Валерій Фурса
Десята заповідь
Пролог
Несподіваний постріл розколов світанкову тишу. Розколов безжалісно, владно і невмолимо. Він розірвав ніч навпіл, наче гнилу ряднину, різко відділивши минуле від майбутнього, перекресливши це минуле і зупинивши стрілки чийогось годинника у сірості сьогодення.
Налякане пострілом гайвороння стрімко злетіло в небо, своїм несамовитим лементом сповіщаючи світ про чергове злодіяння проти нього. Про злодіяння, вчинене найбільш довершеним творінням Господнім – людиною. І найбільш невдалим його творінням також.
У цьому лиховісному воронячому воланні вчувався різкий протест проти вчиненного десь там, на землі, насильства. Не так! Зовсім не так повинен починатися літній ранок! Тільки жайвір може розбудити сонце. Лише його неповторна пісня має право оповістити все живе про настання нового дня. Пісня літнього світанку, а не безжалісний грім біди, має право на існування у цьому, кращому із світів! Та чи найкращий він насправді?…
Лише німі свідки цього страшного злодіяння – вже ледь пригаслі передсвітанкові зорі байдуже тускніли у небесній високості, незворушливо спостерігаючи за тим, що твориться на грішній Землі. Тільки вони, далекі й холодні, бачили щось, що недоступне нікому іншому. Але ще жодна з них ніколи й нікому не розкрила своїх таємниць. Ні своїх власних, ні тих, невільними свідками яких їм довелося стати лише по причині свого високого становища у цьому світі. Напевне, ніколи й не відкриє…
Застукотіли двері будинків. Заспані, стривожені несподіваним громом, люди почали виходити у свої двори, стиха вітаючись із сусідами, і перепитуючи один одного про причину такої несподіваної і не зрозумілої тривоги. Хто сміливіший, ті вийшли на вулицю, даремно сподіваючись побачити хоча б щось у світанкових сутінках.
Звук пострілу розбудив Галину. Якась незрозуміла, невизначена і ніяк не усвідомлювана тривога холодними лещатами охопила серце. Почуло, напевно, біду, от і затріпотіло тривожно й налякано, наче спіймана у руки перепілка. Такого з нею ще ніколи не траплялося.
– Васильку!..
Та чоловіка поряд не було. Згадала, що збирався на світанку поїхати з товаришем на риболовлю. Казав, що хоче якоїсь екзотики для своїх ставків роздобути. Кілька сомиків, окунців та плотвичок. Та й на юшку щось додому привезти обіцяв. Він і раніше, час від часу, бавився вудками, та Галина досить спокійно ставилася до такого захоплення чоловіка. Нехай відпочине! Адже працює від зорі й до зорі. А з домашніми клопотами вона й сама впорається.
Якби не той, ще неусвідомлений і не зрозумілий, звук і не несамовите каркання розтривоженої зграї гайворонів, якби не тривожний стукіт власного серця, то й заснула б собі знову, нікуди не поспішаючи цього теплого недільного ранку. Але заснути більше не могла. Напевне, чи не вперше у житті чомусь так тривожно занило серце, і душа, здавалось, от-от вирветься із грудей і легкокрилою чайкою полетить туди, за поріг, де сталося щось лихе, щось зле і невиправне, таке, чому нема ні пояснень, ні воротя.
Накинувши на себе легенький халатик, боса й непричісана, вона вибігла у сіни і відкрила двері.
Ой! Краще б вона їх не відкривала! Краще б не бачила тієї біди, яка так неочікувано впала на дружню сім'ю Степанчуків. Та хіба хтось колись зумів заховатися від біди за закритими дверима? Не вигадали ще таких дверей. І замків, які вберегли б від зла, теж ніхто ще не зробив…
Відкрила двері, й відразу ж остовпіла від жаху. На якусь мить оніміла на місці у якомусь дивному оціпенінні. Її Василько, її чоловік і батько її дітей, лежав лицем до землі, впавши з ганку на заросле споришем подвір'я. А над його лівою лопаткою зловіще червоніла кривава пляма…
– Васильку!!! – наче не губами, а самою, вмить осиротілою, душею прокричала. І впала без тями на тіло свого коханого.
Сусіди, почувши крик прибитої горем жінки, кинулись до її двору і, розгублено поглядаючи один на одного, мовчки обступили тіла двох молодих людей, які так несподівано для всіх знайшли своє останнє пристанище на виплеканій ними землі власного подвір'я. Безвусі юнаки і посивілі чоловіки враз неначе закам'яніли, не знаючи, що й робити. Лише більш імпульсивне жіноцтво, яке вслід за чоловіками прибігло до будинку подружжя Степанчуків, намагалося бодай щось порадити.
– Пропустіть! Розійдіться негайно! – різкий голос місцевого фельдшера Марії Михайлівни вивів з оціпеніння притихлий натовп. Сама ж Михайлівна швидко присіла біля Галини і повернула її на спину.
– Втратила свідомість. Віднесіть її швиденько на ліжко і дайте понюхати ось це, – тицьнула пляшечку у руки найближчої із жінок.
– Він ще живий, – швидко промовила Михайлівна, прислухаючись до ледь чутних ударів серця і намагаючись акуратно перевернути Василя на спину. – Допоможіть! А ви, Семенович, негайно дзвоніть на «швидку»! І у міліцію подзвонити не забудьте!
Семидесятилітній Семенович, почувши втішні для всіх слова фельдшера, молодим цапком подріботів до свого будинку виконувати дане йому надзвичайне доручення.
– Серце, здається, не зачеплене, – ніби сама до себе промовила Михайлівна. – Легеня, поза сумнівом, пробита. Потрібно зупинити кров…
Здавалося, незалежно від неї самої, її вмілі руки вже дістали з сумки бинт і перев'язали пораненного. Воно й не дивно. Майже сорок років на цій роботі. Різне у її практиці траплялося. Але таких поранень бачити ще не доводилось. Рухи її були швидкими і впевненими. Руки й самі знали, що і як робити.
– Ще зробимо обезболюючий укол, і будемо чекати «швидку допомогу». Сподіватимемось на краще.
– Васильку!!! – знову зраненою чайкою кинулась до чоловіка Галина. – На кого ж ти нас покинув?… Хто ж той вражина клятий? Хто нам таке зло заподіяв?… – закричала-заголосила жінка-чайка над тілом свого коханого.
– Не голоси, Галинко! – ніжно обійняла її Михайлівна. – Не вмер твій Василько! Живий ще… От тільки тривожити його не потрібно. Важко він поранений. Але наш Петро Федорович і не таких з того світу повертав. Помолись краще за чоловіка свого. Будемо сподіватись, що «швидка допомога» таки швидко приїде.
– Уже приїхала, – натужно прохрипів Семенович, забігаючи у двір. – Я і в міліцію подзвонив, і дільничому нашому повідомив.
Василь несподівано ворухнув устами, ледь-ледь привідкривши очі.
– Колька… – ніби шелестіння листя під легеньким вітерцем, зірвалося з його уст, і він знову впав у важке забуття, ступивши на тоненьке лезо між життям і смерттю.
Розділ 1
Лише хвилин через десять після того, як «швидка допомога» помчала з пораненим до місцевої лікарні, біля подвір'я Степанчуків зупинився міліцейський УАЗик. Василь, напевно, вже й на операційному столі лежав.
– Так… – ледве виліз з машини і, перевалюючись з ноги на ногу, рушив до людей немолодий вже міліціонер.
– А чого це вас тут так багато зібралося? – суворо і трохи навіть самовдоволено звернувся до натовпу. – Всі сліди позатоптували! Як тепер накажете мені злочинця шукати? Чи, може, самі знайдете? Кого тут вбили?
– Не вбили, – вийшла наперед Марія Михайлівна. – Поранили тільки. Важко поранили Василя Степанчука.
– Це бізнесмена нашого новоявленого? – ніби зрадівши несподіваній новині, навіщось перепитав міліціонер. – Того, що лісопилку у лісництві влаштував? Хто б міг подумати?… Але, якщо його тільки поранено, то нам тут і робити нічого. Коли до себе прийде, то сам свого кривдника знайде. Сам же його й покарає. За ним не заржавіє…
– Ти б, Макаре, менше язиком молов! Краще ділом займись, якщо ти хоча б на якесь діло придатний, – обрізала його Михайлівна.
– Но, но, но! – сердито прикрикнув на неї представник закону. – Посадову особу при виконанні ображаєш! До «кутузки» захотіла?
– А ти на мене не нокай! Не запряг! І кутузкою своєю мене не лякай. Я вже стільки разів лякана, що тепер нічого не боюсь. А тебе – то й поготів. Приїхав діло робити, то й роби! Чи ти тільки зі мною лаятись будеш?
– Ти поговори ще у мене, колючка будякова! Чому пораненого забрали, нас не дочекавшись?
– Та чи ти з дуба впав, лейтенанте?!. П’яний ти, чи температура раптом піднялась, що дурниці такі верзеш? Дитя мале знає, що пораненого рятувати треба, а не твого приїзду очікувати. Ось тут він лежав. Лицем донизу. Куля у груди, трохи вище серця попала, і зі спини вийшла.
– Ти, Михайлівна, так гарно все розповіла, ніби сама у нього стріляла…
– Пояснила, бо кров спиняла, рану його перев’язувала. Та що з тобою говорити? Невже у вашій міліції нікого більш путнього не знайшлося? Один поліцай-Макар у міліції штани протирає?
Михайлівна навіть сплюнула спересердя. А люди, що стояли довкола, сердито загомоніли, поминаючи нерадивого міліціонера не зовсім добрим і далеко не тихим словом.
– Ти таки напросишся у мене на неприємності. Навіть стаття у кодексі відповідна є. «Образа власті» називається.
Тут вже й інші не стримались. А старий Семенович від обурення навіть трохи заїкатися почав:
– Т-ти д-довго ще б-будеш з ж-жінкою л-лаятись? М-може хочеш, щоб я, як депутат р-райради, т-тебе на с-сесію викликав, д-де т-тебе люди про роботу твою з-запитають? Теж мені, власть з-знайшлася! Задрипана…
На сесію районної ради Макарові явно не хотілося. Тому він, наскільки міг, приглушив свій гнів. Але й далі продовжував щось тихо бурмотіти у свої кущисті вуса. Мовчки бродив двором, заглядаючи у всі закутки, невміло намагаючись створити видимість того, що дійсно щось шукає. Навіть ліхтариком у деяких місцях присвічував, хоча вже й ранок наступив.
– А хто і звідки стріляв? – мов Пилип з конопель, знову запитав у присутніх.
– Матінко моя! Знову за рибу гроші! А ти для чого сюди приїхав? Чи тобі тільки покататися захотілося? – Михайлівна просто таки палахкотіла від люті.
– Тут людину мало не вбили, а він у дитячі питання бавиться! Шукай, іроде, звідки стріляли! І не виводь мене із себе! А то не подивлюсь, що на тобі хворма висить.
– Форма моя не висить, а на мене одягнена, – з наголосом на останньому слові мовив Макар.
– Може, на комусь вона і одягнена, – не могла вгомонитися Михайлівна. – А на тобі, як на опудалі городньому, висить. Займися ділом, іроде! Тому що громада цю форму й зняти може. Тим більше, що висить вона на негідній людині. А коли форму знімемо, то й по задньому місцю добряче надаємо. Щоб розум із нього хоча б трішки вище піднявся. А то він у тебе явно там застоявся. Чи, може, тобі «Пургену» дати?…
Збиралося на грозу. Не ту, що у природі живе за своїми власними законами і лише за волею вітру налітає на наші міста і села. А на грозу соціальну, стихійну, коли збурений натовп от-от почне вражати громами справедливого гніву, і гнів той разючими блискавками так і прошиє недолугого представника закону.
Врятувало Макара від неприємностей лише те, що саме на ту мить з’явився слідчий районної прокуратури. А вслід за ним і ще кілька представників районного відділу міліції під’їхало. Саме вони, хоча б у деякій мірі, розрядили напругу в натовпі. Хоча, навряд чи її можна було розрядити повністю.
Слідчий у містечку був людиною новою. Тому всі сусіди Василя зацікавлено приглядалися до нього. Що ж він зможе зробити, ще зовсім жовторотий, якщо ось цей, вже посивілий на служби мішок з лайном, лише цілу купу дурниць намолов, а до справи ще й не брався?
– Заспокойтеся! Заспокойтеся, громадяни! Давайте, спокійно і детально у всьому розберемося. Хто може докладно повідомити про те, що тут трапилось?
Марія Михайлівна, яка ще не зовсім заспокоїлась від словесних перепалок з горе-міліціонером, наскільки зуміла, розповіла слідчому про те, що бачила.
– Потерпілий був у свідомості, коли ви його оглядали і перев’язували?
– Ні. Лише на якусь мить очі привідкрив і вимовив єдине слово – «Колька».
– А-а! Так це ж дружок його закадичний! Теж бізнесмен задрипаний! От він його й порішив! – не стримавшись, вклинився у розмову Макар. – Напевно, доходами ділитися не захотів? Його робота! Сто процентів – його!
Людей явно обурили такі слова міліціонера.
– Прошу не втручатися, пане старший лейтенант! – сердито обірвав його слідчий. – Якщо маєте щось доповісти по суті справи, то доповідайте.
– А як же! Доповість він! – не стримався й Семенович. – Він вже півгодини з Марією Михайлівною лається. А у розслідуванні обставин справи – у нього ще й кіт не валявся. Наче на прогулянку сюди приїхав.
– Ви місце події оглянули? Звідки стріляли – дізналися?
– Та я мало не на колінах весь двір обнишпорив. Гільзи ніде нема.
– А на дорозі дивилися? Чи ви гадаєте, що гільза лише у дворі може бути?
– Ні. На дорозі ще не дивився. Ми зараз, в айн момент, це зробимо. Ходімте, хлопці, гільзу шукати.
Тільки тепер, відверто посміюючись над своїм безтолковим начальством, з кабіни вийшов шофер-сержант.
– Що, Макаре Івановичу, дісталося вам на горіхи?
– Ти поговори ще у мене, – ображено засопів Макар. – Марш на вулицю – справу робити! Розбалакався тут. Ледацюга!
Хоча ситуація була й доволі напруженою, та дехто з молодих, все ж, тихо засміявся. Це ж треба! Як із людини прямо таки пре начальницький дух! Правду кажуть у народі, що не дай Бог з хама пана. Та ще й у міліцейській формі.
Слідчий тим часом провів опит усіх свідків, хоча свідками будь-кого з присутніх назвати було важко. Адже свідок – це той, хто щось бачив і тому може про щось свідчити саме на основі побаченого. Або чув щось певне. А тут лише частина присутніх чула звук пострілу. Ще й не всі з них зрозуміли, що це був саме постріл. Вони були лише свідками величезної біді їхніх сусідів. А от, як саме ця біда підвернулася, як вона трапилася, про те ніхто й нічого не знав. Ні машини, ні мотоцикли, яких у містечку було чимало, по вулиці не проїздили. Щоб хтось втікав з місця події, то такого також ніхто пригадати не міг.
Склавши протоколи опиту свідків і детально описавши в окремому протоколі місце події, слідчий прокуратури вже, було, зібрався їхати до лікарні. Та саме у цей момент було знайдено гільзу. Свіжо стріляну. З неї ще запах пороху не вивітрився. А знайшли її сусідські хлопчаки, які ретельно оглядали придорожні кювети і старанності яких міг би повчитися присутній на місці події офіцер міліції. Та й не лише він один.
По всьому було видно, що стріляли з дороги, на гладенькому асфальтному полотні якої жодних слідів, звичайно ж, не було. Куди зник злочинець, чи то у горішню частину міста подався, чи то в долішню, дізнатися не вдалось.
– По всьому видно – «глухар», Макар Іванович, – стиха мовив міліціонерові слідчий. – Навряд чи нам вдасться розкрутити цю справу.
– Та що ви, Сергій Петрович! Так поранений сам же на вбивцю вказав. Колька, мовляв. Дружок його закадичний.
– Друзі рідко вбивцями стають, – не погодився з ним слідчий. – Та й чи один Микола у цьому місті…
А, наскільки мені відомо, саме з друзів найлютіші вороги й виходять. Згадаєте моє слово! Микола – вбивця! І я вам це доведу. Виписуйте постанову на арешт! Він у мене в айн момент розколеться.
– Ви що, хіба не знаєте, що ордер на арешт лише прокурор надати може? До того ж, якщо для того є вагомі підстави. А я навіть не його заступник. Тому й рішення такого прийняти не можу. Та й не впевнений я у вашому висновку.
– Та як ви можете у чомусь бути впевненим, коли з колоритом нашим, місцевим ще не знайомі? А нашим людям – хліба не давай, тільки б з приводу нашого законодавства позубоскалити та кулаки свої об чужі ребра почесати. У нас ще такі фрукти зустрічаються, що хай Бог милує.
– Я їду в лікарню, – не звертаючи уваги на занадто довгу репліку Макара Івановича, повідомив йому представник прокуратури. – А ви, сподіваюсь, знаєте, як діяти у таких випадках. Якщо не згідні з моєю думкою і якщо у вас є серйозні підстави для відстоювання вашої точки зору, то звертайтеся з відповідним рапортом до свого безпосереднього керівника.