– Показати звинуваченому? – перепитав Штудер. – Везти його туди, щоб він знову дорогою спробував утекти?
– Що? Він хотів чкурнути від вас? І ви мені нічого про це не сказали?
Штудер подивився на слідчого спокійним поглядом і знизав плечима. Ну що можна відповісти на таке запитання?
– Я буду з вами цілком відвертий, пане слідчий, – раптом сказав він, і голос його звучав якось дивно глухо й схвильовано. – Годі нам уже ходити околясами. Ви думаєте собі: «Цей старий здеградований оперативник, що вже має йти на пенсію, хоче попишатись. Набивається в порадники. Але я його провчу. Ще сьогодні, тільки-но він піде, зателефоную до дирекції й поскаржуся…»
Мовчанка. Слідчий стискав у пальцях олівця й малював ним на вимочці кружальця. Штудер підвівся, вхопив стілець за спинку, пересунув його перед себе, зіперся руками на спинку – сигара між двома пальцями в нього все чаділа, – а потім заговорив:
– Я хочу вам дещо сказати, пане слідчий. Я залюбки подам у відставку, коли ця справа розслідуватиметься не так, як я хотів би. Та коли я буду відставником, то матиму право робити, що забажаю. І вийде велика кумедія. Я пообіцяв Шлюмфові взяти його справу в свої руки…
– Ви що, вже зробились адвокатом, вахмістре? – глузливо кинув слідчий.
– Ні. Але ж я можу найняти адвоката. Такого, що розіб’є вдрузки все звинувачення – і то перед судом присяжних. Вам цього хочеться? Тільки уявіть собі гаразд, як воно буде! Вас викличуть як свідка захисту й тикатимуть вам у вічі всіма промахами попереднього розслідування. Сподобається вам це?
«Та він зовсім схиблений! – подумав слідчий. – Справдешній сутяжник!
І чому арештувати підозрюваного вирядили саме цього Штудера? Якийсь фанатик справедливості! Невже такі ще є на світі? Я ж увесь час йому поступався… Чи він уміє читати думки? Дурна історія! А коли цей Шлюмф і справді не винен, то вийде, чого доброго, скандал, на людей упаде підозра. Краще все ж таки працювати разом з ним». А вголос промовив:
– Дурниць ви наговорили, вахмістре. Я знаю справу ще дуже мало. Нащо такі погрози? Хіба я відмовлявся вислухати вас? Чому ви зразу викочуєте важку артилерію? Ви надто нетерплячий, пане Штудер. Хіба не можна обговорити все цілком спокійно? Ви, здається мені, дуже вразливий, вахмістре, але вам слід би пам’ятати, що й інші люди часом мають нерви… – Слідчий замовк, чекаючи відповіді, й не зводив очей з димучої сигари в Штудеровій руці.
– А, он що! – раптом сказав Штудер. – Он воно що… – Він підійшов до вікна, розчинив його й викинув сигару на двір. – Треба було самому здогадатися. Такі люди, як ви… То в цьому вся причина? Я відчував, що ви щось проти мене маєте. І думав, що це через Шлюмфа… А воно всього-на-всього сигара?
І засміявся.
«Кумедний чолов’яга! – подумав слідчий. – Усе на світі розуміє!.. Дим від дешевої сигари! Невже така дурниця справді може навіяти ворожий настрій?…»
І в ці думки втрутився Штудер:
– Цікаво. Часом нас дратує в людині якась нікчемна звичка: наприклад, куріння дешевих сигар. А на мене так діють дорогі сигарети з золотим мундштучком.
І сів.
– Правда, правда, – тільки й сказав слідчий, але в душі відчув щиру повагу до цього мастака читати думки. А потім додав:
– Я б хотів зараз викликати з камери вашого підзахисного Шлюмфа. Ви хочете бути присутнім?
– Атож. Залюбки. Але, може, ви будете такі ласкаві…
– Звичайно, – усміхнувся слідчий, – я поводитимуся з ним так, що він не буде вішатися знову, принаймні поки що. Бо я можу й інакше. Хочу також поговорити з прокурором. Коли виявиться, що потрібне дальше розслідування, ми залучимо й вас.
Більярд і хронічний алкоголізм
Штудер ударив києм. Біла куля покотилася зеленим сукном, цокнулась об червону, відбилась од борту й просвистіла повз другу білу, ледь не зачепивши її.
Штудер поставив кия на підлогу, покліпав очима й сказав сердито:
– Трохи заслабко!
І саме в ту мить уперше почув густий голос, який йому малося почути ще не раз. Той голос промовив:
– І повір мені, в цій історії з Вічі не все ясне; повір мені, там не сходяться кінці з кінцями… та ти й сам це знаєш. Хоча вони й злапали Шлюмфа…
Далі Штудер не розібрав нічого. Тиша, яка щойно панувала в залі, розсипалася, знову загули балачки за столами. Штудер повернувся й пильно подивився на чоловіка з на диво густим голосом.
Чоловік був високого зросту й мав худе зморшкувате обличчя. Він сидів у кутку кав’ярні за одним столиком із куценьким товстуном. Товстун безперестану кивав головою, притакуючи, а худий стариган сидів, зіперши лікоть на стіл, і говорив далі, піднявши вказівний палець. Губів було майже не видно, певне, чоловік був зовсім беззубий. Ось старий опустив руку, недбало підніс келиха до вуст і тільки тоді помітив, що келих порожній; його суворі вуса розтягла дуже лагідна усмішка – так усміхаються люди, що й самих себе сприймають трохи скептично.
– Розі, – звернувся він до офіціантки, що саме проходила мимо, – ще два келихи.
– Зараз, пане Еленбергер.
Старий ласкаво поплескав її по руці. В рудоволосої офіціантки був такий вигляд, наче в кицьки, що хоче замуркотіти й тільки шукає місця, де б їй ніхто не перешкоджав у цьому.
– Твій удар, – сказав Штудерові його партнер, нотар Мюнх, товсту шию якого стискав високий крохмалений комірець.
Примруживши очі, Штудер вивчав розташування куль на більярді, а сам невідчепно думав: «Еленбергер? Еленбергер? І говорить про справу Вічі?» І, зайнятий думкою, що ж це, мабуть, той самий Еленбергер, власник садівничого розсадника в Герценштайні, хазяїн Шлюмфа, звичайно, знову «промазав». Не натер як слід кия крейдою, і кінчик сприснув із кулі з неприємним вискучим звуком.
Сукно більярдного столу, над яким висіла дуже яскрава, затінена дашком зісподу лампа, відбивав угору зеленавий посвіт, що забарвлював хмарку тютюнового диму в якийсь чудний колір. Від столу, за яким сидів старий Еленбергер, почувся сміх, схожий на кректання, але то сміявся не старий, а його товариш, огрядненький куцан. А в тиші, що настала за тим сміхом, Штудер почув голос старого Еленбергера:
– Атож, Вічі не був дурнем. Але Ашбахер… Дводенне телятко не таке…
– Що з тобою, Штудер? – спитав нотар Мюнх.
Штудер мовчав.
Справа Вічі була неначе зачарована. Штудер сподівався забути про неї бодай на сьогоднішній вечір. А тут маєш: прийшов до кав’ярні пограти в більярд, аж тут, ніби навмисне, сидить цей Еленбергер і голосно говорить про справу Вічі. Звісно, про який спокій тепер може йтися…
Спина забитого на фотографії… Спина, до якої не пристало жодної ялинової глички… Рана в потилиці… Химерні імена в родині… Батько – Венделін, дочка – Зонья, син – Армін. Може, й матір звати Анастазія?… А що ж!..
Вічі… це прізвище звучало так, наче гороб’яче цвірінькання. Венделін Вічі, що їздив як комівояжер мотоциклеткою й був знайдений застреленим у лісі… Пані Вічі, що сидить у станційному кіоску й читає романи…
А поки Штудер стояв, зіпершись на більярдний кий, і дивився на гру нотаря, що того вечора, здавалось, був у добрій формі, за його спиною знову пролунав густий приємний голос:
– Що ж то робить тепер наш Шлюмф? Як ти гадаєш, Котеро? Мабуть, ті менти вже злапали його?
Від слова «менти» Штудер аж здригнувся. Його давно вже не зачіпали насмішки, якими обсипали кримінальну поліцію, надто оперативників. Тільки одне це паскудне слово доводило його до шалу. Воно якесь таке, ніби з напханого черева, сказав він колись своїй дружині. І тепер, почувши його з Еленбергерових вуст, він аж крутнувся і втупив у старигана очі.
Він зустрів звернений на нього погляд, і той погляд був неприємний. Штудер не витримав його довго. Дивні очі були в Еленбергера: холодні, а зіниці майже щілинкою, наче в кота. І райдужина дуже світла, сіро-голуба.
– Реванш? – спитав нотар Мюнх. Він мовчки провів серію ударів і скінчив партію.
Штудер похитав головою.
– Ти знаєш отого, за столиком? – спитав він і показав великим пальцем через плече.
Нотар випнув голову з високого комірця.
– Отого старого? Що сидить із товстунчиком? Ще б пак!.. То ж Еленбергер. Він сьогодні був у мене. Через одного чоловіка, Вічі… Та ти ж чув уже про цих людей! Того Вічі, що його кілька днів тому вбито. Він був винен Еленбергерові гроші… Я того Вічі теж якось бачив.
Нотар Мюнх замовк і привітально помахав правою рукою, схожою на риб’ячий плавець. Штудер обернувся й побачив, що старий Еленбергер киває нотареві, підкликаючи до себе. Мюнх рушив через залу до нього. Підійшовши до круглого столика, нотар потиснув старому Еленбергерові руку й кивнув Штудерові, щоб теж підійшов. Коли Мюнх відрекомендував його Еленбергерові, з’ясувалося, що обидва вже чули один про одного. Між іншим, Еленбергерова рука була всипана ластовинням, що кольором нагадувало сухе листя бука.
– Ви образилися, вахмістре, що я тільки-но сказав «мент»? Я бачив – здригнулись, наче лошак, що відчув на собі ґедзя.
– Та це ж однаково, – відказав Штудер, – якби садівника назвали «дроворубом».
– Хіба ж ні?
Еленбергер засміявся густим басом, покліпав зморшкуватими повіками, втяг губи між ясна – і не сказав нічого. Обличчя його надовго застигло, і в цю мить він здавався аж надміру старим.
Вони сиділи за маленьким столиком, і їм було тісно. Поряд гуляло відчинене вікно, надворі стояла спека й духота, віяв гарячий вітер, а небо наче хто намастив їдкою сірою мастю.
Офіціантка сама поставила на стіл чотири високі склянки з пивом.
– Будьмо, – сказав Штудер, підняв склянку, вихилив і поставив на стіл. На вусах лишилась біла піна. – Х-хе…
Еленбергер крутив двома пальцями свою склянку на картонній підставці, виконуючи нею повільний танець. Тоді раптом спитав:
– Ви знаєте щось про Шлюмфа?
– Я його заарештував сьогодні вранці, – тихо відповів Штудер.
– Де?
– У матері.
Запала мовчанка. Старий Еленбергер похитав головою – так, ніби йому щось було неясне.
– Мент… поліцаї не завжди відзначаються тонкими манерами, – нарешті сухо промовив він. – Забирати сина від матері… Як на мене, то я волію щепити троянди чи прикопувати їх на зиму.
Нотар Мюнх ніяково затарабанив пальцями по мармуровій стільниці й покрутив шиєю в комірці. Товстунчик, що звався Котеро, а отже, був тим самим старшим садівником, що знайшов трупа, висякавсь у велику червону хусточку.
Штудер не зважав на тишу за столиком і дивився повз старого Еленбергера у вікно.
– Ну? І як там тепер Шлюмф? – сердито спитав старий.
– А він повісився, – спокійно мовив Штудер.
Нотар гучно плямкнув і спантеличено глянув на свого приятеля Штудера, зате Еленбергер схопився зі стільця, зіперсь кулаками на стіл і спитав гучним голосом:
– Що ти кажеш? Що це ти кажеш?
– Так, – мирно потвердив Штудер, – він повісився. – Вас цей хлопчина, здається, дуже цікавить?
– Ет! – відмахнувся Еленбергер. – Просто він не був мені несимпатичний. Він у мене добре справлявся… А тепер його нема живого. От як… Це вже другий, що його та стара відьма має на сумлінні, вона і ви… і ви, – Еленбергер затнувся. – Отже, він неживий? – спитав старий ще раз.
– Я цього не сказав, – заперечив Штудер і критично подивився на свою сигару. – Я саме вчасно нагодився, щоб того Шлюмфа… врятувати, хоча…
– То він живий? І де ж він тепер?
– У Туні, – благодушно відказав Штудер і сховав очі під повіками. – У Туні, в цюпі. Я вже розмовляв із слідчим, то непоганий чолов’яга, і справа не безнадійна, але темна, ох, темна… Отож-бо й лихо. А суд любить ясні справи, бо тоді судовий розгляд буває ефектний… Але Шлюмф від усього відмагається, і, звичайно, справу розглядатимуть присяжні… А хто ж не знає, які вони бувають.