Молодик кидає погляд на портрет її чоловіка: той носив окуляри.
Вона: Певна річ, бували й винятки. (Дивиться на вату.) Дивно… було схоже на синець, а це якийсь бруд, до того ж дуже масний. (З великою недовірою.) Вам боляче?
Він (трохи роздратовано): Ні, марничка… Ваш чоловік був визначним колекціонером творів мистецтва.
Вона: Скажімо так… (Іронічно осміхається.) Радше він був визначним колекціонером грошей. А я витрачала їх на мистецтво.
Він: Чому?
Вона (пильно дивиться на нього): Запитання наче з інтерв’ю…
Він: Вибачте.
Вона (продовжуючи орудувати ватою на його обличчі): Бачите, я не зношу інтерв’ю, бо сама дуже багато говорю. І частенько говорю те, чого б не варто… (Протирає його обличчя ватою.) Можна подумати, що ці бандити натерли ваше обличчя сажею… Не люблю, коли хтось мене про щось питає.
Він: Ще раз – вибачте. Я забув, що ви на все дивитесь інакше…
Вона: Вам знову закортіло блиснути красивою думкою про красиві райони?
Він: Ні. Я хочу виправдатися за свою нетактовність.
Вона: Котру саме?
Він: Хіба їх було декілька?
Вона: А ви як гадаєте?
Він: Не знаю, я був збуджений. Якщо я поводився негоже…
Вона: Не варто говорити в минулому часі.
Він: Не розумію…
Вона (іронічно): Невже?.. Ну, тепер ви маєте набагато кращий вигляд. (Відкладає вату, дуже брудну.) Фе, яка гидота! (Запитливо дивиться на молодика.)
Павза.
Молодик явно збентежений.
Жінка підводиться.
Він: Я чекаю, що ви якось мені допоможете… Якщо я зробив щось не так…
Вона: Ви чекаєте… (Холодно.) Ви чекаєте, коли підуть люди, які вас побили. Припустімо, вони пішли. (Підводиться і йде до столу.)
Він (опускає голову, зітхає): Можу я замовити таксі?
Вона: Я вам допоможу. З такою рукою вам важко буде набрати номер.
Обоє виходять у передпокій. Жінка затримується у дверях. Молодик підходить до телефону, тягнеться до слухавки.
Вона (різко): Ця комедія стає нудною! Ви мали передбачити, що я – як акторка – добре знаюся на гримі. Ви цілком можете повернутися пішки. І застерігаю: в будинку встановлено сигналізацію, це миттєвий зв’язок із поліцією. Не знаю, чого ви хотіли, але раджу вам щезнути так само хутко, як ви сюди пробралися. (Виходить до вітальні, зачинивши за собою двері.)
Молодик стукає у двері.
Голос із домофону: Викликати поліцію?
Він (несміливо, жалісно): Я хотів би забрати сумку.
Вона: Яку сумку?
Він: З апаратурою.
Вона: Прошу.
Молодик вертається до вітальні, трохи барячись, бере сумку і починає перекладати апарати.
Жінка з’являється у дверях.
Вона (з іронією): То вся справа була саме в цьому?
Він (покірно): Так.
Вона: І що це мало бути? Фоторепортаж?
Він: Ні.
Вона: З якої ви газети? Чи, може, ви вільний стрілець?
Він: Ні з якої.
Вона: Навіщо ця брехня? Ви боїтеся, що я зателефоную і вимагатиму, щоб вас викинули з редакції?
Він: Ні. Я студент. Це правда.
Вона: І навчаєтесь у Ганновері?
Він: Так. (Із розпачливим виглядом кладе сумку.) Річ у тім, що я маю написати роботу на ступінь маґістра. Для мене це великий шанс. (Рушає до дверей.) Я не маю грошей на подорожі великими ґалереями. Моя тема – Каналетто венеційського періоду. Ваш чоловік не дозволяв робити репродукцій… (Зачиняє за собою двері. За хвилину знову відчиняє їх.)
Вона: То мій чоловік… До мене ви не зверталися.
Він: Я боявся, що ви відмовите, і тоді я втратив би останню надію.
Вона: Йдеться про фотографію картини?
Він: Так.
Вона: Як же ви це собі уявляли? Що я впущу вас до будинку як жертву нападу, а ви зробите репродукцію Каналетто? Розраховували, що я розчулюся?
Він: Так чи інак, ви ж мене впустили. Либонь, у якусь мить ви у все це повірили. (Несміливо всміхається.)
Вона: Радше ви самі в це повірили. Ви й досі тримаєте руку так, наче вона болить…
Він (розв’язуючи носовичка на руці й кладучи його до кишені): Сила самонавіювання…
Вона (сміється): Ну, і як це було? Ви бігали чи робили присідання, щоб захекатись?
Він: Бігав.
Вона: І чекали, коли Маріанна піде на пошту і я лишуся сама… Непогано ви все це продумали.
Він: Може, мені за це належиться нагорода?
Вона (глибоко зітхає, вражено хитає головою): Ви мене приголомшуєте! Нечувано! Зроду не зустрічала такого нахаби!
Він: Ви мені лестите… Досі мені нічим не вдавалося відзначитись.
Вона: І що я маю з вами зробити? Ви вже давно мали б бути далеко звідси…
Він: Та оскільки я досі тут…
Вона (вже нібито піддаючись): То я маю дозволити вам зробити світлини?
Він заметушився.
Він (квапливо): Це не займе багато часу. Ви й оком змигнути не встигнете. В мене камера зі спалахом… утім, ще доволі світло. (Підходить до столика, виймає з сумки апаратуру.) Я вкладусь у п’ять хвилин.
Вона: І що потім?
Він: Це ніколи не буде оприлюднено, ввійде тільки в мою роботу. А вона ж не буде надрукована.
Вона (стурбовано): Якщо вона вийде дуже доброю, то хтозна…
Він (відчуваючи, що шанси його зростають, говорить із надзвичайним запалом): Я маю заприсягтися, що не буде?!
Вона: Схоже, що дійсно не буде… Готуючи роботу про Каналетто, ви мали б більше знати про авторські копії.
Він: Річ у тім, що я ніяк не міг обрати тему… Я писатиму про Каналетто лише в тому разі, якщо ви дозволите зробити репродукції… Це займе набагато менше часу, ніж наша розмова.
Вона (пильно дивиться на нього): Ви вважаєте, що вся справа у часі?
Він (вагається, опускає голову і стишує голос): Ні. У вашій довірі.
Вона: До вас? Ви зробили все, щоб я думала про вас погано.
Він: Я зробив усе, щоб ви хоч щось про мене подумали. А це дуже важко. То… можна? (Виймає із сумки «дзеркалку» і благально дивиться на жінку.)
Вона (тихо): Ні.
Він (безнадійним голосом): Я маю піти?
Вона: Гадаю, так.
Він: І нема жодних шансів умовити вас?
Вона (знущально): Шанси є завжди. Але наразі ви їх змарнували. (Всміхається.)
Він: Безповоротно?
Вона (позіхає, прикриваючи рота рукою): Перепрошую, але цей пінґ-понґ стає нудним. (Показує йому на двері.)
Він (із засмученим виглядом бере сумку, робить крок у напрямку виходу. Зупиняється. Каже з розпачем у голосі): Вибачте, чи не міг би я хоч раз поглянути на картину? Я знаю її лише за репродукцією.
Вона (здивовано): Але ж вона перед вами.
Він: Я не про цю. Мене цікавить «Вид на Палац дожів». Її тут нема.
Вона (після павзи, з непокірним усміхом): А якщо в мене її взагалі нема? Якщо я її продала?
Він (остовпівши, з непідробним відчаєм): Це… це неможливо… Я б знав про це. Скажіть, що це неправда!
Жінка дивиться на нього із загадковою усмішкою.
Він: Благаю вас! Це неможливо.
Вона (спокійним тоном): Можливо. В мене його нема.
Жінка якийсь час спостерігає за поведінкою молодика. Виходить із передпокою, але за кілька секунд знову повертається.
Вона: Перш ніж піти, скажіть, навіщо ви це все робите? З любові до мистецтва?
Він: А ви не вірите, що можна любити мистецтво?
Вона: Вірю. Але тільки не вам.
Він (зажурено киває головою, дивиться жінці просто у вічі й тихо запитує): А в амбітність ви теж не вірите?
Вона (обурено): Це ви говорите про амбітність?! Амбітна людина давно вже вибачилася б і пішла.
Він (із гірким усміхом): І це кажете ви? Справжня амбітність дозволяє… дозволяє стерпіти все.
Вона (пильно дивиться на молодика, раптом зацікавившись): Звідки ви це знаєте?
Він: Знаю. Я ж бо народився не у красивому районі. І ви теж повинні знати.
Вона (буквально на одному подиху): Дорогий мій! Я хотіла завоювати все… увесь світ… і я його завоювала! І я ввійшла у нього при повному освітленні, через парадний вхід! А ви… Вас цікавить не найкраща картина не найвидатнішого художника… і ви прослизаєте тайкома, через кухню.
Він (ображений, обурений): Можливо… (Бере сумку.) Можливо, це так.
Вона опускається на канапу.
Він: Хоча, думаю, колись і ви… понад усе на світі хотіли отримати якусь не найголовнішу роль у не найкращого режисера. І були готові на все, щоб зіграти її! Тільки ви цього вже не пам’ятаєте! (Йде до виходу.)
Жінка слухає його з явним інтересом, одначе враження таке, наче при цьому вона напружено думає про щось інше. Нарешті, наче жаліючи його, погоджується.
Вона: Ну гаразд. Можете зробити це фото.
Він зупиняється.
Він (тихо, недовірливо): Це що – черговий жарт?
Вона: Атож. Сподіваюся, ви не думаєте, що я ставлюся до вас серйозно. (Легкий сміх.)
Він (розгублено): Але ж у вас нема цієї картини…
Вона: Є. (Знову сміється.)
Він (підходить): То я зможу зробити фото?
Вона: Зможете. Вона висить там… (показує рукою). Я дозволяю зняти її й принести сюди.
Молодий чоловік спершу стоїть розгублено, а тоді мало не бігом кидається сходами нагору – по картину. Вертається, тримаючи її в руках, і ставить на мольберт. Відходить і дивиться на картину.
Вона (з цікавістю спостерігаючи за ним): Вона перевищила ваші очікування чи розчарувала?
Він (далі дивиться на картину): Вона менша, ніж я припускав. Коли про щось так багато думаєш, воно дійсно потім здається чимось нереальним. Не віриться, що вона і справді тут. (Переводить погляд на жінку.) Так само не віриться, що я справді тут.
Вона: Чому?
Він починає готуватися до фотографування. Бере один з апаратів, обходить стіл, наче підшукуючи найкращий ракурс.
Жінка стоїть осторонь.
Він: Я думав не тільки про картину. Я думав і про вас. І набагато раніше. Іще навчаючись у школі, вирізував з газет ваші світлини. Я знав вас із фільмів, із телепередач. Ви були істотою з іншого світу. На яхті. У Паризькій опері. Із президентом… Я пам’ятаю репортаж про вашу участь у сафарі. Знаєте, вже студентом я з кількома марками в кишені їздив на великі авкціони, щоб побачити вас бодай здаля.
У фотоапараті, якого він поклав на стіл, спрацьовує автоспуск. Жінка не звертає на це жодної уваги.
Вона: Ви хочете сказати, що були трохи у мене закохані? Чи все-таки вся справа у картині Каналетто?
Він: Вам смішні мої почуття?
Вона: Хіба я сміюсь?! Хай там як, але готувалися ви довго. Втім, не надто ретельно. Ви мали завважити, що на хвіртці мого прізвища нема. Звідки, власне, у вас моя адреса? У маґістраті вам її дати не могли: вона засекречена, її знають лише кілька моїх найближчих знайомих.
Молодий чоловік підходить до штатива, маніпулює із «дзеркалкою», знімає її, кладе на стіл, виймає з сумки інший апарат, возиться з блендою, кілька разів – ніби для проби – блимає спалахом; повертається до штатива.
Вона: Ну ж бо, я вас слухаю.
Він (припавши оком до фотоапарата): Мені сором зізнатися. Ви повинні пообіцяти мені, що це не матиме жодних наслідків. Це й справді чистісінька випадковість.
Вона: Маріанна? Моя служниця?
Він: Вона – дочка знайомців батьків мого приятеля.
Вона: Ви дійсно готові на все… Але мені здається, що я зіпсувала вашу світлину… Щось там у вас спрацювало, в цьому апараті. Автоспуск? Боюся, я потрапила в кадр…
Він (трохи злякавшись, міняє тему): Можу я вас про щось запитати?
Вона: Ліпше не треба – знову вийде яка-небудь нетактовність. Скажіть краще: про те, що Маріанна сьогодні піде на пошту, ви теж домовлялися?
Він: Ні. Я кілька днів спостерігав за вашим будинком.
Вона: А точніше – скільки?
Він: Чотири.
Вона: Але я вас не помічала. (Ходить по кімнаті.)
Він: Ви нечасто дивитесь у вікно.
Вона (з ноткою ностальгії в голосі): Навпаки, я роблю це годинами. Люблю дивитися на хмари. Чи ви коли-небудь фотографували хмари?.. Щоправда, зазвичай я дивлюсь у вікно, що виходить у сад. У мене зберігся самозахисний рефлекс: не зношу фотографів. Надто часто мене намагаються фотографувати, і я вимушена затулятися.
Він (одірвавшись від апарата): Чому?
Вона: Ну, спробуйте здогадатися.
Він: Пробував. І зрозуміти не можу. Чому ви живете, як затворниця, чому ізолюєте себе від світу? Чому ви не хочете нікого до себе допустити?
Жінка не відповідає.
Молодик схиляє голову.
Він: Перепрошую, я не маю права… це нетактовне запитання. Я дійсно хам.
Вона (з гірким усміхом): Це факт. Але ви молоді.
Він (переконано): Ви також молоді! Спостерігаючи за вами здалеку, я й не припускав, що ви настільки прекрасні й настільки молоді. Хтось мусив вам це сказати – ось я й кажу, хоча ви можете викинути мене за двері!..
Вона (сміється): Я вже намагалася.
Він: Боже, ви знову глузуєте!
Вона: Не перебільшуйте. Ви зворушили мене. Хоча те, що ви сказали, неправда. Я ввійшла у той вік, коли людина вже не спроможна переживати розчарування. Амбітність винагороджується знанням. Знанням про підлість, про корисливість, про брехню. Про все, на що й ти колись був здатен заради… Ось, власне – заради чого? Колись я була твердою, вміла бути жорстокою, та водночас – хай як це парадоксально – я була сповнена величезної віри в людей. Безглуздої.
Він сідає біля столу.
Вона: Можливо, це звучить дещо патетично, але, сподіваюсь, ви мені пробачите. І зрозумієте. (Вона вимовляє це дуже тихо, не зводячи очей з молодика.)
Він (налаштовуючись на її тон): Розумію.
Вона: Ні, хіба ви можете це зрозуміти? Ви інший. Інше покоління, інші часи. Ви такі тверезі – без ілюзій і без великих бажань.
Він: Ви помиляєтесь.
Вона (підійшовши до нього, дивиться впритул): Невже ви хочете сказати, що ви романтик?
Він: Ні. Я не романтик.
Вона: Отже, любов до мистецтва – це лише ширма.
Він: Ні. Мистецтво – ширма. Але не любов.
Він замовкає, ніби злякавшись, що сказав більше, ніж треба.
Вона напружено дивиться на нього.
Вона (після павзи, впівголоса): Яка любов? (Гладить його по щоці.)
Він (із розпачем у голосі): Ви вже цілу годину знаєте про це, але хочете мене принизити. Студентик із бідного кварталу закохався в даму – колекціонерку картин, удову короля пральних машин. Це просто сміховинно! (Цілує їй руку, вона гладить його по голові.)
Вона (сміється): Дійсно, так про мене ще ніхто не говорив… Удова пральних машин! Але мій чоловік випускав і холодильники.
Він: Хіба це важливо? (Знову цілує руку.)
Вона: Ні.
Він дивиться їй у вічі. Вона перестає сміятися, зітхає і ще раз проводить рукою по його голові. Він знову припадає до її руки.
Клацає автоспуск. Жінка обертається.
Вона: Ви зіпсували кадр…
Він: Хіба це важливо?
Вона (відходить від нього): Вам віскі чи джин?
Він (спостерігаючи за нею): Байдуже.
Жінка кладе йому руку на плече і крізь вузькі двері в оббитій шовком стіні веде його до будуару.
Вона (всміхнувшись, як молода дівчина): Напої коло ліжка. Не те щоб я часто пила… Але коли день такий похмурий і я бачу хмари… алкоголь має бути напохваті.
Стоять біля вікна.
Він (значущо): Прояснилося, й хмари щезли.
Вона: Я зараз.
Раптом він схиляється й цілує її в губи. Жінка стоїть, заплющивши очі й усміхаючись. Наче мимоволі вона зачіпає шнур від штори, й та опускається, завішуючи вікно.
Жінка проходить крізь будуар і, ще раз усміхнувшись молодикові, зникає у лазничці; зачиняє за собою двері. Невдовзі звідти чується шум душу і голос жінки, що наспівує: «Де ви, хлопці давніх літ…»[2].
Молодик дослухається, тоді знімає куртку, розстібає сорочку, сідає на ліжко і починає розшнуровувати черевики.
До будуару входить служниця – молоденька, дуже симпатична, в білому фартушку. В руках вона тримає тацю з одним келихом.
Служниця (серйозним тоном): Пані звеліла подати віскі з льодом.
Спів у лазничці замовкає. У глибині помешкання клацають двері. Служниця підходить до вимикача, запалює світло – і вибухає сміхом.
Молодик починає поспішно застібати сорочку.
У вітальні лежать відкриті фотоапарати, засвічена плівка. Молодик квапливо вкидає все у сумку, обертається до прочинених дверей у глибині кімнати, наче бажаючи щось сказати…
Служниця: Пані питає, яка газета замовила вам цей репортаж?
Він: Не твоє діло.
Служниця (зневажливо): Ну й хам ти! (Мовчки виходить.)
Автоматично прочиняється хвіртка. Молодик гнівно гримає нею, зачиняючи. Вже на вулиці він обертається. У вікні стоїть жінка.
Він хутко вихоплює фотоапарата, вставляє касету, водночас із недовірою позираючи на вікно. Жінка і далі стоїть. Він підносить фотоапарат до ока. Жінка затуляє обличчя руками…
Наступного ранку в місцевій газеті, на п’ятій сторінці, у малому форматі надруковано саме цю світлину з підписом: «Повсякчас неприступна».