– Із задоволенням. Але ти не відповіла на моє питання.
– Хто стоїть за фотками? Харрі, у Таїланді найбільше число збоченців у порівнянні з іншими країнами. Сюди приїжджають заради нашої секс-індустрії, яка задовольняє будь-які бажання. Я підкреслюю – будь-які. То звідки ж мені знати, хто стоїть за цією дитячою порнухою?
Харрі насупився й покрутив шиєю.
– Я просто запитав. Чи не траплялося в Таїланді якогось скандалу з посольським педофілом кілька років тому?
– Так, ми розкрутили одну таку справу про педофілію, до якої були причетні чужоземні дипломати, серед них і посол Австралії. Справа вкрай неприємна.
– Але не для поліції?
– Таке скажеш! Для нас це було як виграти чемпіонат світу з футболу й одночасно одержати «Оскар». Прем’єр-міністр надіслав нам вітальну телеграму, міністр туризму був у захваті, на нас обрушилася злива нагород. Знаєш, такі події зміцнюють престиж поліції для людей.
– То з чого ми розпочнемо пошуки?
– Гадки не маю. По-перше, всі ті, хто проходив у тій справі, сидять у в’язниці або вислані з країни. По-друге, я зовсім не впевнена, що фотографії мають якесь відношення до вбивства.
Крамлі повернула до паркінгу, де стояв охоронець, вказуючи їм на неймовірно вузький просвіт між двома машинами. Вона натиснула на кнопку, задзижчала електроніка, і велике скло з обох боків джипа поповзло вниз. Тоді вона перемкнулася на задню передачу й натисла на газ.
– Навряд чи… – почав було Харрі, але старший інспектор уже припаркувалася. Бічні дзеркала усе ще тремтіли. – Як же ми тепер виїдемо? – запитав він.
– Не варто так хвилюватися, інспекторе.
Упершись обома руками, вона вилізла в бічне вікно, поставила ногу на крило машини й зістрибнула. Доклавши певних зусиль, Харрі повторив за нею цей маневр.
– Поступово навчишся, – сказала вона й пішла вперед. – Бангкок – тісне місто.
– А як же магнітола? – нагадав їй Харрі й поглянув назад на спокусливо відкрите вікно джипа. – Ти що, сподіваєшся знайти її там, коли ми повернемося?
Вона показала поліцейський жетон охоронцеві, той відразу ж підхопився.
– Так.
– На ножі жодних відбитків, – сказала Крамлі й задоволено прицмокнула.
«Сом-там», щось на зразок зеленого салату з папаєю, виявився не таким уже й екзотичним, як гадав Харрі. Але смачним. І гострим.
Крамлі шумно втягла в себе пивну піну. Він негайно озирнувся на сусідів, але, схоже, ніхто не звернув на них із Крамлі жодної уваги, швидше за все тому, що звуки повністю поглинала полька, яку грав місцевий струнний оркестр у глибині залу і яку в свою чергу перекривав гуркіт транспорту на вулиці. Харрі вирішив, що вип’є два кухлі пива. І годі. А по дорозі додому, може, прихопить блок із шести банок.
– А що можна сказати про орнамент на ручці?
– Нхо вважає, що ніж звідкись із півночі, такі бувають у гірських племен у провінції Чіанграй або десь поруч із цією місциною. Судячи з інкрустації кольоровим склом. Нхо не впевнений на сто відсотків, але хай там як, ніж незвичайний, такий не купиш у місцевих крамничках, так що завтра ми відішлемо його професорові-мистецтвознавцю з музею Бенчамабопхіт. Він знає все про стародавні ножі.
Ліз махнула рукою, й офіціант, що підійшов, налив їй із супниці духмяного гарячого супу з кокосового молока.
– Обережніше з біленькими. І з червоненькими, вони гострі, – сказала вона, вказуючи ложкою. – До речі, зелененькі теж.
Харрі скептично розглядав ці інгредієнти страви у своїй мисці.
– А що тут взагалі не страшно їсти?
– Корінь галанга, думаю, о’кей.
– У тебе є версії? – запитав він спеціально голосно, щоб не чути, як вона присьорбує.
– Щодо можливого вбивці? Авжеж. Безліч. По-перше, це могла бути сама повія. Або власник мотелю. А може, і відразу обоє. Це перше, що спало на думку.
– І які ж у них мотиви?
– Гроші.
– У гаманці Мольнеса лежало п’ятсот батів.
– Оскільки він діставав гаманець у холі мотелю, наш приятель Ванг міг побачити, що грошей там набагато більше, що цілком імовірно, а виходить, спокуса виявилася занадто великою. Ванг міг і не знати, що це дипломат і що буде такий скандал.
– І як же все сталося?
Крамлі, енергійно піднявши виделку, нахилилася вперед.
– Вони чекають, поки посол пройде до себе в номер, стукають і всаджують у нього ніж, як тільки він, відкривши двері, повертається до них спиною. Він падає прямо на ліжко, вони обчищають його гаманець, але все-таки залишають там п’ятсот батів, щоб справа не була схожа на пограбування. Потім чекають три години й дзвонять у поліцію. У Ванга, мабуть, є приятель у дільниці, який простежив, щоб усе пройшло без ускладнень. Ні мотиву, ні підозрюваних, усі ж хочуть зам’яти справу про проституцію. От і маємо.
Раптом у Харрі очі полізли з орбіт. Він різко схопив кухоль і підніс до рота.
– Червоненький попався? – усміхнулася Крамлі.
Харрі важко дихав.
– Ну що ж, непогана версія, старший інспекторе. Але думаю, ти помиляєшся, – повільно вимовив він.
Вона наморщила лоб:
– А як по-твоєму?
– По-перше: ти згодна, що жінка не змогла б скоїти вбивство без допомоги Ванга?
Крамлі замислилася.
– Давай поміркуємо. Якщо Ванг у цьому не брав участі, то можемо виходити з того, що він не бреше. Виходить, вона не могла його вбити раніше, ніж увійшла туди о пів на дванадцяту. Але лікар стверджує, що вбивство сталося не пізніше десятої години. Я згодна, Холе, вона не могла вбити його сама.
Парочка за сусіднім столом здивовано поглядала на Крамлі.
– Прекрасно. По-друге, ти припускаєш, що Ванг на момент убивства не знав про дипломатичний статус Мольнеса, інакше він не вбив би його, оскільки стався б скандал, коли вже клієнт не простий турист. Вірно?
– Ну…
– Цей Ванг, між іншим, таємно веде запис відвідувачів, кажу тобі, у нього цілий список політиків і державних чиновників. День і година кожного відвідування мотелю. Так, про всякий випадок, щоб було чим шантажувати, якщо хтось захоче наїхати на його мотель. Але коли з’являється хтось, кого він не знає в обличчя, то він же не може спитати документи? І тоді він виходить у двір, нібито впевнитися, чи нема ще когось у машині, так? А насправді – щоб з’ясувати, хто такий цей клієнт.
– Я тебе не розумію.
– Він записав наш номер машини, ясно? А потім пробив по базі. Побачивши синій номер «мерседеса», він умить зрозумів, що Мольнес – дипломат.
Крамлі поглянула на Харрі й замислилася. Потім рвучко розвернулася й зиркнула на сусідній столик. Парочка відвідувачів, що сиділи там, здригнувшись, стали дивитися у свої тарілки.
Крамлі запросто почухала ногу виделкою.
– Дощу не було вже три місяці, – вимовила вона.
– Даруй, що?
Вона махнула офіціантові, щоб той приніс рахунок.
– Це має якесь відношення до справи? – запитав Харрі.
– Та не дуже, – відповіла вона.
Наближалася третя година по півночі. Вуличний гомін заглушало рівномірне гудіння вентилятора на нічному столику. Лише зрідка Харрі чув, як важка вантажівка проїжджає по мосту Таксін-бридж чи подинокий річковий теплохід гуде, відходячи від причалу на Чао-Прайя.
Замкнувши за собою двері квартири, він побачив, що на телефоні миготить червона лампочка, і, натиснувши на автовідповідач, прослухав два повідомлення. Одне було з норвезького посольства. Радник Тоньє Віг трохи гугнявила – або вона родом із Осло, або хоче, щоб усі так думали. Цим своїм голосом вона просила Харрі бути в посольстві о десятій годині ранку, але під кінець повідомлення змінила час на дванадцяту, тому що з’ясувалося, що в неї вже призначена зустріч на чверть на одинадцяту.
Друге повідомлення було від Б’ярне Мьоллера. Він просто побажав Харрі успіху. З його голосу було чути, що він не дуже любить автовідповідачі.
Харрі впав на ліжко, не вмикаючи світла. Він так і не купив собі шість банок пива. Шприци з вітаміном В
12
Застогнавши, він перевернувся на інший бік.
Цікаво, що зараз робить Сестреня, якщо насмілилася вийти з дому сьогодні ввечері? І чи подзвонила вона батькові, як обіцяла? І чи зможе він справді поговорити з нею, не обмежуючись самими «так» і «ні»?
Була вже четверта година ранку, і нехай у Норвегії лише дев’ята вечора, але Харрі вже другу добу на ногах, так що заснути, здається, не проблема. Але щойно він заплющував очі, як у пам’яті виринав маленький голий тайський хлопчик із фотографії у світлі автомобільних фар, і очі Харрі знову відкривалися. Мабуть, все-таки слід було купити блок пива. Коли він нарешті заснув, уже світало, і на Таксін-бридж знову гуркотів транспортний потік.
Розділ 9
Нхо ввійшов в Управління поліції через головний вхід і зупинився, побачивши, як високий білявий поліцейський намагається щось пояснити всміхненому охоронцеві.
– Доброго ранку, містере Холе, чим можу допомогти?
Харрі обернувся. Очі в нього були опухлі й червоні.
– Так, проведи мене повз цього упертюха.
Нхо кивнув охоронцеві, і той відступив, пропускаючи їх.
– Він стверджує, що не пам’ятає мене відучора, – обурювався Харрі, поки вони чекали на ліфт. – Хай йому грець, хіба він не мусить пам’ятати хоча б те, що було вчора?
– Не знаю. Ви впевнені, що вчора чергував саме він?
– Принаймні, хтось дуже схожий на нього.
Нхо знизав плечима.
– Може, для тебе всі тайці однакові?
Харрі вже зібрався відповісти, коли помітив на губах Нхо уїдливу посмішку.
– Саме так. А ти намагаєшся пояснити мені, що ми, білі, для вас теж усі однакові?
– Та ні. Ми бачимо різницю між Арнольдом Шварценеґґером і Памелою Андерсон.
Харрі широко усміхнувся. Йому подобався цей молодий поліцейський.
– Гаразд. Розумію. Один-нуль на твою користь, Нхо.
– Нхо.
– Нхо, так. Хіба я сказав не так?
Нхо усміхнувся і похитав головою.
У ліфті було повно людей і так задушливо, що протиснутися в нього було те саме, що в наплічник із несвіжим тренувальним костюмом. Харрі на дві голови підносився над іншими. Дехто підняв на нього очі, прихильно усміхаючись. Один із них запитав Нхо про щось і потім вимовив:
– A, Norway… that’s… that’s… І can’t remember hіs name… please help me.[8]
Харрі усміхнувся й спробував із жалем розвести руками, але в ліфті було занадто тісно.
– Yes, yes, very famous![9] – наполягав співрозмовник.
– Ібсен? – спробував допомогти йому Харрі. – Нансен?
– No, no, more famous![10]
– Гамсун? Григ?
– No, no. – Чоловік розчаровано поглянув на них, коли вони вийшли на п’ятому поверсі.
– Твій кабінет, – Крамлі вказала пальцем.
– Тут уже хтось сидить, – заперечив Харрі.
– Не там. А он там.
– Там?
І він витріщився на стілець, втиснутий між іншими за довгим столом, де впритул сиділи співробітники. Місця за столом навпроти його стільця вистачало лише для блокнота й телефонного апарата.
– Подивимося, може, я зможу влаштувати тебе в іншому місці, якщо затримаєшся у нас.
– Сподіваюся, цього не буде, – пробубонів Харрі.
Інспектор зібрала свою команду на ранкову нараду. Власне, команда складалася із Нхо й Сунтгорна, двох поліцейських, яких Харрі вже бачив напередодні ввечері, і ще Рангсана, найстаршого з працівників відділу.
Рангсан сидів, закрившись газетою, і робив вигляд, що уважно читає, але іноді вставляв свої коментарі тайською мовою, які задоволена Крамлі відразу записувала в маленьку чорну книжечку.
– Гаразд, – сказала вона, закривши книжку. – Отже, ми уп’ятьох спробуємо розв’язати цю справу. Серед нас є норвезький колега, тому всі розмови відтепер вестимуться англійською. Почнемо з технічної експертизи. Рангсан розмовляв із хлопцем з технічного відділу. Прошу.
Рангсан дбайливо згорнув газету й відкашлявся. Чоловік був рідковолосий, окуляри на шнурку сповзали на кінчик носа, – всім своїм виглядом він нагадував Харрі шкільного вчителя, який дивиться на всіх навколо поблажливо й дещо саркастично.
– Я розмовляв із Супаваді з технічного. Вони знайшли цілу купу відбитків у номері мотелю, що й не дивно, але жоден із них не належав небіжчику.
Інші відбитки ідентифіковані не були.
– Це не так легко зробити, – пояснив Рангсан. – Навіть якщо «Олімпуссі» відвідує не так багато клієнтів, однаково там залишилося не менше сотні відбитків.
– А що, хіба нема відбитків на дверній ручці? – запитав Харрі.
– На жаль, їх там аж забагато. І жодного цілого.
Крамлі поклала ноги в найківських кросівках на стіл.
– Мольнес, мабуть, відразу ліг у постіль, тільки-но ввійшовши в номер, так що не встиг наслідити. І щонайменше двоє бралися за ручку дверей після вбивства – Дім і Ванг. – Вона кивнула Рангсану, що знову розгорнув було газету. – Розкриття показало, як ми й припускали, що посол був заколотий ножем. Ніж проколов ліву легеню і потрапив прямо в серце, так що перикард наповнився кров’ю.
– Тампонада, – вставив Харрі.
– Що?
– Так це називається. Все одно що засунути вату в дзвіночок: серце не в змозі битися й захлинається власною кров’ю.
Крамлі скорчила гримасу.
– О’кей, залишимо поки що технічні деталі й повернемося до загальної картини злочину. До речі, наш норвезький колега вже відкинув версію про те, що мотивом убивства було пограбування. Може, розповіси нам, Харрі, що ти думаєш про це вбивство?
Усі повернулися до нього. Харрі похитав головою.
– Я поки нічого не думаю. Просто я вважаю, що в цій справі є дві дивні речі.
– Що ж, ми слухаємо, інспекторе.
– Гаразд. ВІЛ поширений у Таїланді, чи не так?
Запала мовчанка. Рангсан глянув через газету:
– У нас півмільйона інфікованих, відповідно до офіційної статистики. У найближчі п’ять років прогнозується від двох до трьох мільйонів носіїв вірусу.
– Дякую за інформацію. У Мольнеса не було із собою презервативів. Багато ви знаєте людей, які зважилися б на секс із повією в Бангкоку без презерватива?
Ніхто не відповів. Рангсан щось буркнув тайською, двоє інших тайців голосно зареготали.
– Набагато більше, ніж ти думаєш, – переклала йому Крамлі.
– Усього кілька років тому мало хто з повій у Бангкоку взагалі знав, що таке ВІЛ, – сказав Нхо. – Але тепер багато хто з них самі беруть із собою презервативи.
– Хай так. Але якщо я батько сімейства, як Мольнес, то я, швидше за все, подбаю про те, щоб теж мати презервативи, заради своєї ж безпеки.
Сунтгорн фиркнув:
– Якби я був батьком сімейства, я не пішов би до сопхені.
– До повії, – знову переклала Крамлі.
– Розумію. – Харрі замислено постукував олівцем по столу.
– Що ще дивного ти знайшов у цій справі, Харрі?
– Гроші.
– Гроші?
– У нього із собою було всього п’ятсот батів, тобто приблизно десять американських доларів. Але дівчина, яку він зняв, коштує тисячу п’ятсот батів.
На мить усі притихли.
– Гарне питання, – сказала Крамлі. – Але, може, вона забезпечила собі гонорар до того, як здійняла тривогу, виявивши, що він мертвий?
– Ти маєш на увазі, що вона його пограбувала?
– Саме так. Виконала свою частину договору.
Харрі кивнув:
– Можливо. Коли ми зможемо поговорити з нею?
– Після обіду. – Крамлі відкинулася на стілець. – Якщо бажаючих виступити більше немає, то всі вільні.
Бажаючих не було.
За порадою Нхо Харрі викроїв сорок п’ять хвилин, щоб з’їздити в посольство. Спускаючись у переповненому ліфті, він почув знайомий голос:
– І know now, І know now![11] Сульшер! Сульшер!
Харрі повернув голову й, погоджуючись, усміхнувся у відповідь.
Ось хто найвідоміший норвежець у світі. Футболіст-нападник, з англійського промислового міста, посунув усіх наших першовідкривачів, художників і письменників. Помізкувавши трохи, Харрі вирішив, що чоловік у ліфті по-своєму має рацію.
Розділ 10
На вісімнадцятому поверсі за дубовими дверима й двома постами сек’юріті Харрі знайшов нарешті металеву табличку з норвезьким геральдичним левом. Жінка за стійкою, молода гарненька таїландка з маленьким ротиком, ще меншим носиком й оксамитовими карими очима на круглому обличчі, насупила чоло, вивчаючи його документи. Потім вона зняла слухавку, тихенько вимовила три склади й поклала її.
– Кабінет міс Віг другий праворуч, сер, – сказала вона з такою чарівною усмішкою, що Харрі подумав було, а чи не закохатися в неї з першого погляду.