Прагненням, не втрачаючи побутового сприймання чорнобильської теми, піднестися до узагальнено-есхатологічного, у масштабах усієї людської історії та образів культурної свідомості, зумовлена і її своєрідна міфологізація. У системі символіки поеми центральне місце посідає заголовний образ. Пройшовши через низку варіацій (селянська Мати, Солдатська мадонна, Хрещатицька мадонна), він набуває в епілозі остаточності, доволі незвичайної, нетрадиційної, але вражаючої: Чорнобильська Мадонна стає уособленням, втіленим закликом до відповіді за все, не гідне людини, втіленою невідворотністю суду совісті, останнім нагадуванням про відповідальність за майже вже погублений світ. На своїх руках «сива чорнобильська мати» несе «хворе дитя», і це хворе дитя – наша планета, наша земля, саме людство.
Патетика фіналу поеми полонить і вражає. У цілому потенціал поетичної думки й етичної сили твору високий, хоч і не все в поемі позначене досконалістю виконання, і перепади художнього рівня та й просто змістовності відчутні.
Ще до написання «Чорнобильської Мадонни» атомна катастрофа опинилася в центрі громадянської, публіцистичної діяльності І. Драча. (Можливо, що почуття письменницького обов’язку, породжене усвідомленням страшної загрози для самого існування українського народу, було посилене ще й суб’єктивним переживанням мимовільної «вини» за колишні гімни на честь атома.) Він же перший на з’їзді письменників України в травні 1986 року відверто і драматично поставив питання про голод 1932–1933 років в Україні, – що тоді вимагало рідкісної мужності. Згодом він очолив Народний рух України за перебудову (тепер – Рух), віддаючи йому весь час і енергію, на шкоду власній творчості. (Мимоволі згадується, як часто кращі українські письменники і далекого, і недалекого минулого опинялися в такій ситуації, беручи на себе той тягар і ті обов’язки, на які не знаходилося відповідної міри політиків.)
Громадянська і політична діяльність Івана Драча останніх років поставила його під вогонь догматиків, недоброзичливців і ненависників українства, зробила навіть об’єктом інсинуацій та різного роду інспірованих «філіппік». При цьому найбільше експлуатується досить фарисейський прийом: проти нинішнього Драча виставляють деякі його давні поезії про Леніна, про партію. Цей прийом я називаю фарисейським – по-перше, тому, що до нього вдаються якраз ті, хто створював у суспільстві атмосферу, коли ніяка діяльність неможлива була без здійснення відповідних ідеологічних ритуалів; а тепер вони питають не з себе, а зі своїх жертв; по-друге, тому, що це антиісторичний підхід, який не враховує ні обставин доби, ні розвитку світогляду як особистості, так і суспільства.
Але всі ці інсинуації – минуще. Час усе ставить на своє місце. Де сьогодні ті жалюгідні звинувачення, які скеровувано колись на голови «шістдесятників», і де самі ті грізні «прокурори»?
Їх забуто раз і назавжди. А поети залишилися. І Драч залишився. І залишиться, незважаючи на будь-який новий розвиток подій. Бо є у світі неперехідне. Це – правда. Слово і дія в ім’я правди. Це – вболівання за свій народ, за Україну. Мужнє громадянське слово про неї і мужня громадянська дія в її ім’я. Це – плекання високого образу людини і ствердження її прав та гідності. Таку позицію можна оббрехати, але ненадовго. Тим більше коли за нею – роки й десятиліття жертовної праці, талановитої творчості, яка здобула визнання не лише в Україні, а й у ширшому світі. Адже твори Івана Драча видано в багатьох країнах світу в перекладах десятками мов, і його ім’я стало одним із символів повноцінності сучасної української культури, її здатності посісти гідне місце в культурі людства. Він стояв і стоїть в одному ряду з видатними поетами другої половини XX століття літератур народів колишнього СРСР – такими як Ояр Вацієтіс, Отар Чіладзе, Кайсин Кулієв, Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Едуардас Межелайтіс, Давид Кугультінов… І така його репутація цілком заслужена, вона забезпечена об’єктивною цінністю кращої частини його творчого набутку – масштабністю звертання до найгостріших проблем сучасності, відчуттям діапазону історії, спраглим істини драматизмом світосприймання, багатством розкутих художніх форм і динамікою експериментаторства, експресією, красою і витонченістю лексики й стилістики, загальним високим інтелектуальним і естетичним потенціалом.
Іван Дзюба
Соняшник
Із книжки «Соняшник»
1962
Балада про соняшник
Балада про Сар’янів та Ван-Гогів
Балада про дівочі перса
Джамілі Бухіред
І
ІІ
III
Балада про випрані штани
Сонячний етюд
Етюд на «Добридень»
Левиний етюд
Пам’яті Е. Хемінґвея
Етюд про хліб
Вулканний етюд
Кубинський етюд
(В день збройної провокації США)
16 квітня 1961 року
Етюд поколінь
Світлій пам’яті академіка О. І. Білецького
Подільський етюд
Етюд «аристократичної» роботи
Так гумористично робітники називають вивантаження граніту.
Фіалковий етюд
Лебединий етюд
Ты белых лебедей кормила,
Откинув тяжесть черных кос…
В. Брюсов
Тихий етюд
Нічний етюд
Етюд кохання
Врубелівський етюд
Останній міст полковника
Сльоза Пікассо
Мир розложил на части Пикассо…
Слеза стекает. Розложи! Попробуй!
Е. Винокуров
І
II
III
Дві сестри
Соната Прокоф’єва
Улюбленому
І
II
III
IV
V
VI
VII
На архітектурні теми
Манайлова виставка
Варіації на теми
Тяжке життя (1942)
Скорбота (1940)
Сковорода і Шевченко
Пам’ятник Міцкевичу у Львові
Плугатар
Назимові Хікмету – від українця
Смерть Шевченка
Симфонія
Пролог
І частина
Вишневий цвіт
І
II
III
Перше марення
IV
Далекий дівочий голос
V
Друге марення
VI
Третє марення
Примітки
1
МАВ – малий плаваючий автомобіль-всюдихід.
2
БМК – марка катера.