Коли я писав сценарій до свого фільму «Контракт», мені згадалася ця леґенда, і я відтворив її в іншому, сучаснішому суспільному контексті. Й хоча тут я все обернув на жарт, надихнула мене на цей сюжетний поворот історія моєї кузини – кузини, якої я, на жаль, ніколи не знав особисто, бо померла вона ще до того, як я народився.
Тож, якщо буде на те ваша ласка, пропоную ознайомитися з фраґментом сценарію фільму «Контракт». Фільм час від часу крутять на різних телеканалах, і, здається, він знову набув актуальності, хоча йдеться в ньому про занепад середнього класу в ПНР. Пригадую, саме це колись обурило одного амбітного критика, який нині став дуже модним драматургом; це він свого часу написав на мене першу в моїй кар’єрі рецензію у стилі доносу. На щастя, то вже була доба першої «Солідарності» й влада мала інші проблеми – їй було не до мого фільму.
Грають: Тадеуш Ломніцький, Майя Коморовська, Маґда Ярош, Кшиштоф Кольберґер, Зофія Мрозовська, Леслі Карон, Беата Тишкевич, Ніна Андрич та інші.
[► «Контракт»]
Сцена приблизно в середині фільму, після тривалої підготовки до весілля. Йде вінчання в костелі. Цивільний шлюб уже взято.
Костел. Б’ють дзвони, палають свічки. Настрій піднесений. Серед гостей – учорашні свідки і пані Ольга з трьома танцівниками балету; друг нареченого; кільканадцять зовсім різних людей, зокрема Няня і добросерда бідна сусідка з оселі напроти. Врочисто лунає звук органа. На хорах співає екзальтована дама. Неуважний ксьондз плутає картки з іменами. І ось лунає сакраментальне запитання:
Ксьондз: Ти, Пьотре Філіпе, і ти, Ліліано Маріє, чи згодні ви з власної волі, ніким не силувані, поєднатись у священному таїнстві шлюбу?
Пьотр: Так.
Лілька: Ні.
Ксьондз (нетямковито): Що?
Лілька: Не згодна. Дякую… Вибачте, панотче.
Лілька, подумки гарячково шукаючи, який жест буде зараз доречним, цілує ксьондзові руку, після чого мерщій розвертається і йде геть. Швидко пройшовши костел, хапає з рук водія пальто і вибігає надвір. Пьотр якусь мить стоїть занімілий, а тоді кидається навздогінці. Органіст-роззява починає грати марш Мендельсона, та спиняється на середині, бачачи, що обряд вінчання перервано.
Пані Ольга стоїть у дверях; без окулярів вона погано бачить; здивована, починає поздоровляти Дороту, сплутавши її з матір’ю нареченого. Ніна хихотить. Свен та Пенелопа по-англійськи обговорюють, які швидкі в Польщі весілля.
Натовп гостей з Адамом і Болеславом на чолі рушає за молодятами на подвір’я костелу. Старенька бабця збирає залишки розкиданих квітів.
Лілька біжить уздовж дороги, пробігає автобусну зупинку, бачачи, що люди ловлять попутні машини.
Коли Пьотр вибігає з костелу, Лілька вже зникає за поворотом. Пьотр вертається. Підскакує до батька.
Пьотр: Дай ключі!
Адам дає йому ключі разом з документами на авто. Пьотр іде. Адам намагається взяти під контроль ситуацію перед костелом.
Адам: Шановні, я оголошую всім і кожному: нічого особливого не сталося. Як то кажуть, милі посваряться – ще краще помиряться. Просимо всіх до нашого дому. Це всього кілька кроків звідси. Хто без машини, хай іде пішки. Прошу ласкаво!
Розгублені гості не знають, що робити. Адам ходить від одного до іншого, всміхаючись дедалі впевненіше. Він випромінює оптимізм і почуття глибокої внутрішньої рівноваги.
Адам: Нічого особливого не сталося. Просимо всіх. Лише кілька кроків.
[▪]
Поміркую ще про родинні легенди, з яких виростають сценарії. Таких леґенд у мене чимало, і правда в них змішана з вигадкою. Узяти хоч би діда – шляхтича з Сибіру (а може, він був і простим селянином з-під Ґруйця), який крокував собі вздовж залізничних колій… Розповідали, що дід до кінця свого життя не позбувся російського акценту, бо в оті три роки, поки йшов до Європи, не мав з ким розмовляти польською. Обидва мої діди говорили з акцентом. У роки міжвоєння це був, висловлюючись нинішнім молодіжним сленґом, повний облом. Тут країна в ейфорії від ледь-ледь здобутої незалежності, а в мене один дід (по лінії матері) говорить на російський манір, а другий (батько мого батька) – на італійський… Звісно, знаю я про це виключно з сімейних переказів, але наслідки цього відбилися й на мені особисто. Змалечку я, взоруючись на свого батька, говорю по-польському перебільшено правильно. Правильність не може виклика5ти осуду, але перебільшеною бути може. За цю свою безпомилковість я дістав чимало нагород, зокрема й звання Майстра польської мови.[7]
Кшиштоф Зануссі – студент фізичного факультету Варшавського університету (1955–1959).
Під час зйомок «Захисних кольорів». 1976 р.
Та зазнав я у зв’язку з цим і поразки. Коли я був на другому, здається, курсі і грав у різних студентських театрах, до мене дійшла чутка про те, що організовують експериментальне телебачення і шукають для нього спікерів (сьогодні ми частіше називаємо їх ведучими). Звісно ж, я зголосився до участі в конкурсі, гадаючи: якщо пройду – матиму чудове джерело заробітку; до того ж мені здавалося, що в університеті ніхто про це не дізнається, бо на всю Варшаву було тоді заледве кілька тисяч телеприймачів – у так званих впливових персон та в клубах так званих силових відомств (хто-хто, а ці завжди мали доступ до сучасної техніки).
На жаль, я хоч і дійшов до фіналу, та в фіналі програв, та не абикому, а Янові Сузіну,[8] який натоді вивчав архітектуру, а пізніше уславився як улюбленець публіки. Програв я, бо підвела мене якраз моя вимова – надміру правильна, а отже, штучна. Мені й досі не вдалося її змінити.
Був у мене й ще один пов’язаний з цим епізод. Колись я публічно – у ЗМІ – зізнався, що, хоч я й чую іноді похвали, та все ж не люблю своєї манери говорити, сам відчуваю цю штучність, що криється за старанністю, і знаю, що деколи це звучить претензійно. Коротше кажучи, сам я не люблю в собі того, за що мене часом хвалять. У 1990-ті роки відомий сатирик, пан Войцєх Манн, запросив мене на свою телепрограму й на очах у глядачів запитав, чи правда те, що мені не подобається моя манера говорити. Я відповів, що так і є. Тоді він припустив: може, в такому разі я волів би помовчати? Я кивнув. «То помовчмо», – запропонував він. І на якийсь час у студії запанувала тиша. Нарешті пан Манн поцікавився, чи добре мені мовчалося. «Чудово», – зізнався я, й на цьому моя участь у програмі була завершена. Мовчання – золото, як каже прислів’я; але точно не в засобах масової інформації! Жарт пана Манна був спрямований не проти мене, а проти мас-медіа. Без сумніву, це був зухвалий жарт. Пан Манн був тоді настільки популярним, що міг собі дозволити багато чого.
Кшиштоф Зануссі – студент другого курсу Лодзинської кіношколи. 1963 р.
Вертаючись до дитинства, хочу принагідно поставити кілька питань загального характеру, відповідей на які я сам не знаю й донині. Якою мірою дитинство визначає наше подальше життя? Чи, ввібравши щось ізмалку, ми потім довіку несемо в собі ці звички? Чи навпаки – ввійшовши в пору зрілості, робимо свої вибори, користуючись свободою, яку ця зрілість нам дає? Розхожа думка, насичена фройдистськими ремінісценціями, трактує нас як заручників дитинства. Чи ми такі, якими хоч-не-хоч бути мусимо? Чи такі, якими бути хочемо? Якою мірою людина вільна, а якою – напередзадана умовами? Дев’ятнадцяте століття мало говорило про напередзаданість; століття двадцяте, навпаки, дедалі менше говорило про свободу. Що принесе нам двадцять перше – століття, в якому ми дедалі глибше пізнаємо таємниці неврології та механізми, на яких базується наше психічне життя?
«Вік мій дитинний, вік мій невинний» – так принаймні описує дитинство Міцкевич. Я про своє нічого подібного сказати не можу. Йшла війна. Для дитячого погляду війна постає таким самим кошмаром, як і для дорослих очей, але дитина з її вразливістю фіксує в пам’яті інші елементи. Я написав кіносценарій, побудований навколо незвичайного епізоду, який міцно вкарбувався в мою пам’ять, хоча було мені заледве чотири роки. Це була історія про першу несправедливість, яку я спізнав у своєму свідомому житті.
Я на самоті грався на меблевому складі при дідовій майстерні. Дід на той час уже помер, мамині брати також, і саме на маму лягла вся відповідальність за родину (батько був далеко, здійснював будівельні чи дорожні роботи десь біля східного прикордоння Польщі). Торгівля меблями під час війни переживала занепад – хіба що зрідка щось купували фольксдойчі або корінні німці, які працювали в Польщі. Усі мамині родичі були діячами підпілля; саме через це й загинув мій дідусь і дядьки по матері. В мами до війни були подруги-єврейки. Одна з них задумала втекти з ґетто. Мама приготувала для неї сховок у приміщенні без вікон біля меблевого складу, в якому мені дозволяли гратися. Ясна річ, про ці таємні плани я нічогісінько не знав, тож, почувши якісь голоси за стіною, вирішив, що треба попередити маму.
Тут я наведу маленький фраґмент сценарію, який, утім, не пояснює, в чому саме полягала моя велика драма. У сховку перебували геть незнайомі мені євреї: мамина подруга під час утечі загинула, а перед смертю дала своїм товаришам адресу, де сподівалась переховуватися сама. На цій драмі я побудував сюжет фільму, який мені у 1980-ті роки замовило Бі-Бі-Сі. Проєкт не був зреалізований – на заваді стали якісь маловажливі причини: хтось вирішив, що тема Голокосту вийшла з моди, хоча зовсім скоро Спілберґ із великим успіхом зняв «Список Шіндлера». А мені залишився вже не потрібний сценарій, віддрукований у вигляді книжки. У ньому чітко відтворено мій спогад про втрату довіри до матері. Мати вперше розчарувала мене. Вчинила зі мною несправедливо. Не дала мені змоги довести мою правоту. Згодом, коли минули роки і війна була далеко позаду, я нагадав матері цю історію, а вона вперше попросила в мене вибачення. Вона сказала, що змушена була вчинити так, хоча вповні усвідомлювала, що кривдить мене, підриваючи мою дитячу довіру.
[► «Темні окуляри»]
Меблевий склад. Сутінки. Хлопчик грається на самоті. Вишукує карнизи і розставляє їх частоколом, роблячи це з таким грюкотом, що стривожена мати виходить із конторки – подивитися, в чому справа.
Мати: Що ти накоїв? Тут усе гаразд?
Хлопчик відповідає не відразу. Підходить ближче до матері й говорить пошепки, наче звіряє їй велику таємницю:
Хлопчик: Ми готуємось до штурму!
У глибині конторки можна побачити клієнтів: офіцера вермахту, якусь молоду жінку та цивільного.
Сховок для євреїв у приміщенні за складом, кімната без вікна. Згідно з рішенням матері, тут поміняли місцями день з ніччю: вночі не сплять, відпочивають удень. Натан хропе в кутку на матраці. Синочок Сари та Ісаака всміхається крізь сон: йому ввижаються якісь радісні картини, далекі від світу, в якому вони живуть. Шимон спить неспокійно – дається взнаки досвід лікаря, якого багаторазово будили під час нічних чергувань у лікарні.
Аарон не спить – здійснює якісь рухи, схожі на акробатичні. Лише наступної миті вдається розгледіти, що він готує зашморг, щоб повіситися. Підсвічує собі сірниками – їхні спалахи вихоплюють у темряві почергові картини, що вказують на етапи його дій. Аарон уже близький до виконання свого задуму, але тут ненароком штовхає сонну дитину. Дитина розплющує очі й дивиться на чоловіка, який стоїть під стелею на піраміді із зіставлених столиків та ящиків. У виразі його обличчя – передсмертна напруга; у світлі сірника це обличчя здається ще більш несамовитим.
Бачачи це обличчя, хлопчик від усмішки переходить до крику. Прокидається Сара. Підхоплюється на своїй постелі Шимон. Сірник гасне. Якусь мить у всіх в очах стоїть враження від побаченого: силует чоловіка, що вже почав надягати зашморг собі на шию і був готовий до стрибка. Шимон миттю зривається з місця і звалює всю цю піраміду з меблів, так старанно зведену Аароном. Лунає крик – наче на всіх присутніх кинувся демон. Натан запалює сірника, а від нього – свічку.
Аарон знову кричить, забувши про вимоги конспірації.
Аарон: Облиште мене! Я маю право! Не хочу жити!
Шимон б’є його кулаком по шиї. Штурханина. Чути гучний стогін Аарона.
Аарон: Свою ампулку я віддав Міріам. У мене більше нема отрути, бо ти мені відмовив.
Сара: Ша! Я чую голоси!
До конторки вбігає хлопчик, який грався на складі.
Хлопчик (кричить): Мамо, мерщій сюди! Тут злодії!
Мати (пильно дивиться на нього): Ти брешеш. Більше я тобі не дозволю гратися на складі.
Клієнти здивовано спостерігають, як мати відводить хлопчика в сльозах до лазнички – це його покарання. Вертається звідси усміхнена, ніби нічого не сталося. Виймає з письмового столу пляшку коньяку, розставляє чарки і пропонує тост.
Мати: За вигідну співпрацю!
Жінка, що супроводжує офіцера вермахту, попервах віднікується, та врешті-решт усі підносять чарки й цокаються.
Офіцер вермахту: Prosit![9]
У лазничці заплаканий хлопчик дивиться у вікно на віддалені кам’яниці, що видніють ген-ген за будинками з протилежного боку муру, який відокремлює місто від ґетто.
[▪]
Цей фраґмент нагадує мені про інший фільм, який мені, на щастя, вдалося зняти. На нього мене також надихнули враження воєнного часу, але всі деталі й обстановку оповіді я ушляхетнив, створивши в німецької публіки кінця 1970-х (а в той період відносини з Федеративною Республікою Німеччиною були шорсткими й непростими) образ «великопанської» Польщі, країни з глибоко вкоріненими культурними традиціями. Насправді ж тло цього сюжету було доволі непоказним. Під час Варшавського повстання ми тіснилися у підвалах будинку на Єрусалимських Алеях, напроти недобудованої, але вже відкритої будівлі вокзалу. Вокзал був об’єктом обстрілів, а в нашому будинку володарем життя і смерті був молодий симпатичний німецький офіцер, якому явно подобалась моя мама. Вона ж, зі свого боку, використовуючи його люб’язність, домоглася для себе права навідувати наше помешкання, з якого вона раз у раз забирала те, що могло знадобитися нам для виживання. Якось під час такого «санкціонованого» навідування ми принагідно змогли побачити здалеку фігуру мого батька, який, за попередньою телефонною домовленістю, о певній годині виліз на дах будинку, в якому він випадково опинився на момент початку повстання (він був інвалідом, у нього не рухалася рука, тому в Армії Крайовій він не служив). Вас дивує, що під час Варшавського повстання можна було користуватися телефонами? Мені пригадується, що в перші кілька днів це було можливо.
У сценарії, дія якого розгортається в польському маєтку, оприявнюється мотив культури, яка єднає людей навіть попри війну. Культури, яка може й ошукувати: адже міжнаціональний конфлікт тягне за собою наслідки у моральній сфері. Той, хто погодився бути окупантом, уже не може бути другом.
Грають: Майя Коморовська і Матьє Кар’єр.
[► «Нічні шляхи»]
Ніч. Фрідріх (молодий офіцер вермахту) виходить надвір – запалити останню перед сном цигарку. В освітленому вікні фліґеля сидить Ельжбєта (шляхтянка, спадкоємиця маєтку) і грає на трохи розладнаному піаніно. Грає вона одну з прелюдій Шопена – оту, що звуть «дощовою»: сумну, задумливу. Фрідріх підходить до вікна. Ельжбєта грає не дуже вправно – видно, що вона давно не сідала за піаніно. Грає з пам’яті, на якійсь музичній фразі запинається, шукаючи потрібний акорд.
Фрідріх (упівголоса): Здається, до-дієз.
Ельжбєта здивовано зводить очі.
Фрідріх: Так мені пригадується (всміхається). Колись я грав цю прелюдію: там соль, а потім до-дієз.
Ельжбєта (холодно): Дякую.
Фрідріх (галантно): Чи можу я попросити дозволу послухати ще? (Він стоїть, спершись на підвіконня біля частково прочиненого вікна.)
Ельжбєта: Дозволу? Авжеж, попросити ви можете, але навряд чи його дістанете.
Фрідріх: То ви не зробите мені такої ласки?
Ельжбєта: Я? Але ж просити ви мусите не мене. Ви не впізнали, що саме я грала?
Фрідріх: Це була одна з прелюдій.
Ельжбєта: Шопена. Ви мали б знати, що ваш земляк, генерал-губернатор Франк заборонив музику Шопена на території Генеральної губернії. Не можна ні грати, ні слухати. Бути не може, щоб ви цього не знали.
Фрідріх (розгублено): Певна річ, ідеться про публічне виконання.
Ельжбєта вибухає сардонічним сміхом.
Ельжбєта: Як же по-німецькому це звучить! Оця ваша заувага. Ви за освітою юрист?
Фрідріх: Ні.
Ельжбєта: Тоді ще гірше. Очевидно, воно в вас у крові, це особливе відчуття права, яке не заважає вам брати участь у крадіжці наших коней.
Фрідріх (обурено): То була реквізиція!
Ельжбєта: Я очікувала, що ви так скажете! Чим же вона відрізняється від грабунку?
Фрідріх: Польща програла війну!
Ельжбєта: Не війну! Кампанію. А війна досі триває, і ми з вами – по різні боки фронту. Що, мені зачинити вікно, щоб ви зрозуміли, що наша розмова недоречна?
Ельжбєта підводиться, готова виконати озвучену погрозу. Фрідріх віддає честь і вертається до палацу. За мить знову лунають звуки прелюдії. Впоравшись зі складним акордом, Ельжбєта грає – дедалі пристрасніше, неначе бажаючи викинути з себе весь гнів, викликаний розмовою.