Кшиштоф Зануссі
Страта двійника
© Кшиштоф Зануссі, 2016
© Едвард Жебровський, правонаступники, 2016
© Л. В. Хворост, переклад укра-їнською, 2016
© В. М. Карасик, художнє офор-млення, 2016
Це видання здійснено за підтримки Інституту книжки в Кракові
This publication has been subsidized by Instytut Książki – the © POLAND Translation Programme
Кшиштоф Зануссі
Едвард Жебровський
Неприступна
Дійові особи:
Він
Вона
Служниця
Дія відбувається на околиці великого міста, в районі багатих, у стилі модерн, вілл, що потопають у зелені й оточені високими залізними штахетами. До однієї з таких вілл, наче рятуючись від когось, підбігає молодий чоловік років двадцяти п’яти. На ньому джинси й куртка, на плечí велика важка сумка. Обличчя брудне, з носа йде кров, права рука перев’язана носовичком, на якому також плями крові. Добігши до хвіртки, на якій висить табличка з написом «Роздрібним торгівцям не турбувати», він натискає на кнопку дзвінка.
З домофону відповідає жіночий голос.
Жіночий голос: У чому річ?
Він: Нещасний випадок. Мені треба зателефонувати.
Жіночий голос: Не розумію. Хто це?
Він: Мене побили. Я хочу подзвонити по телефону.
Жіночий голос: Телефон є в кав’ярні, п’ятсот метрів звідси. Прямо і ліворуч.
Він: Будь ласка, це дуже терміново. На мене напали. Треба повідомити…
Домофон мовчить.
Він: Боже милий, що за район?! Уже третій будинок, до якого мене не пускають! Послухайте, ви теж можете опинитися в такій ситуації!
Тиша.
Жіночий голос (після павзи): Пані вдома немає.
Він (у відчаї хапається за голову й одразу ж скрикує від болю): О Боже! Мені не потрібна пані, мені потрібен телефон! Мене побили!
У вікні за відслоненою фіранкою проглядається жіноча постать.
Жіночий голос (після павзи): Прошу. Заходьте.
Спрацьовує автоматичний замок, молодик прочиняє хвіртку, кидається до будинку й опиняється у великому порожньому передпокої. Крізь матове скло дверей видніє жіночий силует.
На маленькому столику в кутку стоїть телефон.
Жіночий голос (із-за дверей): Тільки адресу не повідомляйте. Пані забороняє.
Він прямує до телефону.
Він: А як зветься ця вулиця?
Жіночий голос: Ґрюнвальдштрасе. Але, будь ласка, не називайте її.
Він (сідає на край телефонного столика): Добре.
Він набирає номер. Чекає з’єднання. Вона спостерігає за ним із-за дверей.
Жіночий голос: Зайнято?
Він: На жаль.
Жіночий голос: Куди ви телефонуєте?
Він: До приятеля. Щоб він приїхав по мене.
Жіночий голос: Ви можете викликати таксі.
Він повертається до телефону.
Він: Спробую ще раз. Трохи пізніше.
Жіночий голос: Але вже не звідси. Я ж вам сказала, що поблизу є кав’ярня.
Він (сидячи на краю телефонного столика): Вам дуже хочеться побачити, як перед вашим будинком угроблять людину… Будь ласка, можете дзвонити до поліції, але я з місця не рушу, доки хто-небудь по мене не приїде!.. А я вже подумав був, що у вас є щось людське…
Жіночий голос не озивається.
Він (стурбований, але обертається і стиха промовляє): Вибачте.
Жіночий голос: Як це сталося?
Він: Сам не знаю. Раптом напали, їх було троє… Так зненацька… Почали мене бити. Я намагався захищатися… (Показує, як діяв рукою.) Впав, але встиг підвестися й побіг…
Жіночий голос: Чого вони хотіли?
Він: Не знаю. Але чому в такому заможному районі нема жодного поліціянта?..
Жіночий голос: Тут завжди дуже спокійно. Рух слабкий. Коли б не подивитись у вікно – перехожих не видно.
Він: Але… йдучи на закупи, ви, ймовірно, когось зустрічаєте… Врешті-решт, тут теж живуть люди.
За дверима чути сміх.
Молодик майже припадає вухом до дверей.
Жіночий голос (після павзи): Вибачте, але я не ходжу на закупи. Нам усе привозять… Але ви, здається, збиралися телефонувати.
Він: Так… Перепрошую. Я трохи не при собі.
Він підходить до столика з телефоном. Набирає номер, якийсь час чекає відповіді; не дочекавшись, кладе слухавку. Підводиться. Знову ходить.
Жіночий голос: Досі зайнято?
Він: На жаль, так.
Жіночий голос: Невже у вас лише один знайомий?
Він: У цьому місті – так.
Жіночий голос: Можете викликати таксі. Так буде швидше.
Він (робить глибокий вдих, наче перед стрибком у воду): Будь ласка, не бійтеся! (Підходить ближче до дверей.) Я нічого не вкраду і нічого не зіпсую в цьому прекрасному домі. Ви не матимете жодних прикрощів. За п’ятнадцять хвилин я зникну!
Двері прочиняються. На порозі стоїть жінка в халаті – висока, струнка, досі вродлива, попри те що їй уже понад п’ятдесят.
Вона: Хотілося б у це вірити…
Він (ображено): Не розумію, в чому ви мене підозрюєте?
Вона: О, ні в чому такому… Просто до цього будинку вже давно ніхто не навідувався.
Він: Тоді ви мали б радіти. (Підносить слухавку, набирає номер, чекає і, наче змирившись, знову кладе її.) Сподіваюся, ви не матимете прикрощів.
Вона: Із чим?
Він: Із панею.
Вона: Вас цікавить пані?
Він: Знов за рибу гроші… (Зітхає.) Ні.
Вона: Навіть якщо вона – це я?
Він (опустивши погляд): Чесно кажучи, так я і думав.
Вона: Але ніяк не дали по собі знати.
Він: Але ж ви хотіли зберегти інкоґніто.
Вона: Чому ви відводите очі? (Підходить ближче до нього.) Почуваєтеся винним?
Він: Так. Я порушив ваш спокій.
Вона: Ви іронізуєте чи говорите всерйоз?
Він: Усерйоз. Я порушив дещо більше, ніж спокій. Я порушив вашу самотність.
Вона: Звідки ви знаєте, хто я така?
Він: Прочитав на хвіртці. І впізнав голос. Я чув його по телевізору.
Вона: Що це була за передача?
Він: Інтерв’ю з вами.
Вона: Коли?
Він: Років зо три тому. Ще ваш чоловік був живий.
Вона: І ви запам’ятали мій голос?.. Ви забагато про мене знаєте.
Він: Усі знають. Кожен, хто читає газети. А я ж бачив і фільми за вашою участю… (Знову хапається за пошкоджену руку.)
Вона (раптово змінюючи тему): Як ваша рука?
Він: Болить трохи. Марничка…
Вона: А що ви робили в нашому районі?
Він: Фотографував.
Вона: Що?
Він: Я вивчаю історію мистецтв…
Вона (знову стає у дверях): Цей район не надто старовинний…
Він (пожвавлюючись): Це ще як поглянути. Наполеон, приміром, зносив у Парижі ґотичні собори, бо вважав їх пам’ятками варварства. (Показує рукою на канапу.) Модерн – сьогодні вже старовина. Ви бачили, як нині будують вілли? Геть інакше.
Вона (з натяком): І тому ви фотографуєте?
Він: Так.
Вона: А чому в похмурий день, а не в сонячний?
Він: Настрій… (Усміхається.) Потрібен відповідний настрій. Я спеціалізуюся на художній фотографії.
Вона: І архітектурні споруди цікавлять вас дужче, ніж мешканці?
Він: Багаті люди неприступні.
Вона: Чому ви так думаєте? Тому, що вам не відчиняли дверей?
Він: Ви відчинили. Але ви – виняток.
Вона: Ви так гадаєте? Але я оберігаю свою неприступність навіть більше, ніж інші.
Він: Знаю, але я не це хотів сказати…
Вона (пильно дивиться на нього): Ви плутаєтеся у словах…
Він: Справді… Але все так зненацька… Ніколи не думав, що матиму нагоду говорити з вами.
Вона: І все-таки маєте… Як же ви збираєтеся її використати?
Він (здивовано поглядає на неї, відводить очі): Розумію, що ви маєте на думці… Маю відчуття, наче я зловживаю вашою добротою. (Підносить руку до чола, й тут-таки його обличчя спотворює ґримаса болю.) Ви не дозволите мені скористатися з лазнички? Я б хотів умитися.
Вона: Справді, вигляд у вас… Я й сама мала б здогадатися… Тепер ви скажете, що багаті не лише неприступні, а й злобливі. Але вам треба було зателефонувати…
Він зупиняється на півдорозі. Вона іронічно осміхається.
Вона: Ви зробите це зараз чи після того, як умиєтесь?
Він: Якщо це дасть мені змогу побути з вами трохи довше…
Вона (сміється і прочиняє двері): Ну, коли так – заходьте.
Молодик бере сумку і входить до вітальні. Тут світліше, ніж у передпокої. Вітальня має дещо екстраваґантний вигляд: тут зібрано багато мистецьких творів. Кілька скульптур, що нагадують роботи Арпа й Ерната, контрастують із картинами, що належать до більш ранніх епох.
Вона (показує на сумку): А це навіщо?
Він: Професійна звичка. Перепрошую. (Кладе сумку поряд зі стільцем і нерішуче спиняється, дивлячись на картини.)
Вона: Ну так, ви ж фотограф.
Він: Не зовсім. Я займаюся історією мистецтв. Точніше, закінчую курс навчання.
Вона: Гаразд. Сідайте і покажіть мені вашу руку. Либонь, знадобиться рентґен.
Він опускається на канапу. Вона сідає коло нього.
Вона: Боляче?
Обережно торкається його долоні. Він неохоче підпорядковується.
Вона: А тепер боляче?
Він: Трохи, наче від удару. Ви знаєтесь на медицині?
Вона: Ні. Зігніть лікоть. Дужче. Боляче?
Він: Трохи.
Вона: А тут?
Він (стогне): Так.
Вона: Де ви навчаєтесь?
Він: У Ганновері.
Вона (несподівано): Ви знаєте, вам треба негайно до лікарні, це може бути перелом. Буде розпухати. Схоже, вже почало.
Він (протестуючи): Та ні ж бо! Якби був перелом, біль був би гострішим. Я достеменно знаю. Ламав колись руку.
Вона (пильно дивлячись на нього): Либонь, в Альпах?
Він (відводить очі): Ні, на роботі… Справді, це все марничка. Біль уже вщухає.
Вона (несподівано): А може, їх цікавила ваша апаратура? Вона, мабуть, дорого коштує… Адже ви професіонал.
Він (здивовано): Я не фотограф. Я ж уже казав, що вивчаю історію мистецтв.
Вона: Справді. Бачите, яка я неуважна. А чого вони хотіли?
Він: Грошей.
Вона: Треба було дати, не перечити. Тут уже починається те саме, що в Америці. У Нью-Йорку я завжди ношу із собою два гаманці, один із них у сумці – «несправжній», у ньому лише кілька доларів. Бо якщо натрапиш на наркомана, він може і вбити. Серед білого дня. Наркотичний голод. І яка вже тоді користь із того, що його схопить поліція? Крім того, в них нема смертної кари.
Він (підтримуючи розмову): Здається, планують поновити.
Вона: А ви за смертну кару чи проти?
Він: Проти.
Вона: А якби оті ваші грабіжники вас убили? Як би вам було – усвідомлювати, що покарання вони відбувають у комфортабельному пансіоні, за добру поведінку їм скорочують термін ув’язнення, а за роботу в них зростає рахунок у банку?
Він: Гадаю, тоді мене б уже нічого не цікавило.
Вона (сміється): Резонно. Але припустімо, що така доля спіткала когось із ваших ближніх. Що б ви відчували, приносячи квіти на цвинтар?
Він: Не знаю. Я про це не думав.
Вона: Ну от!.. А ви подумайте. (Підводиться з канапи і йде на середину вітальні.)
Він: А ви – за смертну кару?
Вона: Ні, я проти. До речі, я так і не зрозуміла… Вас таки пограбували?
Він: Так. Забрали гаманець. Але він був майже порожній…
Вона: А документи?
Він: Теж. Вони були в гаманці.
Вона (пильно дивиться на нього): То що, якби я зараз попросила вас пред’явити документи, то з цього нічого б не вийшло?
Він: Нічого. (Червоніє, підводиться.) Перепрошую… дійсно… який я бовдур… Я не відрекомендувався. Йозеф Берґер. (Підходить до неї.)
Вона (сміється, дивиться на нього весело-заохочувально): Ну, ось і познайомились. На це ви й розраховували, входячи сюди? (Простягає йому руку для поцілунку і затримує його долоню у своїй.)
Він (дуже палко): Ні. Навіть у найсміливіших мріях.
Вона: Он воно як? Може, ваші мрії мають більш конкретний характер?
Молодик скромно опускає очі. Жінка трохи ніяковіє, сміється. Стоять одне проти одного.
Вона: Скажіть, ви людина практична?
Він: Не знаю. В міру. Настільки, наскільки це необхідно, щоб утриматись на поверхні.
Вона: Судячи з вашого вигляду, ви претендуєте на більше. І мені дивно, що ви обрали таку спеціальність. (Відходить до мольберта.) Ви не схожі на майбутнього науковця… А що ще вам залишається? Я на цьому не знаюся, але, либонь, школа, а може, реставрація… У фотографуванні шансів у вас було б більше. Ви ніколи не мріяли про велику кар’єру?
Він: О, даруйте, але моє життя набагато прозаїчніше. Я мушу заробляти собі на хліб насущний. Адже я не вродився в такому красивому районі, як цей…
Вона: І на хліб ви заробляєте художньою фотографією… Розкажіть трохи про своє дитинство.
Він (ніяковіючи): Я б не хотів…
Вона: Чому? Невже воно було таким тяжким?
Він: Ні. Просто воно… не схоже на зворушливу казку.
Вона: Тим ліпше. Ви з бідної родини?
Він: Так.
Вона: Змалку виховувались у притулках, а тепер можете розраховувати тільки на себе, я вгадала? За віком ви могли б бути моїм сином.
Він: Ви маєте сина?
Вона (всміхається): Може, так, а може, й ні…
Він (із цікавістю): У вашій біографії про це – ані слова.
Вона: Не все пишеться у біографіях. Так! Мій син міг би бути у вашому віці.
Він: Він помер?
Вона (різко): Я не даю інтерв’ю. Вже багато років. Надто багато дурниць написано про мене і моє життя.
Він: Я стільки про вас читав і не знаю, дурниці це чи ні… Я знаю, що колись ви теж були бідною.
Вона: Що значить «теж»? Те, що ви бідний, ніяк нас із вами не поєднує. У світі мільйони бідних. А я багата і мешкаю… як це ви сказали… у красивому районі.
Він: У красивому районі мешкають красиві люди.
Вона: Я спровокувала вас на банальність. До речі, знаєте, одна з дівчат на процесі Менсона заявила, що ненавидить красивих людей, що їх усіх треба вбивати[1]… Не так уже й приємно бути обережним та підозріливим, але суспільство, в якому є багаті й бідні, змушує нас до цього. Колись я навіть подумувала приділити частину своєї спадщини по чоловікові якійсь із організацій, що борються за повалення наявного світового порядку.
Він: І чому не зробили цього?
Вона: Ніяк не могла обрати, якій саме: їх же стільки… І всі ворогують між собою. А ви належите до котроїсь із них? Ви революціонер?
Він: Ні.
Вона: Шкода. Вам би пасувала яка-небудь ідея. Обожнюю молодих людей, охоплених жагою змінити світ! А ви що – погоджуєтеся з наявним? Ви лише претендуєте на трохи тепліше місце, ніж те, що приготувала для вас доля? Я вгадала?
Він: Тепер ви берете в мене інтерв’ю?
Вона (спохопившись): Боже мій, ваше обличчя! Я забула, що вас треба вмити й оглянути!
Він (рішуче підводиться): Якщо дозволите, я сам…
Вона: Про це не може бути й мови… тут потрібні жіночі руки… До того ж у моїй лазничці розгардіяш. Я ось думаю, чи не зробити вам холодний компрес? Схоже, ваше око починає запливати…
Він: Та ні… це, мабуть, бруд.
Вона: Зараз подивимось. Я вас на хвилинку залишу. А ви поки подзвоніть.
Жінка виходить. Молодий чоловік якийсь час стоїть нерішуче, дослухаючись до того, що робить господиня. Тоді підходить до стіни і починає розглядати картини Каналетто. Біля однієї з них затримується особливо довго.
Вона (вертається до вітальні зі срібною тацею в руках): Вам подобається?
Підходить до столика і ставить на нього тацю. На таці – цілий набір різноманітних предметів для обробки ран. Вигляд це все має доволі грізний і викликає асоціації з операційною.
Він (не відриваючи погляду від картини): Так. Чудова картина. Ориґінал – у Дрезденському музеї. Це авторська копія.
Вона: Вибачте, але ви помиляєтесь. Це і є ориґінал. А копія – в Ермітажі.
Він: Мені все-таки здається, що в Дрездені.
Вона: Запевняю вас, в Ермітажі. Ми з чоловіком були у Ленінграді. Доглядач спеціально показав нам…
Він: Очевидно, існують дві авторські копії. Або, ймовірно, це було ще до повернення Дрезденської ґалереї.
Вона: Можемо перевірити. (Підходить до книжкового столика, бере альбом. Дивиться на молодика; той і досі стоїть біля картини.) Ніяк не можете від неї відірватися?
Він: Вона прегарна.
Вона (гортає альбом): Ось… Виявляється, ми обоє маємо рацію. Є дві авторські копії. Погляньте.
Молодий чоловік повільно підходить до столу.
Вона: Бачите, навіть на репродукції помітні невеличкі відмінності… Ймовірно, це через реставрацію. Росіяни використовують тепліший лак… Але ви, певна річ, і самі чули про це. (Закриває альбом.) А тепер сідайте, треба подбати про ваше обличчя.
Він: Чесно кажучи, я б не хотів…
Вона: Боїтесь?
Він (щиро): Трохи.
Вона: Обіцяю бути обережною… Прошу вас.
Молодик, зітхаючи, сідає. Жінка опускається поруч, відсунувши сумку з апаратурою.
Вона: Страшенно важка! Що у вас там?
Він (перекладаючи сумку на пуф): Звичайний набір: шість на шість, вузькоплівкова, комплект об’єктивів… камери…
Вона (починає протирати його обличчя зволоженою ватою): Я на цьому не розуміюся. Ще знімаючись у кіно, я ненавиділа камери. Мала відчуття, ніби за мною стежить холодне нелюдське око. Може, тому я не люблю і людей в окулярах.