– У такому випадку кров була б і на килимі, – заперечив Харрі, натягнув на мертвого штани, застебнув ремінь і знову повернувся до неї. – Крім того, не треба нічого вигадувати, ти ж сама це знаєш. Адже ваші техніки вже виявили волокна від килима на його костюмі, чи не так?
Вона не відвела погляду, але Харрі зрозумів, що викрив її маленьку хитрість. Ліз ледь помітно кивнула, і він повернувся назад до трупа:
– Плюс якась віктимологічна деталь, що, можливо, підтверджує, що він чекав на жінку.
– Он як?
– Бачите його ремінь? Коли я його розстебнув, він був застебнутий не на звичайну, розношену дірочку, а на дві дірочки тугіше. Літні розжирілі чоловіки, зустрічаючись із молоденькими панянками, намагаються підтягнутися.
Важко було сказати, яке враження справили його слова на присутніх. Тайці переминалися з ноги на ногу, але їхні юні кам’яні обличчя не виражали нічого. Крамлі відкусила шматочок нігтя й виплюнула, лише трохи розкривши губи.
– А тут у нас, виходить, міні-бар. – Харрі відчинив дверцята маленького холодильника. – «Сінґха», «Джонні Вокер» й «Канадіан Клаб» у маленьких флакончиках, пляшка білого вина. Схоже, тут нічого не торкались. Що в нас іще? – звернувся Харрі до двох тайців.
Ті перезирнулися між собою, потім один із них указав пальцем на двір:
– Машина.
Вони вийшли на стоянку, де стояв синій «мерседес» останньої моделі з дипломатичними номерами. Один із поліцейських відкрив дверцята з боку водія.
– Ключі? – запитав Харрі.
– Лежали в кишені піджака в… – І поліцейський кивнув у бік мотелю.
– Відбитки пальців?
Таєць розгублено глянув на шефа. Ліз кашлянула:
– Ясна річ, ми перевірили ключі на відбитки, Холе.
– Я не питаю, чи зняли ви відбитки, мене цікавить, що ви знайшли.
– Там були його власні відбитки. Якщо ми тобі ще не встигли про це сказати.
Харрі стримався, щоб не відповісти гостро.
У салоні сидіння й підлога були завалені всяким барахлом. Харрі помітив кілька журналів, касети, порожні сигаретні пачки, банку коли й сандалії.
– Що ще ви знайшли?
Один із поліцейських дістав список і зачитав його. Здається, його звуть Нхо, так він казав? Іноземні імена нелегко запам’ятати. Напевно, те саме вірно щодо його власного імені. Нхо був по-хлоп’ячому сухорлявий, коротко підстрижений, з відкритим, привітним обличчям. Але Харрі знав, що за кілька років цей вираз зміниться.
– Стоп, – сказав він. – Можеш повторити останні слова?
– Квитки тоталізатора, сер.
– Посол, мабуть, відвідував перегони, – сказала Крамлі. – Що ж, популярний вид спорту в Таїланді.
– А це що таке?
Харрі нахилився до водійського місця й підняв прозору пластикову ампулу, що застрягла в щілині між спинкою й сидінням.
Поліцейський глянув у свій список, але нічого такого там не знайшов.
– У подібних ампулах випускається рідкий екстазі, – пояснила Крамлі, підійшовши ближче, щоб розглянути знахідку.
– Екстазі? – Харрі похитав головою. – Літні християнські демократи, може, і злягаються в борделях, але препарати не вживають.
– Ампулу перевіримо, – відповіла Крамлі. Було помітно, що вона незадоволена – ще б пак, проґавити такий доказ.
– А тепер поглянемо, що в нас іззаду, – продовжував він.
Багажник машини був настільки ж охайний і чистий, наскільки захаращеним виявився салон.
– Акуратист, – зробив висновок Харрі. – У салоні, швидше за все, орудують дружина й дочка, але в багажник він їх не пускає.
У світлі кишенькового ліхтарика, наведеного Крамлі, блиснув ящик з інструментами. Тут усе сяяло чистотою, і лише трохи вапна на викрутці свідчило про те, що цей інструмент використовували.
– Ще трохи віктимології, хлопці. Припускаю, що Мольнес особливо майстровим не був. Цей інструмент жодного разу не вступав у контакт із двигуном. Зате його використали, щоб повісити вдома, на кам’яній стінці, скажімо, сімейний портрет.
Тієї ж миті у нього над вухом радісно задзвенів комар. Харрі ляснув себе по щоці, відчувши долонею вологий холод власної шкіри. Сонце вже сіло, але спека не спадала, зате вітер стих, і здавалося, що волога сама виступає із землі в них під ногами й так просочує повітря, що його можна пити як воду. Поруч із запасним колесом лежав домкрат, що на вигляд теж жодного разу не використовувався, і ще вузький коричневий шкіряний кейс, цілком доречний у машині дипломата.
– Що в кейсі? – запитав Харрі.
– Він замкнений, – відповіла Крамлі. – Автомобіль формально вважається територією посольства й тому не входить у нашу юрисдикцію, так що ми не маємо права його розкривати. Але якщо серед нас представник Норвегії, то ми, можливо…
– Шкода, але в мене немає дипломатичного статусу, – сказав Харрі, дістав кейс із багажника й поклав його на землю. – Але я кажу, що цей предмет більше не перебуває на норвезькій території, і тому пропоную вам розкрити його, поки я сходжу в хол і поговорю із власником мотелю.
І Харрі повільним кроком перетнув патіо. Ноги набрякли після авіаперельоту, сорочка намокла від поту, хотілося пити. Якщо не зважати на все це, то знову зайнятися справою виявилося не так уже й погано. Від останнього разу пройшло чимало часу. Він помітив, що «м» на вивісці теж згасла.
Розділ 7
«Ванг Лі, менеджер», – було написано на візитівці, яку простягав Харрі чоловік за стійкою; можливо, це був натяк, що краще б зайти якось іншим разом. Кістлявий, у квітчастій сорочці, власник мотелю зіщулився й усім своїм виглядом показував, що не бажає мати з Харрі жодних справ, принаймні зараз. Він зосередився на паперах, але, побачивши, що Харрі досі тут, незадоволено фиркнув.
– Я бачу, ви дуже заклопотана людина, – сказав Харрі. – Тому пропоную швидше закінчити бесіду. Головне, щоб ми зрозуміли один одного. Адже я іноземець, а ви таєць…
– Я не таєць. Я китаєць, – знову фиркнув він.
– Гаразд, виходить, і ви тут чужоземець. Річ у тому, що…
Через стійку почулися якісь звуки, що, ймовірно, означали презирливий сміх. У всякому разі, Ванг Лі відкрив рот, показавши рідкі темні зуби.
– Ніякий я не чужоземець. Китаєць. Це ми рухаємо Таїланд уперед. Нема китайців – нема бізнесу.
– Прекрасно. Ви бізнесмен, Ванге. Тоді в мене є ділова пропозиція. Ви володієте місцевим борделем, це факт, скільки б ви не перегортали свої папірці.
Китаєць рішуче захитав головою.
– Ніяких повій. Просто мотель. Номери внайми.
– Тоді заспокойтеся, мене цікавить тільки вбивство, я не займаюся сутенерами. І не збираюся займатися ними. А тому в мене є ділова пропозиція. У Таїланді не зважають на публіку типу вас, хоча б тому, що вас таких тут багато. І просто заявити на вас, думаю, марно, ви, мабуть, пхаєте комусь бати в конверті, щоб вас не притисли. Тому ви нас не дуже й боїтеся.
Власник мотелю знову замотав головою.
– Ніяких грошей. Це незаконно.
Харрі посміхнувся.
– Наскільки мені відомо, Таїланд посідає третє місце у світі за рівнем корупції. Будь ласка, не треба мати мене за ідіота.
І Харрі знизив голос. Погрози, як правило, діють ефективніше, коли вимовляються спокійним тоном.
– Ваша проблема, та й моя теж, полягає в тому, що вбитий у готельному номері – дипломат моєї країни. І якщо мені доведеться доповісти про наші підозри, що вбивство скоєне в борделі, справа набуває політичного значення, і тоді ваші друзі з поліції вже не зможуть вам допомогти. Місцева влада буде змушена прикрити мотель, а Ванг Лі потрапить до в’язниці. Таким чином, вони виявлять добру волю й продемонструють, що в цій країні дотримуються закону. Чи не так?
Важко було вгадати з непроникного азіатського обличчя, чи влучив Харрі в ціль.
– Можна піти іншим шляхом, і тоді я доповім, що цю людину запросила на побачення жінка, а мотель був обраний випадково.
Китаєць поглянув на Харрі. І швидко закліпав, немов йому в око потрапила порошинка. Потім він повернувся, відкинув килим, за яким ховався дверний проріз, і махнув Харрі рукою. За килимом виявилася крихітна кімната, у ній стояли стіл і два стільці, і китаєць жестом запросив Харрі сісти. Він поставив перед ним чашку й налив у неї чаю із чайничка. Повітря наповнилося різким ароматом перцевої м’яти, навіть в очах защипало.
– Жодна з дівчат не хоче тут більше працювати, поки в мотелі залишається труп, – вимовив Ванг. – Коли ви його заберете?
Бізнес є бізнес у будь-якій країні світу, подумав Холе й запалив сигарету.
– Це залежить від того, як швидко ми з’ясуємо, що тут сталося.
– Той чоловік прибув сюди близько дев’ятої вечора і сказав, що хоче номер. Вивчив меню й заявив, що хоче бачити Дім, але спершу він має відпочити. Сказав, що подзвонить і викличе її. Я нагадав йому, що він зобов’язаний внести погодинну оплату. Він погодився й одержав ключ.
– Що значить меню?
Китаєць простягнув йому щось, справді схоже на меню. Харрі погортав папірець. Там були фотографії юних тайок – у костюмі медсестри, в ажурних панчішках, у тісних лакованих корсетах і з батогом у руках, у шкільній формі й з кісками та навіть у формі поліцейського. Під кожним фото, під заголовком «Важлива інформація», указувався вік, ціна й кваліфікація. Харрі помітив, що дівчатам від вісімнадцяти до двадцяти двох років і що ціни коливаються від тисячі до трьох тисяч батів і чи не кожна з дівчат володіє іноземною мовою й має досвід роботи медсестрою.
– Він приїхав сам? – запитав Харрі.
– Так.
– У його машині теж нікого не було?
Ванг заперечно похитав головою.
– А чому ви так у цьому впевнені? У «мерседеса» тоноване скло, а ви сиділи в холі…
– Зазвичай я виходжу у двір, щоб самому все перевірити. Буває, що хто-небудь бере із собою товариша. Якщо їх двоє, вони мають заплатити за двомісний номер.
– Розумію. Двомісний номер – подвійна ціна?
– Нічого не подвійна. – І Ванг знову вищирив гнилі зуби. – Разом дешевше.
– Що було потім?
– Не знаю. Та людина під’їхала на машині до номера сто двадцять, де тепер і лежить. Номер розташований у глибині патіо, і я мало що міг розгледіти в темряві. Я подзвонив Дім, вона приїхала сюди й стала чекати виклику. Минув деякий час, і тоді я сам послав її в номер клієнта.
– А в кого вдягнулася Дім? У кондуктора трамвая?
– Ні. – І Ванг перегорнув меню, а потім із гордістю показав фото юної всміхненої тайки в короткій сукні зі срібними блискітками й у білих ковзанах. Вона виставила вперед одну ногу, трохи присівши на другій і розвівши руки в боки, наче щойно успішно відкатала програму. На засмаглому обличчі було намальоване руде ластовиння.
– Мається на увазі… – недовірливо вимовив Харрі й прочитав ім’я, що стояло під фотографією.
– Саме так, Тоня Гардінг. Та, котра перемогла інших американок, та сама, красуня. Дім може зобразити її, якщо хочете…
– Ні, дякую, – відповів Харрі.
– Вона дуже популярна. Особливо серед американців. Уміє плакати, коли захочеш.
І Ванг провів вказівним пальцем по її щоках.
– Вона знайшла його в номері на ліжку з ножем у спині. Як це сталося?
– Дім прибігла сюди й сильно кричала.
– Як, прямо на ковзанах?
Ванг докірливо поглянув на Харрі.
– Ковзани надягають, уже знявши труси.
Харрі погодився, що так і правда зручніше, і махнув рукою, запрошуючи китайця продовжувати.
– Мені більше нема чого сказати, пане поліцейський. Ми повернулися в номер й упевнилися, що все так і є, а потім я замкнув двері й подзвонив у поліцію.
– За словами Дім, двері були відчинені, коли вона увійшла в номер. І все-таки, чи були вони відчинені чи просто не замкнені?
Ванг знизав плечима.
– Двері були зачинені, але не замкнені. Це важливо?
– Ніколи не знаєш, що може виявитися важливим. Ви не помітили поблизу від номера кого-небудь ще того вечора?
Ванг похитав головою у відповідь.
– А де у вас книга відвідувачів? – запитав Харрі. Він почав утомлюватися від цієї розмови.
Китаєць скинув очі:
– Немає ніякої книги.
Харрі мовчки дивився на нього.
– Немає ніякої книги, – повторив китаєць. – Навіщо нам вона? Сюди ж ніхто не приходитиме, якщо треба буде реєструватися й повідомляти ім’я та адресу.
– Я не ідіот, Ванге. Ніхто й не думає про реєстрацію, але ви самі, зрозуміло, ведете запис. Так, про всяк випадок. Тут напевно бувають поважні особи, і книга відвідувачів може стати в пригоді, якщо у вас коли-небудь раптом виникнуть проблеми. Чи не так?
Китаєць лупнув очима по-жаб’ячому.
– Облиште, Ванге. Тому, хто не замішаний в убивстві, нема чого боятися. Особливо якщо він не публічна персона. Слово честі. Ну, давайте сюди книгу.
Вона виявилася маленьким блокнотом, і Харрі швидко переглянув сторінки, заповнені густими записами з незрозумілими тайськими позначками.
– Сюди прийде один із поліцейських і зробить копію, – сказав він.
Біля «мерседеса» на нього чекали всі троє. Горіли фари, і на освітленому патіо лежав розкритий кейс.
– Знайшли що-небудь?
– Схоже, у посла були особливі сексуальні пристрасті.
– Знаю. Тоня Гардінг. Я називаю це сексуальним збоченням.
Раптово Харрі застиг перед кейсом. У жовтуватому світлі фар чітко виступили всі деталі на чорно-білій фотографії. Його взяв дрож. Авжеж, він чув про таке, навіть читав рапорти й розмовляв про це з колегами з відділу статевих злочинів, але вперше в житті побачив, як дорослий ґвалтує дитину.
Розділ 8
Вони їхали по Сукхумвіт-роуд, уздовж якої майже впритул стояли тризіркові готелі, розкішні вілли й халупи з дощок і жерсті. Але Харрі нічого не помічав, погляд його втупився в одну точку.
– Рух зараз спокійніший, – сказала Крамлі.
– Еге.
Вона усміхнулася одними губами.
– Вибач, але в Бангкоку ми обговорюємо трафік, як в інших місцях говорять про погоду. Варто пожити тут зовсім недовго, як стає зрозуміло – чому. Погода однакова із січня по травень. Улітку мусони приносять дощі. І тоді ллє три місяці безперестанку. Більше про погоду сказати ничого. Крім того, що в нас спека. Ми повторюємо це одне одному цілий рік, і потім розмова вичерпується сама собою. Отак, чуєш?
– Мм.
– Інша справа транспорт. Він впливає на повсякденне життя в Бангкоку більше, ніж будь-який тайфун. Я ніколи не знаю напевно, о котрій годині дістануся до роботи, коли вранці сідаю в машину: дорога може забрати від сорока хвилин до чотирьох годин. А десять років тому я витрачала на неї двадцять п’ять хвилин.
– Що ж сталося?
– Усе змінюється. Економічне зростання – от що. За останні двадцять років стався економічний бум, і Бангкок перетворився на «зозуленя» Таїланду. Тут є робочі місця, люди приїжджають у місто із сіл. Дедалі більше народу поспішає на роботу вранці, дедалі більше ротів треба нагодувати, дедалі більше вантажів перевезти. Автівок стало більше, а політики тільки обіцяють нам нові дороги й радіють собі, бо це їхній зоряний час.
– Але час і справді непоганий?
– Не те щоб мені не подобалося, що мешканці бамбукових хатин купують собі кольорові телевізори, але все відбувається надто швидко, просто жах. І якщо ти мене запитаєш, то я скажу, що зростання заради самого зростання – це логіка ракової пухлини. Скажу більше: я навіть радію, що торік ми зайшли в глухий кут. А після девальвації валюти наша економіка немовби опинилася в морозильній камері. І це вже помітно з дорожнього руху.
– Тобто раніше на дорогах було ще гірше, ніж тепер?
– О, так. Дивися…
І Крамлі вказала пальцем на гігантський паркінг, де стояли сотні бетономішалок.
– Торік ця стоянка була майже порожня, але тепер мало хто займається будівництвом, тому, як бачиш, флот на причалі. А до торгових центрів народ ходить тільки заради кондиціонерів, торгівля практично завмерла.
Якийсь час вони їхали мовчки.
– Як ти гадаєш, хто стоїть за всім цим паскудством? – запитав Харрі.
– Валютні спекулянти.
Він поглянув на неї з виразом нерозуміння на обличчі.
– Я про знімки.
– А-а. – Вона кинула на нього швидкий погляд. – Що, не схвалюєш?
Він знизав плечима.
– Я особливою толерантністю не відрізняюся. Іноді я навіть готовий підтримати страту.
Інспектор Крамлі глянула на годинник.
– По дорозі до тебе ми будемо проїжджати ресторан. Що скажеш про бліц-курс традиційної тайської кухні?