– Сюрасак-роуд, п’ятсот батів, yes?
Харрі відкинувся на сидіння й поглянув на небо. Вірніше, він підняв очі, але ніякого неба не було видно, тільки мутна поволока, підсвічена невидимим сонцем. Ось він, Бангкок, «місто янголів». Янголи носили марлеві маски й, розрізаючи повітря ножем, намагалися згадати, якого кольору було небо за старих часів.
Мабуть, він заснув, а коли розплющив очі, таксі зупинилося. Він підвівся з сидіння й побачив, що навколо повнісінько машин. Крамниці, відкриті прилавки й майстерні тулилися одне до одного уздовж тротуарів, що кишіли людьми, причому у всіх перехожих був такий вигляд, ніби вони точно знають, куди йдуть. І дуже туди поспішають. Шофер відкрив вікно, і до звуків радіо додалася міська какофонія. У розпеченому салоні пахло вихлопом і потом.
– Затор?
Водій весело закивав головою.
На зубах у Харрі зарипіло. Що він там таке читав про свинець, який ми вдихаємо: він рано чи пізно осідає в мозку? І від цього ми стаємо склеротиками. Чи психами?
Раптом, немов за велінням чарівної палички, машини рушили з місця, між ними, наче люті комахи, знову стали снувати мотоцикли й мопеди, запекло кидаючись напереріз у повній зневазі до смерті. Харрі нарахував чотири цілком аварійні ситуації.
– Навіть дивно, що нікого не зачепили, – сказав Харрі, щоб сказати хоч що-небудь.
Водій глянув у дзеркальце й усміхнувся.
– Зачепили. І не раз.
Коли вони нарешті зупинилися біля Управління поліції на Сюрасак-роуд, Харрі вже вирішив, що місто йому не до вподоби. Треба буде зробити справу, намагаючись поменше дихати, і першим же літаком, який буде, повернутися додому в Осло.
– Ласкаво просимо в Бангкок, Халлі.
Голова Управління був низенький, чорнявий і, ймовірно, вирішив продемонструвати, що й тут, у Таїланді, уміють вітати один одного по-західному. Він потиснув руку Харрі й енергійно потрусив її, щиро усміхаючись.
– Шкода, що ми не змогли зустріти вас в аеропорту, але вуличний рух у Бангкоку… – І він показав рукою на вікно позаду. – На мапі це зовсім поруч, але…
– Я розумію, що ви маєте на увазі, сер, – відповів Харрі. – У посольстві мені сказали те саме.
Вони стояли один проти одного, не говорячи ні слова. Голова поліції весь час усміхався. У двері постукали.
– Увійдіть!
У дверний проріз просунулася гладко виголена голова.
– Проходьте, Крамлі. Прибув норвезький детектив.
Слідом за головою з’явилося тіло, і Харрі двічі зморгнув, щоб упевнитися, що очі його не обманюють. У Крамлі були широкі плечі, а ріст майже як у Харрі, на вилицях перекочувалися жовна, яскраво-сині очі зоріли над прямим тонкогубим ротом. Картину довершували блакитна поліцейська сорочка, здоровенні кросівки «Найк» і спідниця.
– Ліз Крамлі, старший інспектор відділу вбивств, – сказав голова поліції.
– Кажуть, ти просто блискуче розкриваєш убивства, Харрі, – вимовила вона із сильним американським акцентом і встала перед ним.
– Он як! Не знаю, чи справді я…
– Не знаєш? Але ж трапилося щось важливе, коли вже тебе послали через пів земної кулі, еге ж?
– Мабуть.
Харрі прикрив очі. Найменше, що йому було потрібно зараз, так це занадто активна інспекторка.
– Я тут, щоб надати допомогу. Якщо зможу це зробити. – Він змусив себе усміхнутися.
– Виходить, доведеться протверезіти, Харрі?
Голова поліції за її спиною тихенько засміявся.
– Вони тут у нас такі, – голосно й чітко вимовила Крамлі, немов шеф не стояв поруч. – Роблять усе можливе, щоб ніхто не осоромився. Саме зараз він намагається врятувати тебе. Я не жартую. Я відповідаю за відділ убивств, і коли мені щось не подобається, я кажу це в очі. Тут це вважається поганим тоном, але я все одно роблю так ось уже десять років.
Харрі заплющив очі.
– Бачу з твоєї червоної пики, що ти мене не схвалюєш, Харрі, але я не буду працювати з інспектором напідпитку, май на увазі. Приходь завтра. А зараз я пошукаю кого-небудь, хто відвезе тебе на твою квартиру.
Харрі покачав головою й прокашлявся:
– Це аерофобія!
– Що?
– Страх літати на літаках. Джин-тонік допомагає. А обличчя в мене червоне, тому що джин почав виходити крізь шкіру.
Ліз Крамлі подивилася на нього довгим поглядом. Потім почухала свій блискучий череп.
– Сумно, інспекторе. А як щодо зміни годинних поясів? Сонливість не спостерігається?
– Анітрішки.
– Гаразд. Ми підкинемо тебе у квартиру дорогою до місця злочину.
Квартира, яку йому виділило посольство, була розташована у фешенебельному комплексі просто напроти готелю «Шангрі-Ла». Вона була крихітна й по-спартанськи вмебльована, але в ній були ванна й вентилятор біля ліжка, а з вікна відкривався вид на широченну вохристу річку Чао-Прайя. Харрі влаштувався біля вікна. Довгі вузькі дерев’яні човни снували туди-сюди й каламутили без того брудну воду своїми моторами на довгих транцях. На іншому березі недавно побудовані готелі й торгові центри височіли над суцільною масою будинків із білого каменю. Оцінити розміри міста було важко, квартали губилися в жовто-вохристій імлі, але Харрі припустив, що місто велике. Дуже велике. Він розкрив вікно, й у квартиру ввірвався вуличний гуркіт. Під час перельоту в нього заклало вуха, але тепер він, піднявшись на ліфті, уперше почув, як оглушливо гуркоче Бангкок.
Машина Крамлі, що стояла далеко внизу, була схожа на коробку з-під бутербродів. Харрі відкрив теплу банку пива, прихоплену ще в літаку, й із задоволенням зазначив, що місцеве «Сінґха» нітрохи не краще норвезького. Решта дня здавалася вже більш прийнятною.
Розділ 6
Інспектор Крамлі налягала на клаксон. Буквально. Налягла грудьми на кермо величезного джипа «тойота», і машина сигналила без кінця.
– Це зовсім не по-тайськи, – сказала вона й усміхнулася. – До того ж даремно. Сигналь не сигналь, тебе однаково не пропустять. Це щось буддійське. Але я не збираюся їм потурати. Я, хай йому грець, із Техасу й не така, як вони.
І вона знову налягла на кермо, але водії навколо демонстративно відверталися.
– Виходить, він так і лежить у номері мотелю? – запитав Харрі й ледь утримався, щоб не позіхнути.
– Розпорядження керівництва. Зазвичай, ми робимо розтин якнайшвидше й наступного ж дня тіло кремують. Але треба, щоб ти все сам оглянув. Не питай, навіщо.
– Бо я блискуче розкриваю вбивства, чи ти забула?
Вона поглянула в його бік, а потім повернула праворуч, проскочивши в проміжок, що утворився між машинами, і натиснула на газ.
– Ти не дуже вихваляйся, красунчику. Гадаєш, мабуть, тайці вважають, що ти чогось вартий, бо ти фаранг? Насправді навпаки.
– Фаранг?
– Білий. Грінго. Напівглузливо-напівнейтрально. Не забувай, що тайці гонористі, навіть якщо вони поводяться з тобою шанобливо. На щастя для тебе, зі мною сьогодні там будуть двоє молодих поліцейських, на яких ти напевно справиш враження. Хай там як, я на це сподіваюся, тобі ж краще буде. Але якщо нап’єшся, у тебе з’являться великі проблеми з нашим відділом.
– Господи, я вже почав думати, що ти тут вирішуєш усе.
– Так воно й є.
Вони виїхали на автостраду, і вона рішуче натиснула на педаль газу, ігноруючи незадоволене гурчання мотора. Уже сутеніло, на заході вишнево-червоне сонце заходило в серпанок між хмарочосами.
– Принаймні, заходи сонця від смогу стають гарніші, – сказала Крамлі, немов відповідаючи на його думки.
– Розкажи мені про тутешні справи з проституцією, – попросив Харрі.
– Приблизно так само, як і з автомобільним рухом.
– Це я зрозумів. Але як вона працює, як організована? Це що, традиційна вулична проституція, із сутенерами, борделями й мадам, чи повії тут на фрилансі? Ходять по барах, займаються стриптизом, дають оголошення в газетах, полюють на клієнтів у торгових центрах?
– Усе це є, і навіть більше. Чого в Бангкоку не можна спробувати, того взагалі пробувати не варто. Але більшість працює все-таки в стрип-барах, вони танцюють там і намагаються розкрутити клієнтів на спиртне, із чого мають відсоток. Власники барів не відповідають за дівчат, тільки дають їм можливість заробляти, а ті у свою чергу зобов’язані сидіти там до закриття бару. Коли клієнт захоче зняти дівчину, він має купити її на весь вечір. Гроші отримує власник бару, а дівчина, звісно, теж радіє: їй не треба стояти на сцені весь вечір і крутити задом.
– Для хазяїна, схоже, вигідна угода.
– Те, що дівчина одержує потім, іде прямо їй у кишеню.
– Та, котра знайшла нашого норвежця, теж із бару?
– Саме так. Вона працює в одному з барів мережі мотелів «Кінг Краун» у Патпонгу. Нам також відомо, що іноземцям із особливим смаком власник мотелю надає дівчат за викликом. Але розговорити цю дівчину дуже непросто, оскільки в Таїланді й за проституцію, і за звідництво карають однаково. Вона повторює, що жила в мотелі й просто помилилася дверима.
Ліз Крамлі пояснила, що Атле Мольнес, цілком імовірно, замовив собі жінку відразу після прибуття в мотель, однак адміністратор, він же власник, завзято заперечує це й повторює, що просто надав йому номер.
– Приїхали.
Джип зупинився перед низеньким кам’яним будиночком білого кольору.
– Кращі борделі Бангкока мають пристрасть до давньогрецьких назв, – саркастично зазначила Ліз, виходячи з машини.
Харрі глянув на велику неонову вивіску, яка сповіщала, що мотель називається «Олімпуссі». Буква «м» раз у раз миготіла, а «л» і зовсім не горіла, від чого вигляд у закладу був сумний, як у норвезького гриль-бару при дорозі.
Власне мотель нагадував американський варіант: двомісні номери розташовувалися навколо патіо, біля кожного номера був окремий паркінг. Уздовж стіни тяглася веранда, де мешканці могли відпочити в сірих від вогкості плетених кріслах.
– Затишне місце.
– Ти не повіриш, але коли воно тільки з’явилося, під час війни у В’єтнамі, то стало найпопулярнішим у місті. Створене для схиблених на сексі американських солдатів, що приїхали для «R amp;R».
– «R amp;R»?
– «Rest amp; Rehabіlіtatіon».[5] У народі це називали «І amp;І»: «Іntercourse amp; Іntoxіcatіon».[6] Солдати прилітали сюди із Сайгона у дводенну відпустку. Без U. S. Army секс-індустрія в цій країні ніколи не стала б тим, чим є сьогодні. А одна з вулиць Бангкока, що зветься «Ковбой» на честь одного із сутенерів, тепер називається так офіційно.
– А чим їм там не подобалося? Адже тут майже село.
– Солдати, які сумували за домівкою, найбільше хотіли мати дівчат саме по-американськи, а це значить – у машині або мотелі. Тому тут і створили такий. У центрі міста вони винаймали американські машини. Навіть пиво в міні-барах номерів було винятково американське.
– Господи, а ти звідки все це знаєш?
– Мати розповідала.
Харрі повернувся до неї, але, хоча решта неонових літер «Олімпуссі» і світили блакитнуватим світлом їй на голову, було занадто темно, щоб розгледіти вираз її обличчя. Перш ніж увійти в мотель, вона натягнула кашкет глибше.
Номер був облаштований скромно, але бруднуваті шовкові шпалери свідчили про кращі часи. Харрі зіщулився. Але не через жовтий костюм, що полегшує ідентифікацію вбитого: Харрі знав, що тільки члени Християнської народної партії й Партії прогресу могли добровільно розгулювати в такому одязі. І не через ніж зі східним орнаментом на ручці, що приколов жовтий піджак до спини, так що він здибився на плечах неелегантним горбом. Ні, просто тому, що в номері було нереально холодно. Крамлі пояснила йому, що в тутешньому кліматі трупи розкладаються дуже швидко, і коли стало відомо, що інспектора поліції з Норвегії доведеться чекати майже дві доби, то ввімкнули кондиціонери на повну потужність – на десять градусів і максимальну швидкість вентиляції.
Проте мухи вижили й у таких умовах і роєм злетіли над трупом, коли двоє молодих таїландських поліцейських обережно перевернули його на спину. Згаслий погляд Атле Мольнеса впав униз, немов він намагався роздивитися передки своїх черевиків «Ессо». Посол на свої п’ятдесят два не виглядав, імовірно, через хлоп’ячий чубрик. Вигорілий від сонця, скуйовджений, він упав йому на чоло, нібито продовжуючи жити своїм окремим життям.
– Дружина й дочка-підліток, – сказав Харрі, – вони що, не були тут і не бачили його?
– Ні. Ми поінформували норвезьке посольство, і нам обіцяли сповістити родину. А доти в нас розпорядження нікого сюди не пускати.
– Це розпорядження від співробітника посольства?
– Так, від радника посольства. Не пам’ятаю, як її їм’я…
– Тоньє Віг?
– Точно. Вона просто в обличчі змінилася, коли ми перевернули вбитого, щоб установити його особу.
Харрі уважно подивився на мертвого посла. Чи був він привабливим чоловіком? Таким, котрий, незважаючи на потворний костюм і складки жиру на животі, міг підкорити серце молодої жінки – радника посольства? Засмагла шкіра набула землистого відтінку, і синій кінчик язика стирчав назовні, немов намагався протиснутися між губами.
Харрі сів на стілець і поглянув навколо. Зовнішність після смерті змінюється швидко, і він досить надивився трупів, щоб засвоїти, що довго розглядати їх сенсу нема. Всі секрети, що приховані в людській душі, Атле Мольнес забрав із собою назавжди, а тут лишилася тільки його порожня оболонка.
Харрі підсунув стілець до ліжка. Обидва молодих поліцейських, присутніх при огляді, нахилилися до нього ближче.
– Що ти бачиш? – запитала Крамлі.
– Я бачу норвезького гуляку, що випадково виявився ще й послом, так що свої коментарі я залишу при собі з поваги до короля й вітчизни.
Ліз здивовано підняла на нього очі.
– Незважаючи на гарні кондиціонери, тхнути від нього не перестало, – сказав він. – Але це вже моя проблема. Що ж стосується цього хлопця… – Харрі обмацав щелепи мертвого посла. – Рігор мортіс. Він задубів, але трупна закляклість минає, через два дні це нормально. Язик синій, однак ніж у спині не доводить, що його душили. Треба перевірити.
– Уже перевірили, – відповіла Крамлі. – Посол пив червоне вино.
Харрі щось промурмотів у відповідь.
– Наш лікар каже, смерть настала між шістнадцятою й двадцять другою годинами, – продовжувала вона. – Посол залишив свій кабінет о пів на дев’яту ранку, а дівчина знайшла його близько одинадцятої вечора, що трохи звужує часовий проміжок.
– Між шістнадцятою й двадцять другою годинами? Так це ж цілих шість годин.
– Добре рахуєте, інспекторе. – Крамлі схрестила руки на грудях.
– Між іншим, – глянув на неї Харрі, – в Осло ми зазвичай встановлюємо час смерті в межах двадцяти хвилин, якщо труп знайдений через кілька годин після вбивства.
– Це тому, що ви там живете на Північному полюсі. А отут, коли на вулиці тридцять п’ять градусів, температура трупа не знижується так різко. Час смерті встановлюється за рігор мортіс, а це дуже приблизно.
– А що із трупними плямами? Вони звичайно проступають за три години після смерті.
– Соррі. Як ти сам бачиш, посол любив засмагати, так що плями непомітні.
Харрі провів вказівним пальцем по тканині піджака в тому місці, де стирчав ніж. Під нігтем у нього виявилася сіра, схожа на вазелін речовина.
– Що це таке?
– Імовірно, знаряддя вбивства було змазане жиром. Зразки відіслані на аналіз.
Харрі швидко оглянув кишені покійного й витяг звідти коричневий потертий гаманець. Там виявилися купюра в п’ятсот батів, емзеесівське посвідчення й фотографія всміхненої дівчинки, що лежить на чомусь на зразок лікарняного ліжка.
– Ви знайшли в нього що-небудь ще?
– Нічогісінько, – відповіла Крамлі й зняла із себе кашкет, щоб відганяти мух, що кружляли в номері. – Ми тільки перевірили, що при ньому було, і поклали все назад.
Розстебнувши на трупові ремінь, Харрі приспустив його штани і знову перевернув тіло на живіт. Потім задер піджак і сорочку.
– Погляньте. Трохи крові стекло по спині.
Він відтягнув труси «Довре».
– І ще між сідницями. Отже, його вбили не в постелі, а закололи, коли він стояв. За висотою, на яку припав удар ножем, і за кутом цього удару можна говорити про зріст убивці.
– Тільки якщо ми припустимо, що вбивця, наносячи удар, стояв поруч із жертвою, – додала Крамлі. – Але ж убитий міг бути зарізаний, лежачи на підлозі, і тоді кров потекла вниз, коли його перетягували на ліжко.