Є негарне прислів’я: «як на горбатого ти ще прямий». Ще жорстокіший жарт оповідає в одному зі своїх фільмів Вуді Аллен. До психотерапевта (психотерапевти – улюблені персонажі Аллена) приходить пацієнт і скаржиться, що страждає на комплекс меншовартості. Психотерапевт, провівши з ним цілу серію вдумливих розмов, нарешті каже: «Маю для вас добру новину. Ви не маєте комплексу меншовартості. Ви й справді гірший за інших». Люди, що не вдовольняються своїм життям, бо хотіли б мати інше, – просто нерозумні, й мені навіть важко їм співчувати. Тут пригадується ще один анекдот – про арабського шейха, що сидить сумний у своєму гаремі, в колі дружин-красунь. «Про що ти мрієш? – запитує його одна з них. – У твоєму гаремі є жінки на будь-який смак, красуні, яких тільки породила земля». А сумний шейх відказує: «Я мрію про який-небудь інший гарем!». Важко співчувати шейхові й важко допомогти комусь, хто не вміє точно сформулювати своїх бажань.
В оцінці самого себе можна припуститися двох протилежних помилок: можна себе переоцінити або недооцінити. Якщо ми, неправильно оцінивши себе, поставимо поперечину зависоко, то страждатимемо, коли нам не вдасться її доскочити; але коли наша поперечина занизька, це теж прикро – адже відомо, що ми могли б стрибнути й вище. Вже з цього протиставлення двох хибних оцінок випливає проста мудрість: для того, щоб жити, людина потребує правди. Правди про себе саму і про світ, у якому випало жити. Хто не шукає правди, той програє. Всієї правди не відкриє ніхто, але навіть побіжному погляду видно, що одні ближче підійшли до правди про себе, інші лишаються на віддалі. І тому я знову, наче до рефрену, вертаюся до своєї приказки про молодість. Молодість – найгірша пора в житті, бо саме тоді нам найважче збагнути, які ж ми насправді. І якщо, читаючи цю книжку, ви замислитесь над тим, хто ви і чи почуваєтеся хоча б близькими до того, що заведено називати щастям, то я відчую, що таки варто мені було записати все це… все те, що лишилося в моїй пам’яті від різноманітних зустрічей із людьми.
Інколи я чую вислів, буцімто щастя в житті людини – не що інше, як сума відчутих нею задоволень. Що ж, формулювання не найгірше, у філософському стилі, – хоча, як на мене, надто воно легковажне й оманливе. Молодь ту саму думку висловлює простіше: задоволення – це єдине, що в житті насправді має сенс, і робити варто лишень те, що примножує нам хвилини задоволення.
Я з цим погодитись не можу, хоча й не збираюся заперечувати, що задоволення – явище, якого ми всі шалено бажаємо. Нема причин уникати його. Щоправда, задоволення бувають різними. Приємно підкорювати засніжені гірські вершини, перемагати себе, виконувати почесні обов’язки, отримувати заслужені нагороди. Сексуальна насолода теж є благом, благом є й витончений смак страви чи напою, особливо якщо алкоголь, уміщений в ньому, покращує наше самопочуття. Тоді чом же задоволення не може бути благом абсолютним? Гадаю, тому, що більшим від нього благом є свобода. Задоволення небезпечне тим, що легко стати його заручником; ми стаємо залежними від успіху, стаємо залежними від чуттєвих насолод. Ми втрачаємо свободу керувати самими собою. Людина, яка не може жити без задоволення, не є вільною, а отже, не є й щасливою. Крім того, з її поля зору зникають більш важливі цінності.
Крайнім прикладом життя заради задоволення є наркоманія. Наркотики, введені в наш організм, дають нам неймовірно сильні відчуття, які майже дорівнюють найбільшим духовним досягненням і тілесним насолодам. Якщо за найвищу життєву цінність визнати задоволення, в нас не буде причин відмовляти собі в наркотиках. Факт, що вони прирікають нас на ранню смерть, не матиме значення. Заради повсякчасного задоволення ми можемо погодитися на відносно коротке життя, тим паче що наркотичне сп’яніння може вплинути на наше суб’єктивне відчуття часу і розтягнути його для нас так, що мить перетвориться ледь не на вічність. Тоді чому ж ми вважаємо наркотики злом? Ну справді, чому?
Якийсь інстинкт каже нам, що життя в ненастанному наркотичному сп’янінні – не життя, а омана. Але хіба зобов’язана людина жити виключно правдою? Знов інтуїтивний здогад підказує мені: так, жити ми повинні з повагою до реальності. Але звідки він, цей здогад, з якого джерела походить і що означає? І чи так уже бездоганно ми цієї вказівки дотримуємося, коли страждальцеві, що конає в муках, забезпечуємо крапельницю з морфієм?
Роздуми про наркотики неминуче ведуть до іншого питання: чи має людина право розпоряджатися своїм життям? Секуляризований світ не засуджує самогубства – то чому ж він мав би забороняти наркоманові вбивати себе повільно? Пристаючи виключно на гуманістичні засновки, ми можемо сказати щось про потребу індивідів (а отже, й людства в цілому) у біологічному виживанні; але ж ми знаємо, що наша планета може обходитися й без людей. Віряни, виховані у християнській традиції, говорять у цьому випадку про природне право, тобто спільні для всіх людей інтуїтивні переконання. Інші, кому ця традиція чужа, сумніваються, чи існує те природне право взагалі. У природничо-науковій, дарвіністській парадигмі мислення є поняття інстинкту, ба навіть наказу збереження виду, захисту власних генів. Можливо, треба вдатися до цього арґументу, щоб раціонально пояснити, чому втеча в галюцинації й повільна смерть організму, викликані постійною присутністю в ньому певних хімічних речовин, є злом. У риториці католицької церкви, зокрема у промовах Івана Павла ІІ, часто подибується згадка про цивілізацію життя, яка рахується з дійсністю, та цивілізацію смерті. Бачачи фізичну і духовну деґрадацію наркоманів, ми можемо на власні очі пересвідчитися, що наркотики – це омана і смерть. А отже, потрібно детальніше зупинитися на омані й замислитись, чи дійсно Істина, Добро і Краса з тріади Аристотеля являють собою абсолютні цінності, – хоча малоймовірно, що ми з нашим людським зором коли-небудь доступимося якогось із цих трьох недосяжних ідеалів.
Крім того, треба глибше поміркувати й про смерть. Мені до рук потрапив текст албанського письменника-дисидента, який згадує, як у роки диктатури він сидів у в’язниці зі священиком на ім’я Франко, котрого спершу засудили до страти, а згодом помилували і замінили смертний вирок двадцятип’ятирічним ув’язненням. Автор, сам атеїст, здивувався, що священик, бувши людиною, авжеж, віруючою, визнав себе шпигуном на користь Ватикану, щоб таким чином уникнути страти, до якої був засуджений. Письменник питає священика: «Ти ж віриш у Бога, в загробне життя і в рай, до якого ти потрапиш, – чому ж ти підписав брехливе звинувачення? Хіба страта не стала б для тебе найкоротшим шляхом до раю?» – Священик відповів: «Але ж і Христос незадовго до розп’яття молився в Саду Гетсиманськім своєму Отцю, щоб той увільнив його від страждань на хресті». Отець Франко Ілія пережив ув’язнення, згодом у сані архієпископа став душпастирем усіх католиків Албанії і виконував ці обов’язки аж до своєї смерті у 1997 році. Пам’ятаю, колись я з ним побіжно познайомився. Тоді я ще не знав про розмову, що відбулася між ним та Фатосом Любоньєю,[3] та навіть якби й знав – не наважився б священика ні про що питати.
Згадка про християнина, який хотів уникнути смерті, прикликає на пам’ять ісламських терористів-смертників, які скоюють замахи на невірних і демонструють здатність заради віри пожертвувати й власним життям. Після терористичного акту в Нью-Йорку американський президент назвав цей вчинок боягузливим. Гадаю, він помилявся. Віддати життя в ім’я якоїсь справи – не боягузтво, хоча ми, як потенційні жертви такої атаки, відчуваємо огиду до терориста-самогубці, який гине лише задля того, щоб знищити якнайбільше членів іншого племені чи людей іншого віровизнання. Легко засудити такі теракти з моральної точки зору, але варто пильніше придивитися до людей, які, здавалося б, не замислюючись розкидаються власним життям. Чи відрізняються вони від отця Кольбе,[4] який віддав своє життя за іншу людину? Чи праві ми, припускаючи, що свідомість їхня недосконала, що нема в них ні людинолюбства, ні повноти віри, оскільки вони є фанатиками? Тут виникає необхідність замислитися над тим, що5 ми інтуїтивно звемо повнотою життя, досконалою свідомістю, довершеним людинолюбством. І тоді ми натрапимо на думку: віра од віри різниться. Пам’ятаючи про це, ми повинні уникати спокуси судити інших, а от себе судити мусимо. Це все дуже непросто, і я не певен, чи зумію допомогти вам бодай зрозуміти цю проблему – адже розв’язати її повністю, далебі, неможливо.
Розділ І
Вік мій дитинний, вік мій невинний.[5] Юність…
«Я народився…» Так починається будь-яка біографія, хоча інформація це надлишкова (мовлячи по-вченому, редундантна): адже, коли вже я це пишу, це значить, що я живу, а якщо живу, то мусив же я колись народитись.
Народився я за три місяці до початку війни. Було це так давно, що нині вже доводиться уточнювати: Другої світової війни, а не корейської чи балканської. А от коли я кажу про це в Росії, то можу не уточнювати: для мешканців колишнього Радянського Союзу війна розпочалася 1941 року, і війна це була ніяка не світова, а «вітчизняна», – себто не було жодних союзників, не було західного фронту і програми лендлізу. Місце народження накидає людині певну перспективу історії. Чи існує в питаннях історії єдина об’єктивна істина? Нещодавно посол Російської Федерації під час публічної зустрічі Польсько-російського форуму громадянського діалогу переконано заявив, що поляки та росіяни ніколи не дійдуть згоди у поглядах на історію. Гадаю, посол висловлювався в дусі постмодерністського релятивізму – тобто виходив з того, що істини не існує. Я хочу вірити у протилежне – що вона існує, хоча ніхто не має на неї монополії. Минули роки, перш ніж ми з німцями зблизили наші погляди на історію. Можливо, і з росіянами колись вийде?
…Червень напередодні війни. Варшава, середмістя. Народився я в якійсь клініці чи то на Познанській, чи то на вулиці Емілії Плятер, а невдовзі оселився на Єрусалимських Алеях, на перехресті з вулицею Панкевича, в помешканні, що його мої батьки тільки-но найняли; в цьому ж приміщенні містилася й контора мого батька. Батько тримав будівельну фірму і виконував якісь замовлення на будівництві Головного вокзалу, що розташовувався тоді навпроти нашого будинку – там, де нині Центральний вокзал.
Батько, Єжі Зануссі, та мама, Ванда Зануссі. 1941 р.
Пам’ятаю рештки варшавського Головного вокзалу після війни: багатоповерховий портал після вибуху похилився в бік Маршалковської. Солідний, либонь, був вокзал, якщо навіть в аварійному стані справляв таке сильне враження. А може, просто я був малий і тому все навколо видавалося мені великим? Мабуть, кожен пам’ятає краєвиди з дитинства, що здаються в ту пору набагато масштабнішими, ніж потім, коли вже побачиш їх із перспективи дорослої людини.
Коли мені хочеться розпочати свою біографію з дотепу, я пишу, що вродився заможним немовлям. Здається, я мав свою окрему кімнату, до якої всім слід було заходити в білих фартухах, щоб не переносити бацил. При мені була доглядальниця: я був пізньою і, схоже, дуже бажаною дитиною, коло якої надмірно упадали. Кажуть, уже тоді я був наділений гучним голосом: він супроводжує мене все життя, і я гадаю, що користь від нього десь така ж, як і від високого зросту, – тобто геть спорадична. Щоразу, коли під час зйомок треба гукнути без мікрофона – так, щоб усі почули, – зробити це зголошуюсь я.
Вертаючись до тих розкошеств, у яких я зустрів пору свого раннього дитинства: у вересні Варшаву почали бомбувати, і надмірним турботам про гігієну настав кінець. Коли повиходили з ладу водогони, мама в ложечці кип’ятила над свічкою воду з калюжі – можливо, саме завдяки цьому я не виріс алергіком.
З батьком. 1941 р.
Тепер я мав би сказати щось про батьків, про родину, а в цілому – про родовід. Відколи я одружений з Ельжбєтою,[6] яка знає більш як тисячолітню історію своїх предків, я й собі силкуюся відкопати щось про коріння своєї родини. Та максимум, що я можу, це послатися на Венецію XIV століття. Історія роду Зануссі в північноіталійській провінції Фріулі веде до невеличкого замку в Порденоне (сто років він перебував у руках цієї родини, хоча не вона його збудувала, та і втримати його вона не змогла). Потім у Зальцбурґу перебіжно з’являється художник доби пізнього бароко: його маленька картина висить у віденському Бельведері одразу біля входу, з лівого боку.
Далі ми переносимось у часи імперії Габсбурґів: у ту пору члени родини Зануссі брали участь у будівництві залізниці, що вела від Трієста до Відня, а потім через Краків до столиці Галичини – Львова, який німці називали Лемберґом, а італійці – Леополі. Ось так мої предки по батьковій лінії оселилися в Польщі. Що ж до материнської лінії (дівоче прізвище матері – Нєвядомська), то тут відшукати вдалося небагато. Мій дід Александер народився в Сибіру, батьки його, ймовірно, були заслані туди після повстання 1863 року. Рано осиротівши, він начебто пішки прийшов у Європу. Три роки йшов уздовж залізничних колій, дістався до Петербурґа, почав працювати шпалерником і за якийсь час відкрив свою майстерню – якщо вірити родинним леґендам, це була невеличка меблева фабрика. Після революції його підприємство вже мало філію у Варшаві, а скоріш за все, була в нього та філія й раніше: адже моя мати народилася у Варшаві в першому десятилітті минулого сторіччя. Померла вона нещодавно, проживши майже сто років.
На зустрічах із публікою я охоче переповідаю різні родинні перекази. Я сценарист, тому з легкістю вигадую подробиці, покликані загострити драматизм описуваного. Славетна історія предків осяває нас промінням чужої слави, та хвалитися цим, по суті, суєтно: адже в тому, що звершили наші предки, немає жодної нашої заслуги. Натомість це накладає певні зобов’язання: виходить, що люди, які жили до нас, визначили в родині модель і стандарти поведінки, окреслили висоту прагнень, довели свою повагу до цінностей, які ми поділяємо.
Та мене водночас і щиро смішить, і щиро засмучує снобізм тих, хто намагається вивищитися, підкреслюючи своє шляхетське походження, спорідненість з аристократами, гріючись у промінні заслуг предків. Це реакція на постійний суспільний пресинґ у ПНР: тоді людям накидали думку, що традиція не має жодної ваги і треба викреслити її з пам’яті. Те саме діється за океаном. У Сполучених Штатах відшукувати своє коріння стало модним лише у 1960-х роках, причому й донині в американській ментальності всі ці речі не вкоренилися. Якщо чистильник взуття може стати мільйонером – про історію можна забути.
З мамою. 1941 р.
То про що ж усе-таки варто пам’ятати? Про те, що в собі ми носимо гени предків, що в чомусь ми на них схожі, що в родинах, бува, повторюються схожі рисунки доль, схожі конфіґурації почуттів – ніби стилістичні фіґури. Окидаючи оком життєписи наших двоюрідних дідів, ми раптом можемо виявити, що в цьому світі жили схожі з нами люди, що життєві вибори, які робили вони, подібні до тих, які стоять і перед нами. Варто знати, якими були наслідки їхніх рішень, знати, що їх губило, а що рятувало. Це знання може знадобитись і в нашому житті. Саме тому варто розпитувати своїх дідів, бабусь, тіток, дядьків, двоюрідних братів-сестер, як їм замолоду жилося, які сумніви їх терзали і як вони оцінюють зроблені колись вибори з перспективи всього життя. Скоріш за все, історії, почуті у відповідь, будуть почасти вигаданими, та якщо підходити до них із дещицею критицизму, то докопатися до істини цілком можливо.
Я сам з історій своїх предків скомпонував чимало сценаріїв, і мені байдужісінько, якою мірою ті історії, що дійшли до моїх вух, правдиві, а якою перекручені: головне – щоб вони були цікавими і щоб я міг з них зробити висновки. Була в мене (нібито) дуже вродлива, багата, а на додачу й вельми розумна кузина; відбувалося те все ще до Першої світової війни. Навколо неї крутився натовп чоловіків, яких приваблювала чи то краса її, чи то маєтність (а можливо, і перше, і друге). Вона ж, пречудово усвідомлюючи, що всі ці кавалери не рівня їй ні розумом, ні вдачею, проганяла їх усіх к лихій годині. В сім’ї подейкували: така собі зроду мужа не знайде. А вона таки знайшла. Одружилася з маловідомим поетом – чоловіком одухотвореним, шляхетним, байдужим до грошей. З ним вона могла ділитися своїм переживанням прекрасного, а це було для неї найважливішим. На жаль, невдовзі після весілля молодий поет помер від скоротечної форми сухот, і навколо скорботної вдови знову закружляли юрмиська шанувальників. Вона лише відмахувалася від них, наче від комарів. Та нарешті чаша переповнилася, й кузина дала згоду на повторне заміжжя. Після масштабної підготовки настав день весілля; у варшавському кафедральному соборі назбиралося повно вершків суспільства, й у всіх на очах під час церемонії наречена на запитання ксьондза, чи згодна вона взяти цього чоловіка за мужа, відповіла: «Ні».