коли-небудь віддячити вам за цю жертву! Прощавайте.
Із ***, 11 вересня 17…
Лист 71
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Цей роззява єгер, зрозуміло, забув у Парижі мій портфель! Листи моєї спокусниці, лист Дансені малій Воланж – усе залишилося там, усе, що мені зараз таке потрібне! Він повертається, щоб виправити свою дурість, а доки він сідлає коня, я розповім вам свою сьогоднішню нічну пригоду, бо прошу вас не сумніватися в тому, що я не втрачаю часу дарма.
Сама по собі вона – дріб’язкова: підігріта вчорашня страва віконтеси де М***; але деякі подробиці в ній цікаві. До того ж я радий нагоді показати вам, що коли в мене і є дар губити жінок, то володію я і не меншим даром рятувати їх, якщо мені заманеться. Я завжди вибираю або найважчий, або найвеселіший шлях, і я зовсім не розкаююся в гарному вчинку, якщо він для мене – корисна вправа або забава.
Отже, я застав тут віконтесу, а коли всі, що перебували в замку, почали чіплятися до мене, щоб я залишився ночувати, і вона приєдналася до цих наполягань, я їй сказав: «Що ж, я згоден, але за умови, що проведу ніч із вами». – «Для мене це неможливо, – відповіла вона, – тут Врессак». До цього моменту я вважав, що просто говорю їй люб’язність, але слово «неможливо», як завжди, вивело мене з себе. Мені здалося принизливим бути принесеним у жертву Врессаку, і я вирішив, що не потерплю цього. Тому я почав наполягати. Обставини складалися несприятливо для мене. Цей Врессак виявився таким неспритним, що викликав ревнощі віконта, так що віконтеса не могла приймати його у себе, і обоє вони змовилися щодо цієї спільної поїздки до доброї графині, щоб спробувати увірвати декілька ночей. Віконт спершу навіть виявив деяке роздратування, зустрівши Врессака, але, ще більш пристрасний мисливець, аніж ревнивець, він усе ж таки залишився. Графиня ж, вірна своєму звичаю, влаштувала дружину в кімнаті, що виходить у головний коридор, а чоловіка та коханця помістила в кімнатах, суміжних із цією, і дозволила їм влаштовуватися між собою, як вони знають. Лиха доля судилась і тому й іншому, щоб я опинився якраз навпроти.
Того ж самого дня, тобто вчора, Врессак, який, як ви самі розумієте, прагне всіляко догоджати віконтові, вирушив із ним на полювання, хоча не має до цієї справи ані найменшої схильності, розраховуючи вночі в обіймах дружини винагородити себе за нудьгу, якої весь день мусив зазнавати в товаристві її чоловіка. Але я розсудив, що він потребує відпочинку, і потурбувався про те, щоб переконати його коханку дати йому час відпочити.
Мені це вдалось, і я домігся, щоб вона затіяла з ним сварку якраз через це полювання, на яке він, поза сумнівом, погодився лише заради неї. Не можна було вигадати більш невдалого приводу, але жодна жінка не володіє в більшій мірі, ніж віконтеса, спільним для усіх жінок талантом замінювати логіку роздратуванням і повертатися до добросердя тим важче, чим більше вона винувата. Одначе момент для з’ясувань був украй несприятливий, а я домагався лише однієї ночі й тому не заперечував проти того, щоб вони наступного дня помирилися.
Отже, після повернення Врессака з полювання на нього стали дутися. Він побажав довідатися про причину, й тут його обсипали докорами. Він спробував виправдатись, але присутність чоловіка стала приводом для того, щоб перервати розмову. Насамкінець він спробував скористатися моментом, коли чоловік пішов, і попросити, щоб увечері його вислухали. Ось тут віконтеса й досягла справжніх висот. Вона почала обурюватися зухвалістю чоловіків, які, скориставшись раз милостями жінки, уявляють, ніби їм дано право зловживати цим навіть тоді, коли жінка ними невдоволена. Дуже вправно перевівши таким чином усю розмову на іншу тему, вона так добре стала розводитися щодо чуйності й чутливості, що Врессак не знайшовся що відповісти, зніяковів, і навіть я сам готовий був визнати її правоту, бо – знайте це – як приятель їх обох я був присутній при розмові як третя особа.
Зрештою, вона рішуче заявила, що не може дозволити, аби він, стомлений полюванням, стомлювався ще від любовних утіх, і не пробачить собі, якщо виявиться перешкодою такій приємній розвазі. В цей час повернувся чоловік. Розпалений Врессак, який утратив усяку можливість відповідати, звернувся до мене й довго викладав свої аргументи, які я знав не гірше за нього самого, а насамкінець попросив мене поговорити з віконтесою, що я йому і обіцяв. Я дійсно поговорив, але тільки для того, щоб подякувати їй і умовитися про годину нашого побачення та про способи здійснити його.
Вона сказала мені, що позаяк її кімната розташована між кімнатами її чоловіка та коханця, вона визнала обережнішим піти самій до Врессака, ніж прийняти його в себе. Оскільки я розмістився якраз навпроти неї, вона вважає, що і в цьому разі безпечніше побачитись у мене, і що вона з’явиться, тільки-но покоївка піде з її кімнати, – мені ж потрібно лише прочинити свої двері й чекати.