– Рація при тобі? Перевір ще раз, – звернувся Дмитро до Макса.
– Все перевірено і не один раз, – відповів той, демонструючи другові прилад. – На моєму одязі встановлено «жучка». Так що на екрані сканеру ви чітко будете бачити моє місцезнаходження.
– Хіба ти можеш жити без гострих вражень? – усміхнувся Дмитро, поклавши на плече другові руку, і похитавши головою додав. – Ми підстрахуємо тебе.
– Ти говорив, що полювання, як бізнес: завжди треба бути напоготові, – мовив Степан. – Тож пам'ятай про свої слова і будь обережним.
– Я пішов, – коротко, наче віддаючи собі наказ і рапортуючи про готовність його негайно виконати, відчеканив Макс. Обвішаний зброєю, з рішучим поглядом і без тіні сумніву в очах, не обертаючись, він рушив уперед.
Жовтий килим з сухої трави стелився під ногами. Де-не-де літали птахи в яскравому вбранні і сідаючи на сухі гілки кущів, співали різними голосами. Десь далеко наче ехо пролунав трубний клич слонів. А потім настала тиша, неначе невидимий деригент змахом палички наказав музикантам зупинитись і не грати.
Макс стояв на невеличкому пагорбі і дивився перед собою, обираючи місце для засідки. Попереду він побачив поляну з пім'ятою травою, довкола якої росли розлогі дерева у два ряди. Наче вартові, вони охороняли це місце. Здавалося, що це не пустощі природи, а творіння рук людини, яка спланувала і виростила рядочками дерева, щоб милуватися цим гармонійним поєднанням. Саме тут, за словами Патріса, любив відпочивати від сімейних «клопотів» один з левів.
Затамувавши подих, Макс попрямував до великого каміння, що нагадувало уламки скелі, розташованого неподалік від «фазенди» царя савани. Це було найкраще місце для спостере-ження. Він бачив поляну, як на долоні, а от його самого видно не було.
Настав час бути особливо пильним. Макс уважно дивився у бінокль, прислухаючись до кожного звуку. Хвилини танули одна за одною, серце несамовито билося у грудях, але на по-ляні ніхто не з'являвся. Макс притулився до каменя і терпляче чекав, розуміючи, що поки що нічого змінити не може. Раптом почулося як десь далеко затріщало гілля. Обережно, щоб не видати себе, Макс виглянув із засідки.
«Прийшов», – самими губами прошепотів мисливець.
І дійсно на поляні у всій своїй дикій красі стояв хижак, по шкуру якого і прийшла людина. Він ліниво потягнувся і опустився на траву. Зігнувши задні лапи, лев випрямив передні і поклав на них голову. Очі тварини були відкриті, а вуха підняті. Здавалося, що навіть перебуваючи у спокої, лев ловить кожен новий звук, пильно охороняючи свою територію.
Макс поклав бінокль поруч і зняв з плеча автомат. Кілька крапель поту стекли по щоці і Макс змахнув їх, намагаючись зберігати внутрішній спокій і не хвилюватися. Напруга, що виникла в усьому тілі, як тільки мисливець побачив тварину, не зникала. Максу це не подобалося, але він не міг нічого з собою вдіяти.
«Так буває завжди, коли щось робиш вперше», – спробував подумки заспокоїти себе. Він заплющив одне око і торкнувшись правим пальцем курка, прицілився. Побачене примусило його здригнутися. На поляні не було нікого, лев зник, неначе розчинився у повітрі.
«Де ти подівся?» – прошепотів Макс, опускаючи автомат і обережно обертаючись. Тишу, що панувала тут останні кілька хвилин, розірвало несамовите гарчання, від якого кров засти-гла в жилах. Жодної думки не виникло цієї миті у голові Макса, тільки паралізуючий страх, здавалося, проник у кожну клітинку тіла. В кількох метрах від себе він побачив того самого лева, який пильно дивився йому в очі і скалив ікла.
Макс миттєво вхопив автомат і натис на курок. Автоматна черга розірвала спокій савани, але після неї Макс побачив величезну пащу, яка летіла на нього.
«У тебе немає шансів», – пронеслися блискавкою в голові слова друзів і Макс почув як автомат затріщав у зубах лева. З диким гарчанням відкинувши уламки зброї, тварина вхопила Макса за ногу і тряснувши ним кілька разів, наче кіт мишою, витягла із засідки і проволочила за собою кілька метрів. Неймовірний біль огорнув тіло Макса і скрикнувши, він втратив свідомість. Лев зупинився і розчепивши зуби, випустив здобич на жовту траву, яка одразу змінила колір на жовто-червоний. Штовхнувши Макса лапою, тварина сердито загарчала і міцно стиснувши зуби-лещата на одязі жертви, зробила величезний стрибок. Макс тепер був схожий на безпомічне кошеня, яке мама-киця переносила у майбутню домівку…
– Чули?! – крикнув Дмитро, стискаючи в руках рацію. – Отримав вже гострих вражень! Попереджав я його, щоб не зникав з виду, а він знайшов засідку за камінням!
– Ось він, – вигукнув Степан, вказуючи на сканер. На екрані чітко було видно яскраву точку, яка швидко рухалася уперед.
– Негайно вирушаємо! – віддав наказ начальник охорони.
Страшно заревли мотори джипів і машини кинулися в безодню савани. Перестрибуючи через каміння і торуючи шлях у траві, друзі мчали на допомогу.
– Максе! Максе! Не мовчи! Відізвися! – кричав Степан.
– Він живий, я знаю, – говорив крізь зуби Дмитро. Блідий, наче мрець, він мовчки заряджав лазарну рушницю.
– Бачу! – вигукнув Степан, показуючи рукою у далечінь.
Від побаченого всім стало моторошно. Лев, міцно тримаючи в зубах мисливця, який сам перетворився на жертву, стрибав через каміння і біг до чагарників. Ця картина вразила всіх ще й тим, що лев біг легко не відчуваючи ваги людини.
– Живий чи мертвий? – запитав сам себе Дмитро і не бажаючи шукати відповідь, щільно притиснув до плеча рушницю, прицілюючись. – Живий, – несподівано прошепотів він, на мить опустивши зброю. – Тільки не ворушись…
Тіло Макса здригалося, наче в шалених перегонах. Голова гуділа і він не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Відчуваючи гострий біль, розплющив очі і побачив як під ним кудись зникала земля. Він прохрипів, намагаючись підняти голову і раптом помітив над собою морду лева. Цієї миті все довкола закрутилося у шаленому танці і він почув постріл…
– Помер? – Дмитро благаюче дивився на Степана, який нахилився над тілом Макса.
Лікар мовчав, напружено стиснувши губи, і тримаючи друга за руку, шукав пульс. Одяг Макса перетворився на лахміття, вкрите брудними, червоними плямами крові.
– Буде жити, – нарешті сказав Степан, зітхнувши з полегшенням і діставши зі своєї сумки шприц та ампулу, зробив укол. – Везунчик наш Макс, – додав він, намагаючись посміхнутися. – Вчасно втратив свідомість, от лев і вирішив, що здобич померла і її можна тягти в нору. У тварини зіграв природній інстинкт мисливця. Добре, що леви тут не голодні, тому наш бізнесмен отримав легкі рани.
Охоронці перенесли нерухоме тіло у джип і машини повільно поїхали до кемпінгу…
– Болить, – знесилено простогнав Макс, повертаючись до тями. Поруч він побачив Степана, який обробляв йому рану. Дмитро тримав його за руки. – Я…я зіпсував відпочинок.
– Мовчи, герой – сказав Степан. – Бережи сили.
– Як ви мене врятували? – сухими губами, ледь чутно мовив Макс.
– Потім дізнаєшся, – відповів друг, прикладаючи до рани ліки.
Макс знесилено глянув на них і більше нічого не питаючи, поринув у полон сну.
Розділ 6. Остання мандрівка
– Зіпсував таки відпочинок наш герой, – незадоволено сказав Дмитро. – Тепер сидимо в цьому лазареті і очікуємо на одужання його величності.
– Вже нічого не зміниш, – мовив Степан, протираючи скельця окуляр, – мандрівка у тропічний ліс все одно відкладається.
Лікар та хімік стояли у просторій кімнаті біля хворого друга і розмовляли. Ранкове сонце за своєю звичкою вперто намагалося прослизнути крізь жалюзі до приміщення, щоб заполонити собою все довкола. У ліжку спав Макс. Його обличчя було спокійним і по-дитячому безтурботним. Іноді повіки легенько рухалися і за мить завмирали.
– Добре, що хоч живий залишився, – змінив гнів на милість Дмитро.
– У сорочці народився, – додав Степан. – Лев його добряче потягав, стільки крові було, жахливо згадати. Головне, що тварюка нічого не зламала, а лише м'язи на руці та гомілці прокусила. Я підлікував нашого хворого і ми спокійно можемо повертатись додому.
– Рано списувати мене, – несподівано пролунав голос Макса.
Співрозмовники одночасно повернулись. Макс підвівся на ліжку і уважно подивився на них.
– Я змінюю плани тільки після смерті, – мовив він і облизавши сухі губи, провів великою міцною з павутинкою прожилок рукою по волоссі. Відкинувши ковдру, повільно встав і підійшовши до вікна, потяг за мотузку. Жалюзі відкрились і впустили до кімнати пекуче африканське сонце.
– Екскурсія не відміняється, – хриплим голосом мовив Макс і закашлявся. Зойкнувши, він схопився за перебінтовану руку і мимоволі застогнав.
– Тобі потрібен спокій, – звернувся до нього Степан.
– Нічого зі мною не станеться за день. Я прийняв рішення. Через годину вирушаємо.
Макс одягнувся і вийшов з кімнати.
Степан і Дмитро стояли біля вікна і спостерігали за тим, як їх неспокійний товариш віддавав накази охоронцям. Одразу всі заметушились, готуючись до від'їзду.
– Підемо і ми, – мовив Степан, перевіряючи аптечку.
– Їхати в машині – це не на гору лізти, – сказав Дмитро і перекинувши через плече фотоапарат, першим рушив до дверей.
Незабаром друзі сиділи у джипі і під знайому музику мотору мчали хвилястою дорогою до тропічного лісу. Слідом їхали охоронці. Години минали непомітно. Позаду залишалися обжиті місцевим населенням території. З кожним кілометром все більше відчувалася дика краса природи. Надзвичайно високі могутні дерева простягали віття до сонця, утворюючи живу стіну довкола.
– Ось він чаруючий і небезпечний тропічний ліс! – сказав Дмитро, перекрикуючи гуркіт мотору.
– Між іншим, тут більше світла, тепла і води, ніж будь-де в Африці, – прокричав Степан. – Це ідеальні умови для рослин, ми можемо в цьому зараз переконатися.
Десь угорі затріщали гілки і через мить всі побачили зграю мавп, які спритно стрибали з дерева на дерево, легко долаючи чималі відстані. Неподалік пролунали дивні звуки, що нага-дували спів і мову одночасно. Це сперечалися довгохвості папуги. Примітивши соковитий плід, яких тут, до речі, було вдосталь, вони, мабуть, хотіли розібратися, хто з них гідний першим скуштувати його. Попереду почулося гучне рохкання і через дорогу пробігла дика свиня, щоб одразу сховатися в густих заростях.
Не зупиняючись джипи мчали широкою дорогою, прокладеною колесами інших машин, які їздили цим маршрутом раніше. Дерев'яні вказівники, розташовані вздовж шляху, вказували напрямок руху для шукачів пригод і цінителів краси природи.
– Повертаємо праворуч, – голосно сказав Патріс і одразу вивернув руля, спрямовуючи джипа вглиб лісу.
– Навіщо? – вигукнув Дмитро.
– Це єдиний шлях до племені Леко. З туристами лекійці зустрічаються неохоче, але я замовлю за вас словечко.
– Я ніколи не чув про таке плем'я, – звернувся Макс до гіда.
– Не дивно, – відізвався той, – його знайшли не так давно. Відверто кажучи, відомостей про нього отримали мало.
– А нам їхати туди безпечно? – насторожився Степан.
У відповідь гід нахилив голову і зменшивши швидкість, поїхав повільніше.
– Минулого року я врятував сина вождя племені Леко, з того часу вільно можу заходити на їх територію.
Під колесами шаруділо листя і тріщали гілки. Тепер вказівниками слугували по-особливому повернуті дерева, відтінки світла та барвисті рослини. Патріс навчився слухати і розуміти дику природу, набуваючи роками безцінні знання.
– Цікавий факт, – прокричав гід, звертаючись до друзів. – Деякі види дерев існують тут ще з часів динозаврів.
– Ого, – вигукнув Дмитро, озираючись довкола. – А чи не причаївся десь тут динозавр? В таких хащах можна чекати чого завгодно.
– Це вже занадто, – озвався Степан. – Ти краще уважно дивись навкруги, щоб пітон у джипа не вскочив, а не мели дурниці.
– Зупиняємось, – вигукнув Патріс. – Далі треба йти пішки.
Скавучання моторів луною рознеслося по лісу. Машини зупинились і всі вийшли. Взявши зброю і закинувши за плечі рюкзаки з самим необхідним, мандрівники один за одним вирушили вперед. Чим далі тим менше сонця доходило донизу, а зарості ставали густішими. Йти було все важче, але друзі вперто долали перешкоди, не помічаючи часу.
Змучені довгою дорогою, вони нарешті опинилися біля незвичайного поселення. Плем'я Леко мешкало в мальовничому куточку, створеному власними руками. Посеред тропічного лісу лекійці вирубали дерева, щоб з їх стволів та гілок побудувати житло і розчистити місце для свого поселення. Невеличкі хижи розміщувалися близенько одна від одної. Де-не-де можна було побачити, як засмаглі жінки готували їжу біля вогню та доглядали дітей. Чоловіки майстрували знаряддя праці і мисливські обладунки. Високі дерева навкруги утворювали живу стіну, яка надійно захищала від чужих очей.
Патріс вів друзів до головного куреня, що ховався між чотирьох могутніх дерев в кінці поселення, в якому і мешкав вождь племені леко. Поки друзі йшли запорошеними вуличками, звістка про їх прибуття швидко долетіла до вождя і він сам вийшов їм назустріч. Худорлявий чоловік з довгим чорним волоссям на круглому пташиному посіченому зморшками обличчі з вінком із квітів на голові та шкурою вбитого лева на плечах зробив кілька кроків і зупинився. В одній руці він тримав дерев'яну палицю, прикрашену візерунками, а в другій залізну чашу. Не зводячи погляду з гостей, він кілька разів вдарив палицею по землі і вигукнув якісь слова.
Від несподіванки друзі зупинились, обережно переглядаючись.
– Що це було? – тихенько мовив Дмитро.
– Ми йому сподобалися чи ні? – поцікавився Степан, провівши руою по гострій борідці.
– Патрісе, що він сказав? – запитав Макс.
– Вождь нас вітає, – відповів Патріс. – Нам треба підійти і прийняти з його рук гілки дерева, яке вважається священним.
– Без проблем, – усміхнувся Макс. – Я люблю подарунки, особливо з присмаком таємниці.
Незабаром кожен з друзів тримав по зеленій гілці. Сівши на запрошення вождя неподалік від нього на яскраве листя, що заздалегідь розстелили на землі, вони з нетерпінням чекали, що відбуватиметься далі. За мить восьмеро молодих жінок та чоловіків почали танцювати, у такт рухам наспівуючи якусь запальну мелодію. Похитуючись і підстрибуючи, вони щось вигукували, щосили вдаряючи босими ногами по зеленій траві. Розпаливши вогнище і дочекавшись поки язики полум'я почали підніматися високо в небо, на шию кожному з чужинців жінки наділи вінок, сплетений з пахучих різнобарвних квітів, а синьою фарбою нанесли на щоки дивні знаки.
– Здається, урочиста частина закінчена, – усміхнувшись звернувся до Патріса Макс і оглядаючи нове товариство, поцікавився. – Нас більше не будуть нічим обмальовувати?
Цієї миті вождь племені знову встав і піднявши вгору палицю та не зводячи погляду з гостей, почав говорити, розтягуючи кожне слово. Нарешті він замовчав, притуливши палицю до грудей. За мить повільно нахилив голову у легкому поклоні і обернувшись, пішов до своєї хижі.
– Вождь дякує нам за візит і каже, що тепер ми можемо залишатися у них скільки захочемо, а він бажає відпочити і побути насамоті, – пояснив гід.
– Чудова пропозиція, – оживився Дмитро. – Патрісе, ти тут за свого, познайом нас з лекійцями, нехай розкажуть про своє життя-буття.
– Дійсно, коли ми ще побуваємо тут, – додав Степан.
– Ідемо, – коротко сказав Патріс і пішов попереду них.
Решта дня промайнула непомітно, наче чудовий кольоровий дитячий сон, де є місце диву і реальності і де складно визначитися, вірити в те що було чи ні. Коли сонце зникло за верхівками дерев, а зірки почали утворювати дивовижні узори на синьому полотні неба, мандрівникам запропонували розміститися у невеличкій хижі, схожій на інші. Перебуваючи у полоні незабутніх вражень, досить швидко всі заснули…