[▪]
Тут, можливо, слід дати коментар, який забігає в майбутнє. У моєму фільмі спогади дитинства були всього-на-всього далеким відлунням; актуальним для мене було дещо інше. Пишучи сценарій, я уявляв себе в ролі німця. Звучить парадоксально, але ж тоді я був капралом запасу військ Варшавського пакту, і під час навчань нам утовкмачували в голови, що ми будемо «визволяти Захід». Нам, полякам, мала випасти місія «визволяти» данців. Я знав іноземні мови, тож розумів, що потраплю до якогось штабу як перекладач; а в Данії у мене були друзі, тож я собі уявляв той реальний вибір, що постав би переді мною в разі війни: або скінчити самогубством, або змиритися з тим, що я буду – культурно і максимально делікатно – чинити насильство.
І ось іще postscriptum до postscriptum. «Нічні шляхи» багато разів показував німецький телеканал ARD. У Польщі ж фільм показали лише пісня падіння комунізму: до цього вважалося, що Федеративна Республіка Німеччина має зображуватися виключно як країна неспроможна засудити нацизм, а мій фільм – так мені сказали – таке уявлення руйнував.
У дев’яності роки я отримав несподіване запрошення до замку Оденталь, назва якого – з моєї примхи – фіґурує у фільмі. Господиня замку, княгиня Ірина цу Зайн-Вітґенштайн, хотіла в моїй присутності влаштувати для друзів показ цього фільму на проекторі з відеокасети. Я прибув на цей показ, не здогадуючись, що в першому ряду сидітиме син Йоахіма Ріббентропа, гітлерівського міністра закордонних справ, повішеного в Нюрнберґу. В моїй свідомості спливли чутки, буцімто син був свідком страти батька, а сама страта була особливо моторошною: американський доброволець, який зголосився бути катом, не мав відповідного досвіду, і з його провини стратенець довго задихався в зашморгу й не міг померти… Я так і не зрозумів (і досі не знаю), котрого саме з синів Ріббентропа я тоді зустрів. Знаю лишень, що цей чоловік багато разів публічно засуджував свого батька, і запрошення його на цей захід було актом глибоко продуманим. І попри все це – я не міг позбутися нав’язливої думки: в такому ось замку, в атмосфері високої культури, я собі можу вести вишукані розмови з людиною, чий батько як міністр зробив усе, щоб мене не було на світі.
Я часто замислююсь: яким є зв’язок культури з моральністю? Чого варте захоплення красою, якщо воно сусідить із ненавистю та погордою? Хто мені в житті ближчий – чесний невіглас чи витончений злочинець? Про це й був мій фільм, що його я тоді, у 1970-ті роки, адресував західній публіці; сьогодні ж він, схоже, є актуальним і у відриві від декору доби окупації.
Я ні слова не сказав про те, якими були мої батьки. Мені завжди бракувало сміливості писати про них, хоча їх давно вже нема серед живих. Мій батько фіґурує в багатьох моїх сценаріях, насамперед у «Родинному житті», де він є ключовим персонажем (коли я запросив його на перегляд, він геть не впізнав себе – а може, лишень удавав, що не впізнає5?). Батько був душею товариства: безпосередній, по-середземноморському емоційний – моя протилежність, а водночас і мій взірець, і мій опонент. Ми з батьком любили один одного, але стосунки між нами бували шорсткими, небезконфліктними – втім, так зазвичай і відбувається, коли син у батька лише один. Батько був розчарований тим, що я не пішов в архітектори: він вважав, що це мій обов’язок – продовжити династію будівельників… А в моєму дитинстві батько читав мені книжки: у п’ятирічному віці я слухав «Пана Тадеуша», який нітрохи не викликав у мене нудьги, хоча «Козлик Матолек»[10] усе одно подобався мені трохи більше.
Мама була людиною ще дивовижнішою. Вона любила мене довершеною любов’ю – поблажливою і критичною водночас. Завдяки їй я уник життєвої катастрофи. Коли я у студентські роки сильно закохався, вона, розуміючи, що об’єкт для свого почуття я обрав невдало, втримала мене від одруження… Пишучи «невдало», я вдаюсь до евфемізму, за яким насправді криється справдешня драма. Дівчина, яку я покохав, привабила мене своєю неординарністю. Невдовзі виявилося, що причиною цієї неординарності було психічне захворювання.
Минуло багато літ, і інший мій вибір мати підтримала. У зрілому віці вона мусила поступитися роллю господині дому моїй дружині. Мешкала мама з нами, до останніх своїх днів у всьому нас підтримуючи.
Коли я думаю про те, чим завдячую своїм батькам, мені хочеться написати: усім. І усвідомлюю я це тим глибше, чим більше зустрічаю людей, до яких доля була менш ласкавою, біля яких не було нікого, хто міг би пояснити їм, як улаштовано світ і чим різниться добро від зла. Я міркую про це, щоб стримуватися й не засуджувати людей, які мені здаються втіленням зла, хоча й мають досить невинний вигляд: вони просто не знають, що саме є злом, і поширюють зло, переконані, що чинять нормально.
Óбрази моїх батьків часто з’являлися в моїх фільмах, і батько навіть частіше: з ним я вдававсь у полеміку, його вислови цитував, якісь його манери передражнював, а потім тремтів, коли він приходив на прем’єру. Та щоразу повторювалося те саме: себе батько не впізнавав, хоча інші мої персонажі нагадували йому когось із кола наших знайомих або родичів.
Батько в образі авторитарного патріарха з’являється в багатьох моїх фільмах: це й «Родинне життя», і середньометражна «Роль», і «Парадигма» (тут його грав Вітторіо Ґассман). Макс фон Сюдов у «Дотику руки» теж грає чоловіка, схожого на мого батька. Та найближчий до батька образ вийшов усе-таки в «Родинному житті». Там батька грає Ян Кречмар, а бунтівного сина Віта (себто трошечки й мене…) – Даніель Ольбрихський. Інші персонажі: Белла, Вітова сестра (Майя Коморовська), тітка (Галина Миколайська) і Марек, друг блудного сина (Ян Новіцький), – являють собою суміш багатьох прототипів.
[► «Родинне життя»]
Самісінький початок 1970-х років. Дім на межі розпаду належить довоєнному промисловцеві, який мешкає з дочкою та сестрою. У гості приїхали Віт і Марек.
У їдальні чекають батько і Віт, уже готові сідати до столу. Батько вказує гостеві його місце. Віт сідає напроти Белли, ще один прибор чекає на тітку, яка саме готує чай. Залишки вишуканого сервізу і весь церемоніал початку вечері контрастують зі скромним меню: сир, масло, хліб, консерви та помідори. Батько поспішає виправдатися в очах Марека.
Батько: Ви даруйте, що все так по-спартанському, але дружина за кордоном, і без неї все господарство трохи просіло… (До тітки, що саме ввійшла, несучи тацю з чаєм.) Ядзю, сідай нарешті, годі крутитися. Постав на стіл щось алкогольне. В нас гості!
Віт кидає пильний погляд. Тітка, дещо зволікаючи, але не ронячи ні слова, тягнеться до серванта. Завважує, що ненароком забула в замку ключ, і бачить дві ще вологі чарки. Виразно дивиться на батька, однак він не звертає на неї уваги – частує гостя помідорами. Тітка розставляє чарки, обминаючи батька, який тягнеться до пляшки і наливає.
Марек (намагається протестувати): Я за кермом!
Белла: До завтра протверезієш.
Марек уже й сам певен, що залишиться на ніч, та про людське око все повторює:
Марек: Після вечері я маю їхати! Не можу ж я справляти вам клопіт.
Батько: Не морочте мені голови, місця в нас достатньо, куди ви поїдете проти ночі? Поїдете собі вранці.
Марекова чарка вже повна. Віт свою накриває рукою.
Віт (до батька): Ти ж знаєш, що я взагалі не п’ю.
Батько: Не розумію. (Ставить його чарку перед собою й наливає.) За здоров’я гостей, пане Мареку!
Белла перехиляє чарку до дна.
Белла (впівголоса, до Віта): Здається, сьогодні тато влаштує нам концерт.
Батько почув.
Батько: Повтори голосніше.
Белла (ніяково сміється): Секрет.
Батько: У компанії не секретничають. Повтори, що ти сказала.
Батько явно міняється під впливом алкоголю. З чемного світського пана він перетворюється на впевненого в собі, сповненого стихійної сили чоловіка, який може бути небезпечним.
Белла (з викликом): Я переймаюся тим, що нас сьогодні чекає.
Батько: Ах, ти переймаєшся. (Раптово обертається до Марека.) Ця дівчина вічно нещасна. Завжди хтось її кривдить. Вона вам, либонь, казала, що сиділа у в’язниці…
Белла вмить серйознішає.
Белла: Облиш, тату…
Батько: Я лишень питаю, чи говорила ти про це. Я ж не кажу, за віщо.
Белла: Ти теж сидів, тату, одразу після війни.
Батько (до Марека, наче розповідаючи старий анекдот): Дійсно, сидів, майже два тижні. Для профілактики, так би мовити… (Марек не розуміє, що цей старий має на увазі.) Під час націоналізації. Тоді саджали всіх гамузом – боялися саботажу. (Марек усе одно не розуміє. Батько дивується.) Хіба Віт вам не казав, що ця скляна фабрика належала нам? (Марек, приголомшений, слухає, а батько веде далі, наче сів на свого улюбленого коника.) Бачите, мій прадід, Альфред Браун, був дисидентом і еміґрував до Польщі через релігійні переслідування. Заснував тут майстерню…
Белла (сміючись, перериває його): Замкнене коло. Спочатку була майстерня, і наприкінці теж майстерня. (Марек не зрозумів цієї зауваги. Белла йому швидко пояснює.) Нині тато теж має майстерню.
Батько неохоче пристає на її пояснення. Вертається до обірваної оповіді.
Батько: Тож Альфред домігся такого успіху, що наприкінці життя вже брав на роботу більш як двадцятьох людей. (Показує на світлину, що висить над піаніно.) Ось там ви побачите, який вигляд мало підприємство у середині минулого сторіччя. (Робить ковток чаю, відставляє блюдце і тягнеться до люльки.) Далі справу вів дід Влодзімєж. Він розбудував фабрику настільки, що брав на роботу вже більш як п’ятсот людей, робив скляні прикраси і кришталевий посуд. І, всупереч тому, чого вас сьогодні вчить марксистська теорія, не був експлуататором.
Віт: Дід, може, й не був, але система в цілому…
Батько зверхньо-поблажливо всміхається, знову наповнює чарки і продовжує розповідь, звертаючись виключно до Марека.
Батько: Я до війни починав був виробляти лабораторне скло: високотопкі сплави, кислототривкі… купив шведську ліцензію… (не виголошуючи тосту, випиває половину чарки)…а вони тепер розбудовують цех жаротривких сплавів і теж багато експортують…
Белла, якій нудно це слухати, трохи відвертається від столу й однією рукою бренькає по клавіатурі піаніно, видаючи акорди в ті моменти, коли батько в своєму монолозі робить павзи.
Батько:…у Швецію… (акорд)…бо жаротривкий сплав сьогодні – це основа всього… (акорд)…без нього не обходяться навіть космічні супутники… (знов акорд). Белло, припини! (гримає) Піаніно не настроєне.
Белла однією рукою виконує пасаж по всій клавіатурі. Вона привернула до себе увагу і задоволена цим. Іронічно дивиться на батька.
Белла (до Марека, конфіденційно): Тато був предтечею найновіших здобутків техніки.
Вона знову вибухає дурним, образливим сміхом і знову робить пасаж по всій клавіатурі. Батько раптовим рухом зачиняє піаніно – так, що Белла ледве встигає прибрати руки. На мить залягає тиша. Батько знову спокійно звертається до Марека.
Батько: Мої діти живуть безглуздо. Ось і Віт також…
Марек почувається зобов’язаним запротестувати.
Марек: Віт – блискучий фахівець, його надзвичайно цінують… вам про це, либонь, не відомо, але…
Віт (з досадою перериває Марека): Не старайся ти так…
Батько сумно киває і впадає в апатію. Сидить замислений, наче нетутешній. Белла це помічає і, користуючись хвилинною безкарністю, ніби маленька неслухняна дівчинка, знову тихенько розкриває піаніно і починає впівголоса читати, акомпаніюючи собі однією рукою.
Белла: Я прагну у вогонь, туди, де збляклі тіні, / У безмір небуття занурившись пречистий, / Спізнали благодать, що неприступна сущим; / о вічний дух вогню, лише в тобі спасіння. (Зосереджено дивиться на батька, та він не реаґує – задумано розглядає люльку і мовчить. Белла, розчарована, обертається до Марека.) Ну, як тобі це подобається?
Марек: Я в таких речах нічого не тямлю.
Белла (не здається): Ну, школу ж ти закінчив, то й скажи, що поет мав на увазі. Ось, наприклад: «о вічний дух вогню»… Це нелогічно, правда? Та в поетів по-різному буває. Як гадаєш, хто це написав? Байрон? Словацький? Шопенгауер? (Марека смішить цей зіставний ряд.) Орієнтальні мотиви: смерть і очищення… хто це може бути? (Батько зводить стомлені повіки. Белла дещо ніяковіє.) Ну ось, тату, він не знає, хто це написав.
Бачачи серйозне обличчя батька, Белла також серйознішає. Батько дивиться на неї так, наче отямився з летаргійного сну.
Батько: Це я написав.
Белла розуміє, що засмутила батька, та силкується й далі жартувати.
Белла: Врешті-решт, соромитись нема чого…
[▪]
Я процитував досить довгий фраґмент сценарію, бо він, сподіваюся, добре ілюструє те, що я виніс зі свого дитинства: пам’ять про якийсь далекий світ, де все було влаштоване інакше. Мій батько був підприємцем і до війни трохи схилявся до лівих поглядів, зокрема мав почуття відповідальності за своїх робітників (одного з них він власним коштом вивчив на інженера, і після війни вони стали колеґами). Однак до комунізму він завжди ставився вороже, оскільки вважав, що ця система служить чиновникам, а не робітникам і селянам. До того ж був він доволі запальний і казав уголос те, що думав, а за це в першій половині 1950-х років доволі часто потрапляв під арешт. Зазвичай його затримували лише на кілька днів; одного разу він просидів кілька місяців – за якісь там зловживання на будівництві, за що йому врешті-решт навіть не пред’явили обвинувачення. Я тоді вже був студентом; пригадую, як я відвідував його у в’язниці на Мокотові. Мені запам’яталася тодішня батькова безпорадність. За ґратами він розгубив увесь свій авторитет, став беззахисним і смиренним; я співчував йому, але в глибині душі почувався розчарованим. Удома батька називали левом – нібито за буйну шевелюру, але насправді за те, що був він владний, наче цар звірів; у тюрмі ж він був жалюгідним, немовби лев у клітці.
Ян Новіцький, Кшиштоф Зануссі та Ян Кречмар на зйомках фільму «Родинне життя». 1970 р.
Сьогоднішній читач не зрозуміє, як у 1950-ті роки можна було потрапити під арешт і чому могли затримати інженера середніх літ, який працював на державному будівництві. В моїй пам’яті лишилася історія про візит делеґації радянських будівельників. Було це взимку, і коли бетонували перекриття, свіжий бетон прикривали циновками, бо температура стояла близька до нуля. Радянські фахівці похвалилися, що в них є цемент, який зв’язує матеріали навіть у мороз. Надміру запопадливі поляки зробили з цього висновок, що солом’яні циновки треба з бетону поскидати, бо це ознака відсталості. Мій батько послав усе товариство під три чорти, прогнав з будівництва гостей – а ввечері його заарештували. З цього епізоду я виніс урок, що спонтанних реакцій собі дозволяти не можна, – і досі намагаюся тлумити в собі будь-які інстинктивні порухи. Жодна людина не відшукає в мені сліду генів моїх італійських предків. До речі, про спонтанність я часто сперечаюся зі своїми студентами, що сприймають спонтанність як протилежність лицемірству, штучності, нещирості – словом, для них це абсолютна чеснота. А я – через свій дух сперечання – кажу, що спонтанність, тобто стихійна безпосередність, оприявнює в людині все інстинктивне, себто тваринне. А хіба наші інстинкти – це щось добре? Виявом чого вони є – духу чи лише жадоби виживання? Спостерігаючи за немовлятами, я бачу, як вони спонтанно борються за свої інтереси, геть не дбаючи про інших, як одбирають чужі іграшки і верещать, коли ми хочемо відібрати щось у них.
Сєнкевич у романі «В пустелі та джунглях» змалював нам моральність Калі: «якщо Калі забрати в когось корову, це добре, а якщо в Калі хтось забрати корову, то це погано». Не знаю, чи Сєнкевич піддався впливу колоніальної антропології, чи й справді спостеріг якийсь вияв духовного примітивізму, з яким ми всі народжуємося і який долаємо завдяки культурі, тобто тим духовним цінностям, що відкриваються нам у процесі виховання. Питання про те, добра з природи своєї людина чи зла, я залишаю філософам ХVIII століття. Жан-Жак Руссо з його оптимізмом здався мені непереконливим. А вертаючись до спонтанності – найчастіше я сприймаю її як вияв хамства. Перед очима в мене стоїть картина: молоді люди у трамваї їдуть з вечірки, і їхня спонтанна веселість не дає їм побачити, що поряд їдуть люди з похорону і втирають сльози. В цьому епізоді спонтанність тотожна хамству.
Чи немовля може бути хамуватим? Однозначно стверджувати це я не наважуюсь, та схиляюся до думки, що так. Кожен з нас народжується твариною, проходить стадію печерної людини й лише тоді сягає (або й не сягає) вершин людськості, виявом яких є культура. Культура почуттів, яка визначає і вчинки. Я наведу тут фінальний фраґмент «Захисних кольорів», рукописної версії сценарію, в якому я розмірковував над тим, яка ж вона – тварина в людині.
Грають: Збіґнєв Запасевич і Пьотр Ґарліцький.
[► «Захисні кольори»]
Ярек утрачає самовладу, замахується й ударом в область шлунка валить Якуба на землю. Безвладне тіло заточується, відбиваючись від великих бетонних брил, чіпляючись за сталеве пруття розбитих шматків бетону. Ярек стежить за цим, наче й сам здивований наслідком своїх дій, і недовірливо прислуха5ється. Якуб нарешті падає біля положистої підпори стіни і лежить нерухомо, не подаючи жодних ознак життя. Ярек обережно починає спускатися по підпорі, ненароком зачіпаючи безліч дрібних камінців, які лавиною сиплються на Якуба, але той залишається знерухомілим. Схилившись над ним, Ярек бачить тоненьку цівку крові на його обличчі.
Ярек (недовірливо): Якубе! (Торкається його, відчуває жах – ніби усвідомлення реальності приходить до нього із запізненням.) Якубе! Господи Ісусе! Це неможливо! (Хоче підняти нерухоме тіло Якуба, та вагається, побоюючись, що може цим йому зашкодити.) Якубе! (благально)
Ярек безпорадно роззирається довкола, шукаючи допомоги. Завважує бочку від смоли, наповнену дощовою водою. Підбігає, набирає в долоні води. Швидко вертається, щоб збризнути нею обличчя потерпілого. Схиляється над ним. Прикладає вухо до грудей. Якуб подає легкі ознаки життя, дихає нерівно, з присвистом, через напіврозтулений рот. Висолоплює язика (з рота тече слина і заважає дихати), хрипить.
Ярек, схилившись над ним, тремтить, настраханий, неспроможний збагнути, що сталося. Зіпершись на бетонний блок, бездумно валить головою в кам’яну поверхню. За якийсь час нарешті зосереджується, зводиться на ноги, беззвучно плачучи; знову роззирається навколо, хоче кликати на допомогу, та розуміє, що кликати нема кого. Дивиться на Якуба, поправляє положення його тіла; вирішує ще раз спробувати з водою. Підбігає до бочки, виймає хустку, вмочає її, викручує. Наблизившись із хусткою до Якуба, завважує, що тіло якимсь дивним чином пересунулось. Нічого не розуміючи, Ярек знову схиляється над ним і починає протирати йому обличчя мокрою тканиною; тоді розщібає йому комірець і кладе на шию холодний компрес. Натрапляє на ліхтарик, що його Якуб, падаючи, випустив з рук. Вмикає його, витирає руки і обережно підіймає Якубові повіки, світячи йому в очі. Бачить реакцію, радіє. Вже хоче зірватися й бігти по допомогу, як тут Якуб зненацька притримує його за ногу. Ярек, похитнувшись, падає поряд з ним. Якуб зводиться на ліктях і насмішкувато спостерігає за шокованим Яреком. Та вже за мить, завваживши шалений гнів друга, Якуб серйознішає. Обидва поволі підводяться.
Якуб, досі осміхаючись, та вже насторожі, обережно робить кілька кроків назад. Ярек рушає за ним. Починається погоня і втеча. Якуб біжить зиґзаґами, збиваючи противника з пантелику. Відсапуючись, вигукує слова примирення.
Якуб: Облиш, ти збожеволів…
У словах Якуба звучить справдешній переляк. Ярек, засліплений злістю, не чує ані слова. Здоганяє Якуба біля бочки.
Якуб: Облиш, я більше не буду…
Ярек щосили б’є Якуба, після чого хапає його за карк і занурює його голову в бочку з водою. Якуб починає задихатися. Це вже бійка не на жарт. Якуб похлинається водою, й коли Ярек його на мить випускає на повітря, він випльовує всю цю воду Ярекові в обличчя. Ярек знову занурює його голову у воду; Якуб перестає захищатися. Коли Ярек витягає його з води, він давиться, випльовує пісок і зогниле листя, що плавало в бочці. Безсило падає на землю. Ярек, не менш утомлений, сідає біля нього. Якийсь час вони мовчать, тяжко відсапуючись.
Якуб (насилу говорить): Ось бачиш… Бачиш, нарешті в тобі прокинулася тварина. (Задоволено сміється.)
Ярек (через хвилину збагнув, що5 Якуб має на увазі. Говорить уривчастим голосом): Якби прокинулася, тебе б уже серед живих не було.
Якуб на мить замислюється.
Якуб (тихо, ніби сам до себе): Хтозна, може, для мене так було б краще…
Якуб сидить безсилий, безкінечно сумний, з нього збігає вода. Коло нього Ярек тремтить від холоду. Накрапає дощ. Обидва невидющими поглядами втупилися кудись поперед себе, в очеретиння, де ховаються річкові птахи. А птахи дивляться на них, вигинаючи шиї. Поволі дніє.