– Мене це не цікавить, – умисне суворо сказав Штудер. – А після роботи ти зразу пішов до села, до своєї квартири? Де ти мешкав?
– У Гофманів, на Станційній вулиці. Ви зразу знайдете ту хату. Пані Гофман – добра жінка… У них кошикарська майстерня.
– Це мене не цікавить. Отже, ти прийшов до своєї кімнати, помивсь, а тоді пішов вечеряти. Чи як?
– Так.
– Отже, о шостій шабашите. – Штудер видобув з кишені нотатник і почав щось писати. – О шостій шабашите, пів на сьому, за чверть до сьомої – вечеря… – Звів очі на Шлюмфа. – Ти швидко їв? Чи повільно? Дуже голодний був?
– Не дуже.
– Отже, ти їв швидко й о сьомій уже скінчив вечерю.
Штудер неначе втупив погляд у блокнот, але очі його бачили все. Помітивши, що Шлюмпфове обличчя змінило вираз, він розвіяв напругу начебто невинним запитанням:
– Скільки ти заплатив за вечерю?
– Півтора франка. На обід в Еленбергера щодня дають миску юшки, а хліб і сир я приношу з собою. Еленбергер за юшку вираховує всього п’ятдесят рапів, а сніданок він дає за так, бо Еленбергер завжди поводився з нами по-людському, ми його любили, він і говорить так хвацько, глянути – то старий дідуган, і зубів уже нема, але… – все це Шлюмф вимовив одним духом, наче боявся, щоб його не перебили. Та Штудер цього разу не мав охоти теревенити.
– А що ти робив у середу ввечері від сьомої до восьмої години? – спитав він суворо. В сухих пальцях він затискав олівця й не підводив погляду на Шлюмфа.
– Від шостої до сьомої? – Шлюмф уже важко дихав.
– Ні, від сьомої до восьмої. О сьомій ти скінчив вечеряти, о восьмій розміняв у «Ведмеді» сотню. Хто дав тобі триста франків?
І Штудер пильно глянув на хлопця. Шлюмф відвернув голову вбік, тоді раптом упав ницьма на ліжко, затуливши обличчя зігнутою правою рукою, й затрусився всім тілом.
Штудер чекав. Він був задоволений. Дрібненькими літерами записав у нотатнику: «Зонья Вічі» – і поставив великий знак запитання. Тоді промовив несподівано лагідно:
– Шлюмф, ми це діло розплутаємо.
Я не дуже допитувався в тебе, що ти робив увечері в вівторок, тобто напередодні вбивства. Бо знав, що ти однаково набрешеш. Та й однаково це є в протоколах. Ти тільки скажи мені ще одне: що за дівчина твоя Зонья? Вона одиначка в родині?
Шлюмф рвучко підвів голову.
– Є ще брат. Армін.
– І ти того Арміна недолюблюєш?
– Я йому якось був доброго бобу всипав, – відказав Шлюмф і вищирив зуби, мов собака, коли гарчить.
– Той Армін не хоче, щоб його сестра йшла за тебе?
– Так, та й з батьком він увесь час гарикався: Вічі таки часто нарікав на нього…
– Ага… А мати?
– Е, стара ввесь час одно романи читає. – Хлопець так і сказав – «стара», без ніякої поваги. – Вона родичка старости Ешбахера, і той посадив її торгувати в станційному кіоску в Герценштайні. Вона ввесь час сиділа в тому кіоску й читала, поки чоловік крамарював по селах. Ну, не те щоб крамарював… їздив скрізь своєю мотоциклеткою, розвозив мастику для підлог, каву тощо… І мотоциклетку теж там знайшли, стояла на дорозі, зовсім поблизу.
– А де лежав старий Вічі?
– За сотню метрів у лісі, Котеро так розповідав.
Штудер малював у своєму записнику чоловічків. Він раптом перенісся думкою далеко. До тієї розпадини в Горішньому Аргау, де заарештував хлопця. Двері йому відчинила мати. Дивна жінка та Шлюмфова мати! Вона й не здивувалась нітрохи. Тільки спитала: «Хоч поснідати йому можна?»
Юне дівча в Герценштайні, стара мати в Горішньому Аргау… а між ними обома оцей хлопчина Шлюмф, обвинувачений в убивстві…
Все залежатиме від того, якому слідчому припаде справа… Треба буде з тим слідчим поговорити. Може…
У коридорі почулись кроки. На порозі став наглядач Ліхті, його червоне обличчя сердито блищало.
– Вахмістре, пан слідчий хочуть поговорити з вами.
І Ліхті зухвало оскірився. Неважко було здогадатися, що означає ця усмішка. Якийсь там оперативник перевищив свої повноваження, і тепер його кличуть, щоб як слід намилити йому шию…
– Ну, бувай, Шлюмф! – сказав Штудер. – Та не дурій більше. Переказати вітання Зоньї, коли побачу її? Так? Ну гаразд, може, я тоді ще раз тебе навідаю. Бувай!
Ідучи довгими коридорами замку, Штудер ніяк не міг ні викинути з думки, ні витлумачити собі той погляд, якого кинув Шлюмф услід йому. Так, було в тому погляді здивування, але чи не чаївся там на дні й безпросвітний відчай?
Справа Венделіна Вічі – вперше
– Ви… – слідчий прокашлявся. – …Ви – вахмістр Штудер?
– Так.
– Сідайте.
Слідчий удався низенький, худенький, жовтолиций. Лілувато-рудий піджак його був у плечах вимощений ватою. До білої шовкової сорочки він носив волошково-синю краватку. На масивному персні з печаткою виднів герб, і перстень справді здавався старовинним.
– Вахмістре Штудер, я, з вашого дозволу, хотів би спитати вас, що ви, власне, собі надумали. Як це вам набігло в голову самочинно – я повторюю: самочинно! – втручатися в справу, яка… – Слідчий раптом затнувся й сам не знав чому.
Перед ним сидів звичайнісінький оперативник у чині вахмістра, вже не молодий, досить непримітний чоловік: сорочка з пом’ятим комірцем, сірий костюм уже трохи торбистий, бо тіло, вбране в той костюм, розгладнуло. Чоловік мав бліде худорляве обличчя, рот його прикривали вуса, аж важко було сказати, чи він усміхається, чи дивиться поважно. І сидів цей оперативник на стільці розкарячивши ноги, ліктями зіпершись на стегна й сплівши пальці.
Слідчий і сам не знав, чому раптом почав величати його паном:
– Мені здається, ви, пане вахмістре, повинні розуміти, що перевищили свої повноваження…
Штудер усе притакував головою: так, звісно, повноваження!
– Яку ви мали підставу ще раз відвідати за всіма правилами ув’язненого Ервіна Шлюмфа? Звісно, я охоче визнаю, що ваші відвідини виявилися вкрай доречними, але це ще не означає, ніби вони належать до сфери повноважень оперативних органів поліції. Адже ви, пане вахмістре, служите вже досить довго, аби знати, що плідне співробітництво різних інстанцій можливе тільки тоді, коли кожна з них дбає про те, щоб лишатися точно в межах своєї сфери повноважень.
Не раз, ні, вже тричі повторилося слово «повноваження». Штудер уже зорієнтувався. Поталанило, подумав він: ті, котрі весь час козиряють повноваженнями, ще не найгірші. Треба тільки говорити з ними приязно та вдавати, ніби сприймаєш їх дуже поважно, тоді вони з твоєї руки їстимуть.
– Звичайно, пане слідчий, – промовив вахмістр, і голос його був сама лагідність та повага, – я цілком свідомий того, що таки справді перевищив свої повноваження. Ви цілком слушно відзначили: я мав здати заарештованого Ервіна Шлюмфа до в’язниці, та й годі: на тому моя функція закінчувалась. Так, пане слідчий, людина – слабке створіння, – але я ще подумав, що справа, можливо, не така ясна, як гадалося спочатку. Цілком може бути, подумав я, що виявиться необхідним зібрати дальші матеріали в цій справі, і не виключено, що збирання доручать саме мені, а тому й захотів узайве зорієнтуватись…
Слідчий був, видимо, вже власкавлений.
– Але ж, вахмістре, – сказав він, – справа яснісінька. І, врешті, якби цей Шлюмф навіть повісився, це не було б дуже великим лихом: я позбувся б неприємної справи, та й державі не довелось би оплачувати судові витрати.
– Звичайно, пане слідчий. Але чи справді зі Шлюмфовою смертю вирішилась би вся справа? Бо ви й самі скоро пересвідчитеся, що Шлюмф не винен.
Власне, це твердження було нахабством, але Штудерів голос звучав так шанобливо й так настійливо просив, ба навіть вимагав потвердження, що добродієві з награвірованим на персні-печатці гербом нічого діяти не лишилось, як ствердно покивати головою.
Кабінет укривали панелі з бурого дерева, а що віконниці були зачинені, то повітря всередині ніби мерехтіло темним золотом.
– Але ж протоколи справи… – промовив слідчий уже трохи невпевнено. – Протоколи справи… Я, правда, ще не мав часу як слід узятись до них. Стривайте…
По праву руку від нього лежали стосиком п’ять течок із паперами. Він витяг спідню, найтоншу. На блакитній картонній палітурці стояло:
Шлюмф Ервін
Убивство
– На жаль… – озвався Штудер з невинною міною, – на жаль, останнім часом ми досить нерідко чуємо про недбало проведене слідство. І, можливо, краще було б, якби й до такого ясного випадку підійти з усією необхідною скрупульозністю.
А подумки Штудер осміхнувся: «Маєш! Якщо ти мене – повноваженнями, то я тебе – скрупульозністю».
Слідчий закивав головою. Вийняв з футлярчика окуляри в роговій оправі, наклав на носа. Тепер він мав вигляд меланхолійного кіноактора-коміка.
– Авжеж, авжеж, вахмістре. Вам тільки слід зважити на те, що це в мене перше складне розслідування й що ваша компетентність у таких справах…
На цьому він затнувсь. А Штудер заперечливо підняв ру к у.
Але слідчий не зважив на той жест. Він уже тримав у руці два фотознімки і подав їх через стіл Штудерові:
– Це знімки місця злочину.
Штудер уважно розглянув знімки. Вони були непогані, хоча й виконані не фахівцем криміналістичної фотографії. На обох видно було підлісок ялинового лісу, і на землі, всипаній сухою глицею, – знімки були дуже чіткі, – лежала ницьма людина в темному одязі. На лисій голові ззаду, пальців на три від правого вуха, саме над ріденьким віночком волосся, яке трохи прикривало комір піджака, виднів темний отвір. Все це мало досить неприємний вигляд, але Штудерові такі картини були звичні. Він тільки спитав:
– Кишені були порожні?
– Зачекайте, ось тут у мене рапорт жандармського капрала Мурмана…
– А, Мурман у Герценштайні! – перебив Штудер. – Так, так.
– Ви його знаєте?
– Аякже. Колега. Тільки вже багато років не бачилися. Що ж він там пише?
Слідчий перегорнув аркуш, тоді замурмотів сам до себе уривки фраз. Штудер уловлював:
– …Чоловічий труп, що лежав животом униз… Отвір від кулі за правим вухом… Куля застрягла в голові… ймовірно з браунінга калібру 6,5 мм…»
– О, Мурман на зброї знається! – зауважив Штудер.
– «Кишені порожні…» – прочитав слідчий.
– А це що? – пролунало різке запитання. – Може, ви маєте лупу. – Зі Штудерового голосу зникла вся чемність.
– Лупу? Так. Зачекайте… Ось вам лупа.
Хвилинку в кабінеті стояла тиша. Крізь шпарину між віконницями прямо на Штудерове волосся падав сонячний промінь. Слідчий мовчки дивився на чоловіка, що сидів перед ним, на його широку округлу спину, на посивіле волоссячко, що блищало, наче шерсть сивого коня.
– Кумедія, – тихо промовив вахмістр Штудер. («Що, в біса, можна добачити кумедного в знімку вбитої людини?!» – подумав слідчий). – Адже піджак на спині зовсім чистий.
– Чистий на спині? Ну й що?
– А кишені порожні, – коротко сказав Штудер таким тоном, ніби ці слова пояснювали все.
– Не розумію… – Слідчий скинув окуляри й протер їх носовичком.
– Коли ви уявляєте собі, – сказав Штудер і постукав лупою по знімку, – коли ви уявляєте собі, що хтось підступно напав на цього чоловіка в лісі й убив його пострілом ззаду, то з положення трупа випливає, що вбитий падав уперед лицем. Адже так? Отже, він лежить долілиць і не ворушиться. А кишені порожні. Коли ж їх спорожнили?
– Нападник міг примусити Вічі спершу віддати гаманця…
– Не дуже ймовірно… А що сказано в протоколі розтину? Коли приблизно настала смерть?
Слідчий почав гортати папери – квапливо, наче школяр, що хоче одержати добру оцінку. Просто диво, як швидко помінялися ролі. Штудер так само сидів на незручному стільці, видимо, призначеному для допитуваних арештантів, а проте складалося враження, ніби саме він провадить допит!
– Протокол розтину, – сказав нарешті слідчий, прокашлявся, поправив окуляри й заходився читати: – «Потилична кістка розтрощена… мізочок… застрягла в області лівої…» Але ж вам це все непотрібне… А, ось: «Смерть настала приблизно за десять годин до виявлення трупа». Ви хотіли знати це, вахмістре? «Трупа знайшов між пів на восьму й чверть до восьмої Жан Котеро, старший садівник розсадника Еленбергера… Отже, вбивство вчинено десь близько десятої години вечора».
– Десятої? Добре. Як ви уявляєте собі цю сцену? Старий Вічі вертається з ділової подорожі, спокійно їде своєю мотоциклеткою додому. Раптом його зупиняють… Уже тут багато неясного. Чому він устав з мотоцикла? Злякався… Припустімо, що його зупинили. Ну що ж, він мусив зіперти мотоцикла на дерево, а його самого хтось погнав у ліс… Чому напасник не забрав у нього гаманця на дорозі й не вшився?… Так ні ж! Він примусив Вічі зайти з ним на сто метрів – адже там було сто метрів? – у глиб лісу. І застрелив його ззаду. Вічі падає долілиць… Можете ви, пане слідчий, сказати мені, коли в нього з кишені забрано гаманця з тими зниклими трьома сотнями франків?
– Гаманець? Три сотні франків? Зачекайте, вахмістре. Мені треба зорієнтуватись.
Тиша. Тільки гучно дзижчить муха. Штудер не ворухнувся, так і сидів, похиливши голову..
– Маєте рацію… Пані Вічі посвідчила, ніби чоловік сказав їй уранці, що ввечері, можливо, привезе півтораста франків. Бо йому мають оплатити деякі рахунки. А сто п’ятдесят франків він мав при собі… Довідки по телефону з’ясували, що двоє клієнтів справді оплатили Вічі свої рахунки. Один рахунок на сто франків, другий – на п’ятдесят…
– Один на сто, другий на п’ятдесят? Дивно…
– Чому?
– Бо Шлюмф мав при собі три банкноти по сто франків. Одну він розміняв у «Ведмеді», а дві я в нього вилучив. І де подівся гаманець?
– Ваша правда, вахмістре. В цій справді ще є темні місця…
– Еге ж, темні місця! – Штудер здвигнув плечима.
«Уїдливий тип», – подумав слідчий. Він нервувався, як колись на державному іспиті. Може, цей вахмістр піддатливий на лестощі?…
Тому слідчий сказав:
– Я бачу, вахмістре, ваша практична виучка в кримінології переважає мою… – Штудер щось пробурмотів собі під ніс. – Що ви кажете? – Слідчий аж руку до вуха приклав, ніби боявся пропустити бодай слово свого співрозмовника.
Але Штудер ураз неначе забув, де він. Бо заходився неквапливо прикурювати дешеву сигару.
– Може, краще закурите сигарету? – наважився несміливо запитати слідчий, бо терпіти не міг диму від таких сигар. І простяг Штудерові через стіл розкритий портсигар. Та Штудер заперечливо похитав головою. Йому, вахмістрові Штудерові, сигарети з золотим мундштучком!..
Слідчий порушив тишу.
– Де ж ви набули таких практичних знань, пане Штудер?
Але навіть зміна форми звертання – «пане Штудер» замість «вахмістре» – не змогла розбудити мовчазного оперативника з задуми.
– І чому це ви з вашими знаннями не стали хоч би лейтенантом поліції?
Штудер рвучко підвів голову.
– Що?… Що ви сказали?… У вас попільничка є?
Слідчий усміхнувся й посунув через стіл мосяжну мис оч к у.
– Я свого часу працював у Граці в професора Гроса. А чому я не зробив кар’єри? Бачте, я колись попік пальці на одній банківській справі. Тоді я був комісаром у міській поліції… Еге ж, а під час війни… Після історії з банком я попав у неласку, і довелося починати все з самого низу. Таке буває… Але я хотів спитати ось що: як ви збираєтесь розв’язувати цю справу? З яких кроків починати?
Спочатку слідчий хотів був присадити цього вахмістра, пояснити йому, хто тут командує; адже, кінець кінцем, відповідальність за розслідування лежить на ньому… Але він відігнав цей перший імпульс. У Штудеровому погляді було щось таке очікувально-несміливе… Тому слідчий сказав досить примирливо:
– Ну, гадаю, почнемо з найзвичнішого. Викличемо родину Вічі, хазяїна… гм… звинуваченого…
– Ервіна Шлюмфа, – перебив Штудер, – уже судженого за грабунок, крадіжки та інші дрібніші злочини. Коли трупа відвезли до судово-медичного інституту?
– У середу ввечері…
– Як ви гадаєте, коли ми зможемо одержати з інституту висновок?
– Думаю, можна б показати труп обвинуваченому… Що ви на це скажете?
Запитання було ввічливе, але думав слідчий десь так: «Хоч би вже ти швидше забирався геть! Сигара смердить, поводишся настирливо, я, звісно, поскаржуся начальству, але що мені з того? Отже, так скоро я тебе не спекаюсь. Тому краще ладком…»