Розділ 2
Пітьма… Пітьма безпросвітня, хоч око виколи! Ні сонячного промінчика, ні місячного сяйва, ні полиску далекої зірки… Одна лише розтривожена думка, невловима, наче тінь у полудень, бродить десь у дрімучих лабіринтах пам'яті, намагаючись осягнути суть того, що сталося. Зрідка, наче спіткнувшись об щось, перед внутрішнім зором висвічуються окремі картинки недалекого минулого. Та втомлена думка ніяк не може поєднати ці картинки в одне ціле…
Старший сержант Василь Степанчук відслужив строкову службу у повітряно-десантних військах і повернувся додому з твердим наміром вступити до інституту і вивчитись на інженера-будівельника.
Манила його романтика новобудов. Притягувало до себе щось нове, ще не звідане. Хотілося його побачити, оте нове. А ще більше йому хотілося самому прикласти руки до створення чогось надзвичайного, ще досі ніким не баченого, такого, що змінило б існуючий світ і зробило б його ще кращим і більш привабливим для людей.
Раніше про таке чомусь і не мріялось. Може, занадто молодим був, чи, швидше за все, власного життєвого досвіду ще не вистачало? Адже що у житті міг бачити вчорашній випускник середньої школи? Як і всі його ровесники, жив він майже в тепличних умовах, які створювали для нього люблячі батьки. Хоча б через це не міг він бачити й розуміти всіх тих складностей щоденного життя, які оточують нас постійно. Раніше, у зовсім ще недалеких дитинстві та юнацтві, про всі ті складності і не думалось. Та й погуляти хотілося перед армією. А потім – випробувати себе на міцність суворими армійськими буднями.
Навіть у думках не було у Василя десь у чомусь схитрувати, вигадуючи собі неіснуючі хвороби, і таким чином відкосити від військової служьи, як це робили дехто з його знайомих.
– Так і до старості доживете, ховаючись за мамині спідниці, – презирливо казав у таких випадках уявним хворим. – Ніколи так і не дізнаєтесь, на що самі здатні. Чи бур'янами у людському полі рости будете, чи вагомим колосом нал'єтеся…
Не всім подобалися такі Василеві думки вголос. Та не змусиш же його замовкнути, якщо слухати неприємно. Хтось відповідав різко, а хтось і відмовчувався.
До інституту Василь вступив без особливих клопотів. До знань завжди потяг мав. Та й пам'ять у нього хорошою була. Все на льоту схоплював, і запам'ятовував надовго. А далі пішли нелегки студентські будні. Треба було і лекції відвідувати, і до семінарів готуватися. Та ще й, час від часу, вагони на станції ввечері чи вночі розвантажувати. Щоб на життя вистачало. Адже скільки тієї стипендії?… А у батьків з коштами завжди сутужно було. Молодших на ноги ставити треба.
Може тому, що жилось у ті часи нелегко, ні до сигарет, ні до випивки потягу не мав. Хоча й не відмовлявся іноді сто грамів випити. У свято якесь, чи при хорошій компанії. Завжди був дружелюбним. З людьми сходився легко, хоча й розлучався з деякими з них без особливого жалю. Розлучався, коли відчував фальш у їхніх душах або словоблуддя на устах. Ніколи не любив пристосуванців. Цінував у людях чистоту душі і відвертість мови. Особливо подобались йому ті, хто вмів відстоювати свою точку зору. Навіть, якщо вона не співпадала з його власною.
Василеві батьки, які все своє життя віддали навчанню доброму, розумному та вічному дітей свого невеличкого містечка, ніколи не заводили з ним розмов про Бога. Але усталених христианських звичаїв дотримувались. Завжди, нарівні із сусідами, святкували і Паску, і Різдво Христове, та й інші великі релігійні свята також. Не прийнято було у їхні молоді роки до церкви ходити. Особливо їм, учителям.
Лише один-єдиний раз, у ранньому дитинстві, Васил був у церкві. Коли померла його бабуся. Дитячий розум не міг тоді осягнути всієї величі і таїнства церковного обряду. Але після того випадку заперечувати віру в Господа, навіть підсвідомо, вже ніколи й ні перед ким не наважувався. Та найбільше не подобалось йому, коли деякі ушлі діляги, впевнено працюючи ліктями, щоб завоювати собі тепле місце під сонцем, всіляко намагалися використати релігійні вірування людей і, граючи на найсокровенніших струнах людських душ, зіштовхували їх мало не лобами, науськуючи парафіян різних конфесій одних на одних.
– Ми всі – християни! – доводив він у хвилини відвертих розмов, – і греко-католики, і католики, і православні, і навіть представники різних сект. Головне у житті – бути людиною! І не так вже й важливо, якої саме віри ти дотримуєшся.
– Чому ж ти тоді сам до церкви не ходиш, якщо християнської віри не цураєшся? – питався його дехто.
– Та хоча б тому, що не тільки чесні та набожні люди туди ходять. Не лише за молитвами вони час у церкві проводять, – відповідав він на такі запитання. – Ходять і ті, хто на людях брудно лається, і ті, хто ближнього свого, як липку, обдирає. До церкви тепер багато людей ходить для того, щоб гріхи свої замолити, а не поради у Господа запитати і допомоги у здійсненні добрих справ попросити. Як на мене, то досить Бога у серці мати. І заповідей його дотримуватись. А якщо я не правий у цьому, то мені самому й відповідати. Перед Богом, та перед совістю своєю. А не перед вами.
Якось, на зимових канікулах, підмовили його друзі на поїздку у Карпати.
– На лижах покатаємось, – переконували його, – під віковими смереками Новий рік зустрінемо.
Хоча й не надто далеко від гір жив Василь, але якось так сталося, що жодного разу не довелось йому побувати у цьому казковому краю. Тому й умовляти його довго не довелось. Попрацювали друзі два тижні на розвантаженні вагонів, грошенят на поїздку призбирали, і рушили веселою компанією у невідомість, керуючись лише своїм молодецьким завзяттям і вірою у хороших людей.
Новий рік дійсно зустріли у прадавньому лісі. Щось таке незвичайне, таке казкове було у тому святкуванні, що воно всій їхній компанії на все життя запам'яталося. Та найважливішим для Василя у тій поїздці було те, що зустрів він у горах своє перше в житті кохання, свою яснооку Галинку, доньку простих людей, горян з діда-прадіда, у яких квартирувала їхня компанія.
І Галинці приглянувся статний, кароокий юнак, що вигідно відрізнявся від всіх своїх товаришів серйозним ставленням до життя і до людей, що зустрічалися йому на життєвому шляху. А вже через рік молодята стали на рушничок щастя. Повіз Василь свою Галинку на рідне Полісся, де ліси, як і в Карпатах, неміряні, де ріки такі ж швидкоплинні, а люди привітні і добродушні, як і по всій Україні.
Так як для Василя були невластиві непродумані вчинки, то проблему матеріального забезпечення сім'ї він вирішив ще до весілля. Правда, довелось перевестися на заочне відділення. Не сидіти ж у батьків на шиї. Та ще й з молодою дружиною.
Було їх двоє нерозлучних друзів – Василь Степанчук і Микола Погорілець. Дружили вони ще з дитинства. Разом до школи ходили. В інституті вчилися на одному курсі. Навіть одружитися вирішили майже одночасно. Та одружитися – не в кіно сходити. Адже це – на все життя. Довго вони тоді думали, як на життя заробити і сім'ї свої матеріально забезпечити.
Хлопці були бережливими. Важкою працею зароблені на розвантаженні вагонів гроші на вітер не викидали. От і зібрати якісь там суми зуміли. Ще трохи у батьків позичили, і вирішили при місцевому лісництві свою пилораму відкрити. Правда, покрутитися довелося чимало. Дещо цікаве їм інститутські викладачі порадили, у чомусь родичі та знайомі допомогли. Вдалося їм тоді досить хорошее обладнання на вигідних умовах – у лізинг взяти, тобто у оренду з викупом.
Справи непогано пішли. Хоча й клопітно на перших порах було. Особливо – при пошуку клієнтів. Та й працювати іноді з ранку і до самої ночі доводилось.
Дуже допоміг хлопцям директор лісгоспу, старий друг Василевого батька.
– Чим я маю віддавати ліс-кругляк якимось невідомим баригам, а вони на ньому наживатися будуть, – обмовився він якось за чаркою у Василевих батьків, – я краще допоможу розкрутитися Василю та Миколі. Може, й вони мені колись корисними будуть. А ні, то й ні. Моя добора справа мені ж в актив і запишеться. Хоча б на суді Божому…
І допомагав Іван Іванович хлопцям. Допомагав щиро, від усієї душі. І лісом першосортним, і порадами мудрими, і клієнтами грошовитими.
Так і вийшли Василь з Миколою в люди. Чудові весілля за свої власні кошти справили, і молодих дружин у батьківські хати привели. А вже через рік, коли дружини їм первістків подарували, Василь з Галиною і новосілля справили.
Микола до того часу ще свій будинок не добудував. У бітьків він був одинаком. Тому йому не так припікало з новобудовою, як його товаришеві, у якого ще двоє молодших у батьківському будинку були. Тому й довелося Василеві з Галиною якийсь час без друзів-сусідів жити. Але дружити вони ще більше стали. Тільки тепер уже сім'ями. Загальна справа їх так об'єднала, що вони, ніби жартома, навіть почали себе сватами іменувати. Адже Васелеві дружина народила синочка, а Микола став батьком чарівної дівчинки.
Розділ 3
Містечко Берестин невеличке. У ньому всього тисяч вісім населення. Як три села вкупі. Будь-яка звістка з однієї околиці до іншої швидко доходить. А чому тут дивуватися? Адже більшість людей з діда-праділа між собою знаються. Навіть прізвиська вуличні з давніх сільських часів ще подекуди залишилися. Десятиліттями люди родичалися, дружили, кумувалися. Та й працювали всі разом на кількох підприємствах. Тому лиха звістка про замах на життя успішного місцевого бізнесмена Василя Степанчука, як брехня по селу, за якихось півгодини розійшлася по всьому містечку і стала відома всім.
Марія Федорівна і Василь Іванович, батьки Василя, прибігли в лікарню, коли ще йшла операція. Вся у сльозах, Галя кинулась до свекрухи. Вони, обійнявшись і весь час схлипуючи, так і стояли, зі всіх сил стримуючи готовий вирватись назовні нестямний крик ображених душ. Так і простояли перед дверима операційної, підсвідомо відчуваючи, що їхні голосіння можуть пошкодити і Василеві, і лікарям, які тепер борються за його життя. Навіть розмовляти голосно боялися. Щоб, не дай Боже, не нашкодити чимось своєму синові та чоловікові. Щоб лікарям не заважати. Боялися за найріднішу для них людину.
Пошепки, ледь чутно, Галя розповіла батькам про те, що трапилось. Хоча й сама ще до кінця не могла усвідомити всю глибину біди, яка так несподівано звалилася на них всіх.
Стримувалась. Тамувала свій крик, як могла. І таки витримала. Витримала, як це можуть робити лише люблячі дружини.
А Василь Іванович всі ці нестерпно довгі хвилини очікування місця собі не знаходив. Мовчазною, похмурою тінню снував коридором, час від часу нервово струшуючи з сорочки неіснуючі порошинки. То зубами скреготав у безсилому гніві, то пальці у кулаки стискав, наче до рукопашного бою з невідомим лиходієм готувався. Чоловік добрий, тихий і скромний, він, здавалось, у ці хвилини і сам, не задумуючись про наслідки, своїми власними руками задушив би нелюда, який так нахабно зазіхнув на життя його первістка.
Як же повільно тягнеться час! Секунда за секундою повзуть, наче равлики, повільно складаючись у важкі хвилини чекання. Тільки думки, одна швидша за іншу, темні й важкі, швидко миготять у голові, не відаючи, за що зачепитися, марно намагаючись прискорити хід часу. Своє власне життя, все – до останньої крапельки, віддав би, якби його, як донорську кров, можна було перелити у ослаблене тіло сина. Тільки б це можна було зробити…
Та як довго вони не очікували тієї миті, двері операційної відкрилися несподівано. Три пари сповнених скорботою і надією очей були направлені на головного хірурга районної лікарні. Що він їм скаже? Про що повідомить? Чи надію їм подарує, чи чорнішою за найтемнішу ніч буде його звістка?…
– Заспокойтеся, будь ласка, – спробував посміхнутися у невеличкі вусики Петро Федорович. – Найстрашніше вже позаду. Рано ще нашому соколику на той світ відправлятися. Витягнули ми його з тієї чорної дороги, з якої вороття нема. Тепер все лише від нього самого, та від вас усіх залежить. Організм у нього сильний. Повинен справитися з травмою! А мотивація до життя у Василя дуже висока. Це – і батьки люблячі, і дружина кохана, і дітки маленькі. Ми ж, у свою чергу, і в подальшому будемо робити все, щоб якнайшвидше його на ноги поставити.
Насилу стримуючи голосний плач, Галина з Марією Федорівною кинулись обіймати лікаря, не знаючи навіть, як віддячити своєму рятівникові за його добре серце і золоті руки. Адже чудово розуміли, що якби не він, то могло б і не бути у них того проблиску надії, яка тепер з’явилась у їхньому житті. І лише після того, ніби реально усвідомивши подаровану їм надію, скупі батьківські сльози рясно побігли по щоках Василя Івановича. Ніби враз відпустила його якась невідома сила, що раніше утримувала його у відносно нестабільній рівновазі.
– Дякую Вам, Петро Федорович! – ледве видушив із себе, схлипуючи. – Що б ми без Вас робили?!.
– Ну-ну, не треба, – злегка при обійняв і поплескав його по плечу лікар. – Заспокойтеся! Хоча б настільки, наскільки це можливо, заспокойтеся. І жінок своїх спробуйте заспокоїти. Бо я цього, мабуть, ніколи так і не навчусь.
Коли Василя відвезли у палату, Галя всілася біля нього на табуретці і заявила всім, що звідси нікуди не піде. Так, мовляв, і буду сидіти, поки Василько до свідомості не прийде. Поки одужувати не почне. І стільки впевненості було у її словах, що навіть мати нічим не могла заперечити своїй невістці. Хоча у її серці на якусь мить сколихнулася нестримна хвиля ревнощів, та відразу ж і вляглась. Прогнала її, осоружну, не давши нікому й помітити. Зрозуміла мати, зрозуміла, що саме вона, її невістка, мати його дітей, у цій важкій ситуації найбільше зможе допомогти йому – її синові. Тільки б їй сили для того вистачило!
– Я теж трішки посиджу з тобою, Галинко. А потім до дітей піду, – ніжно обійняла за плечі свою невістку. – Ти, батьку, швиденько біжи до внуків. Щоб, не дай Боже, не перелякав їх хто. Побудь там, поки я прийду. А сюди по черзі ходити будемо.
– А ти, доню, за дітей не переживай, – це вже до невістки. – Ми з батьком їх доглянемо. Дома у вас все добре буде. Тільки б тут все швидше на поправку пішло.
Не менше години просиділа мати з невісткою, мовчки вдивляючись у Василеве обличчя. Вона все ще марно сподівалась на те, що от саме зараз він відкриє свої карі очі, і що страшний привид небуття відійде кудись вбік і більше ніколи, ніколи, ніколи не підступиться до нього.
А Василь лежав нерухомо, як лікарняна подушка, білий, і тільки по легеньких порухах простирадла ледь-ледь вгадувалось його дихання. Навіть не вірилось, що такий сильний чоловік може ось так безпорадно лежати, не маючи сили не лише руку підняти, але й очі відкрити.
– Ідіть уже, мамо, – ніби пробудившись від важкого сну, тихо прошепотіла Галина. – Підіть до дітей наших. Щоб я хоч за них спокійною була. А то серце моє може й розірватися між ними й Васильком.
– Йду, донечко! Батько тобі щось поїсти принесе.
– Ой! Краще не несіть нічого. Не до їжі мені тепер. І ложки в рот взяти не зможу. Не ображайтесь тільки.
Постаріла за цей недобрий ранок на добрий десяток літ, мати тихо вийшла з палати, залишивши Галину наодинці зі своїми гіркими думками, зі своїм коханим чоловіком, із її немічним сином. І навіщо тільки Господь нагородив людей здатністю думати? Та ще й такою сильною здатністю, що думки ті у покорі ніяк не втримати?…