Сповідь - Руссо Жан-Жак 10 стр.


Ось іще одне романтичне божевілля, від якого мені ніколи не вдалося вилікуватись і яке разом з моєю природною несміливістю багато в чому обмануло пророкування прикажчика. Я кохав надто щиросердо, наважуся сказати, надто цілковито, щоб бути спроможним легко досягати щастя. Нічия пристрасть не була живіша й чистіша за мою; нічиє кохання не було ніжнішим, щирішим, безкорисливішим. Тисячу разів я пожертвував би своїм щастям заради щастя коханої жінки; її репутація була для мене дорожчою за власне життя, і ніколи за всі втіхи я не погодився б хоч на мить схвилювати її спокій. Завдяки цьому я вносив у свої залицяння стільки турбот, стільки таємниць, стільки обережності, що жодне не могло увінчатися успіхом. Причиною мого мізерно малого успіху в жінок завжди було те, що я занадто їх кохав.

Повертаюся до флейтиста Егіста, у якого була дивна риса: що нетерпимішим ставав цей зрадник, то краще він поводився зі мною. З першого ж дня, коли його пані відчула потяг до мене, вона задумала зробити мене корисним у крамниці. Я непогано знав арифметику, і вона запропонувала прикажчикові навчити мене книговедення. Але мій ревнивець дуже кепсько сприйняв цю пропозицію, боячись, мабуть, щоб його не замінили мною. Тому після гравіювання вся моя праця зводилася до переписування кількох рахунків та заміток, до приведення до чистого вигляду кількох книг і перекладу торгової кореспонденції з італійської мови на французьку. Аж раптом прикажчикові здумалося повернутися до зробленої і відхиленої пропозиції, він сказав, що навчить мене подвійної бухгалтерії, що хоче зробити можливим для мене запропонувати мої послуги панові Базилю, коли той повернеться. У його тоні, у всьому його вигляді було щось фальшиве, лихе, іронічне, що не викликало довір’я. Пані Базиль, не чекаючи моєї відповіді, сухо сказала йому, що я вдячний йому за його пропозицію; але вона сподівається, що доля, нарешті, винагородить мене по заслузі і що було б шкода з моїм розумом зробити з мене прикажчика.

Вона не раз говорила мені, що хоче познайомити мене з кимось, хто може бути мені корисний. Вона досить мудро розуміла, що час мене відіслати від неї. Наша розмова без слів відбулася в четвер. У неділю вона давала обід, за яким і відрекомендувала мене якомусь якобіту з приємним обличчям. Чернець поставився до мене дуже приязно, привітав мене з наверненням і висловив декілька зауважень про мою пригоду, з чого я зрозумів, що пані Базиль детально йому її розповіла. Потім, легенько поплескавши мене по щоці, він порадив мені зберігати розважливість, не занепадати духом і заглянути до нього, щоб поговорити у вільний час. З того, яка йому виявлялася повага, я зрозумів, що він був досить поважною особою, а з його батьківського тону з пані Базиль я здогадався, що він її сповідальник. Добре пам’ятаю і те, що до його пристойної фамільярності з духовною дочкою домішувалися і знаки поваги до неї, яка у той час справила на мене менше враження, ніж справляє тепер. Коли б я був тоді розумнішим, мене зворушила б думка про те, що я зумів збудити почуття молодої жінки, такої поважаної своїм духівником!

Стіл виявився недостатньо великий для всіх нас, і довелося накрити ще маленький столик, за яким я і мав приємність обідати разом з паном прикажчиком. Від цього я нічого не втратив, ні в розумінні уваги до себе, ні в розумінні насолоди їжею, бо на наш столик присилали багато страв, що призначалися, звичайно ж, не йому. Все йшло чудово: жінки були дуже веселі, чоловіки галантні, а пані Базиль – чарівно люб’язна з гостями. Посеред обіду ми почули, як біля дверей зупинився екіпаж, і увійшов пан Базиль.

Так і бачу, як він входить у своєму червоному сюртуку із золотими ґудзиками – колір, який я з того дня зненавидів. Пан Базиль був високим і красивим чоловіком, дуже показний із себе. Він увійшов із шумом, маючи вигляд людини, яка заскочила всіх зненацька, хоча за столом сиділи самі його друзі. Дружина кинулася йому на шию, взяла його за руки, всіляко пригорталася до нього, але він не відповідав на її пестощі. Він привітався до присутніх, йому подали прибор, він почав їсти. Щойно зайшла мова про його подорож, як він, метнувши погляд на маленький столик, суворо запитав, що це за хлопчисько там сидить. Пані Базиль з усією наївністю пояснила йому. Він запитав, чи живу я в його будинку. Йому відповіли, що ні. «Чому ж? – провадив він грубо. – Якщо вже він стовбичить тут удень, то міг би залишатися й на ніч». Чернець заговорив і, справедливо віддавши хвалу пані Базиль, кількома словами похвалив і мою поведінку, додавши, що пан Базиль мав би не засуджувати благочестиве милосердя своєї дружини, а поспішив узяти в ньому участь, оскільки ніщо в цій справі не переходить межі пристойності. Чоловік заперечив, ледве стримуючи гнів з поваги до ченця, але з його гніву мені стало ясно, що він був обізнаний щодо мене і що прикажчик потурбувався про мене на свій копил.

Щойно ми вийшли з-за столу, як цей останній з торжеством повідомив мені, від імені свого пана, що мені наказано негайно покинути його будинок і ніколи в житті в ньому більше не з’являтися. Виконуючи своє доручення, він постарався зробити це якомога образливішим і жорстокішим для мене чином. Я пішов без жодного слова, але серце моє розривалося, не так від того, що я покидав милу жінку, як від думки, що залишав її в жертву грубості її чоловіка. Безперечно, він мав слушність у тому, що не бажав її невірності. Але, хоча вона була розважлива і з природи добра, вона все ж таки була італійкою, тобто мала характер чутливий і мстивий. І мені здається, він не мав рації, застосовуючи до неї такі методи, які здатні були якраз і накликати на нього те саме нещастя, якого він побоювався.

Отак закінчилася моя перша пригода. Я намагався ходити тією вулицею двічі чи тричі, аби хоч здалеку побачити ту, за якою нескінченно жалкувало моє серце. Але замість неї я бачив лише її чоловіка та пильного прикажчика, який, угледівши мене, виразно погрожував мені крамничним аршином. Зрозумівши, що мене підстерігають, я занепав духом і більше вже там не з’являвся. Тоді я вирішив бодай відвідати покровителя, якого пані Базиль для мене знайшла. Як на лихо, я не знав його ймення. Сподіваючись на випадкову зустріч з ним, я довго блукав навколо монастиря. Нарешті, інші події позбавили мене приємних спогадів про пані Базиль, і незабаром я зовсім забув про неї – так, що у мене, такого ж простого й недосвідченого юнака, як і раніше, не залишилось навіть потягу до гарних жінок.

Тим часом її щедрість дещо поповнила мій убогий гардероб, правда, досить скромно, бо, як розважлива жінка, вона більше турбувалася про чистоту, ніж про ошатність, і про те, щоб позбавити мене зайвих страждань, а не про мій блиск. Одяг, у якому я прибув із Женеви, ще не зносився, і вона додала до нього лише капелюх і трохи білизни. У мене не було манжетів, але вона мені їх не дала, хоча мені й дуже того хотілося. Вона вдовольнилася тим, що дала мені змогу бути охайним, і, поки я був у її товаристві, мені не доводилося нагадувати про це.

Незабаром після моєї катастрофи господиня, що пустила мене до себе жити, сказала, що, можливо, знайшла для мене місце і що мене хоче бачити одна знатна пані. Я відразу ж уявив, що починається моя пригода у вищому світі, бо я завжди повертався до цих мрій. Але пригода виявилася не такою блискучою, як я сподівався. Мене відвів до цієї пані слуга, який їй про мене і розповів. Вона розпитала мене і гарненько розглянула. Мабуть, я справив на неї непогане враження, і мене відразу взяли до неї на службу, але зовсім не як фаворита, а як лакея. На мене вдягли таку ж ліврею, що й у решти прислуги, єдина відмінність полягала в тому, що вони носили аксельбанти, а мені їх не дали. На лівреї не було галунів, і вона могла зійти за звичайне міське вбрання. Ось чим закінчилися мої великі надії.

Графиня де Верселлі, до якої я став на службу, була бездітною вдовою. Чоловік її був родом з П’ємонта, а її саму я завжди вважав савояркою, позаяк не міг навіть уявити, щоб п’ємонтка так добре і чисто говорила по-французьки. Вона була середнього віку, з дуже шляхетним обличчям, досить освічена, любила і добре знала французьку літературу. Вона багато писала і притому завжди по-французьки.

Її листи відзначалися тією ж літературною витонченістю, що й листи пані де Севіньє, тож відносно деяких можна було навіть помилитися. Моє основне заняття, яке зовсім не викликало в мене відрази, полягало в тому, що я писав під її диктування, оскільки рак грудей, що завдавав їй багато страждань, уже не давав змоги їй писати самій.

Пані де Верселлі була не лише дуже розумна, а й мала душу піднесену й сильну. Я був при її останній днині, я бачив, як вона страждала і як помирала, ні на хвилину не виявляючи слабкості, без найменших зусиль над собою, ніколи не виходячи зі своєї жіночої ролі і не підозрюючи, що робить філософськи: це слово тоді ще не увійшло в моду, і вона навіть не знала того його сенсу, який надається йому тепер. Сила її характеру доходила іноді до сухості. Вона завжди здавалася мені так само малочутливою до інших, як до себе самої, і якщо вона робила добро нещасним, то лише ради самого добра, а не із щирого співчуття. Я в деякій мірі відчував цю байдужість на собі протягом трьох місяців, що провів біля неї. Було б природно, якби вона покохала молодого хлопця, що подає надії і постійно був у неї на очах, і якби вона подумала, відчуваючи наближення смерті, що після її кончини йому знадобиться допомога й надійне плече. Проте, чи то вона визнала мене не вартим особливої уваги, чи то докучливі люди з її оточення заважали їй думати про когось, окрім них, але вона нічого для мене не зробила.

Але я добре пам’ятаю, що вона виявила деяку цікавість, бажаючи пізнати мене ближче. Іноді вона розпитувала мене, любила, щоб я їй показував свої листи до пані де Варенс і розповідав їй про свої почуття. Але вона обрала поганий підхід до того, щоб пізнати мої почуття, бо сама ніколи не показувала мені своїх власних. Моє серце любило виливатися, але відчуваючи при цьому, що виливається в інше. А сухі й холодні розпитування, без жодного знаку схвалення чи осуду моїх відповідей, зовсім не схиляли мене до довір’я. Не розуміючи, подобається їй чи ні моя балаканина, я більше боявся сказати те, що може мені нашкодити, ніж прагнув виказати свої думки. Відтоді я помітив, що подібна суха манера розпитувати людей, щоб трохи краще пізнати їх, властива багатьом жінкам з претензіями на розум. Вони думають, ніби, ховаючи свої почуття, зможуть краще проникнути у ваші, але не помічають, що тим самим позбавляють вас бажання свої почуття виказувати. Людина насторожується вже від того, що до неї чіпляються з розпитуваннями, і якщо їй здається, що її викликають на відвертість, не відчуваючи при цьому до неї справжнього інтересу, вона брехатиме, відмовчуватиметься, стежитиме за кожним своїм словом з подвоєною увагою і визнає за краще зійти за дурня, ніж бути обдуреною марною цікавістю. Ховаючи своє серце, ми обираємо поганий спосіб прочитати що-небудь у серці іншої людини.

Пані де Верселлі не сказала мені ні слова, в якому пролунали б прихильність, жаль або приязнь. Вона холодно розпитувала мене, я стримано відповідав. Мої відповіді були такі сором’язливі, що вона, мабуть, визнала їх боязкими, і вони їй набридли. Останнім часом вона вже не задавала мені питань і говорила зі мною тільки про справу. Вона судила про мене більше з того, що зробила для мене сама, ніж з того, який я був, і, бачачи в мені лише лакея, завадила мені бути кимось іншим.

Здається, вже тоді я відчув на собі лиху гру таємних інтересів, які переслідували мене все життя і відвернули мене від того, що звичайно викликало її. Пані де Верселлі не мала дітей, і її спадкоємцем був племінник, граф де ля Рок, який старанно за нею доглядав. Крім того, її головні слуги, бачачи наближення її кончини, не забували і про себе; навколо неї метушилося стільки народу, що навряд чи у неї знайшовся час подумати про мене. Управителем будинку був такий собі пан Лоренці, спритний чоловік, чия дружина, ще більша спритниця, так утерлася в довір’я до господині, що була радше на становищі подруги, ніж жінки на платні. Вона приставила до неї покоївкою свою племінницю, мадемуазель Понталь, хитру бестію, яка вдавала із себе служницю-хазяйку і так уміло допомагала тітці вертіти господинею, що та вже на все дивилася їхніми очима і діяла їх руками. Я не мав щастя сподобатися цим трьом особам, я слухався, але не служив їм, я не уявляв, що, крім служби нашій спільній господині, повинен ще бути лакеєм її лакеїв. До того ж моя особа викликала у них тривогу. Вони чудово розуміли, що я не на своєму місці, побоювалися, як би їхня пані також не зрозуміла це і не захотіла виправити моє становище, що могло б зменшити їхню частину спадку. Люди такого ґатунку, надто жадібні, щоб бути справедливими, дивляться на заповідане іншим як на відняте від власного статку. Отже, вони об’єдналися, щоб віддалити мене від господині.

Вона любила писати листи, в її становищі це розважало, але вони, удавшись до допомоги лікаря, переконали її в тому, що це заняття її стомлює. Під тим приводом, що я не справляюся із службою, до неї запросили замість мене двох здоровенних хлопців-носіїв. Нарешті, вони так підстроїли, щоб мене тиждень не допускали в кімнату господині, поки вона не склала заповіту. Правда, після цього я входив до неї, як раніше, і навіть частіше, ніж інші, бо страждання цієї бідолашної жінки надривали мені серце, а твердість, з якою вона зносила їх, викликала глибоку повагу до неї і любов. Я пролив багато щирих сліз у її кімнаті, яких не помітили ані вона, ані хтось інший.

Нарешті вона нас покинула. Я бачив, як вона вмирала. Вона жила як жінка розумна і розсудлива, а померла як мудрець. Можу сказати, що католицька релігія стала для мене привабливішою завдяки тому, з якою душевною ясністю, без афектації і з увагою вона виконала її останні обряди. З природи вона була серйозна, а під кінець хвороби прибрала якоїсь веселості, надто рівної, щоб бути нещирою, що була противагою її сумному становищу. Вона лежала в ліжку лише останні два дні і не припиняла тихо-мирно розмовляти з усіма. Нарешті, уже замовкнувши і борючись з агонією, вона раптом голосно пукнула. «Що ж, – сказала вона, – жінка, здатна пукати, ще не вмерла». Це були її останні слова.

Своїм молодшим слугам вона заповідала річну платню. Я не входив до штату її прислуги і не отримав нічого. Проте граф де ля Рок велів видати мені тридцять ліврів і залишив мені новий одяг, який був на мені і який пан Лоренці хотів забрати. Він навіть пообіцяв підшукати мені місце і дозволив навідати його. Я заходив до нього два-три рази, але так і не зміг з ним поговорити. Я легко засмучувався і більше туди не ходив. Незабаром ми побачимо, який я був неправий.

І чому тільки я не завершую розповідь про свою службу у пані де Верселлі на цьому місці? Хоча зовні моє становище не змінилося, я покинув її будинок не таким, яким був раніше. Я забрав звідти довгу пам’ять про злочин і нестерпні докори сумління, гіркота яких і через сорок років не слабшає, а лише посилюється в міру того, як я старію. Хто б міг повірити, що дитячий гріх матиме такі жорстокі наслідки? Саме через ці більш ніж імовірні наслідки моє серце й не може заспокоїтися: я, можливо, спричинився до загибелі в ганьбі й убогості милої, чесної й гідної поваги дівчини, яка, безперечно, була набагато краща за мене.

Назад Дальше