Не буває так, щоб загальний розлад господарства не призвів до безладу в домі і не губилося багато речей, проте слуги були такі чесні, а подружжя Лоренці таке пильне, що в інвентарі не виявлялося недостач. Одна лише мадемуазель Понталь не долічилася вже старої, рожевої із сріблом стрічки.[30] Я мав доступ до багатьох інших, куди кращих речей, але лише ця стрічка спокушала мене, і я її вкрав. А що я і не думав її ховати, у мене її незабаром знайшли. Мене запитали, де я її взяв. Я знітився і, плутаючись і червоніючи, заявив, що мені дала її Маріон. Юну Маріон, родом з долини Мор’єн у Савойї, пані де Верселлі взяла до себе кухаркою в той час, коли перестала їсти і, маючи потребу більше в кращих бульйонах, ніж у тонких рагу, відпустила свою колишню кухарку. Маріон мала не лише красу, а й свіжий колір обличчя, який буває тільки у горців, та особливо вирізняв її скромний і лагідний вигляд. Неможливо було, побачивши її, не покохати, до того ж вона була добра, розсудлива і надзвичайно віддана.
Тому моє звинувачення всіх здивувало. Їй довіряли не менше, ніж мені, і вирішили перевірити, хто з нас двох злодій. Покликали її. Зібралося багато народу, прийшов і граф де ля Рок. Вона прийшла, їй показали стрічку. Я нахабно звинуватив її. Вона мовчки кинула на мене ошелешений погляд, який обеззброїв би і демонів, але перед яким устояло моє варварське серце. Вона твердо, але без запальності заперечувала свою провину, закликала мене схаменутися і не ганьбити невинну дівчину, яка не завдала мені ніякого лиха, а я з пекельною безсоромністю стверджував і далі, дивлячись їй в очі, що стрічку мені дала саме вона. Бідолашна дівчина залилася сльозами і лише прошепотіла: «Ах, Руссо, я думала, що ви добрі. Ви робите мене дуже нещасною, але не хотіла б я бути на вашому місці». Оце й усе. Вона захищалася й далі з колишньою простотою і твердістю, але не дозволила собі і найменшого випаду проти мене. Ця стриманість, у порівнянні з моєю рішучістю, була витлумачена не на її користь. Здавалося неможливим припускати, з одного боку, таку диявольську зухвалість, а з другого – таку ангельську смиренність.
Справу, здавалося, вирішили не остаточно, але схилялися більше повірити мені. Зважаючи на сум’яття, що панувало в домі, заглиблюватися в суть уже не стали, і граф де ля Рок, одіславши нас обох, сказав лише, що совість винного відомстить йому за невинного. Його пророкування справдилося і не припиняє здійснюватися щодня.
Не знаю, що сталося з цією жертвою мого наклепу, але навряд чи вона змогла після цього легко підшукати собі гарне місце, бо її честь було жорстоко зганьблено. Крадіжка, хай і дріб’язкова, але з метою спокусити хлопця, брехня і впертість не давали можливості ставитися з довірою до тієї, в кому зібрано стільки пороків. Але я навіть не вважаю вбогість і остракізм найбільшими небезпеками, на які я наразив її. Хто знає, куди міг завести в її віці відчай приниженої правоти! І якщо мої муки в тому, що я зробив її нещасною, нестерпні, то яка ж їхня сила від думки про те, що я зробив її гіршою за себе!
Цей жорстокий спогад часом турбує і хвилює мене так, що моїми безсонними ночами ця бідолашна дівчина з’являється дорікнути мені в моєму злочині, ніби його скоєно вчора. Поки я жив спокійно, він мучив мене менше, але серед життєвих гроз він позбавляє мене солодкої втіхи безвинно гнаних і змушує мене до краю відчути те, про що я написав і в одному зі своїх творів, а саме: гризоти дрімають у щасливу пору нашого життя, але прокидаються у знегодах. Проте я ніколи не наважувався дати полегкість своєму серцю, признавшись другові. Найближчі стосунки не змусили мене признатися навіть пані де Варенс. Я признавався лише в тому, що сумління моє обтяжує жахливий вчинок, але ніколи не пояснював, у чому він полягав. Таким чином, тягар цей обтяжував моє сумління до цього дня, і можу сказати, що бажання позбутися його якоюсь мірою вплинуло на моє рішення написати цю сповідь.
Я був цілком відвертий у зізнанні, яке щойно зробив, і ніхто не визнає, що я применшив чорноту свого злочину. Але я не справдив би призначення цієї книги, якби не виклав разом з тим і своїх душевних настроїв та побоявся вибачити собі в тому, що відповідає істині. У ту жорстоку мить я був як ніколи далекий від злості і, що дивно, але правдиво, звинувачував ту нещасну дівчину саме тому, що був сповнений до неї дружніх почуттів. Я думав про неї і переклав свою провину на першу людину, думка про яку прийшла мені до голови. Я звинуватив її в тому, що хотів зробити сам, – звинуватив у тому, що вона дала мені стрічку, тоді як мав намір подарувати стрічку їй сам. Коли її привели, серце моє стислося, але присутність натовпу людей пересилила моє каяття. Я мало страшився покарання, але страшився сорому, і страшився його більше, ніж смерті, більше, ніж злочину, найбільше на світі. Від сорому мені хотілося провалитися на місці, задихнутися в центрі землі, непереможний сором пересилював усе інше. Сам лише сором зробив мене зухвалим, і що злочиннішим я ставав, то непохитнішим робив мене страх признання. Я бачив лише жах того, що мене публічно оголосять злодієм, брехуном і наклепником. Цілковите потрясіння всього мого єства позбавляло мене здатності відчувати що-небудь ще. Якби мені дали час схаменутися, я напевно зізнався б у всьому. Якби пан де ля Рок одвів мене вбік і сказав: «Не занапащайте бідолашну дівчину, якщо ви завинили, признайтеся в цьому мені», – я тієї ж хвилини кинувся б до його ніг, цілком певний цього. Але мене залякували й далі, тоді як треба було підбадьорити.
Слід було взяти до уваги і мій вік, адже я ледве перестав бути дитиною, а швидше, як і раніше, нею залишався. Воістину за молодих літ чорні справи набагато злочинніші, ніж у зрілому віці, але набагато вибачніше те, що є лише слабкістю, а мій гріх по суті й не був нічим іншим.
Тому сам по собі спогад про нього засмучує мене менше, ніж думка про його наслідки. Він навіть спасенніше вплинув на мене, до віку відвернувши від учинків, схожих на злочин, через жахливе враження, що залишилося в мені від того єдиного, що я скоїв. Я відчуваю, що й моя огида до брехні походить багато в чому від жалю з приводу цієї одного разу сказаної і такої чорної брехні. Якщо можливо спокутувати злочин, як я насмілююся думати, то я, мабуть, спокутував його численними нещастями, що впали на мене в кінці життя, сорокалітньою прямотою і чесністю, які я виявляв у найскрутніших становищах. У сердешної Маріон стільки месників у цьому світі, що я майже не боюся забрати свою провину із собою в могилу, хоч як би тяжко я завинив перед нею. Ось що я хотів сказати. Хай же мені буде дозволено вже до цього не повертатися.
Книга третя
1728–1730
Покинувши пані де Верселлі майже таким, яким до неї прийшов, я повернувся до своєї колишньої квартирної хазяйки і прожив у неї п’ять чи шість тижнів. У той час здоров’я, молодість і неробство часто робили нестерпним мій темперамент. Я був неспокійний, неуважний і мрійливий, плакав, зітхав і жадав якогось невідомого мені щастя, позбавленим якого себе почував. Цей стан неможливо описати, та й мало хто з чоловіків може його собі уявити, тому що більшість заздалегідь витрачає цю повноту життєвих сил, болісну і солодку, яка, п’янячи бажанням, дає передчуття насолоди. Моя нуртуюча кров невпинно наповнювала мій мозок жіночими образами, але, не розуміючи їх справжнього призначення, я лише змушував їх грати ту дивну роль, яку вони й раніше грали в моїх фантазіях. Такі думки тримали мої почуття в постійному і нестерпному збудженні, але мене, на щастя, не навчили, як його позбавлятися. Я віддав би життя, щоб побути чверть години з якою-небудь мадемуазель Готон. Але я був уже не в тому віці, коли дитячі ігри були звичайною річчю. З літами прийшов сором, супутник гріха, і посилив мою природну сором’язливість, зробивши її майже нездоланною. Ніколи, ні тоді, ні згодом, я не вмів упадати за жінками, якщо вони не схиляли мене до цього самі, роблячи зі свого боку перші кроки, навіть коли розумів, що переді мною жінка не надто строгих правил.
Моє збудження досягло таких меж, що, не будучи в змозі задовольнити свої бажання, я розпалював його найбезглуздішими витівками. Я ховався в темних алеях і затишних місцях, звідки міг здалека показуватися жінкам у тому вигляді, в якому хотів би бути поруч з ними. Те, що я відкривав їхнім очам, було дещо радше смішне, ніж непристойне. Безглузду насолоду, якої я зазнавав, неможливо описати. Ще крок, і я не сумнівався, що врешті-решт яка-небудь рішуча особа вчинить зі мною саме так, як я бажав, от тільки у мене бракувало сміливості дочекатись. Одна з моїх витівок закінчилася майже комічним, хоч і не таким приємним для мене чином.
Якось я влаштувався в глибині якогось двору, де був колодязь, до якого дівчата з близького будинку часто приходили по воду. Там був невеликий спуск, декілька проходів вели від нього до льохів. Я дослідив у темряві ці довгі і темні підземні коридори й вирішив, що вони нескінченні і в разі потреби я знайду в них надійний притулок. Переконавшись у цьому, я почав показувати очам дівчат, що прямували до колодязя, видовище радше смішне, ніж спокусливе. Розумніші вдавали, що нічого не бачать, другі сміялися, а треті визнали себе ображеними і зчинили галас. Я кинувся до свого притулку, за мною погналися. Позаду себе я чув чоловічий голос, на що аж ніяк не розраховував, і це мене дуже налякало. Я побіг у глиб підземелля, ризикуючи заблукати в ньому. Галас, вигуки і чоловічий голос невідступно йшли за мною. Я покладався на темряву і раптом побачив світло. Я затремтів і кинувся вперед. Шлях мені перегородила стіна. Тікати далі було неможливо, залишалося лише чекати на місці на вирішення своєї долі. За мить мене наздогнав і схопив високий чоловік з пишними вусами, у крислатому капелюсі і з великою шаблею. Його супроводжували чотири чи п’ять старих жінок, що озброїлися держаками від мітел, серед яких я помітив і маленьку пустунку, що виказала мене, – їй, напевно, хотілося розгледіти моє обличчя.
Чоловік із шаблею, схопивши мене за руку, грубо запитав, що я тут роблю. Зрозуміло, що готової відповіді у мене не було. Але тієї критичної миті мені вдалося, зібравши всю силу свого розуму, вигадати якусь романтичну історію. Я благав його зглянутися над моїм віком і становищем, сказав, що я молодий іноземець знатного походження, який утратив розум, що я втік з рідної домівки, бо мене хотіли посадовити під замок, і я загину, якщо про мене стане відомо, але, якщо він відпустить мене, я напевне зможу коли-небудь віддячити йому за його доброту.
Усупереч сподіванню, мої слова і мій вигляд подіяли: страшний чоловік розчулився і, прочитавши мені коротку нотацію, відпустив мене, ні про що більше не розпитуючи. З того, з яким виглядом проводжали мене очима дівчина і старі жінки, я зрозумів, що цей чоловік, який так мене налякав, зробив мені послугу, і, коли б я попався в їхні руки, так легко не відбувся б. Я чув, як вони щось невдоволено бурмотіли, але мене це не турбувало: побачивши, що чоловік не збирається вдаватися до шаблі, я цілком упевнився, що сила і спритність урятують мене від їх зброї.
Через кілька днів, проходячи по вулиці з молодим абатом, моїм сусідом, я здибався з чоловіком із шаблею. Він упізнав мене і глузливо промовив, передражнюючи мене: «”Я принц, я принц, але боягуз!” Одначе його світлості не варто братися за колишнє». Він нічого не додав до цього, і я, похнюпивши голову, швидко пройшов повз нього, дякуючи йому в душі за скромність. Очевидно, кляті баби присоромили його за легковір’я. Хай там як, він хоч і п’ємонтець, а був добра людина, і я завжди згадую про нього з вдячністю: адже випадок був такий забавний, що будь-хто інший на його місці знеславив би мене, аби лише посмішити присутніх. Ця пригода, хоча й не мала наслідків, надовго повернула мені розсудливість.
Моє перебування у пані де Верселлі подарувало мені кілька знайомств, які я підтримував, маючи надію, що вони виявляться корисними. Час від часу я відвідував савойського абата на ім’я Гем, наставника дітей графа де Меллареда. Цього молодого і маловідомого юнака, що відзначався здоровим глуздом і освіченістю, я можу назвати найчеснішою людиною, яких мені доводилося знати. Знайомство з ним не обіцяло мені ніякої користі в тій справі, яка мене цікавила, оскільки він не був таким впливовим, щоб комусь мене порекомендувати, але я знайшов у нього щось цінніше, що стало мені у пригоді на все життя: уроки здорової моралі і правила прямодушності.
Мої смаки і мої думки завжди то линули поза хмари, то падали дуже низько, – я був то Ахіллом, то Терсітом, то героєм, то негідником.[31] Пан Гем постарався поставити мене на місце і показати мені мене самого, не надто турбуючись про моє самолюбство, але й не позбавляючи мужності. Він з великою повагою розповів мені про мій характер і мої здібності, але додав, що в мені самому йому бачаться риси, які завадять скористатися моїми талантами у тому розумінні, що вони не стільки стануть мені у пригоді, щоб досягти багатства, скільки допоможуть обійтися без нього. Він намалював мені правдиву картину людського життя, про яке я мав досить хибне уявлення; від нього я дізнався, що навіть серед несприятливих обставин розумна людина завжди має можливість прагнути до щастя і досягти його, що не бува справжнього щастя без мудрості і що мудрість приступна людям будь-якого звання. Він набагато зменшив моє схиляння перед величчю, довівши мені, що ті, хто править іншими, не мудріші і не щасливіші за них.
Він сказав мені дещо, про що я часто потім згадував, а саме: якби люди могли читати в чужих серцях, було б більше охочих спуститися, ніж тих, хто захотів би піднестися над іншими. Ця думка, вражаюче правдива і нітрохи не перебільшена, чимало допомагала мені в моєму житті, змушуючи спокійно залишатися на своєму місці. Абат Гем дав мені перші справжні поняття про честь, яку раніше мій пихатий розум осягав лише в її крайнощах. Він дав мені зрозуміти, що суспільство не цінує високої доблесті, що, піднімаючись надто високо, часто ризикуєш упасти, що старанність і добросовісне виконання дрібних обов’язків вимагає не менших зусиль волі, ніж героїчні подвиги, і може дати більше користі для чесного і щасливого життя, і що незрівнянно краще мати постійну повагу людей, ніж зрідка викликати їхнє захоплення.
Щоб визначити обов’язки людини, нам мимоволі довелося простежити їх походження. До того ж зроблений мною крок, наслідком якого і стало моє теперішнє становище, спонукав нас до розмови про релігію. Читачі вже зрозуміли, що чесний пан Гем, принаймні значною мірою, став прообразом для мого савойського вікарія, і лише обережність змушувала його говорити з осторогою, про деякі речі висловлюючись менш відверто, ніж мій вікарій. Я дослівно переповів публіці всі його настанови, почуття та зізнання, аж до його поради мені повернутися на батьківщину. Тож не розводитимуся більше про наші розмови, зміст яких може стати відомий кожному, скажу лише: його мудрі уроки, що спершу не надто на мене подіяли, заронили в моє серце сім’я доброчесності і релігійності, яке ніколи не в’януло і лише чекало на доторк чиєїсь більш дорогої мені руки, щоб почати давати плоди.
Хоча у той час моє навернення до нової віри було не надто глибоким, я не залишався байдужим до його слів. Розмови з ним мені не надокучали, а, навпаки, привертали мене своєю ясністю, простотою і головним чином щиросердим співчуттям, яким вони були переповнені. Моя чутлива душа завжди змушувала мене привертатися до людей не стільки за добро, яке вони мені зробили, скільки за саму доброзичливість до мене; і в цьому моє чуття ніколи не обманювало мене. Тож я щиро прикипів серцем до абата Гема і став, так би мовити, його другим учнем, і це відразу дало мені користь і стало неоцінимим благом, відвернувши від схильності до пороку, до якого вабило мене неробство.