Перше, за що довелося взятися Шовгенівим, і, зокрема, Оленці, коли вони переїхали до Чехії й поселилися в Подебрадах, це була чеська мова.
Жити в Чехії і не знати чеської мови (це в Україні можна все життя прожити і не знати української мови) – нонсенс. Чеську мову в Чехії треба було знати хоча б з поваги до народу, серед якого живеш і який тебе, вигнаного з рідного краю, прихистив.
Ось її свідоцтво (по-тамтешньому матура) про закінчення повного курсу реальної школи на Українських матуральних курсах в місті Подебради, виданому 26 жовтня 1923 року.
Після української мови та історії (оцінка «добре») йде чеська мова.
Оцінка теж «добре».
Звідтоді чеською – на рівні з німецькою, французькою та російською – вона володіла вільно. Закінчуючи українські курси, Олена готувалася до вищої освіти.
«До пана Директора
Українського Вищого Педагогичного
Інстітуту імені Драгоманова
Слухачки Матуральних курсів в Подебрадах
Олени Шовгенової
Прохання
В жовтні місяці я маю надію закінчити матуральні курси в Подебрадах, а після цього хотіла би продовжити свою освіту в Педагогичному Інстітуті; тому маю за шану просити Вас, пане Директоре, приняти мене студенткою дорученого Вам інстітута і призначити мені стипендію.
Олена Шовгенова14/IX р. 1923».Прохання задовольнили, і вона стала студенткою історико-літературного відділу (підвідділ української мови і літератури), де професорами були визначні українські діячі.
І почалося студентське життя – безтурботно-щасливе, і кожний день приносив щось нове. Лекції, бібліотеки. Студентський дім у Празі, прогулянки з друзями-однодумцями вулицями Праги. Все було новим, незнаним досі, цікавим. Згодом її подруга, поетеса Галя Мазуренко наче про неї, про Олену Шовгенову, писатиме у вірші «Прага»:
Нелегко було вивчити українську мову на «добре». Згодом про свої перші враження після прибуття до Польщі, а потім і до Чехії вона розповідатиме Уласу Самчуку:
«Мені п’ятнадцять років, я ж народжена в царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише „в Європі“, але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило „на мові“ і було за „самостійну“. Ви це ледве чи можете зрозуміти…
…Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті „полячішкі і чухна“ лише „дрянь“, яка кричить, що їй „автономія нужна“…»
Іван Шовгенів швидко став у Подебрадах ректором Української господарської академії – створили там і таку, Оленка стає студенткою матуральних курсів для юнаків і дівчат – українських емігрантів, які не мали закінченої середньої освіти. Через рік вона відносно легко поступить на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, де теж було чимало вихідців з України. У певних районах чеської столиці українська мова лунала частіше, як у Києві. Зрештою, Прага тоді була духовною столицею української еміграції на Заході.
Саме в Чехії, далеко від України, Олена Шовгеніва відчула себе українкою. Чи, може, тому, що опинилася в гущі українських емігрантів, які почувалися в Подебрадах, як у себе вдома. Всі не просто розмовляли українською, всі, як один – таке складалося враження, – були щирими українцями. Чи принаймні згадали, що вони – українці, а отже, за національною традицією мають бути щирими. (Щирий – безкорисливий, чистосердечний, відвертий, правдивий, приємний, гостинний, той, у якого сердечна прихильність до кого-небудь є виявом доброго ставлення.)
Такою щирою українкою відчула себе й Олена Шовгеніва в Чехії, в середовищі української еміграції.
Улас Самчук згадує розповідь Олени про цю мить відсікання себе від чужого, хай блискуче осягнутого і культурно зміцнілого в її свідомості масиву російської мовної «присутності» в мисленні й спілкуванні. «Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там училася… ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії.
І коли я опинилася в такому ультрафранц-йозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслов’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають „на мові“ і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості.
Статися це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда… Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими „залізяку на пузяку“, „собачій язик“, „мордописня“… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: „Ви хами! Та собача мова – моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!“
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла! І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене „ревіндикованою“. А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишалася на півдорозі. Я йшла далі і далі…»
Повторювала десь чуті нею рядки поета Миколи Вороного, що так запали їй у душу:
Так у ній, дівчині, народженій в Росії, вихованій на російській мові й російській культурі – а вони, що тут говорити, багатющі – дівчині з Петербурга, проснувся Ілля Муромець, і вона заговорила рідною мовою. І сталося це у Чехії, в Подебрадах, коли Оленці Шовгеновій пішов сімнадцятий.
Частина друга
Стрілися двоє, що долею схожі…
Іван Шовгенів одержав гонорар за одну із своїх праць, що була видана в Америці.
«Донечко моя, це тобі на весілля, – мовив Олені. – Бачу, до чого у вас з Михайлом йдеться. Але я пропоную вибір, – казав далі, поклавши на стіл пачку купюр, – або скромне весілля в колі найближчих друзів, а на гроші, заощаджені таким робом, поїдете на два тижні в шлюбну мандрівку, або… Або „гучне весілля“, але без шлюбної подорожі, бо на все грошей не вистачить. Вибирай, доню».
Доня вибрала – «гучне весілля».
Хтось мудро зауважив: підростаючи, дитина живе в чистоті, в романтиці надій і мріях про щастя. Дівчатка «довгоногі» зростаючи, мріють і про лицарів, які десь їх чекають. Тож головне – зустріти їх.
Це відчувала і в п’ятнадцять, і в шістнадцять, і в сімнадцять літечок Олена Шовгенова, дівча довгоноге. І вона в передчутті любові писала:
Одна з її тодішніх подруг, поетеса Наталя Левицька-Холодна згадує:
«Ми зустрічалися з Оленкою тільки на вечірках та всяких товариських сходинах в академії. Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга».
Михайло Теліга…
Якщо коротко. Роки життя – 1900–1942, походив з давнього козацького роду, навчався у військово-фельдшерській школі в Катеринодарі, в юнацькій (старшинській) школі в Кам’янці-Подільському, учасник національно-визвольної боротьби в Україні в складі армії УНР, був ад’ютантом Симона Петлюри. Разом з армією УНР інтернований на територію Польщі, потім навчався в Українській господарській академії в Подебрадах, яку закінчив 1929 року. За цивільним фахом – інженер-лісівник. 1.08.1926 року одружився з Оленою Шовгеновою. З 1929 року – в Польщі, спочатку у Варшаві, а з 1939 року – в Кракові. В кінці листопада 1941-го прибув до Києва, де в той час уже була Олена Теліга. Разом з нею арештований гестапо 9.02.1942 і розстріляний у Бабиному Яру…
Але хіба можна кубанського козака Михайла Телігу утиснути в кілька рядків? Ні. Одна з тодішніх подруг Олени згадуватиме:
«Найбільшою нагородою для Леночки за її відмінну працю… було її знайомство з Михайлом Телігою, її майбутнім чоловіком, який на тій вечірці (на якій вони вперше зустрілися й познайомилися. – В. Ч.) грав на бандурі та співав українські думи».
І нарешті доля – чи й саме провидіння – послали їй того, під чиїм прізвищем вона стане відома на віки вічні.
В літописі її життя буде записано так:
«Покинувши Київ, сім’я в 1922 році нелегально перейшовши кордон, через Польщу дісталася в Чехословакію, в невеличке містечко Подебради – один із центрів культурного життя української еміграції. Тут відкрилась Українська Господарська Академія. Ректором був батько Лени. А ОДНИМ ІЗ СТУДЕНТІВ – ЇЇ МАЙБУТНІЙ ЧОЛОВІК МИХАЙЛО ТЕЛІГА» (виділення моє. – В. Ч.).
І дякуючи тому, що вона візьме прізвище до того нікому не відомого юнака, юнак той теж стане відомим на віки вічні.
Михайло Теліга – «студент лісового відділу, старшина Української армії, бандурист та співак» – так його охарактеризував їй хтось із знайомих.
Родом він був із кубанських козаків, зі станиці Ахтирської.
Вчорашній вояк армії УНР, де служив, незважаючи на молодість, старшиною. (Якщо в Радянській армії старшина – це старше військове звання сержантського складу, то в козацьких військах старшина – офіцерський чин, що відповідав чинові підполковника, в XVII–XVIII ст. – старший командир.)
Михайло Теліга після короткотермінового (клекотіла революція, на Україні почалися визвольні змагання) навчання служив у війську УНР офіцером.
Коли Центральна Рада зазнала поразки, старшина Михайло Теліга, відбиваючись зі своїм загоном від ворога, з останніми частинами перейшов кордон із Польщею, разом з вояками був розформований і подався в Чехію, в містечко Подебради.
Вони швидко здружилися, у них виявилися спільні смаки й уподобання, зокрема, захоплення поезією, тож і не дивно, що їхня дружба швидко переросла у щось більше – молоді побралися.
Було в них кохання, молоде й таємничо-захоплююче, була ще й духовна гармонія. Було завзяття й бажання спільно робити все, аби повернути собі й іншим вигнанцям втрачену Вітчизну.
В архіві Уласа Самчука зберігся один з тогочасних Олениних листів до Михайла Теліги, який той разом з іншими паперами та речами залишив у Рівному, як думалось тоді, на тимчасове зберігання перед від’їздом до Києва в листопаді 1941 року. Тож загляньмо в цей інтимний лист, а через нього – у закохану душу юної Оленки Шовгенової.
«30. IV.1925.
Там за віконцем розцвілі вишні,А тут, в кімнаті – фіялки сині.Чому ж зникли всі сни колишні?Чому на душу лягають тіні?Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа, то одразу з душі зникли всі „тіні“ і я певна, що з’являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнатці фіялки.
Та й взагалі, жити на світі чудово!
Правда, іноді жують все батьки, ну да що ж їм стареньким робити, як не читати нотації своїй безшабашній дочці? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, які потребують чикіпішити годинами та й того дуже мало. Ну і хай собі бурчать трошечки, але драм, їй-богу, ніяких не було, а мого єдиного Михайлика всі наші виключно поважають і на рідкість довіряють йому.
Між іншим, папа приїздив до Праги і оповідав, як Ви чудово грали на якійсь вечірці і який Ви були „холосий“ в українському вбранню. От шкода, що я Вас не бачила!
Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулась з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні – милі, милі…
Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати… Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!
„Любов свободна“, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, „фліртуйте“. І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не „каторга єгипетська“, не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір’я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА.
Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Зфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією (Слечна віпада лепше ніж на подобенце) і зафотографував мене ще раз, причому примусив мене фотографуватися, крім того, ще раз в капелюсі (Все за ту ж ціну – чудак!!) І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу – відразу ж, а в середу – другого. Одна фотографія буде маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання… (Знаєте, є такий вірш: „Я любви не числю и не мерю… Нет, любовь есть вся моя душа“.) Так що в вівторок Ви вже будете мати якусь мою фотографію.
Якби Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята! Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято, і проф. Вагнер мучає мене з віршами.
Потім я деякий час мушу уділяти своїм „претендентам“ і вести з ними „інтелігентні“ розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.
І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михайликові… Та зате думкою я ввесь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити. Цілую Вас щиро і міцно, на довго Ваша Оленка.
ПС. А я вже думала що Ви мене забули, коли Ви мені не писали.
Пишіть!!!»
«Безсумнівно, Михайло Теліга відіграв велику роль у тому, що з донедавна російськомовної панночки Леночки Шовгенової постала визначна українська поетеса і патріотка Олена Теліга. А звідки ж до кубанського козака Михайла Теліги прийшло таке глибоке усвідомлення національної гідності, українського патріотизму, яким він щедро ділився зі своєю подругою, а потім і дружиною?» – слушно зауважує літературознавець Надія Миронець у своїй вельми змістовній праці «Ізлитись знову зі своїм народом», що вміщена в книзі Олени Теліги «О краю мій…» (Київ, 1999).
Збереглися унікальні документи – спогади студентів Української господарської академії в Подебрадах. І серед них твір Михайла Теліги «Як я став свідомим українцем».
Як зазначає Надія Миронець, Михайло Теліга «розповів, що першим поштовхом до національного самоусвідомлення стала його зустріч із кобзарем у Катеринодарі 1915 року під час навчання в військово-фельдшерській школі. Гра кобзаря справила на нього надзвичайне враження, і він вирішив, що й сам неодмінно має навчитися грати на цьому чарівному інструменті. Один із знайомих учнів, котрий сам грав на бандурі, познайомив його з Миколою Богуславським, який не тільки вчив грати на кобзі, а й давав читати українські книжки, вів розмови про українську історію.»
Оповідаючи свої перші враження від майбутнього вчителя, Михайло писав: «Почав він говорити про те, що от, мовляв, ми козаки, нащадки того лицарства, яке віками боронило український народ, звелись нінащо, навіть говорити не вміємо по-свойому, а що вже забули, хто ми, чиїх батьків, так про це й говорити не доводиться. Я почував, що він ганьбить наше козацтво за щось, тільки не розумів, чому він так ні з того ні сього почав таку розмову. Потім узяв якусь велику книгу й почав читати з першої сторінки. То була історія України Аркаса, і він вичитав прекрасний вступ до неї. Те читання зробило на мене вражіння. Слова Аркасови глибоко запали мені в душу, і вже в тій хвилині я відчув, що сила тих слів якось перевертає увесь мій психічний уклад. Я став розуміти тоді, чому він гнівається на козацтво. Мені стало соромно за самого себе, що я до цього часу не ставив собі питання: „Хто я і що я? Як це я й досі не знав, що „українська нація не вчорашня, а має за собою тисячелітню історію“, як почув зі вступу Аркаса.“ Думки пішли роєм у голові…»